Коли я ходив у восьмий клас, то одного дня на ст. Божедарівка побачив потяг, де сидів машиніст в узбекській тюбетейці. І тут чомусь миттєво прийшло рішення - буду залізничником. Про це більш докладніше я розповів у розділі "Дідусь Микола". Тому, отримавши атестат зрілості, я сміливо подав документи в залізничний інститут Дніпропетровська на експлуатаційний факультет. Але медична комісія по зору мене забракувала, і я передав документи на інший факультет - мости і тунелі. Іспити розпочалися з твору з російської мові. Другим предметом була математика, який я здав на "відмінно". Але пішов дізнатися про оцінку по російській мові і, лихо - твір написав на "2". Забрав документи і з допомогою Цибулька І.Н., нашого родича, здав їх в технікум все таки на факультет "Експлуатація залізниць", обдуривши медичну комісію. Здав математику усно і письмово на "5", твір - на "З", набравши 13 балів, я був зарахований в технікум, група З-Д-6. Осіб із середньою освітою зараховували до технікуму безпосередньо на третій курс, минаючи перші два загальноосвітні курси. "Д" означає телеграфний код служби руху на залізничному транспорті;
На знімку: білет №136 учня технікуму. На фото видно сорочку, комір якої був оздоблений українським орнаментом і яку мені купила мама за продані вишні влітку 1952 чи 1953 р.
Навчався в цьому закладі я із насолодою і лише на "відмінно", отримуючи підвищену стипендію і, як наслідок, по його закінченні я отримав диплом із відзнакою. Під час навчання я, як і в школі, приймав активну участь в різних гуртках художньої самодіяльності, зокрема в хоровому та танцювальному гуртках, якими керував викладач предмету "станції та вузли". В спорті також "задніх не пас". За зайняте 1-е місце по волейболу мені було присвоєно третій спортивний розряд згідно наказу начальника навчально-спортивного управління № 45 від 28 лютого 1958 року.
На знімку: мої колеги по технікуму - Роман Дмитренко, Василь Котюх, Микола Гладирь. Сиджу - я, Олександр Манко, 1956 р.
Фото зроблено на подвір'ї технікуму студентом Володею Савенко
Та йшов час відповідного зростання-змужіння. В організмі відбувалися, природою обумовлені, зміни, вектор яких був направлений на кохання.
Знімок, який зафіксував період першого кохання.
Кінець травня - початок червня 1957р.
На схилі своїх літ, завдячуючи цьому твору, я це явище повністю усвідомлюю, бо знаю, що розпочався період вироблення в організмі спеціального гормону з назвою "амфетамін". Саме по цій причині людина закохується саме в цей доленосний період і де він її застане - там і зароджуються паростки майбутньої родини.
Звичайно я не виняток і в 1957 році влітку я був взятий в полон кохання, зустрівши студентку цього ж технікуму із групи 3-Д-11 по імені Людмила.
Але шлюбна доля в подальшому розпорядилася в протилежному напрямку і винуватцем в цій коханій трагедії являлася безжалісно-жорстока державна машина: мене силою було мобілізовано до лав Радянської Армії терміном більше 3-х років.
На мій погляд необхідно зупинитися на темі перехідного періоду від дитинства до юнацьких років більш детально.
Про існування такого часу нам, дітям, ніхто пояснення не надавав ні вдома, ні в школі. Тому "парубоцтво" зароджувалося в незрозумілому і дикому вигляді, а це вже безглузде ставлення і батьків, і вчителів до виховання підростаючого покоління.
Пам'ятаю, що десь в 14-15 річному віці мені, як харчовий продукт, спротивилося сало та й настільки, що не тільки грам його вживання, а навіть згадка викликала нудоту. Жили ми бідно і повторюватиму це горе ще не раз. Тому відмова від сала негативно вплинула на фізично-розумовий мій розвиток, але іншого продукту харчування, котрий зміг би його замінити тоді не було. Та треба чесно сказати, що батьки анічогісінько в цьому питанні чи не розумілися, чи просто байдуже до нього поставилися.
Мій рідний дядько Анатолій Миколайович, лінія мами, зауважував, що йому поперек шляху в цей період розвитку став холодець (рос. студень) та в такій сильній формі, що в подальшому періоді життя він майже стовідсотково був викреслений із меню. Не знаю реакцію батьків дядька, а мої віднеслися до моїх "примх" навіть зневажливо, бо "золота дитина", так вони звали сина Івана, не перебирає харчами, а я знову їм клопоту підніс.
Більше того, на цю тему на своєму шляху навіть наукового пояснення ніколи і ніде не зустрічав. Але цей період розвитку людини я відношу до одного із найскладніших і найголовніших, бо особа отримує програму дій на виконання обумовленого природою закону про продовження людського роду. Тому мудре народне прислів'я: "що посієш, те і пожнеш" необхідно взяти до безумовного виконання
Не маючи елементарних норм поведінки юнацтва признаюся, що мав відповідні проблеми, котрі самотужки долав, але при цьому зі значними незворотними помилками, про які навіть згадувати неприємно.
Бажаю сучасному і майбутньому поколінню позбутися цих недоліків.
В лютому 1959 р. я успішно закінчив технікум, отримавши диплом з відзнакою.
Диплом з відзнакою
Переді мною відчинялися двері інституту, але мені судилося інше. Нас, червонодипломників в усьому випуску було лише п'ять осіб і нам, як пільгу, надали можливість вільного вибору місця майбутньої роботи. Я поїхав на ст. Інкерман-ІІ Сімферопольського відділення Сталінської залізниці.
Влітку 1979 року випускники груп 5-Д-6 знову зустрілися, щоб відзначити знаменну дату - 20 років від дня закінчення технікуму. Торжества проходили в ресторані "Зустріч", котрий розташований був поруч із залізничним вокзалом станції Дніпропетровськ, а ініціатором зустрічі був випускник нашої групи Василь Чалий, родом із П'ятихатського району.
Зустріч випускників. На знімку, зліва-направо: 1. Валентин Колесник - маневровий диспетчер станції Павлоград, 2. Алла Тютюнік, 3. Ніна Поденко, 4. Галина Глушкова - ст.товарний касир станції Нікополь, 5. Нані Несміян - змінила фах, закінчивши інститут автоматики, телемеханіки і зв'язку, працівник станції Помошная, 6.Антоніна Савенко, 7. Я, Манко Олександр, 8. за мною Валентин Філіпов, 9. забув ім'я і прізвище, 10. Василь Чалий - старший лейтенант служби військових перевезень, 11. Клавдія Морозова - ст. Синельниково, 12. Володимир Савенко - на залізниці не працював, закінчив хіміко-технологічний інститут, 13. Леонід Мороз - спершу працівник станції Низньодніпровськ-вузол, а після закінчення університету працював в сфері обчислювальної техніки на Придніпровській залізниці.