Але минав час, і мені вже потрібно було йти до школи. Цей день не пам'ятаю, як не силився - нічного не можу пригадати. Пам'ятаю, що вчителька в 1-2 класах була із с.Скелеватка., на прізвище Прокопенко. А в 3-му класі - Одарка Худолій із села Тенковка, в 4-му - дружина директора школи Дудник. Лише одну причину можу навести, яка пояснює забуття вступу на шкільний шлях: тяжка хвороба.

Ні мати, ні інші рідні на мої питання про природу походження захворювання не давали точні пояснення. А було так: влітку, пам'ятаю, все було зеленим, я зліг і втратив свідомість, а вийшов на подвір'я і .... о диво! Скрізь дерева стоять голі і дуже холодно. Тому термін хвороби був приблизно 4 місяці, на протязі яких я був в непритомному стані. Свідомість дуже рідко відновлювалася. Ні батько, і що надзвичайно гірко, ні мати до мене в час просвітленні не підходили. Лише єдина бабуся Василина стежила за мною. Під час хвороби пам'ятаю, що якісь страшенні звірі мене турбували, невідомі істоти розривали мене, гори наповзали тощо. Не пам'ятаю, чи я щось їв, чи пив, все це залишилося поза свідомістю. Мабуть ця хвороба і вибила мене із нормальної шкільної колії, бо я не пам'ятаю ні 1 вересня, ні радощів відкриття шкільних дверей...

5 вересня 1946 року мені виповнювалося 8 років від дня народження і цей вік зобов'язував батьків віддати мене до школи. Мати вирішила влітку взяти мене із собою до церкви, в якій, на її думку, я повинен був прийти процедуру очищення від гріхів. Перед цим мене мати повчала, як я повинен був себе вести в процесі відбуття цієї процедури: "Підійдеш до Батюшки, який запитає тебе, як твоє ім'я і ти повинен відповісти не Шура чи Шурко, як тебе всі ми називаємо, а Олександр".

Звичайно, в цей період мій зріст був невеликий і тому моя мати, коли ми по черзі підійшли до попа, взяла мене попід руки і підійняла. Він запитав мене: "Як твоє ім'я" - на що я миттєво відповів "Шурко", що суперечило навчанню матері і Божим законам. Тому він мене підправив, назвавши мене Олександром, і далі: "причащається раб Божий, Олександр".

Подальші події ще тяжче вразили мій обезсилений організм.

На зміну цій тяжкій хворобі прийшов голод 1947 року, а до цього додався і випадок з крадіжкою. У нас в погребі було трохи картоплі. Вночі злодії зірвали ляду і майже всю її викрали. Бабуся Василина знову згадала про маторженики 1933 року, але замість білої глини додавала вижимки цукрових буряків і висівки. Взимку батько, як мисливець, бив зайців. Навесні трава: калачики, акація, кислець тощо. На цій основі ми всі вижили, ніхто від голоду не опухав, але негативний вплив на фізичний і розумовий розвиток він мав величезний. Такий продукт, як макуха, в 1947 році сприймався нами, дітлахами, як сучасний шоколад, вдосталь і її не було. Пам'ять голодної дитини зафіксувала такий випадок: у тітки Палажки отелилася корова, і наша мама від неї принесла молоко. Мені дісталося десь півсклянки і крихітка хліба. Такої смачної їжі я в житті ще не куштував, навіть в найліпші урожайні роки. Люди, гонимі голодом, йшли на поля і крали кукурудзу і зерно, за що влада жорстоко карала. Наш батько, я вже про це вище згадував, був надзвичайно законослухняним і нам давав наказ нічого не чіпати. Пам'ятаю, що бабуся Василина в цьому відношенні більш смілива і ця риса характеру зберегла їй життя і сину Федору в 1933 році, коли вона силою у влади забрала свою корову. Наш батько її прохав: "Мамо, не ходіть на поля, вас заарештують". Але вона не послухала. І якось бабуся і я (чому саме вона мене брала, а не Івана, пояснити не можу) пішли через берег на той бік села і назбирали колосків пшениці на полі, де вже був зібраний урожай. Ніхто нас не затримав. Прийшли ми додому, бабуся в руках навиминала зерняток і ми з нею пішли до хати Степана Кравця, який мав жорно - знаряддя для отримання борошна. Змололи ми цей врожай і вдома вона вже ввечері приготувала суп-затірку. Рецепт такий: із борошна робилися кульки величиною з квасолю, коли в казані закипить вода, їх вкидають. Якщо є картопля, то її можна покласти, але в той день у нас її не було. Пам'ятаю, що зверху плавала і цибуля. Всі ввечері були вдома і бабуся нагодувала затіркою. Лише батько лагідно якось зробив зауваження: "Мамо, я ж Вас прохав не ходити. Більше не робіть такого: спіймають - горе не обмине". Та все ж таки обминуло!

У нас була корова. Щоб мати молоко, треба її добре годувати. На нас, Івана та мене, батьками були накладені обов'язки на вечір наривати трави для корови не менше, як по одному лантуху. Цей обов'язок виконувався бездоганно. Але при цьому чітко виконувалася вимога: рвали ми траву берізку, мишій, лободу та інші бур'яни на колгоспних полях, де були посіяні соняшники, буряки, кукурудза тощо. І ніхто із дітей нашого села не зірвав жодної корисної рослини! Це гасло-наказ було так чітко загнано в свідомість кожної дитини, що про те, щоб зірвати паросток кукурудзи чи витягти буряк на колгоспному полі і думки не було. Заготовляли цей корм для худоби не тільки я з Іваном - так було в кожній оселі. Тодішньому поколінню в селах не було часу на "дурниці". Всі трималися однієї лінії - вижити, перемогти труднощі, яких було безліч.

В класі нас було дуже багато, за однією партою сиділи по чотири школяри. І був цей клас в "маленькій" школі, яка уявляла собою будинок з двох кімнат і коридору, де вугіллям опалювалася груба. Паперу і зошитів не було, писати вчилися на шматках газет. Чорнилом восени був сік з ягід бузини, а надалі фабричне. Пера були металеві, які кріпилися до дерев'яної палички нитками. Чорнильницями були маленькі пляшки від ліків, кремів тощо, які закривалися кришками. Лічильні палички для уроків математики в кількості 10 штук кожен учень виготовляв самостійно. Всі шкільні "знаряддя" носилися в полотняній торбині.

Школа в той період не надавала школярам ніяких шкільних товарів, бо держава на це кошти не виділяла. Зараз відомо і причину: значна частина йшла на озброєння, за вказівкою вождя, який, як виявилося, готував державу до третьої світової війни. Наслідки його безглуздих дій ми відчуваємо і понині: за станом на 2004 рік - перенасиченість території боєприпасами. Вибухає то в Артемівському, то в Мелітополі, то біля Львова, і де ще нам чекати трагедії залишається?

Тож кожний учень носив при собі чорнильницю. Та яке ж дитинство буває не рухливим! По цій природній причині торбина чи портфель в руках школяра метушилися як "Ванька-встанька", а чорнильниця ніколи не була в вертикальному положенні і чомусь майже завжди "догори дном". По цій причині наші торбини були завжди в плямах чорнила, і їх прання не приносило бажаного, на погляд батьків і педагогів, результату. Звичайно, цю проблему вони бачили, але прийняти відповідні міри не мали можливості. Лише коли пішов в небуття тиран ХХ ст. Сталін, а за ним зникли і непосильні податки, мої односельці ковтнули свіжого економічного повітря, яке не забарилося сказатися своєю позитивною ходою в усіх галузях. Зокрема, школа закупила чорнильниці і чорнило, пера і ручки, що дало нам можливість "очистити" свої торбини і портфелі від плям. А держава майже вдвічі зменшила витрати на ці шкільні товари, бо:

- по-перше, чорнильниця надавала свої послуги не одному школяреві, як було при приватній системі на цей прилад, а зразу на двох, і стояла вона посередині парти в спеціальній ніші, не даючи їй вільно хитатися, що було зручно для обох учнів;

- по-друге, пера та ручки залишалися на парті і ця нехитра новина значно зменшила їх псування, бо в торбині та в портфелях вони через динамічні та хаотичні навантаження рухливого школяра передчасно виходили із ладу;

- по-третє, вони використовувалися майже вдвічі продуктивніше, ніж до цього часу, бо один і той же прилад надавав свої послуги учням першої і другої змін.

Як бачимо, люди в нашому селі почали отямуватись від злючої сталінської тиранії та безглуздя.

В школі, на відміну від селянських подвір'їв, були уборні окремо для хлопчиків і для дівчаток. Перерва і початок уроків оголошувався дзвінком, який тримала в руках прибиральниця, а щоб він дзвонив, махала ним. До школи я ходив не силою, бо заняття подобалися, і я ніколи їх не пропускав. В початкових 1-4 класах, коли були морози близько 30 градусів, заняття не проводилися. Але тільки не для мене. Пам'ятаю прийшов до школи в таку холоднечу, а там лише вчителька Дудник. Вона мене відігріла та відправила знову додому.

В початкових класах я зробив перші кроки до художньої літератури. В нашому селі і в школі бібліотеки не було. Тому знайти книжку для позашкільного читання було неможливо. Світлий промінь в цьому темному царстві відкрила вчителька Одарка Худолій, яка була родом із с. Теплівка. Вона всього один рік працювала в нашій школі, але добре, вічне залишила в серцях дітей назавжди. Вчителька самотужки організувала свою домашню бібліотеку і щиро нею просвічувала учнів. Пам'ять зберегла книжку "Служу Батьківщині" про легендарного льотчика часів Другої світової війни Кожедуба.

В ті роки держава на літню пору збирання врожаю надавала колгоспам допомогу шляхом відрядження із міст робітників. Одного літа в нашій хаті тимчасово мешкали дві дівчини Ніна і Таня. Ніна, побачивши мою тягу до історичної літератури, подарувала мені книгу "Альоша Богунець". Ці два приклади наочно показують, що добро ніколи не згасає, воно вічне.

Взагалі необхідно чесно зізнатися, що читання художньої літератури мені не до вподоби і здебільшого, навіть в школі я обходив її стороною. Але видання на історичну і документальну тематику ковтав із насолодою і аналізом. Лише зазначу, що я не міг терпіти насилля, якого б воно рівня не було, зокрема шкільної програми. Саме по цій причині я категорично відмовлявся від вивчення історичного твору Льва Толстого "Війна і мир". Навіть в зрілому віці я повертався до цього твору, але не зміг здолати жодної сторінки. Так сильно не талановиті вчителі "залили зло під шкіру" в дитячий шкільний період. І, як виявилося, на все життя. Але історія Івана Кожедуба і Альоші Богунця мені, як не насильницька, а бажана, прийшлася до душі.

Та однією з найулюбленіших книжок був твір Даніеля Дефо "Робінзон Крузо". Більше того, я вважав, що герой твору і все, що з ним трапилося, носило документальний характер. Як виявилося, мої передчуття мали дійсну основу, яку до речі поясню.

Події були пов'язані з діяльністю Томаса Довера - лікаря, флібустьєра і пірата, моряка-капера. Народився він у 1662 р. Закінчив Оксфордський університет і медичний коледж в Кембриджі. Був асистентом "англійського Гіппократа" - знаменитого на всю Європу лікаря Сіденхема. Але повільна цивільна служба йому не подобалася і він в 1708 р зайняв посаду другого помічника капітана каперського фрегата "Герцог" і вирушив на грабування до берегів Америки. 31 січня 1709 р. в пошуках їжі і води корабель підійшов до якогось острова, вважаючи його безлюдним. Але з хащів їм назустріч вийшов чоловік, котрий, як виявилося, провів на цьому острові з назвою Ма-а-Т'єрра, розташованому в 600 км на захід від берегів Чілі, понад 4 роки. Це був моряк Олександр Селкірк, якого за суперечку із капітаном висадили на цей острів. Через три роки корабель "Герцог" і Олександр Селкірк повернулися до Англії з величезним на той час награбованим добром вартістю 170 тисяч фунтів стерлінгів. Англійський письменник Даніель Дефо, дізнавшись про ці події, вдало їх використав при написанні славнозвісного твору "Робінзон Крузо". Окрім цього, Довер увійшов в історію як винахідник дивовижного порошку від кашлю, який проіснував більше 200 років. Антон Чехов під час подорожі до Сахаліну в 1890 р., як лікар, використовував порошок, вказуючи на його ефективність.

В 1950 році я закінчив перший відрізок навчання - 4 класи початкової школи і був переведений до 5 класу.

На знімку: 4-й клас - Потокська неповна середня школа, 1950 р.

1 ряд напівлежать: Микола Кагал - двоюрідний брат (покійний), я - Олександр, Олександр Вовковий - двоюрідний брат, Григорій Шматко (покійний);

2 ряд: Рая Кагал - троюрідна сестра, Галя Каряка, Оля Гекало - троюрідна сестра, Віра Баранік, Надя Бабенко, Тамара Голубенко, Ніна Кокоша;

3 ряд: невідома, Рая Карабаш - троюрідна сестра, Дудник - вчителька, Забіяка Іван Єфремович - зав. навчальною частиною, невідомий, Ніна Підуст, Міша Кравець;

4 ряд: невідома, Ніна Мельник, Василь Мартиненко (покійний), Іван Манко - троюрідний брат.

П'ятих класів було два - 5-а і 5-б, тому що в с. Скелеватка була лише початкова 4-класна школа і всі учні були зараховані до Потокської неповної середньої школи. Я був зарахований до 5-а класу. В класі були діти мого віку і трохи менші, але були і переростки. Пам'ятаю, що таким був Василь Макаренко із села Людмилівка. Вчився він надзвичайно погано. Одного дня в клас зайшли якісь уповноважені особи і прямо з уроку забрали його. Пізніше ми дізналися, що його силою відвезли до м. Дніпродзержинська і зарахували до школи ФЗН - фабрично-заводського навчання. Про його подальшу долю нічого не знаю. Але цей приклад, для нас учнів, служив за взірець - хто не хоче навчатися успішно, тому шлях в ФЗН. Чому це було "страховищем"? Та тому, що в державі існував деспотичний сталінський режим, який знущався над радянським народом повсюдно, включно із освітою, зокрема в школах ФЗН. Там існував напівтюремний порядок виховання учнів. За будь-яку провину винуватця карали фізично: саджали в карцер, давали позачергові наряди, забороняли вихід до міста, арештовували на декілька днів тощо. Із місць цієї школи жахливі методи "виховання" щасливих сталінських дітей просочувалися на волю, зокрема до учнів Потокської школи і тому добровільно до цього навчального закладу, як правило, ніхто не йшов, за винятком голодоморних часів, періоду війни та дітей обездолених родин, котрим вже нічого було втрачати.

На щастя, смерть диктатора Сталіна внесла промінь світла в усі сфери життєдіяльності радянського народу, зокрема в освіту, закривши школи ФЗН.

Я в Потокській школі навчався успішно і тому мені школа ФЗН не загрожувала.

Окрім навчальної програми наші вчителі вели додаткові гуртки. Для мене все нове було надзвичайно цікавим, тому я майже в кожному із гуртків приймав участь. Першим таким гуртком був струнний музичний, який вів вчитель Забіяка Іван Єфремович, надзвичайно талановита на той час людина. Я розпочав заняття в цьому гуртку на балалайці. Школа не мала своїх інструментів, тому ми приносили їх з дому, хто який мав. В нас були балалайка і гітара. Нотну грамоту ми не вивчали. Той чи інший музичний твір вчитель показував, як грати механічно, просто пальцовкою. А хто вже вмів грати - він вимагав, щоб учень дивився за діями пальців, цих "умільців". Таким методом нас, дітлахів, привчали до таємниць мистецтва. Далі був гурток фізики, вів його також Забіяка. В цьому гуртку ми вивчали абетку Морзе і порядок передачі на відстань. Окрім цього, Іван Єфремович мав дар художника і на моє прохання він вчив мене єдиного початковим азам малювання. В школі працював (і надзвичайно успішно) танцювальний гурток, яким керував вчитель російської мови Гудов, але в цьому гуртку я участі не брав. Причина - мені дуже не подобався цей вчитель. Оці перші кроки в мистецтві відіграли значну роль в подальшому моєму житті, бо дали позитивний розвиток як особистості. Деякі були більш удосконалені, такі як музика, а деякі і притуплені, наприклад, драматургія і малювання.

Жили ми бідно. Харчувалися погано, а про одяг і взуття без жаху і згадувати не можливо. Батько часто нам нагадував, що "як будете погано вчитися, шлях тільки до колгоспу, де будете крутити хвости волам", тобто ніякої перспективи в розумовому розвитку не буде. Навчання давалося мені легко. Усних предметів я вдома не вчив, мені було достатньо прослухати пояснення вчителя в класі і на другий чи на третій день я вільно давав відповідь. Вдома я робив тільки письмові завдання. Це я успадкував від мами. Мав добру пам'ять. Мій брат Іван силою брав науку, батько до цього позитивно ставився і коли я вибігав з хати гуляти, він косо на мене завжди дивився, бо "золота" дитина вчила уроки, а я тільки б "гулянками" займався.

В школі дуже часто показували кіно. Але це мистецтво не для мене, бо не вірю я в суть самої природи цього штучно винайденого обдурювання. Як не намагався я

переломити себе і силоміць примусити "покохати" цей вид так званого мистецтва - не вийшло. Все документальне, наукове кіно, зокрема "в світі тварин, рослин тощо" із задоволенням дивлюся. Художні фільми - це брехня стовідсоткова. Кожна політична влада того чи іншого суспільного ладу використовує їх для експлуатації людей, ні - категорично забороняється, а авторів фізично знищують, запроторюють в тюрми, виганяють за кордони батьківщини. Змінилася влада - і вже нові урядовці використовують цих емігрантів, "злочинців" живих і мертвих, щоб міцніше схопитися за владне крісло. Пам'ятаю, коли я мешкав в с. Потоки і досяг юнацького віку, то ходив відпочивати в клуб. А там завжди показували кіно, яке я не відвідував, і з нетерпінням чекав його закінчення, щоб потанцювати зі своїми однолітками, бо це мені дуже подобалося! А коли навчився трохи грати на баяні, то з насолодою грав на танцях і не тільки в Потоках, а й в інших місцях. Особливе найпочесніше місце серед бальних танців для мене займало танго. Я і інші виконував з насолодою, але танго - наймиліше. Не можу втриматися на місці, коли чую мелодію танго "Бризки шампанського", але, на жаль, не знаю автора цього геніального музичного твору. В 1987 р. в м. Кишинів (Молдавія) мені пощастило придбати платівку цього твору, але і на ній не було вказано автора.

Знайшов деякі пояснення про природу походження танго. Танго - іспанське слово, бальний спарований танок і має три різновиди:

1. Андалузьке - гумористична пісня 50-80-х років XIX ст., розповсюджена в регіоні Севільї; має загальне джерело з походженням кубинської хабанери і розповсюдилася на початку 80-х років в Аргентині. Сама хабанера означала кубинський народний танок, музичний розмір якого 2/4, як танго і розповсюджена в Іспанії і Латинській Америці;

2. Креольське - спочатку пісня, згодом спарований танок, але виконувався окремо;

3. Аргентинське - з'явилося наприкінці 90-х років XIX ст. внаслідок зміни хореографії креольського танго. Партнери вже виконували його в парі. Відомі автори - А. Вільольдо, X. Мальо, X. Матос Родрігес. Про останнього особисто - це автор відомого танго "Кумпарсіта". На його основі було знято життєво-хвилюючий фільм, який я подивився у вересні 1998 року лише тому, що там лунала музика найяскравішого танго. Аргентинське танго було удосконалено паризькими хореографами, а в XX ст. цей танок розповсюдився по всій планеті Земля. Цей досконалий музичний і танцювальний витвір людського розуму дійшов і до нашого села Потоки. Жодного танцювального вечора в сільському клубі не відбувалося без звучання танго. Воно настільки вкоренилося в наш побут, що в сучасний період - це завжди бажаний танок на будь-якому святі.

Після закінчення навчального року діти відпочивали приблизно один місяць, хоча в особистому господарстві це все-таки робочий період. Починаючи із другої половини липня, ми дружно бралися виконувати посильні роботи на колгоспних жнивах. Спочатку жнива розпочиналися із косовиці жита, пшениці, ячменю, вівса жатками-лобогрійками. В них запрягали, здається трьох коней. Працювали на цих жатках лише дорослі, а погоничами коней були діти. Після того, як ці культури пов'яжуть у снопи і трохи вони у копицях висохнуть, їх вивозили до молотарок. Площі, які звільнялися, діти загрібали гребками - це така нехитра машина, колеса якої сягали в діаметрі близько 2 м, а ширина захвату сягала приблизно 2,5 м. Запрягали одного коня. Місце для сидіння було залізним, не дуже приємно було на ньому сидіти під час роботи. По мірі накопичення колосків основу гребки за допомогою важеля підіймали, і вони висипалися однією масою. Згодом всі ці кучки збиралися і відправлялися на тік до молотарки. А на току дітям було достатньо роботи. Солому після обмолоту завжди скиртували. Для цієї мети в колгоспі мали металеві сітки і дріт діаметром 10-15 мм і довжиною до 260 м. Це все нехитре устаткування називалося волокушею.

Принципова схема скиртування соломи приблизно така:

Принцип роботи такий. Солому від молотарки накладають в сітку Після її на-повнення вона замикається на гачок і одним ударом вилками по дроту подається команда школяреві із волами про початок руху повної сітки на основу скирти. Коли вона досягає на скирті необхідного місця, скиртоправ ударяв вилами вже два рази - це команда "стій" і школяр зупиняв волів. Скиртоправи розкривають сітку шляхом зняття гачків із основного дроту і знову подають сигнал школяру із волами ударом по дроту один раз - це вимога протягти зовсім незначну відстань лише на ширину сітки, щоб викинути - вивернути солому з сітки. І тому школяр, знаючи це, волів поганяє обережно, уважно прислухаючись до чергового сигналу скиртоправів - ось і удар по дроту. Волів зупиняє школяр, знімає гачок основного дроту і лише тепер йому дозволяється подати сигнал ударом по дроту - команда на повернення порожньої сітки із скирти до місця призначення, молотарки. Отримавши цей сигнал, скиртоправи передають його таким же чином школяреві із конем, який чекає біля скирти. Він з'єднує збрую коня через барок, який має кільце, з гачком на основному дроті і стягує порожню сітку із скирти до молотарки. Треба зауважити, що тягати порожню сітку - це перший крок в цьому циклі і має характер менш престижний, ніж тягати повну. Лише після оволодіння "азами" з порожнімисітками і при бездоганному виконанні цих обов'язків, дорослі скиртоправи дозволяли перейти до "вищої школи" - тягати повні сітки волами. Мудра природа подарувала людині таких розумних тварин, як коні і воли, котрі чітко виконували розпорядження школярів-волокушників. Не пам'ятаю жодного випадку, щоб в цьому технологічному ланцюгу була скоєна помилка - тут вимагалося надзвичайно серйозне і уважне ставлення при виконанні поданих сигналів, які всі учасники виконували бездоганно, включаючи коней і волів. Після зтягнення сітки із скирти скиртоправи вилами вручну розкладали солому по необхідному периметру. Чомусь залишилося в моїй пам'яті, що моя рідна тітка Марфина була скиртоправом найвищої кваліфікації. Початок і кінець роботи не нормувався, а залежав лише від погодних умов. При нормальній погоді, коли не було дощів, роботу розпочинали зі сходом сонця і закінчували, коли вже темніло. Перерви чіткої на харчування не було, тому їли тоді, коли це дозволялося обставинами. Пам'ятаю, що тік розташовувався вище на гору від нашої хати приблизно метрів за 400-500. На роботу мене будила бабуся Василина. Сказати, що це було якесь надзвичайне насилля дорослих над дітьми, не посмію, бо ми, тодішні діти, на ці роботи ходили майже всі і, здається, самий цей факт засвідчував, що ми тут потрібні. Нас відносно часто хвалили дорослі, а це надавало нам допоміжних сил і упевненості. Якщо залишишся вдома, то будеш "вештатися" без притулку, бо всі хлопці на роботі і спілкуватися ні з ким. Приємно згадати навіть зараз таку деталь: мені, працівникові, бабуся Василина приносила обід. Не покидаючи робочого місця, в технологічних перервах я із насолодою з'їдав страви, котрі готувала бабуся.

Підемо далі в історичних спогадах.

Дещо розповім про молотарку. Де її виготовляли, я не пам'ятаю і мама на це питання відповіді не дала. Але знаю, що двигуна ця машина не мала. Всі її частини приводилися у рух за допомогою "кінського двигуна".

Принципова схема передачі необхідних сил була приблизно такою:

Цей механізм, назву якого я забув, виготовлявся в заводських умовах. Він мав чотири довгих дишла десь приблизно 4-5 м, котрі вставлялися у спеціальні гнізда і щільно зашплінтовувалися. Чому були всі 4 дишла, а працювало практично лише одне, я пояснити не можу, мабуть для рівноваги. На одному із кінцівок дишла подальше від центру цього механізму, було крісло для погонича і гачок. До гачка чіплялася стельвага, за допомогою якої передавалася від коней сила тяги. Запрягали трьох коней.

Воли тут ніколи не працювали, мабуть через їхній надзвичайно повільний рух. Напрямок руху був протилежний годинниковому. Від цього механізму до молотарки була жорстка ланцюгова передача. Енергія коней цим механізмом передавалася до молотарки, котра обмолочувала зернові культури. Успіх залежав від довжини дишла-важеля і розраховувався так, щоб у коней і погонича не запаморочувалися голови і щоб чітко працювала молотарка. Працював і я погоничем, тому засвідчую, що розрахунки були зроблені вірні - ні у мене, ні у коней голови не "морочило" і вимоги задовольнялися стовідсотково. Використовувався цей механізм і для роботи соломорізки. Подрібнену солому називали різкою. Її використовували для відгодівлі коней і волів. До неї додавали деяку кількість дерті, змочували обов'язково водою і в такому вигляді обслуговуючий персонал все це клав у жолоба для тварин. Молотарка являла собою сучасний комбайн, тільки стаціонарного типу і звичайно менш досконалий. Але свої основні функції по обмолоту снопів пшениці, жита тощо виконувала задовільно, видаючи зерно. Снопи до молотарки постачалися безпосередньо з полів гарбами. Інколи вони складувалися поруч із молотаркою, але це був виняток. Кількість гарб розраховувалася таким чином, щоб забезпечувався безперервний процес обмолоту і, на мій погляд, керівництво колгоспу в цьому питанні досягло добрих успіхів. Я не пам'ятаю, щоб через відсутність снопів простоювала молотарка. Необхідно зазначити, що взагалі технологічний процес землеробства і, зокрема, жнив, з часом в колгоспах досяг значних позитивних зрушень. Тому огульно охаювати, як це робиться зараз, колгоспний обробіток землі недоцільно. Звичайно були згубні дії, злочини, самоуправство і марнотратство, котрі очорнили колгоспи, але в основному свої обов'язки вони виконували. Майже всі механізми, котрі використовувалися на току під час жнив, виробляли значну кількість пиляки. Над молотарками і віялками завжди здіймалися хмари насичені ґрунтом, мікрочастками збіжжя тощо. Але особистих захисних "премудростей" держава в особі колгоспів своїм працівникам не виділяла. Тому пилюка дуже дошкуляла очам, роту, вухам і органам дихання. Але вона, мабуть, була чистою, бо жодного випадку я не пам'ятаю, щоб люди скаржилися на поганий стан самопочуття. Більше того, не було зафіксовано жодного професійного захворювання, котре було б пов'язане із пилом в середовищі. Дещо пізніше, коли на лани вийшли комбайни "Комунарець", "Сталінець", "СК-4" та інші, люди самотужки захищалися від пилюки, бо... Згідно конструкції, комбайн солому зі своїх барабанів силою викидав на причеплений збирач соломи. Сама солома, падаючи, накопичувалася "горою". Тому для рівномірного накопичення на ньому працювало два робітника, котрі розрівнювали солому по поверхні збирача, а коли вона наповнювала його, натискали на спеціальний пристрій, котрий вивільняв збирач від соломи. Над самим збирачем завжди стояла штучна хмара пилюки, котра забивала органи дихання, очі, вуха тощо. Для захисту колгоспники самотужки виробляли "фільтри" із конопляного полотна, марлі, бавовняного полотна, зав'язуючи ніс, рот і вуха. Лише на очі колгосп видавав захисні окуляри. До цього знущального факту, якщо додати високу літню спеку, то умови були нестерпні, але людина пристосовувалася до них, їй просто вже нікуди було діватися. Тому низько схиляємо голову перед нашими пращу-рами, котрі подолали великі труднощі у своєму житті, виробляючи сільськогосподарську продукцію для годування людей.

Від молотарки зерно разом із домішками складалося в окрему купу. Потім за допомогою віялки, яку приводили у робочий стан вручну, зерно провіювали і відносно чисте заносили до наполовину вкритої великої комори, де воно тимчасово зберігалося. Звідси воно вивозилося тарками до елеватора в Щорськ (виконувалося обов'язкове державне постачання). Частина цього зерна закладалася як посівний матеріал і на загальні фуражні цілі. Пізніше на зароблені трудодні колгосп також видавав своїм працівникам це зерно.

Термін жнив від початку до кінця тривав більше одного місяця, а в деякі роки і ще більше. Пам'ятаю, що ми 1 вересня розпочинали заняття в школі, а деякі жнивні роботи ще тривали. Після закінчення жнив селянин розпочинав орати землю під посів озимих культур і під "пар". Пар - це орана площа, котра наступного року ніякою культурою не займалася, від бур'янів очищалася і лише через рік її засівали. На таких "парах" врожаї, як правило, були вищі і вони себе виправдовували.

Та людський розум не залишався на низькій позначці, він весь час працював на покращення життя людини, інколи не враховуючи той факт, що навколо неї існують й інші живі істоти. Але це вже інша тема, також надзвичайно вагома, і, можливо, людина прийде до гармонії в усьому. По крайній мірі я цього дуже бажаю.

Після збирання колосових культур на черзі ставав період обмолоту соняшника. Це приблизно середина-кінець вересня. Ми, діти-школярі, тут також брали участь. Спочатку зрізали головки соняшників, вантажили на тарки і транспортували на тік, де обмолочувалося насіння.

Бадилля соняшника використовувалося як паливо для обігріву осель і тому правління колгоспу "Червоний Жовтень" виділяло колгоспникам ділянки для його збирання в залежності від кількості вироблених трудоднів. За нашу роботу в колгоспному виробництві нараховували і дітям деякі трудодні, але я не пам'ятаю скільки, бо нге надавав цьому особливого значення.

Після розподілу ділянок ми всією сім'єю вирубували бадилля соняшника і вантажили його на гарби. Транспорт колгосп виділяв безкоштовно. Привозили на своє подвір'я і складали в копиці з таким розрахунком, щоб менше заливалися дощами. На трудодні видавали деяку кількість насіння соняшника, з якого в олійниці селища Щорськ виробляли для особистого споживання смачну олію. За соняшниками йшла черга збирання цукрових буряків і кукурудзи. І в цій діяльності ми, діти, також брали участь, особливо на кукурудзі. Бадилля кукурудзи також видавалося на трудодні і ми використовували його із подвійною користю: спочатку давали корові на корм, а що залишилось спалювали у печі. І страви готувалися, і деяке тепло в хаті залишалося. До речі, на опалення жодного кілограма вугілля в той час селяни не використовували. Мудра природа надавала паливо, яке не забруднювало середовище. На трудодні також видавалося зерно кукурудзи. За вирощення і збирання цукрових буряків видавався цукор лише тим колгоспникам, котрі безпосередньо брали участь в цьому процесі. Цим товаром нашу сім'ю відносно добре забезпечувала мама.

А в особистому господарстві також ні на мить не зупинялися роботи, і виконувалися вони в основному силами нашої бабусі. Це вона вчасно поралася із приготуванням страв для нашої сім'ї, боролася із бур'янами на городі, і це в той час, коли кожна колгоспна сім'я мала 1 гектар землі. Доїла корову, прала полотняний одяг і білизну, виховувала дітей.

Город нашу сім'ю і годував, і одягав, і частково зігрівав. На протязі всього літа ми мали відносно непогані врожаї огірків, помідор, капусти, гарбузів, укропу, буряків, квасолі, гороху тощо. В основному споживали ці овочі в літній період в свіжому вигляді. Та не забувала бабуся і мама про зиму. Вони були професіоналами в квашенні капусти, засолюванні огірків і томатів. Пам'ятаю що цього робилося по одній великій бочці і вистачало на весь осінньо-зимово-весняний період. Із цукрових буряків бабуся варила смачний "мед". Із столових червоних буряків виготовлявся надзвичайно приємний квас.

Бабуся у вересні майже наодинці викопувала на городі картоплю. Цей період запам'ятався ось чим. Ми приходили зі школи, а бабуся Василина на городі порається і нам завжди напече картоплі. Пам'ятаю такий випадок. Мама одного дня залишилася вдома і зайнялася масовим пранням і прибиранням. Я повернувся зі школи і хотів їсти. Вона про це і не згадала. Я пішов на причілок хати і кричу: "Бабусю, хочу їсти". На що вона у відповідь: "Там мати". А сама знає, що мати нам не приділить уваги, і тихенько прийшла до хати, щоб нас нагодувати. Це - істина, бо мама в виховному процесі майже не приймала участі і весь тягар було покладено на бабусю.

Однією з неприємних робіт вважаю рвати ягоди вишень, які наприкінці червня рясно вистигали у вишневому садку. Батьки вимагали в найкоротший термін зібрати врожай. Деяку частину бабуся заготовляла на зиму шляхом сушіння на сонці, а основну - вивозили на ринок в Щорськ. Пам'ятаю, що наривали до 10 сапеток (місцева назва кошика) цієї смачної продукції. В кожну сапетку уміщалося приблизно 3 цеберки. Одного разу мати, лише вона в нашій сім'ї була продавцем, взяла на ринок і мене. Там ми продали понад 30 цеберок вишень, а на виручені гроші накупили необхідних для дому промислових товарів. Мені вона купила чорну сорочку з українською вишиванкою і штани.

Моє дитинство в повній мірі відповідало вислову "босоноге". Як тільки весна підсохне, так ноги не знають взуття. Ще вози запряжені кіньми чи волами місять на шляхах села грязюку, а стежки, що протоптали люди, вже підсохли і земля до ніг не пристає, що означає початок босого періоду. Пам'ятаю, що на весняних канікулах, як правило, ми вже ходили босоніж, а решту часу до школи також "босяком". І це не поодинокий випадок, так ходили всі мої однолітки. До речі, ми ніколи не застуджувалися. Не пам'ятаю жодного випадку, щоб хто-небудь із дітей у школі кашляв, чхав тощо. Мабуть між босоногими дітьми і законами природи про життя існувало повне взаєморозуміння. А літо повністю пробігало босоногим.

В нашому селі, зокрема на толоці, проростала дивна рослина, яку ми, діти, прозвали "їжаки" по такій причині: десь в середині літа на пагонках цієї рослини, які стеляться по землі, з'являються плоди величиною з квасолину, довгастої форми. Вони дуже тверді, коричневого кольору. По всій поверхні розташовані міцні голки, як у їжаків. На своєму віку я більше ніде не зустрічав цю рослину, зокрема в Донбасі, Криму, Німеччині тощо. Своїми колючими плодами ця рослина мені і запам'яталася. Вони постійно дошкуляли моїм босим ногам і навіть погрубівши від ходіння босоніж, тканини підошви не могли протистояти уколам. Ніякі інші бур'яни, зокрема будяки, лопухи, кропива тощо не завдавали мені такого відчутного болю, як ця рослина-їжак. Наукового пояснення не маю.

Босі ноги - це безпосереднє спілкування людини з природою, яке придумане нею і таке необхідне. Звичайно без травм ніг ходіння босоніж не обходилося. Особливо перепадало першому великому пальцю. Коли його вдарряли, кров розпочинала текти з-під нігтя. Перша медична допомога для зупинки крові була пов'язана з пилякою, якою засипалася рана, і через деякий час кров засихала. Про йод, "зеленку" чи щось подібне ми, діти босоногого періоду, не мали уявлення. Згадую, що бабуся Василина рекомендувала мені рани з кровотечею посипати попелом. Але де ж його знайдеш в степу. Тому ми вживали пилюку і не пам'ятаю жодного випадку захворювання, яке було б пов'язане з використанням пилюки для зупинки кровотечі. Мабуть тоді вона була стерильною?!

Родовід Манко в селі Потоки був чисельний і, як на мене, то займав одне з перших місць. Кожна окремо взята сім'я мала свої особливості, що не пройшло повз мене. Для ознайомлення із побутовими умовами та їх вивчення я відносно часто ночував в оселях двоюрідних братів. Перебуваючи віч-на-віч зі своїми рідними, я безпосередньо бачив характерні риси побутово-сімейного устрою і порівнював їх, звичайно в межах дитячого розуму, зі своїми. Деякі мені подобалися, як наприклад, зрівноважені відношення батьків до провин їх дітей. Інші - залишали неприємний "осадок", зокрема санітарно-гігієнічний стан.

Зауважу, що більшість дітей нашого родоводу подібного дійства не запроваджували. Виняток в це правило вносили мій брат Микола та двоюрідна сестра по батьковій лінії Раїса Андріївна Манко, котра часто ночувала в нашій оселі, даруючи нам, хлоп'ятам, таємниці жіночої лінії природного спілкування. Бо ми, три брати, не мали рідних сестер. Найперша дитина, наша сестра Рая, померла немовлям і ми не відчували "подиху" жіночого буття.

Враження, які були отримані мною від спілкування з членами інших сімей зафіксувалися в дитячій пам'яті на все життя і в короткому нарисі їх можна викласти так.

Оселя рідної тітки по лінії батька Марфини. Житло складалося із однієї кімнати, конюшні для сільських тварин, яка мала окремий хід, тому запах гною не відчувався. У нас, як звичай, завжди всі мили ноги перед сном, у тітки - ні. І коли я було налаштувався помити ноги, то дії тітки і брата Олексія зупинили мене, вказуючи, що у них інші порядки, які необхідно поважати. Вранці другого дня, коли я прокинувся, все тіло свербіло і було покрите червоними плямами - це мене нещадно покусали клопи. І що дивно - жодного укусу не було на тілі ні у тітки, ні у брата Олексія. Клопи накинулися на свіжу жертву, а наслідки їхньої шкоди я відчував днів 3-4. Незважаючи на це, саме в оселі тітки Марфини я найчастіше ночував (гостював).

Оселя вбитого на війні рідного дядька Терешка, лінія мами. Хата складалася із кухні, зали та коридору із окремим ходом до конюшні. Але його дружина Тетяна Іванівна,, мої двоюрідний брат Микола і сестра Ніна жили лише в кухні, в якій була піч і плита. Зала була у занедбаному стані, ніхто її ніколи не ремонтував і використовувалась вона як господарський склад, що мене дуже вразило. Але запитати, чому саме так вирішила тітка, не наважився. Пізніше виявилося, що ця хата належала іншій родині, яку комуністи розкуркулили і вигнали в невідомі місця, а хату віддали моєму дядькові як члену колгоспу. Мабуть, сім'я мого дядька відчувала горе людей і руки не піднімалися для приведення оселі в охайний вигляд. В цій оселі я рідко бував.

В оселі рідної тітки Пріськи, лінія батька, я гостював відносно часто. Причиною, яка приваблювала мене до цієї родини, була не гостинність тітки, яка в цьому відношенні значно поступалася тітці Марфині, а наявність однолітка - двоюрідного брата Олександра. На відміну від двох попередніх, ця оселя знаходилася майже завжди в охайному стані. Але особливих випадків, пов'язаних із цим, пам'ять не зафіксувала. Навпаки, в оселі рідної тітки Наталки (також по лінії батька) таких випадків було дуже багато і їх перелік займає значне місце, тому надам лише декілька. Хата складалася із двох кімнат. Перша займала площу більше 20 кв.м і виконувала функції одночасно кухні, їдальні і спальні для дітей та їхньої бабусі Оксани. Батьки спали в другій кімнаті - залі. Стіл для обіду мав довжину понад 3 м, поруч із яким такої ж самої довжини знаходився ослінець зі спинкою. Дерев'яне ліжко, на мій погляд, також було незвичного розміру - ширина сягала більше 2 метрів і на ньому вільно могли спати декілька осіб. Навіть чірінь печі, на якій завжди спала бабуся Оксана, мала великі розміри. Подібного за своїми розмірами внутрішньо-осельного устаткування не було в жодній родині мого родоводу. Цю пам'ятку залишив на згадку рідний брат мого дідуся Миколи, а подвір'я і по цей день ми називаємо Яковівське. На відміну від попередніх осель, тут завжди царювали усмішка, гумор тощо. Цю "ауру" створювала моя рідна тітка Наталка. Навіть зараз на схилі похилого віку мені хочеться повернутися в дитячі роки саме в цю оселю, до її радості, яка, нажаль, обірвалася зі смертю тітки Наталки.

Бував я і в інших оселях членів мого родоводу і в кожній окремо взятій сім'ї бачив свої, притаманні лише їм, особливості, опису яких вистачило б на видання окремої книги.

Лише одним загальним висновком із всього побаченого закінчую цю тему.

В більшості осель мої рідні, родичі і односельці тримали домашніх свійських тварин: курей, гусей, качок тощо в окремих приміщеннях. В одних господарствах вони були з'єднані з основним житловим будинком. В других розташовувалися на певній відстані зовсім в окремому будинку. Всі ці приміщення мали назву - конюшні. Дуже рідко вхід в конюшню і в житлове приміщення був єдиним. Так було в оселі Степаниди Кравець, дідуся Миколи, тітки Пріськи, Михайла Анацького і, здається, це весь перелік. Це ті хати, де я бував в дитинстві і в пам'яті залишилися ці згадки.

Поруч із навчанням в школі, роботи в колгоспі і особистому господарстві, ми, діти післявоєнного періоду, здається, відносно непогано вміли самостійно відпочивати. Перш за все пам'ятаю чітко, що відпочинок ми проводили паралельно з виконанням якогось господарського завдання. Ось зокрема такий типовий приклад. Наша корова з настанням тепла паслася в череді. Наприкінці дня треба було її пригнати додому, бо ця тварина мала від природи звичку обов'язково забігати на людські огороди чи на колгоспні лани і там шкодити. Термін цієї роботи вкладався до заходу сонця. Ми з хлоп'ятами за три і більше годин до того збиралися на толоці і розпочинали розважатися. Грали "в жмурки", ганяли м'ячі, в теплий сезон купалися тощо. Пам'ятаю, що були в нас, якщо можна їх так назвати, спортивні змагання з бігу, стрибків у довжину, в швидкості плавання. Бігати найшвидше в нашому селі вміли Іван Власович Прокопенко і я, особливо на довгі дистанції. На мою думку, мені сприяв одяг - мама десь взяла штанці, зараз їх називають шорти, чорного кольору на підтяжках. Під час бігу в штанях заважають холоші і хлопці в них плуталися, а я тим часом набирав швидкість і до фінішу приходив першим. В плаванні я особливих успіхів не мав, а в довжину стрибав задовільно.

Дуже полюбляли ми купатися в плесах. Купальників ніяких не було, роздягалися "як мати народила" і обов'язково з розбігу стрибали у воду. Чому? А тому що вода завжди холодніша від зовнішнього повітря і якщо повільно заходити, то холод добре дошкуляє, а миттєвий стрибок і... лагідна вода. Накупавшись, вірніше нахолонувши, вилізали із води просохнути і трішки відігрітися. Рушників чи хоч би якоїсь ганчірки, щоб витертися, також не було. Іван Федорович Онішко згадував, що чомусь обов'язково вода з мулякою текла по бороді, а "мурашки" з холоду аж колотили. Але як тільки висихали і більш-менш відігрівалися, знову в воду пірнаємо, плаваємо, сміємося.

Але не загорали. Такого поняття у нас не існувало. Мабуть, наші батьки були на той час в цьому питанні досконало обізнані і ніхто із них не бавився на сонці, а їх приклад ми наслідували. На мій погляд вони володіли знаннями про шкідливість загоряння.

Так ми відпочивали в теплі періоди року, а взимку був інший спорт.

Були лижі, які мені дісталися від дядька Анатолія. Зими завжди були довгі і снігові. Змагань не проводили, бо цього спортивного знаряддя більше ніхто не мав. Тому я лише самостійно катався. А от ковзани були майже у кожного, за винятком нашої родини. Батько їх нам не купляв тому, що, на його погляд, вони швидко псують взуття, а грошей для відновлення не було - бідність душила. Інколи бувало хто-небудь із хлоп'ят позичить на деякий час ковзани і мені, та так, щоб батько не знав, бо кара буде неминуча. На ковзанах добре бігав мій двоюрідний брат Олександр Кирилович Вовковий. У цьому виді змагань йому не було рівних. За винятком Миколи Побережного із села Скелеватка, котрий мав ковзани за назвою "дутищі", які були досконаліші, ніж "снігури" Олександра. Мали ми і дерев'яні санчата, які були не зовсім майстерно виготовлені нашим батьком. Каталися ми з гірки біля хати Миколи Терентійовича Манко.

Спортивних гуртків в нашому селі не було. Мені здається, що якби держава в той період звернула на нас увагу, дехто досяг би непоганих успіхів в спорті.

Особливе місце в моєму житті посідали два спортивні види: шашки і волейбол. В шашки грав, мені здається, з раннього дитинства. Ця розумово-спортивна гра мене супроводжувала на протязі всього життєвого шляху. Великих успіхів я не досяг, але деякі відчутні зрушення були.

Батько згадував такий випадок. До нашої оселі якось завітав сільський фельдшер. В селі Потоки був в окремому будинку фельдшерсько-акушерський пункт з відповідним штатом і лікарськими засобами. Цей будинок, збудований на межі ХІХ-ХХ століть, належав Білаю Кіндрату Васильовичу. Але радянська влада під час розкуркулення відібрала силою цей будинок, а його власника було піддано нещадним знущанням, про що більш досконало подано в спогадах про рід дідуся Миколи Леонтійовича.

На час мого дитинства фельдшер в нашому селі був відносно освіченою особою, тому я запропонував йому зіграти партію в шашки, на що він дав згоду. Першу партію я виграв. Фельдшер "обурився" і ми зіграли другу партію, яку я також виграв. Батько казав, що фельдшер був приємно здивований.

Наше село Потоки ця гра ніколи не залишала, вона відносно легко вивчалася і захоплювала велику кількість людей. В противагу шашкам, волейбол - відносно молода спортивна гра. Вона народилася в 1895 році в штаті Массачусетс (США). Ініціатором вважається В.М.Морган. В Європу волейбол прийшов в 1907 р. на територію Чехословаччини, а до нашої держави - в 1926 р., коли були складені і затверджені правила гри. Батько згадував, що перед війною такої гри серед молоді його років не було. Степан Анацький стверджував, що і серед його однолітків в нашому селі перед війною в волейбол ніхто не грав. З'явилася ця гра десь наприкінці 40-х років ХХ ст. Я особисто познайомився з правилами гри і набув практичних навиків в Потокській сільській школі, коли навчався в п'ятому класі. Як зараз пам'ятаю, ми склали дві команди: перша - учні п'ятого класу с.Потоки, друга - також п'ятикласники с.Скелеватка. Першу команду очолював я, а другу - Микола Побережний. Суддею цієї зустрічі був вчитель фізкультури, нажаль зараз не можу пригадати його прізвище. Забув я також, з яким результатом ця зустріч закінчилася. Після цього в моєму житті волейбол "вийшов на широкий шлях".

Пізніше в с. Потоки відбувалися часті товариські зустрічі між командами шоферів, трактористів, тваринників тощо. Я, в свою чергу, не залишаю цю гру і до сього дня, наскільки дозволяє стан здоров'я. Передав любов до цієї спортивної гри своєму сину Олегу, який значно перевершив мої досягнення.

Зростаючи, ми видозмінювали і наш спортивний відпочинок, зокрема потяглися до футболу. Це сталося десь на початку 50-х років. Однолітків в нашому селі було досить багато. Тому нас вистачало на дві футбольні команди. Спочатку дорослі нам ні в чому не допомагали. М'яч ми купили "в складчину", як мовиться "зі світу по нитці". З розвитком футбольних знань до нас повернулися обличчям і дорослі, члени правління колгоспу "Червоний Жовтень". На черговому засіданні вони вирішили виділити кошти для придбання футбольного майна для дітей. В 1952 р. тодішній замісник голови колгоспу Пантелеймон Юхимович Анацький зібрав дітей-активістів, до числа яких відносився і я. І ми бричкою, запряженою кіньми, вирушили в с.Щорськ. Там в магазині "Культтовари" він нам придбав 15 комплектів футбольної форми блакитного кольору, бутси, гетри, декілька м'ячів. Сітку нам не купували. Звичайно розмір футбольного "убрання" брався при умові нашого швидкого зростання. Форма була для нас великою, але нашим радощам не було кінця.

В футбольній команді мені подобалося місце на воротах. За словами мого однолітка-земляка Жені Анацького, ліпшого воротаря в команді не було. Після приємного подарунку футбол став єдиним спортивним заняттям. На толоці зробили "стадіон", де вже навіть ворота були відповідних розмірів. Це дозволило нам, 13-14-piчним хлоп'ятам, опанувати цю гру i вийти на "зовнішні" змагання. Пам'ятаю влітку ми домовилися із однолітками с. Болтишка про день i час футбольної зустрічі. Транспортним засобом пересування на той період був велосипед. На них ми i поїхали до сусідів. Разом із "футболістами" виїхали i декілька "вболівальників". По дорозі виникло запитання, хто ж буде капітаном. Всі згодилися на моїй кандидатурі. Так я отримав додаткову посаду, вад якої наступного року відмовився, мотивуючи це тим, що воротареві "не з руки" керувати ходом баталій у полі. Капітаном було обрано Василя Мартиненко. Це був перший "міжнародний" матч, який ми програли з рахунком 1:2. Але додому поверталися в піднесеному стані.

З часом ми піднялися "на ноги" і розбрелися "поміж людьми" в залежності від долі. Придбане колгоспом футбольне майно більше не було нікому потрібне. Посадової одиниці, котра була б відповідальна за спорт в колгоспі не існувало. Вкладені кошти за майно само знищилися, і за це ніхто не поніс ніякої відповідальності. На жаль.

Так ми зростали, кожний в чітко індивідуальному плані в загальному суцільному середовищі.

Одну iз індивідуальних особливостей мого організму наведу в такому прикладі. Дідусь Микола, наш батько i мої брати Іван i Микола, двоюрідний брат Іван Кагал i багато ще інших родичів займалися бджільництвом. Але для мене це - катастрофа. Бджолиний укус несе до тіла людини отруту, яку більшість людей переносить досить терпимо. Моє ж тіло через певний час покривається червоно-кров'яними плямами. Мене "колотить", відчуваю нестерпний зуд. В такому стані я знаходжуся майже добу, але про себе цей укус нагадує ще 3-4 доби. Мої рідні брати такої реакції не мали, лише трохи місце припухне i все. Оси подібні за своєю діяльністю до бджіл, але отрута в них різна, бо укус оси переношу спокійно. Він значно болючіший, ніж бджолиний, але мій організм, мабуть, відповідні захисні речовини i здатний легко впоратися з цією отрутою. Захисту від бджолиної отрути у мене майже не існувало, тому і докучали їхні укуси. Знаю приклади, які вказують навіть на смертельні випадки від укусу бджоли i оси. Так, складальник поїздів ст. Парк помер на роботі від укусу бджоли, яка улучила прямо в сонну артерію. В 1999 р. померла родичка по лінії дружини Галина Швидун. З'ясувалося, що її під час збирання суниці вжалила бджола і вона відчула себе погано. Було викликано швидку допомогу, але в автомобілі швидкої вона i померла.

Шкільні роки не обійшли стороною i суспільно-політичне навчання. Яка влада - таке i патріотичне виховання. Комуністичний період створив відповідний ритуал на зразок релігійного віровчення. Звичайно тепер чітко зрозуміло, що знищивши царсько-християнську владу, комуністи розробили і втілили у життя свою релігію. Для запровадження цього ідеологічного віровчення на самому початку дитячого періоду нас приймали в жовтенята. Цей ритуал був пов'язаний iз Жовтневою революцією 7 листопада 1917 р. - днем перемоги комуністів над царською владою. В цьому ритуалі була закладена основна ідея - ми, діти, - послідовники, нащадки цієї революції. В день прийняття до жовтенят кожній дитині вручали зірку із зображенням дитячого обличчя Леніна, але вона коштувала деяких грошей. Не всі тодішні діти мали копійки, тому лише окремі особи носили ці зірки, a більшість їх просто не могла придбати. Мені здається, що в жовтенята мене прийняли в другому класі, a зірки в мене не було через брак коштів. В третьому класі політичний ритуал мав підвищений рівень i мав назву - прийняття в піонери. На відміну від жовтенят, піонер піднімався на один політичний рівень вище в патріотичному вихованні. 3ірка знімалася i на шию пов'язувався піонерський галстук червоного кольору, який символізував кров, що пролили патріоти під час встановлення комуністичної влади. По вищезгаданій 6ідності, галстук носили також лише окремі діти. Додатково вручався i піонерський значок у вигляді зірки, зверху якої було три язика полум'я. Дитячий період, коли я був жовтеням i піонером, майже не пам'ятаю.

Досягаючи 14-річного віку, влада надавала можливість зростання патріотичної свідомості шляхом чергового ритуалу - прийняття в члени комуністичної спілки молоді, Ленінський комсомол (ВЛКСМ). Сталося це в моєму житті в 1952 році. Шкільні вчителі використовували цей ритуал, на мій погляд, розумно. Якщо учень або учениця незадовільно навчається i кепсько поводиться, то прийняття до членів комсомолу відкладалося на деякий час. Цим самим заохочували відстаючих поліпшити навчання. Треба сказати, що зрушення в кращу сторону дійсно були, бо в колективі кожна особа намагається поруч йти зі своїми колегами, а відбившись, обов'язково буде прикладати зусилля для повернення втраченого.

Приймали до комсомолу за рекомендацією i лише в районному комітеті у Щорську. В обумовлений день з відповідними документами в супроводі одного із вчителів ми юрбою вирушили до райкому. Там нам вчинили політичні іспити, а після їх успішної здачі рішенням райкому комсомолу мене і моїх однолітків було зараховано в члени цієї спілки з виданням членського квитка.

Але членство вимагало сплату членських внесків щомісячно у розмірі 2 копійки. Свідомістю я це не сприйняв і в райкомі, після вручення квитка, запитав звідки мені взяти кошти для сплати членських внесків, коли я не маю грошового забезпечення чи заробітку? На жаль, замість розумного пояснення-відповіді, я отримав чергову прочуханку, а пам'ять залишила гіркий осадок. Зауважу, що мою природну допитливість розумні і мудрі люди високо цінували і на протязі мого свідомого життя завжди ставили в приклад іншим. Але коли зіштовхувався із обмеженими в розумовому відношенні людьми, то завжди отримував відповідну прочуханку. На жаль, вона обов'язково доходила до мого батька, який не міг чи не хотів розбиратися в суті справи і жорстоко та несправедливо фізично мене карав. Та зламати мене нікому не судилося, я був впевнений в своїй правоті. До речі, батько змушений був все-таки сплачувати членські комсомольські внески.

Період перебування в комсомолі сягав від 14 до 28 років і припадав на молоді здорові роки. Я приймав активну діяльність в комсомольському житті, але лише за умов розумово-об'єктивного відношення при вирішенні тих чи інших проблем. Іншого не сприймав і не підкорявся безглуздим рішенням.

Період вступу до комсомолу співпав із будівництвом в селі Потоки нового культурного закладу - клубу. Ми, комсомольці, приймали активну участь у будівництві, яке розпочалося навесні 1953 року. Нас прямо зі школи після закінчення уроків направляли копати траншею під фундамент. Мені дістався східно-південний кут, район сцени. Після закінчення школи я з іншими односельцями возив цеглу із м. Дніпродзержинська для цього клубу. Пам'ятаю шофером був Петро Самохвал, автомашина - ФЩ 72-25. Старий клуб містився в одному будинку поруч із кімнатою сільради і з зростанням попиту населення села не відповідав своїм вимогам. У колгоспі "Червоний Жовтень" знайшлися необхідні кошти, бо після смерті Сталіна уряд різко зменшив податковий тиск, що негайно відгукнулося на покращенні соціальної сфери села. Новий клуб був визнаним архітектурним явищем в нашому селі, він будувався згідно типового державного проекту і контролювався зі сторони райкому партії та органів культури. Керівником на будівництві клубу був наш батько Федір Миколайович Манко, який відмінно впорався із цим нелегким для нього завданням. Через декілька років по закінченню будівництва цього культурного закладу батько згадував, що інколи ночами просиджував над читаннями проекту і вранці в повному теоретичному озброєнні з'являвся на будівничий майданчик. Але якби подібний клуб йому запропонували знову будувати, то він би ні за яку ціну не згодився. На будівництві цього великого культурного очата батько майже повністю "згорів", і в подальшій його будівельній долі подібного за масштабами будівництва він не мав.

Для практичного втілення в життя проектних задумок необхідно було мати висококваліфікованих спеціалістів. Зокрема майстрів роботи з цеглою справи, яких в нашому селі не було. Тому до пошуків були задіяні райвиконком та райком партії, яким вдалося відшукати "аса" по цеглі аж в місті Саксагань. Ним був Федір Акулов. Цей чоловік на наших очах дійсно творив з цегли будівельне диво. Але своєю появою в селі Потоки він залишив на згадку не лише красив викладений клуб, а допоміг в утворенні нової сім'ї. До нього навідувалася нерідна дочка Наталя Гаврилівна Горбань, яку запримітив наш односелець Василь Терентійович Кравець і, як виявилося, на все життя.

Час відкриття новозбудованого клубу не пам'ятаю. У 2001 р. владні структури незалежної України клуб моєї молодості передали під філію Щорської православної церкви.

Друга визначна будівля села - школа.

Коли весною 2001 р. я зайшов до будинку рідної школи, то зневага до моїх односельців заполонила мою душу. Велика капітальна із червоної цегли споруда була по варварські зруйнована. Вибиті вікна, двері і перестінки, знищена підлога і система опалення, пошкодженні покрівля і стеля. Всі ці злочини створили не іноземці, а мешканці села. Як могла піднятися рука для знищення храму науки?! Знищення школи рівноцінне знищенню нормального існування людини. Без школи не може бути населеного пункту, бо дітей не буде де навчити найдорожчому - освіті. В корені цього слова закладено фундамент світлості. Без освіти промінь світла не запалає і не вкаже добропорядного шляху в житті. Із тяжкою сумною думкою залишив я розтрощені стіни своєї школи. Пройшов я знову поруч зі своїм культурним вогнищем - клубом і журба по зміні його призначення дещо зменшилася, бо якби не вмішалася в дію церква, то клуб зазнав би такої ж нищівної руйнації, як і моя рідна школа. Безглуздя процвітало на превеликий жаль.

Про історію школи маю обмаль інформації. За свідченням мого брата Миколи, вона була збудована за часів господарювання земств. Відомо, що державна гілка влади в Царській Росії з'явилася після 1862 р. і проіснувала до Революції 1917 р. Цей освітній заклад, за назвою училище, мав чотири великі кімнати для класів, канцелярію для педагогів, широкий коридор, опалювався грубами. Пізніше східну частину коридору було відчужено під канцелярію, а історичну канцелярську кімнату було віддано під наочні прилади. Кожний клас був обладнаний партами на двох учнів, стіл і стілець для педагога, чорна широка дошка. Штучного освітлення не було, тому заняття були розраховані таким чином, щоби відповідали денному світлу. Поруч був розташований будинок для постійного мешкання вчителів.

За проектом училище мало чотирирічний термін навчання. Із нашого родоводу повний курс навчання у той час закінчив лише Кирило Іванович Вовковий, двоюрідний брат моєї мами.

За свідченням Андрія Михайловича Анацького, нашого односельця, котрі він надав мені по телефону 9 серпня 2003 року, будинок дійсно був споруджений на кошти земства. Його батько Михайло Іванович, рік народження якого 1903, згадував, що будова була розпочата, коли йому було років 8, а по закінченні батько Іван віддав своїх синів Михайла і Івана на навчання в це училище, яке вони успішно і закінчили, отримавши відносно добру на той час чотирирічну освіту.

Я пам'ятаю, що коли заходив до Андрія, його батько Михайло Іванович в вільний час завжди був із художньою літературою. Тому свої роздуми на ту чи іншу тему він висловлював грамотно, з логічно-філософським завершенням, а його рідний брат Іван Іванович Анацький залишився в моїй пам'яті, як особа вдумлива, зрівноважена, яка володіє величезними знаннями в різних галузях, зокрема в аграрній.

За свідченням Асі Іванової Карабаш, класи не мали капітальних перестінків. Її батько Іван Трохимович згадував, що перестінки були дерев'яні і рухомі. Така їх конструкція дозволяла зменшувати чи збільшувати площу класу в залежності від наповнення учнями. Більше того, вона давала можливість перетворювати класи на єдиний великий зал, де відбувалися театральні вистави, концерти, збори тощо.

Але згодом, вже за радянської влади, внутрішня частина школи зазнала значних перебудов, зокрема перестінки класів були збудовані на капітальній основі.

Мене весь період написання цього твору не залишала думка віднайти історичні документи про школу і, врешті-решт, пошуки увінчалися деяким успіхом.

Переглядаючи і вивчаючи звітні літописи Верхньодніпровського повіту, в архівах Дніпропетровського краєзнавчого музею я наштовхнувся на потрібне повідомлення. В звіті за 1910 рік на сторінці 76 записано так: "Верхньодніпровським повітовим земством розпочато будівництво нових початкових навчальних училищ ... № 3. Потокскаго". В звіті за 1911 рік на сторінці 100 вказано: "... оборудовані і відкриті нові навчальні училища ... № 5. Потокское".

Виписку із звітів я зробив в такому вигляді, в якому друкувалася інформація і в словах "Потокскаго" і "Потокское" я не припустив помилок.

Отже, майже за один рік земство збудувало гарний будинок для освіти, який носив статус не школи, а училища.

В подальших звітах вказувалося, що за станом на 01.09.1911 року і на 1.01.1913 року цей заклад мав "вакансію вчителя", зокрема про це записано на сторінці 58 звіту під № 58.

Зі збільшенням населення села Потоки і навколишніх сіл, школа вже не вміщувала всіх бажаючих навчатися. Більше того, радянська влада зобов'язувала кожного свого громадянина отримати відповідну освіту, що було позитивним явищем суспільного життя. Тому місцева влада знайшла можливість відкрити додаткові класи в окрашеному будинку, котрий в народі називався "Мартиненківська школа".

Але ота можливість пов'язана із насильством влади над власником будинку. Справа полягала в тім, що цей будинок належав Василю Мартиненко, якого влада розкуркулила і, таким чином, без зайвих комуністи вирішили питання додаткового приміщення для навчального шкільного процесу.

За свідченнями односельця Олександра Дмитровича Ткаченко він дійсно навчався до війни в цій школі.

З часом, коли вже після війни я розпочав навчання, то ходив в так звану "маленьку" школу на 2 класи, а в "мартиненківській" оселі мешкали педагоги, зокрема, пам'ятаю, що там проживала директор Тетяна Іванівна Музиченько.

Але доля "маленької школи" аналогічна "мартиненківській". Цей будинок належав мешканцю села Івану Оношко. Нова влада, не обтяжуючи себе в пошуках більш-менш цивілізованих методів вирішення назріваючих проблем, насильно забирає власність Онішка шляхом розкуркулення і передає цей будинок під школу. Власника Івана було вислано каторгу, де він і його дружина загинули. Вже в незалежній державі Україна його дочка Катерина Іванівна Оношко підіймала питання про відшкодування завданих збитків, зокрема моральних, але конкретних результатів цієї роботи я не встановив.

Населення села так швидко збільшувалося, що навіть і цих приміщень все-таки не вистачало для навчання в одну зміну. Тому в декількох класах навчання проводили в другу зміну. Це явище тісно пов'язане також із тим, що радянська влада замість чотирирічного терміну навчання встановила обов'язкову семирічну освіту. Нововведення вимагало додаткових приміщень.

Програма навчання, наприклад, в мій час була складена досить розумно, а педагогічний колектив мав високу кваліфікацію, що підтверджую наступним. Зі стін цієї школи вийшли інженери, офіцери, висококваліфіковані працівники усіх галузей народного господарства, чотири кандидати наук.

Після комсомольських подій особливе місце в школі зайняв факт смерті "вождя", "вчителя" і "рідного батька", лідера комуністичної влади І.В.Сталіна, що сталося 5 березня 1953 р. Отримавши інформацію про його смерть, вчителі припинили навчальний процес. Вишикували нас в шкільному коридорі по класах. Я навчався вже в сьомому останньому класі, тому нас поставили першими. Інформацію надав завідуючий навчальною частиною школи Іван Єфремович Забіяка, до речі, здібна, надзвичайно обдарована особа. У кожного був якийсь пригнічений стан, а плакав лише один - Євген Анацький. Визначивши політичну ситуацію, в якій опинилася наша країна, ми розпочали наші заняття.

Радіомовлення в нашому селі не було. Лише в конторі колгоспу "Червоний Жов-тень" був ламповий радіоприймач із живленням від батарей. Звідси і розповсюджувалася інформація про суспільно-політичне життя країни і світу.

Наш батько виписував відносно багато періодичних видань назви яких я навіть пам'ятаю - газети "Зоря", "Жовтневий шлях". .Наприкінці дня листоноша розносила газети і ми відносно вчасно отримували відповідну друковану інформацію.

А тим часом загальнообов'язкова семикласна освіта закінчувала свою ходу, і 30 червня 1953 р. я отримав свідоцтво. Всі точні науки, як-то: арифметика, алгебра, геометрія, фізика і хімія, які були засновані на постійних законах природи і непідвладні примхам людини, сприймалися мною свідомо і школа оцінила мої знання лише на "відмінно". Інші предмети, особливо мови, які не були і не є зараз постійними, а видозмінюються в залежності від розуму тієї чи іншої особи, мною сприймалися критично і однозначно - це не наука, а політика. Школа реально оцінила і їх, вказавши в свідоцтві проти відповідного предмета цифру "4" і словами "чотири". Мої знання відповідали цим цифрам.

Після закінчення 7 класів в мене не виникало питання, як бути далі. Справа в тім, що мій брат, закінчивши в 1952 році 7 класів, продовжив навчання в Щорькій середній школі із дивовижними успіхами та похвальними грамотами. Тому мої батьки відправили мене на подальше навчання також до тієї ж школи. Пізніше свій вибір вони пояснювали так: Іван, як зразковий учень, буде опікати моє становлення в нових для мене обставинах, а по-друге, батькам не треба було "роздвоюватися".

Першого вересня 1953 року нас на стадіоні біля Щорської школи вишикували і зачитали, хто в який клас був зарахований. Всього нас набралося на шість восьмих класів, і це при тому, що навчання було платним - за повний навчальний рік держава встановила тариф 150 карбованців.

Цей тягар наші батьки несли повні три роки навчання двох дітей, заплативши за весь навчальний процес (150*3)*2=900 карбованців. Уряд СРСР відмінив плату за навчання 6-го червня 1956 року, нажаль тоді, коли ми закінчили середню школу, і цього полегшення мої батьки не відчули.

Та не всі несли цей "шкільний тягар". Діти, батьки яких полягли на фронтах війни, звільнялися від плати за навчання. В додаток до цієї пільги видавався їм безкоштовний продовольчий пайок, а іногороднім надавався гуртожиток, також безкоштовно. Звичайно загальмувати це горе ці пільги не могли, але все-таки матеріально такі родини держава підтримувала, і відносно добре. Мабуть тому батьки, які залишились живими, несли подвійний шкільний тягар "за того парня".

Мене зарахували у 8-Д клас, де класним керівником була Ірина Олександрівна, викладач німецької мови. Її прізвище я точно не пам'ятаю, здається, Писаренко.

До цієї школи відстань була приблизно 12 км. Заняття розпочиналися о 8 годині 30 хвилин ранку. Щоб вчасно потрапити на перший урок, ми з братом Іваном вставали о 5 годині ранку і, поснідавши тим, що завжди нам готувала бабуся, вирушали десь біля 6 години велосипедами до школи. Але цей транспортний засіб не використовувався під час дощів, бо шлях розкисав і проїхати було неможливо. А якщо це траплялося десь в дорозі, то тоді вже велосипед тягли ми, як кажуть, він їхав на наших плечах. В такі дні ми виходили з дому о 5 годині 30 хвилин і десь приблизно біля восьмої були в школі. Ні плащів, ні парасольок, ні інших хоч би примітивних засобів захисту від дощу не існувало. Пізніше, в зрілому віці я запитував рідних, як могли вони пускати дітей незахищених від осінніх холодних дощів в дорогу. Відповідь була приблизно такою, що вони про це і не думали. А дощі надзвичайно сильно дошкуляли нам, ми приходили до школи мокрими. Там протягом часу занять висихали. Після закінчення занять - знову пішки по багнюці додому. Дещо допомагала трава понад шляхом. Так закінчували першу четверть і йшли на осінні тижневі канікули з 31 жовтня по 8 листопада. А батьки до цього часу вже вирішували, де ми будемо стояти на зимових квартирах під час навчання у 2 і 3 четверті. Отож, з 9-10 листопада і до 23 березня, початку весняних канікул, ми жили в найманих квартирах в Щорську. В суботу, після закінчення занять, ми зі своїми торбинами йшли додому. Переночувавши, брали собі харчі: одну хлібину, десь півлітра олії, трохи сала, якщо було, інколи сметану та інші продукти. Батько давав 5 карбованців на конфети-подушечки, щоб пили чай-окріп, бо про сучасну заварку ми не мали і поняття.

Приходили додому і поверталися до Щорська, як правило, пішки. Зими були напрочуд сніжними. Пам'ятаю випадок, коли сніг під дією вітру і морозу взимку з 1953 на 1954 роки буквально спресувався. Висота снігу сягала понад 2 метри. Таку висоту я вказую тому, що дерева, які були понад шляхом, майже повністю було покрито, снігом, лише верхівки гілочок виднілися - це був орієнтир, яким ми керувалися, щоб не заблудитися. По цьому спресованому снігу не тільки ми вільно рухалися, а навіть коні не провалювалися. Та зима 1959-1954 року була винятковою, та зупинимося на цьому явищі більш детально.

В історичних літописах вона по праву називалася "зимою століття". Люті, небувалі холоди від листопада 1953 року і до квітня 1954 стояли на значній території від Іспанії і Франції до самого Уральського хребта, включаючи, звичайно, і Україну, зокрема село Потоки. Так, 26 листопада 1953 року в нашому селі мороз досяг позначки -21°С і цей рівень за всю історію спостереження за погодою являвся максимальним на цей осінній день. До речі, мінімальна температура за всю історію спостереження за погодою була зафіксована 1940 році і становила -38,2 °С в м. Дніпропетровськ. Цей рік відзначився найнижчою температурою в таких містах: Донецьк - 33,5°С, Запоріжжя - 33,4°С, Полтава - 33,6°С, Харків - 35,6°С, Хмельницький - 32,8°С та Черновці - 31,5°С ("ПР" 24.01.2006 р.). Тож наше рідне село Потоки розташоване в області рекордного холоду.

На південному березі Криму під час "зими віку" морози трималися 3 місяці підряд, а середньомісячна температура лютого місяця 1954 року була на 10-12°С нижча від норми. В найтеплішому місті Ялті висота снігового покрову в цей період дорівнювала 30 сантиметрам. Повністю замерзло Азовське море і через Керченський пролив було відкрито постійне автомобільне сполучення. Замерзлою була і північна частина Чорного моря. В Каспійському морі плаваючі криги досягли Апшеронського півострову.

В нашому селі Потоки, як і на більшій частині України, озимі культури повністю вимерзли. Морози досягли такої величини, що птахи замерзали у польоті. Одного разу, повертаючись із селища Щорськ в суботній день за "провізією", я біля своєї хати побачив, як переді мною впав вражений морозом горобець. Взявши в руки, я заніс його в оселю, де все-таки було тепліше, з метою відновити життя пташці. Але мої дії не дали позитивного результату, лютий мороз знищив горобця.

Палива було мало, виручав кирпич з гною. Та мороз постійно дошкуляв навіть в оселі. Інколи в хаті питна вода в цеберках замерзала. В додаток до морозів, клопоту завдавали снігові бурани, які підіймали такі хуртовини, що білого світу не було видно. Після такого явища завжди на дворі залишалися великі кучугури снігу. Пробивалися стежки для проходу до колодязя і погребу, конюшні і дороги. Висота "ніші життя" сягала більше одного метра, бо, проходячи цим коридором, краю снігу торкалися плечима.

Історичні літописи донесли до нас інформацію про те, що потрібні екстремальні кліматичні явища були і в минулому. Першу згадку зустрічаємо в творах поста античних часів Овідія, якого було вислано на початку 1-го сторіччя н.е. для відбування покарання в урочище Дунаю. Він писав: "… Уж трижды становился от холода Истр и трижды твердела волна моря". Істр - старовинна назва річки Дунай.

В більш пізніх повідомленням читаємо: "… на двадцатый день замерзли проливы Босфор и погибло 1795 волов, 925 лошадей". "В эту же зиму 400-401 года неожиданно ударила оттепель в марте, сменившаяся небывалой апрельской бурей, когда в районе Анапы замерзло 200 лошадей".

В зиму 557-558 года "… Черное море покрылось льдом на большое пространство".

В 763-764 гг. "… зима люта быть. С начала октября сделался жестокий холод…, так что северная часть Понтийского (Черного) моря на 200 миль от берега превратилась в камень… И тоже было от Зикхии (Таманского полуострова) до Дуная, от Куфиса-реки (Кубани) до Днестра и Днепра.

… И море приняло вид суши, .. и ходили по нему как посуху из Крыма во Фракию и из Константинополя в Скутари".

Згідно повідомлень Південно-Руського літопису в зиму 1708-1709 р.р. "…. Снеги великие были и зима тяжкая морозами, от которых премного шведов погинуло". Зі слов "Походного журнала Петра Великого" дізнаємося, що … зело великие морозы, … мало помнили в прежние годы, от чего не мало швецьких солдат пропало; тако же и в наших людях от морозов было не без упадку". "…Многие тысячи людей, зверей и дерев погибли". Подібна зима повторилася в 1739-1740 році. Згідно даних "Сводки южно-русской літописи" на заході України через недостачу кормів розпочався масовий падіж тварини.

Аналізуючи історичні повідомлення, я прийшов до висновку, що зима 1953-1954 року повторила минулі зими-страхіття.

Після лютих холодів весною і влітку 1954 року вдарила надзвичайна засуха. Тому ярові культури також загинули. Пам'ятаю, що кукурудза досягла висоти приблизно 30 см і на корені засохла. Соняшника постигла така ж сама участь і він не зацвів. Лише на городі ціною неймовірних зусиль батькам вдалося виростити трохи картоплі і овочів. Сіна не корм корові було зібрано обмаль, і взимку були перебої. Але в цій відносно складній ситуації влада комуністів не впала в розпач. Необхідно відзначити, що навіть падежу великої рогатої худоби в колгоспах не було. Уряд прийняв постанову про термінову допомогу потерпілим районам, зокрема Україні. Пам'ятаю, що із Ставропольського краю на станцію Божедарівка було прислано декілька вагонів пресованої в тюки соломи злакових культур, яку використовували при відгодівлі тварин. Правління колгоспу "Червоний Жовтень" в свою чергу прийняло рішення про допомогу соломою членам колгоспу. Завдячуючи прийнятим заходам, голодомору вдалося запобігти. Звичайно, було скрутно, але вистояли.

Звичайно основна маса снігу переміщується на висоті не більше 20 см. Це явище в народі назвали "позьомка". Коли збільшується швидкість вітру, сніг піднімається вище і вище. А при 16-20 м/с в декількох метрах вже нічого не видно. В своєму житті я лише один раз попав в таке становище, коли в черговий раз в суботній день ішов з Щорська додому в Потоки. Навкруги нічого не було видно. Вийшовши за село Олексіївка, я пішов шляхом офіційним. За доброї погоди ми ходили повз водокачку. За орієнтир взяв я собі дерева та телефоні стовпи. Скажу відверто, що було надзвичайно неприємно, заблудитися в цій ситуації дуже легко. На щастя, я благополучно добрався до рідної хати.

На другий день в неділю вранці все заспокоїлося. З'явилося сонце почався сильний мороз. Сніг природа спресувала до бетону, намівши горбами. Батьки дітей, котрі ходили до школи в Щорськ, домовилися із керівництвом колгоспу "Червоний Жовтень" про виділення коней і саней для доставки нас на квартири села Щорськ. Дороги в звичайному вигляді не було і санки бігли по "бетонному" снігу, як заманеться. Ми, діти, в санях сильно мерзли і щоб не обморозитися, час від часу зіскакували із саней і бігли за ними до тих пір, поки не з'явиться тепло.

Сніг був так сильно спресований, що незважаючи на відносно велике, понад 970 грамів на 1 см навантаження від копит коней, вони не провалювалися і безпечно нас довезли за місцем призначення.

На щастя, таких явищ було відносно мало. В основному зимові дні носили нормальний характер і ми, діти того періоду життя, долали перешкоди вдало.

Я і брат Іван в 1953-54 рр. жили на квартирі в Трунових, де господарка ніяких га-рячих страв нам не готувала, тільки окріп-чай, звичайно без заварки, про неї і думки тоді не було. З нами в одній кімнаті жив і двоюрідний брат Микола Терентійович Манко, який навчався погано і восьмий клас не закінчив. Я після закінчення восьмого класу відмовився від літніх канікул і пішов в наймити до майстра-професіонала Трунова, який крив дахи кровельним залізом. Був я, само собою, підручним. Умови такі: за кожний відпрацьований день я отримував 10 крб. і харчування. Починали роботу приблизно о 6 годині ранку, а закінчували о 9 вечора. Спав я в кімнаті у нього вдома. Окрім цього. вранці приблизно годину треба було випасати гусей. Для відпочинку-сну відводився час з 23 до 4-5 години. Експлуатація найтяжча, але я умови прийняв. і батьки вдома дали згоду. Навіщо це я робив? Дуже хотілося придбати гармошку і навчитися грати, а коштувала вона 280 крб.

Але занадто тяжка праця без жодного вихідного дня знесилювала мій ще зовсім юний організм. і під кінець червня місяця 1954 року я відчув себе слабо: з'явилися болі спершу в районі поясниці, потім поширилися на інші частини тіла, з'явилось головокружіння. Останнє хворобливе явище повністю мене викреслило зі статусу підручного. Бо, працюючи на висоті даху, я міг звідси упасти. Зрештою договір був розірваний на рівні 29 робочих днів і я із 290 карбованцями в кишені та із думкою, що я вже гармоніст, на початку липня з'явився вдома. Гроші я віддав батькові, щоб він, як дорослий чоловік із життєвим досвідом, купив мені гармоніку.

Але саме 1954 рік виявився через міру холодним, засушливим та неврожайним. Де вже в цій ситуації думати про гармоніку!? Тому батько поступив в цей скрутний період розумно і купив мені костюм сірого кольору, бо я вже доріс до юнака і бачити мене "обшарпаним" батькам не хотілося.

Чи могли батьки в цей час прийняти інше рішення? Дивлячись сьогоденними очима, звичайно "ні" і вони поступили розумно. Але мій ще не зовсім досконалий розум цього не бажав розуміти і "в душі кипів гнів", та вимовити його вголос проти батька я не наважився.

Забігаючи наперед, скажу,що надалі справи як у батьків, так і у мене, особливо після скасування сталінських понад міру тяжких податків, покращились. Я став студентом залізничного технікуму, отримував стипендію в розмірі 160 крб. І влітку 1957 року батьки купили мені ... БАЯН! Радощів було море! Я придбав собі навчальний посібник гри на баяні і самостійно вивчив нотну грамоту, пальцовку та інші тонкощі музики. Через декілька місяців я відносно вільно володів баяном.

В середній школі я зустрів професійного художника із вищою освітою, який викладав нам креслення. Він відкрив гурток юних художників, в який я з радістю пішов навчатися. Три роки, у вільній від шкільних уроків та інших додаткових навантажень час, ця обдарована людина викладала нам початки образотворчого мистецтва. Гурток був невеликий, складався всього з 5 осіб, і це при тому, що в середній школі навчалося більше ніж півтисячі дітей.

В неповній середній школі с.Потоки було два сьомих класи, а це приблизно 60 учнів. Після її закінчення продовжили навчання Ольга Манко, Кочережко, Бабенко, Т.Голубенко, М.Кравець, Г.Шматко, я, Явдоха Свищ, Віра Козлова, Нані Кокоша і, здається, все - 10 душ. Навчаючись у 8-Д класі, я подружився, на щастя, із дивовижним однокласником Віктором Йосиповичем Пінчук 1939 р.н., який проживав в селищі Щорськ по вулиці Матросова, дом №2. навчався він успішно, а по закінченні 10-класної програми отримав срібну медаль, що дозволило йому без іспитів вступити до Криворізького інституту та отримати диплом інженера-електрика. За направленням отримав робоче місце на металургійному заводі "Запоріжсталь", де успішно реалізував себе, як високоосвічений спеціаліст. Був одружений на ровесниці із 10-Б класу Раїсі Марковній Манко, яка народилася в селі Скелеватка. В цій родині побачили білий світ дві дочки.

На жаль, мій шкільний друг, Віктор Йосипович, помер 1 липня 2005 року. Зазначу, що цей чоловік відіграв в моїй долі позитивну роль, залишивши добру про себе згадку.

В восьмому класі я на холодний період разом із Іваном квартирував в оселі Трунових за адресою: Щорськ, вул. Кошового. Та мій друг запропонував мені перемінити місце тимчасового мешкання і перейти на квартиру до його помешкання, що було із приємністю та подякою мною прийнято. І вже в 9 класі зимові дні я жив в його оселі.

Батьки Віктора Йосиповича були надзвичайно чесні і виховані люди. Саме вони допомогли мені піднятися вище у житті. Їх син, Віктор, і я, стороння для них дитина, були в побуті на одному рівні, я ні в чому не відчував різниці. Всі ми їли однакові страви, які готувала мати Віктора. Спав я на окремому ліжку в окремій кімнаті-залі, де було тепло, затишно і приємно відпочивати. Умови після тих, які були у Трунових, тут здавалися чудовими. Коли мене проводжали батьки на зимове навчання, то вони купили байкову ковдру і навіть простиню. Одяг був такий: взуття - кирзові чоботи, полотняні онучі, пальто осіннє (нагольне). Шарфів не було, тому холод "в душу" вільно заходив. Але хвороби нас не брали. Я не пам'ятаю жодного випадку, щоб я по цій причині до школи не пішов. За надані побутові умови проживання батько сплачував за один місяць 30 крб. Окрім цього на весь період проживання завозив деяку кількість картоплі, буряків, капусти та ін. Крім того, я кожного тижня приходив із хлібиною, півлітрами олії, молоком, сметаною... і, батько давав все ті ж 5 крб. на цукерки подушечки. Навчався я добре, але до відмінника не дотягнув, і, мені здається, через свій характер. Я був вперто-допитливий, нічого не міг залишити незрозумілим, що інколи було не до вподоби вчителям. Пам'ятаю такий випадок.

Викладачка російської мови пояснила, що суфікс "-ян" завжди пишуть з одним "н", але є виняток із трьох слів: деревянный, стеклянный, оловянный. Я підняв руку і запитав: хто, навіщо і з якою метою зробив цей виняток; чому три слова, а не єдине або більше слів. На це вона зреагувала так: "Выйдите из класса, вы мне мешаете вести урок". Цей вирок я виконав, але залишився великий гіркий осадок в душі. Я і зараз не розумію дурисвітів-мовників, які створюють перепони в навчанні. В подальшому жодної мови я не вивчив і їх не знаю, бо і бажання їх знати не було. Стояв я так біля дверей класу і ледь не плакав. В голові затуманювалося: не дай бог про цей випадок дізнається батько, то він зі своєю жорстокістю знищить мене фізично, мотивувавши б тим, що він вкладає в моє навчання фінансові кошти, а я "показую роги" вчителям. Аж глядь, іде директор школи, Іван Дмитрович Тернов, і питає, чому я тут, а не на уроці. Я відповів, як воно було. Директор запропонував завітати до його кабінету. Жах обійняв все тіло. До того, що творилося в моїй голові, мені здалося, що директор додав ще більшого "палива знущання". Із тяжкою думкою, що я влучив в майже безвихідне пекельне становище, поплентався за ним. Чемна і високоосвічена людина так мене вразила своїми питаннями і роздумами, що всі страхіття залишилися позаду. Наприкінці він підійшов до мене, потиснув за плече і сказав, що все буде гаразд, і я можу йти і продовжувати навчання. Мені невідомо, яка була і чи була взагалі розмова директора з вчителькою російської мови, але після цього випадку я отримував лише оцінки "З", і тільки інколи "4". Йшов час. Я впевнено долав науку і вчителька врешті-решт зрозуміла безглуздість свого вчинку, оцінивши мої знання по російській літературі на "відмінно". Це була моя перша перемога в навчальному процесі і друга - в житті, нагадаю, що першою - це був протест проти фізичних знущань батька наді мною.

Окрім навчального процесу я продовжував приймати участь в різних гуртках. Так я завжди відвідував шкільний хор. Керував ним Олександр Реп'ях, викладач фізичної культури, який добре грав на баяні. Не обійшов стороною і драматичний гурток, де, пам'ятаю, в одній із вистав я зіграв роль Юри, але, на мій погляд, невдало. На спортивних змаганнях також було місце для мене. В бігу на дистанції 1500 м на районній спартакіаді я посів 4 місце. Продовжував я навчання і в образотворчому гуртку, про який вже вище згадував. Додам, що з п'яти гуртківців лише один учень став художником-професіоналом. Його прізвище - Немченко. Здобуті знання спочатку в Потоках у Івана Забіяки, а згодом в цьому гуртку в подальшому моєму житті відіграли позитивну роль. Я відносно вільно оформлював титульні листи, гасла, плакати тощо. Приймав навіть участь в художніх виставках, де експонувалася моя картина "Генерал проводжає сина в армію" (події відбувалися під час прощання батька з сином на підніжках залізничного вагону). Але особливих, тим більше професійних, успіхів в образотворчому мистецтві не досяг.

Та продовжу про навчання. Із шкільних предметів найбільше подобалися мені ті, що носили чіткий характер, так звані точні науки: математика, фізика, хімія. Знання цих предметів майже завжди оцінювалися на "відмінно" і це дійсно було так.

Йшов час, роки додавалися, прийшло повноліття і в 1956 р. я успішно закінчив 10-Д клас Щорської середньої школи № 1, отримавши атестат зрілості №189988 від 26 червня 1956 р. Цю подію ми відзначили дійсно зріло і самостійно. Зібрали трохи грошей, які батьки дали, а страви готували самі. Продукти частково купували, але більшість були з особистих батьківських підсобних господарств. Вечр-гулянка була в хаті однокласниці Віри Шибакиної, що мешкала на вулиці Кошового у Щорську. Здається, було весело і ми не відчували, що закінчився юнацький період життя. Ми виходили на свій самостійний природою обумовлений шлях існування.

Пригадую перелік учнів 10-Д класу. Оцінки їх успішності, №№ атестатів зрілості та підпис про їх отримання. Зазначаю, що дирекція школи при складанні цього переліку халатно відносилася до своїх обов'язків, пропустивши двох учнів: Люлюк С. та Пінчук.В., натомість не правомірно внесши учнів 10-Б класу Грушка В., Сороку О. та Кубрак М. до нашого класу.

Всього в 1956 році зі стін Щорської середньої школи вийшло 148 випускників, зокрема:

10-А клас

1. Бойко Раїса Дмитрівна	15. Кубаєвський Олександр Омельянович
2. Чорнуський Юрій Олексійович	16. Мірошников Олег Васильович
3. Гордійчук Ніна Павлівна	17. Полторяк Валентина Пилипівна
4. Голобородько Олександр Петрович	18. Підкуйко Олександр Борисович
5. Данукер Ізраіл Леонтійович	19. Радул Лариса Дмитрівна
6. Кахичко Станіслав Федотович	20. Радько Валентина Григорівна
7. Коляда Любов Матвіївна	21. Сірик Анатолій Миколайович
8. Кравець Михайло Терентійович	22. Савченко Надія Іванівна
9. Катрушенко Валентина Михайлівна	23. Собакар Анатолій Гнатович
10. Лушпій Леонід Кирилович	24. Тищенко Станіслав Олександрович
11. Кондратенко Ніна Григорівна	25. Табацька Марія Григорівна
12. Кулібаба Олександр Дмитрович	26. Тищенко Віра Дмитрівна
13. Мірошниченко Галина Олександрівна	27. Шматко Григорій Іванович
14. Марухніч Анатолій Никифорович	28. Єременко Діна Михайлівна

10-Б клас

1. Архипенко Олексій Іванович	16. Надутий Віктор Михайлович
2. Бабенко Надія Михайлівна	17. Похсарнюк Світлана Йосипівна
3. Баранчук Василь Григорович	18. Пісний Василь Федорович
4. Кукла Марія Трохимівна	19. Романюха Валерій Семенович
5. Колісник Володимир Микитович	20. Реп'ях Ася Григорівна
6. Колісник Віра Микитівна	21. Смолова Євгенія Костянтинівна
7. Кондрашов Віктор Никифорович	22. Торянік Юрій Кирилович
8. Красюк Лідія Іванівна
9. Любас Галина Володимирівна	24. Шевченко Людмила Семенівна
10. Линенко Олександр Григорович
11. Манко Раїса Марківна	26. Єременко Леонід Якхівич
12. Меська Ольга Семенівна	27. Грушко Тамара Павлівна
13. Марухніч Віктор Никифорович	28. Грушка Володимир Максимович
14. Малушинт Микола Васильович	29. Кубрак Микола Корнійович
15. Неграш Надія Василівна	30. Сорока Олександр Юхимович

10-В клас

1. Анюнюк Петро Захарович	17. Крауз Алла Андріївна
2. Антонов Леонід Іванович	18. Линенко Василь Миколайович
3. Бабушкін Іван Григорович	19. Мурзін Геннадій Іларіонович
4. Бинчар Тамара Петрівна	20. Мартиненко Лариса Іванівна
5. Битко Анатолій Олександрович	21. Манко Ольга Григорівна
6. Бухало Варвара Павлівна	22. Місюра Ємма Вікторівна
7. Галяницька Раїса Антонівна	23. Мельник Ганна Іванівна
8. Голубенко Тамара Семенівна	24. Потурайко Григорій Якович
9. Дерипаско Любов Вікторівн	25. Стець Ася Іванівна
10. .........................	26. Скоробагатько Ганна Явдокимівна
11. Журба Надія Іванівна	27. Турчинський Анатолій Іванович
12. Колеснік Світлана Федорівна	28. Фещуков Микола Павлович
13. Курілович Анатолій Афанасійович	29.Чуприна Володимир Федорович
14. Кукла Раїса Семенівна	30. Штим Любов Михайлівна
15. Задерій Олександр Миколайович	31. Шевченко Іван Григорович
16. Коваленко Микола Семенович

10-Г клас

1. Бак Валерій Васильович	16. Немченко Раїса Прокопівна
2. Ганзюк Раїса Арсентіївна	17. Нескоромний Леонід Миколайович
3. Головешко Олександр Степанович	18. Никоненко Анатолій Мифодійович
4. Гацалюк Володимир Дмитрович	19. Остренко Раїса Миколаївна
5. Гордієнко Параска Олексіївна	20. Пелих Поліна Федорівна
6. Довбань Паліна Михайлівна	21. Степаненко Ніна Афанасіївна
7. Дороганов Володимир Григорович	22. Сулима Лідія Сергіївна
8. Коваль Анатолій Федорович	23. Солод Петро Аврамович
9. Корольчук Віктор Пантелеймонович	24. Степура Григорій Андрійович
10. Кочережко Григорій Іванович	25. Тесленко Микола Павлович
11. Кулібаба Валентина Мирославівна	26. Ткаченко Василь Гаврилович
12. Лоцманенко Олександр Сидорович	27. Хижняк Галина Олексіївна
13. Мажура Ніна Анатолійвна	28. Шабаєв Володимир Григорович
14. Майко Раїса Леонтіївна	29. Жабоєдов Віталій Костянтинович
15. Луковська Софія Іванівна