Але ностальгія знову повернула мене на Дніпропетровщину, звідки 19 вересня 1060 року мене забрали до армійських лав. Я попав служити в артилерійську ракетну частину, батарея управління, радіорелейний взвод, яка дислокувалася в м. Біла Церква.

Та майже через один рік цю частину перевели до Німеччини в район населений пунктів Rudersdorf, Herzfelde, що в перекладі означає відповідно "село веслування" і "сердечне поле".

Постає питання, чому "мою" військову частину перевели до Німеччини? Політична обстановка між партнерами по війні 1941-1945 р.р. США, Англією і Францією з однієї сторони і СРСР та країнами соціалістичної співдружності Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Румунії та Німеччини з другої сторони, загострювалася в негативному плані навколо розподілу впливу на подальшій розвиток переможеної Німеччини.

На мій погляд, дві ідеологічні системи суспільно-політичного устрою або ж дві ворогуючі між собою, по типу релігійних, віруючі течії ніяк не бажали примирення навіть вже після офіційного визнання поразки-перемоги. Знову і знову розпалюючи вогнища трагедії, започаткувавши так звану "холодну війну".

Тому для збільшення військової могутності СРСР саме в це місце була передислокована ракетна бригада із сучасним озброєнням на той період.

До речі, від закінчення війни і до смерті "вождя і вчителя" офіцерський склад радянських окупаційних військ в Німеччині проходив службу в "холостяцькому варіанті", що явно суперечило природним вимогам і здоровому глузду. Дружини і чоловіки не мали обумовленого біовимогами спілкування, а діти виростали в однобоко жіночому вихованні.

Але в мій період служби офіцери і військовослужбовці понадстрокової служби вже мали право на сумісне проживання зі своїми родинами.

В ніч з 12 на 13 серпня 1961 року о 1 годині 05 хвилини 32 секунди (так чітко зафіксувала пам'ять цю мить) до мого об'єкту, де я ніс службу вартового, направлявся черговий по частині із представником ставки групи радянських військ в Німеччині 5 званні генерал-майор і ......

Через мить все навколо загуркотіло, а через декілька хвилин в помешканні військової частини залишилося лише 50 солдатів, в тім числі і я, на чолі із полковником Терентьєвим, як виявилося, для охорони залишеного майна. Ми по черзі готували самі собі страви, несли вартову службу, підтримували в казармах санітарний порядок в належному стані тощо. Необхідно зауважити, що якогось жаху, особливої стурбованості та інших хвилюючих відчуттів ми, солдати, не відчували. Лише дружини офіцерського складу та осіб понадстрокової служби вранці 13 липня 1961 року зчинили такий галас, що мурахи по шкірі побігли. Але їх швидко приборкали.

Навколишня обстановка не вказувала на складні політичні суперечки, які відбувалися саме в ці дні. А сталося таке:

за рішення урядовців країн Варшавського договору на чолі із СССР зона розподілу Німеччини була розділена на West і Ost залізобетонною стіною. Зверху по всій довжині і ширині стіни були замуровані скалки скла. Я був біля цієї стіни, вона створила значні труднощі спілкування німців зі своїми родичами, друзями і знайомими. Були навіть смертельні випадки.

Я особисто, як бачите, в цих "перипетіях" не побував, а ось мій ровесник Олександр Дрозач із села Людмиловка приймав безпосередню участь і свідчив, що снаряди в танкових гарматах були в стволах, чекаючи на бойові дії. На щастя, здоровий глузд переміг. Через декілька днів війська і техніка повернулися в зону свого розташування для подальшої служби.

Та історія знає, що це не єдиний випадок протистояння між соціалістичними і капіталістичними таборами. Як вказували комуністичні засоби інформації, загниваючим капіталізмом.

В період проходження служби нас, солдат строкової служби, відносно часто відпускали в звільнення з правом вільного переміщення серед населення навколишніх населених пунктів. При цьому, ми ніякої зброї при собі не мали. Але при наближенні середини червня кожного року звільнення категорично заборонялися, і всі військовослужбовці переходили на так званий казармений стан. Причину ні комісари, ні командири не пояснювали. Тому ходили серед нас лише чутки, що приблизно 16 червня 1953 року відбулося жахливе, свідомістю незбагнене явище - трагедія між окупаційними радянськими військами і наелектризованою масою німецького населення. Про ці події в історичних літописах ні за радянських часів, коли їх суть була суворо засекречена, ні в час "хрущовського потепління", ні вже у вільній незалежній державі Україна не було жодної згадки. І лише 10 червня 2004 року в селі В.Багачка на Полтавщині в санаторії "Псьол" в суботній день під вечір я познайомився із відпочиваючим Миколою Олексійовичем, котрий ці червневі події 1953 року пережив особисто під час проходження дійсної військової служби в Німеччині в районі міста Котбум. Його словами:

- 17 червня 1951 року я пересік кордон Радянського Союзу і Польщі, направляючись на подальше проходження дійсної строкової військової служби на території Німеччини, а прослужив я 5 років 5 місяців і 7 діб. Попав на початку закордонної служби в навчальний батальйон, де отримав спеціальність водія танків Т-34 і УС-2. Остання можель танка уявляла собою модернізований танк "КВ" (Клімент Ворошилов), на якому гармату калібру 85 мм замінили на більш потужну 122 мм. Після цього направили мене в танковий полк, котрий дислокувався в місті Шпремберг. Весною 1953 року, вже маючи досвід водіння танків, наша рота в складі 5 танків, із яких два були Т-34, а три - УС-2, разом із полком виїхали в літні табори в район села Гроссзейн (в перекладі приблизно означає "Істинно велике". Поруч приблизно за 5-8 км від нашого табору було розташоване німецьке село, назву якого не пам'ятаю. Там я бачив пам'ятник-стелу російським солдатам, які загинули тут у Німеччині чи від ран, чи від каторги-полону минулої Першої Світової Війни 1914 року. На пам'ятнику, до речі ухоженому, були чітко висічені прізвища і ініціали похованих тут солдат (десь 15 осіб). А у нас, як тільки змінився один політичний устрій на інший, так всі пам'ятники, ритуальні знаки тощо миттєво знищуються, що не робить честі ані державі, ані її народу. Німеччина може служити в цьому відношенні як зразкове суспільство.

- 17 червня 1953 рік. Саме в літніх таборах застав мене трагічний період моєї служби, який німецький народ назвав день "Х" - ікс, цебто розумом не пояснений і свідомістю незбагнений день. А розпочинався він за звичним розкладом: строєва підготовка, вивчення матеріальної частини техніки, політичні знання тощо. Але в цей день щось затримувалося із заняттями, відбувалося, на мій погляд, чи то чекання чогось незвичайного, чи то розпач серед командного складу... та через деякий час пролунала команда "Бойова тривога"!!

Необхідно підкреслити, що наші командири відносно добре були вишколені. Я не пам'ятаю за свою довгострокову службу, щоб були якогось рівня непорозуміння в військових діях. Все було розумно продумано і чітко розраховано. Тому наші успіхи були беззаперечні.

Через декілька хвилин всі члени екіпажів були на своїх бойових місцях і наш полк пішов у сторону міста Котбус. Сусідні полки вирушили в інші місця, зокрема в район міста Голль.

Зупинилися ми на околиці міста Комбус. До речі, на всьому шляху ми не зустріли жодного опору зі сторони німців. Тут командири поставили кожному екіпажу конкретні завдання. Так, моя рота отримала наказ ввійти до міста, обложити район банку і охороняти від можливих ворожих нападів. Підійшовши до приміщення банка, ми побачили, що вікна розбиті, з них вискакували німці в цивільному одязі. Навколо не було видно банкнот, грошей, лише деякі папери були розкидані, і вітер їх вільно розносив по вулиці. Як виявилося, в цей день нашпиговані антирадянською агітацією, окремі гурти невдоволених німців підняли повстання, яке не мало озброєння. І ми ніде не зустріли жодного пострілу. Опір чинився підручними знаряддями, які не мали ніякого впливу на боєготовність наших військ. І тому особливого успіху і поширення це повстання не набуло.

Згідно наказу, покидати танки ми не мали права. Нам доставляли їжу безпосередньо на танки. Природні опорожнення виконували також поруч із танком. До приміщення банку ніхто не заходив: ні наші командири, ні солдати. Тому заявляю впевнено, що фінансового мародерства стовідсотково не було. В цьому відношенні комуністичне виховання було на військовому рівні і всі військовослужбовці мали добру підготовку.

Так ми мирно простояли до кінця доби 17 червня. Наступного 18 червня вже з'являлися німці, які не порушували встановлений нами порядок, а скоро ми побачили мирну демонстрацію із червоними прапорами та гаслами на честь радянсько-німецької дружби, що вказувало на закінчення повстання. Десь приблизно о 10 годині ранку 29 червня ми отримали наказ зняти облогу і виїхати в район "сосредоточения". Саме тут ми відчули велич нашої перемоги і сили, патріотичні почуття били через верх, а отримана команда наповнила наші серця легкістю. Тут виступив командир роти, який пояснив обстановку і закликав підписатися на державну позику, що ми, зрештою, і виконали. До речі, я отримував плату в розмірі 700 радянських карбованців і приблизно 300 німецьких марок, що являлося відносно великим фінансовим забезпеченням. Наприклад, костюм, який я собі потім купив, коштував 170 марок. Коли я вже демобілізувався, то за військові гроші придбав собі гарний будинок вартістю 26 000 карбованців. Але такі "шалені" гроші через деякий час військовослужбовці перестали отримувати разом із переглядом посадових звань.

як бачимо, мені пощастило мирно закінчити повстанченські дні 17-19 червня 1953 року, бо в іншим місцях справи були тривожні і закінчилися трагічно. Так один полк нашої механізованої дивізії приймав участь в придушенні повстання в місті Галлє. За наказом 17.06.1953 року цей полк підійшов до меж міста, але вступити не зміг через наявність загромаджень і основне через чисельні ряди повстанців. Як виявилося, вони вивозили політичних в'язнів, котрі томилися в місцевій в'язниці і, розлючені, влилися в гурт повстанців. Колони мали приблизно таку будову: на початку були дитячі коляски. Але чи були там живі діти, наші солдати, які брали безпосередню участь, не могли ані підтвердити, ані заперечити. Можливо в колясках навіть були манекени дітей. Далі стояли жінки, потім люди похилого віку, за ними - в'язні та інші особи. Зі сторони повстанців лунали гучні вигуки-протести, були гасла антирадянського спрямування, кидалися в наш бік пляшки із водою і керосином, але підпалів ніде не було. Летіли й інші предмети побутового значення. Та жодного пострілу із колон повстанців не пролунало на протязі всього повстання. Не застосовували і наші війська зброю. Зі сторони нашого командування приймалися заходи мирного врегулювання конфлікту, але на всі пропозиції повстанці давали відсіч і не розходилися. Більше того, до повстанців почали приєднуватися люди із інших населених пунктів і саме повстання набирало загрозливого рівня. На цій, чи якійсь іншій основі, мені звичайно невідомо, але зі сторони радянського командування екіпажі танків отримали наказ фізично не зброєю, а гусеницями розігнати повстання. І... сталося жахливе явище, котре розумом пояснити і свідомістю збагнути неможливо.

Танки пішли на колони повстанців.

Придушення повстання закінчилося під кінець 19 червня 1953 року, і через деякий час наші полки почали повертатися до місця літніх таборів. Саме тут я зустрівся із однополчаном Агаповим, прізвище запам'яталося навіки, який і розповів про трагічні галлєвські події. Він підкреслив, що на гусеницях його танку були намотані кишки, жили людей тощо. тому необхідно було їх "обчистити". Але останки почали розкладатися, воніщє людського м'яса викликали тяжкі блювання. Вже в животі і води не залишалося, а рвота не закінчувалася. Блювання, на його погляд, доходило аж до жовчі. Він вказував, що фізичне навантаження не так вплинуло на стан здоров'я, як психічний розлад організму. Це явище звичайно бачив командний склад полку і приймав відповідні міри, які дещо після певного часу допомогли відновити сили, але пережитий жах залишився своїм негативом назавжди;

Після 24 червня 1953 року, здається мені, всі полки дивізії повернулися до місця своєї дислокації і продовжили службу - так закінчив свої спогади Микола Олексійович.

Служба в армії - це найчорніші дні в моєму особистому житті. А щоб бодай хоч трохи зменшити журбу, я розпочав займатися в гуртках художньої самодіяльності, зокрема в танцювальному, сатири, гумору тощо. та найбільшого успіху було досягнуто, як ми його називали, в гуртку літературно-образотворчого мистецтва. Солдати самі його організували. Ролі було розподілено так:

1) Авраменко - художник. Він закінчив художнє училище в м. Дніпропетровську;

2) Я - поет. Згідно з реакцією залу і відгуків слухачів, мої вірші дійсно зігрівали душу і водночас веселили публіку;

3) Заславський - організатор концертів, добивався звільнення активістів гуртка від буденної солдатчини. Взагалі вів деяку господарчу роботу. Всі вищезгадані особи відбували строкову військову службу і були рядовими;

4) Олександр Смірнов - лейтенант медичної служби, єдиний офіцер в нашому гуртку. Зауважу, що особливо талановитих офіцерів я майже не зустрічав. Мабуть, специфіка цієї професії, як мовиться, полягає у знищенні живої сили ворога. Цебто, простіше кажучи, вбити живу людину. І вона ніяк не може йти поруч із найлюдянішою професією миру і злагоди - мистецтвом. Але Олександр був позитивним винятком із офіцерського складу. В гуртку він займався музичним оформленням наших вистав і робив він це з насолодою та надзвичайно успішно.

Всього в гуртку нас було п'ятеро. Про чотирьох пам'ять залишила згадку, а п'ятого солдата я забув і, як не силився, пригадати не зміг.

Що ж ми робили? Ми виготовляли малюнки, дружні шаржі, карикатури тощо. виходило щось подібне сучасному мультфільму. Героями наших фільмів були офіцери, солдати та вільнонаймані особи. В повсякденному житті військовослужбовця, його побуті ми знаходили цікаве і переносили на свої відеосторінки на папері. Я підписував ці картинки відповідним віршем. Смірнов озвучував. Після деяких суперечок приходили до єдиної думки, і твір випускали на огляд слухачів. За допомогою фільмоскопа проектували зображення на білий екран при затемненому залі. Мій виступ на сцені в інших концертах художньої самодіяльності успішним назвати не можу, але солдати стверджували про відносно дотепно виконані мною сатиричні етюди на основі міміки, деякі танцювальні номери. Та мені особисто це не приносило душевного задоволення, участь приймав, щоб швидше проходив час служби.

А тепер згадка про неприємний факт. В армію юнаків забирали у найбільш молодозрілому віці. В цей період природа в організмі виробляє обумовлені нею гормони статевого порядку. Згадаймо, що в армії хлопці були віком 22-25 років, а це найбільш продуктивний вік початкового статевого життя. Так створено природою. Вона не передбачала, що владні сили штучно розірвуть цей необхідний для людини ланцюг. Влада розуміла, що її дії мають антиприродний характер, але політичні ідеї перемагали. Для гальмування статевої тяги за наказом невідомої мені особи було винайдено спеціальний препарат. Звичайно, його дія негативно впливала на стан здоров'я солдата, але це не турбувало високопоставлених службовців, діти яких, як правило, в армії не служили. Хто б мені в цьому питанні не казав про нешкідливість цього антилюдського препарату, я ніколи не буду згоден. Військова служба тюремного стилю не повинна існувати взагалі, а вільнонаймані солдати здатні виконати наказ і природи, і людини. Вживання гальмуючого препарату буде непотрібним. Боляче про цей факт говорити, але істина одна і вона не повинна носити таємний характер. Під час моєї служби таке щеплення робили, мені здається, один раз на рік, а в якому місяці - я не пам'ятаю. Зі свого боку я робив все, щоб його не прийняти. На початку я добився знання про дію цього препарату. Далі розшукав шлях, яким обминув це лихо. Тому, на щастя, дію цього антиприродного препарату на собі я не відчув, але це лише виняток. Основна маса солдат була щеплена цим препаратом. Згубна його дія відгукнулася не тільки на здоров'ї солдата, а пізніше - і на самопочутті дружини і дітей.

В 60-х роках ХХ століття влада відчувала недокомплект армії, бо війна негативно вплинула на народжуваності дітей, а політичні негаразди вимагали все більшої армії. Тому медичні комісії існували лише формально і до війська брали, просто кажучи, не тих чоловіків, що вимагалося правилами війни. В цю течію зарахували і мене із майже інвалідним зором - праве око від природи бачило десь 0,01 і не коригувалося. А солдату необхідно хоч як-небудь стріляти. Вже перебуваючи в Німеччині, нас одного дня повели на стрільбище. Дали і мені автомат Калашнікова і наказали вразити ціль, яку я звичайно не бачив. Відстрілявшись на "молоко", я насмілився все розповісти командиру батареї майору Пархоменко. На честь цьому офіцеру, який був учасником війни, він мене уважно вислухав і, здавалося мені, все на цьому і скінчилося. Але через певний період мене перевели до господарського взводу для подальшого проходження служби, де, мені здається, я і автомата не мав.

На новому місці необхідно було мати деякі господарські знання і мене відправили на курси кочегарів котлів низького тиску, які я закінчив на відмінно і отримав посвідчення № 115 від 10 жовтня 1962 року. Паралельно з курсами кочегарів навчалася одна група електриків. Не всі курсанти витримали іспити. Почувши про це, я звернувся до викладачів з пропозицією дати мені екзаменаційні білети і декілька днів для самопідготовки. Ознайомившись з електропрограмою, я наступного дня успішно здав екстерном іспити з оцінкою "добре".

Таким чином я додатково став ще й електриком. Після цих курсів я вже не служив в армії, а працював, що було значно тяжче фізично, але нервово-психічне навантаження майже зникло, що позитивно вплинуло на відновлення природного стану життя. Мої знання і вміння примітив офіцер інтендантської служби, який запропонував мені посаду помічника завідуючого речовим складом, пояснивши переваги майбутньої служби перед фактичною. Я дав згоду і в грудні 1962 року прийняв товарно-матеріальні цінності речового складу, яким керував старшина Корнійчук. Тут працювати мені стало ще ліпше.

А одного разу сталося диво. Офіцери і старшини господарської частини чомусь не були в черговій відпустці. Підполковник Зуєв, зам. командира по господарській частині, викликав мене і запропонував відпустити капітана і старшину у відпустку. Я дав згоду, але треба було майже два місяці всі операції виконувати самому. Тільки вони виїхали із військового містечка, як через 2 чи 3 дні несподівано з'явилася найвища ревізорська бригада по перевірці всього речового майна, в тому числі і офіцерського. Ревізори були міцного ґатунку, але і я за природними даними їм "в зуби не дивився". Після закінчення ревізії було складено акт, яким зайвим було знайдено лише одну стару ковдру. З цим документом ознайомили керівництво частини і мене, як було зазначено, "за великі успіхи і зразкову поведінку" щиро преміювали. А коли повернувся із відпустки капітан і старшина, то вони були приємно здивовані результатами ревізії. Після цього я був запрошений, до речі неодноразово, до оселі капітана і там мене добре пригощали, навіть і горілку пили.

Але цей напій природа підготувала не для мене. Протягом всього життя тяги до нього у мене не було. Моя тверезість ще більше позитивно вплинула на взаємостосунки із майже всіма офіцерами військової частини. Із своєї, на мій погляд, забагатої норми офіцери щиро мене пригощали і продуктами харчування, і відповідним майном - сорочки, штани, головні убори тощо. Але я не розмінявся на "барахло" в залишився при своїй думці. На цій основі останній третій рік служби мені був до вподоби, а коли прийшов термін звільнення в запас, то від пропозицій залишитися в армії понад термін строкової служби не міг відбитися. Але армійські порядки - не для мене. Ще раз підтверджую, що час проведений в армії - то пустий і темний період в моєму житті.

Під час "чорних" днів служби в армії ностальгія докучала надзвичайно сильно. Щоб зменшити її наслідки, я звернувся листом до батьків і бабусі, щоб вони сфотографувалися та вислали мені знімок. На щастя, рідний батько, котрий під час війни понад 5 років не бачив рідних і мабуть це явище в його душі відгукнулося позитивною відповіддю на моє прохання, негайно організував виїзд у Щорськ, де і було зроблено фотознімок, бо в селі Потоки ніяких побутових послуг селянам держава не надавала. А десь в середині 1962 року я його отримав. Зазначаю, що цей знімок в часи підвищення журби по Батьківщині частково гальмував неприємні почуття.

Окрім вищезгаданих неармійських справ я займався вивченням німецької мови і досяг відносно значних успіхів. Мої успіхи були помічені політвідділом, який дозволив мені бути перекладачем. Пам'ятаю свій перший день у ранзі перекладача. До дитячого будинку для сиріт був запрошений гурт військовослужбовців нашої частини на вечір радянсько-німецької дружби. Після закінчення програми зустрічі керівник цього закладу особисто підійшов до мене і подякував за зрозумілий переклад. Діти в цьому будинку були охайні, чемні. Носили блакитні галстуки піонерів Німецької Демократичної Республіки. На згадку ми всі сфотографувалися.

Тричі я був в цьому інтернаті і завжди вона до мене пригорталася. Обпалене політиками серце дитини вимагало добра і тепла рідних батьків, а, не маючи їх, ця дівчинка потяглася до мене.

Але мої успіхи в опануванні німецької мови ледь не закінчилися тюрмою. А було це так. Я і старший лейтенант Григорій Лахно, один з не багатьох обдарованих офіцерів, вирішили надолужити прогаяне в навчанні німецької мови в навчальних закладах. Засту-паючи в наряд черговим по частині, Лахно завжди, звичайно якщо була можливість, брав мене вартовим і ми за допомогою навчальних посібників цілу ніч розмовляли німецькою мовою. Ці уроки значно більше дали знань, аніж в школі, технікумі, училищі тощо, що говорить про не зовсім вдалу програму, яка була складена освітянами. В нашій частині при особливому відділенні був лише один перекладач-професіонал, який працював в офіційних колах, маючи офіцерське звання лейтенанта. Секретар комітету комсомолу випадково дізнався, що я частково володію німецькою мовою і часто розпочав мене брати на зустрічі "радянсько-німецької дружби". Там я якось перекладав, не зовсім чітко, але мене розуміли в залі. Тоді майор КДБ одного дня викликав мене і завимагав від мене написати автобіографію, що я безбоязно зробив.

Через тиждень знову мене викликають, і знову я пишу автобіографію і так декілька разів. Мене це затурбувало. А тим часом "депеша" вже пішла на батьківщину і, коли я повернувся, то батько, боячись, спитав якось, що там таке трапилося, що його викликали в міліцію і ще якийсь чиновник допит робив. Ось тоді я і зрозумів, що влада в мені шукала "ворога народу". Лихо обминуло знову. А коли до мене, вже цивільного громадянина, завітав в гості майор Варшавський Євген Петрович, то я йому розповів про цей факт. Він також підтвердив існування карної справи з приводу мого знання німецької мови. Але посадові особи, повідомив Євген Петрович, вчасно розібралися в пустоті звинувачень. Це була одна із багатьох подібних причин, щоб КДБшника було звільнено з посади в нашій частині, і де його поділи - не знає ніхто.

В Німеччині я розпочав вчитися грати на акордеоні. Свого не було, тому навчання було тимчасового порядку. Особливо допоміг офіцер Григорій Лахно, мій земляк із Дніпропетровська. Наприкінці служби я майже вільно володів грою на цьому інструменті і мене помітили. Спочатку брали мене офіцери, щоб вибрати відповідний акордеон в магазині. Згодом вчителька початкових класів запросила акомпанувати дитячому хору, а там був гарнізонний акордеон. Справи пішли ліпше.

Демобілізували мене в середині листопада 1963 року. Я трохи накопичив грошей і купив подарунки своїм рідним. Везли нас з Німеччини через Польщу у вантажних вагонах, а в Бресті вже дали пасажирські плацкарти. Видали нам по 10 карбованців грошей і я купив булочку, яка була з кукурудзи. Тут я зрозумів, що на Батьківщині в цьому відношенні справи погані. В Німеччині нас харчували добре.

Додому "летілося"! Тому, доїхавши до Києва, я попросив документи у супроводжуючого нас офіцера і вилетів літаком до Кривого Рогу, де мешкав мій брат Іван. Він зустрів мене дуже тепло. Купив мені акордеон, наняв легкове таксі, яким його сім'я і я добралися до села Потоки.

О диво-мить! Який це був щасливий час! Бабуся Василина як побачила, що я "приїхав"- бігом до мене, на ходу платок пов'язує, весела. А я... звичайно її першу розцілував, розплакався разом з нею. Бабусю-бабусю, яка ж ти мені найдорожча людина! Через три роки і трохи більше двох місяців її не стало. Дуже жалію і по цей час.

Так я повернувся із найчорнішого періоду свого життя до природного.