АВТОР

Настав час залишити на згадку пройдений мною життєвий шлях.

Я, Манко Олександр Федорович, народився о 9 годині ранку в понеділок 5 вересня 1938 року в с. Потоки Божедарівського району Дніпропетровської області Української Радянської Соціалістичної Республіки Союзу Радянських Соціалістичних Республік в сім'ї колгоспників. Але при встановленні віку була зроблена помилка - день народження записали 10 серпня і сталося це 2 лютого 1956 року. Прийняті мною заходи щодо з'ясування істини успіхів не дали - в архівах не збереглися довоєнні документи.

Ось як відреагувала газета "Урядовий кур'єр" на мій запит:

День народження два рази на рік

"2 лютого 1956 року мені було видано свідоцтво про народження, в якому день народження вказано неправильно - 10.08.1938 р., тим часом, як фактично, я це точно пам'ятаю, за старою "метрикою" 5 вересня 1938 року.

30.08.1995 р. я звертався в Криничанське райбюро, а відповідь одержав від відділу запису актів громадянського стану Управління юстиції виконкому Дніпропетровської облради 23.11.1995 р., де повідомлялось, що записи акта про день народження в архівах відсутні. Але жити під "неправильним" днем народження не зовсім зручно, бо старі друзі, рідні і зараз вітають зі святом народження 5 вересня, а не 10 серпня.

Чи можна за заявами свідків: матері, братів чи іншим чином встановити істину в цьому питанні? Якщо так, то з чого починати і яким нормативним актом користуватися?

Міністерство внутрішніх справ України роз'яснює: Згідно з чинним законодавством для уточнення відомостей, зазначених у свідоцтві про народження, слід звертатися до органів реєстрації актів громадянського стану за місцем народження або за місцем проживання для поновлення актового запису про реєстрацію народження та одержання нового свідоцтва.

За відсутності відомостей в архіві для визначення конкретної дати народження заявник може звернутись до суду для вирішення питання по суті. ("УК" №90-91 стор.7, 24.05.1997р. Відділ соцполітики)".

Та до суду я не став звертатися, бо, як попередньо там пояснили - це занадто складна і виснажлива справа із значними матеріальними збитками, і доказати державну помилку майже неможливо.

Факт мого народження був зафіксований в свідоцтві про народження ЯК №791120, виданим Щорським райбюро РАГС, але всі записи внесено іноземною російською мовою. Українська мова повагою в державних органах не користувалася.

Батько - Манко Федір Миколайович; мати - Манко Анастасія Миколаївна.

При досягненні шістнадцятирічного віку, згідно із законами СРСР, людині видавали паспорт. Але колгоспним "рабам", щоб вони не тікали від тяжкої непосильної праці, заборонялося видавати цей громадянський документ. Лише в окремих випадках дозволялася паспортизація особи колгоспного походження, зокрема при продовженні навчання в технікумах, інститутах або інших навчальних закладах.

Для історії зафіксую, що мені паспорт серії ЯЕ № 590931 було видано 24 серпня 1956 року лише тому, що я вступив до залізничного технікуму.

Не мали паспортів і військовозобов'язані, зокрема солдати строкової служби. Коли мене забрали до армії 19 вересня 1960 року, то відібрали паспорт, а коли я повернувся 6 грудня 1963 року - дали новий, серія ХІІ № 687116, виданий Криничанським райвідділом. Чому не повернули початковий паспорт, пояснення від владних структур ні тоді, ні після я ніде не отримав. Навіщо було витрачати кошти на друкування нового паспортного бланку, коли перший міг служити все життя? Здоровий глузд тієї влади пробуксував. В Україні під кінець ХХ сторіччя розумний підхід в цій справі переміг.

Згідно календарного дня народження число 5 означає, що особи, які народилися цього числа, є багатогранними. Можливо, на мій погляд, цей "забобон" дещо відповідав моїм запитам - любив навчатися, грати, співати, танцювати, малювати, тягнувся до всього нового. Ці люди полюбляють випробувати - це також мені подобалося. В своїй діяльності, де б я не був, подавав нові раціоналізаторські пропозиції і домагався їх випробування, а за позитивних результатів - і втілення до життя.

Ці люди також інтелектуальні особи; але цю рису характеру нехай опишуть ті, хто мене знає або знав.

Згідно "Довідника особистих імен" (Москва, 1987 р., стор. 421) ім'я Олександр походить від грецького словосполучення Alexandros, де Аlехо означає захищати, а Andros - мужчина, чоловік, тобто людина, яка когось захищає. Цим іменем, згідно "Словника іноземних мов" (1983 р., стор.25) названо мінерал зеленого кольору, який при штучному освітленні - темно-червоний коштовний камінь Олександрит (грецька мова).

Мій рік народження 1938 відноситься до року Тигра, який передбачає, що людина, яка народилася у цей рік має такі риси: мислитель, непокірний, часто конфліктує з начальством, що стовідсотково відповідало істині. Я нонконформіст, ніколи на біле не говорив "чорне", хоча це було не до вподоби керівництву. Моя планета - Меркурій, а за знаком Зодіаку - я Діва. Протягом життя я захоплювався розведенням квітів. Біля рідної хати я висаджував їх у вигляді зірки, кола, ромбу, взагалі у межах якоїсь фігури. Хаосу я не сприймав. В селі казали, що мені, любителю квітів, треба було народитися дівчинкою. Тому вважаю, що знак Діва відповідає деяким моїм діям. Тібетська астрологія стверджує, що особи, які народилися у цей період, кохані і мають достаток в особистій оселі, про них турбуються близькі люди. О, не здійснилося!

Скільки астрологів - стільки тлумачень. Наведу декілька астрологічних тлумачень, характерних рис людей, народжених під знаком Діва та моє відношення до них:

Про відношення Дів до кохання астрологи говорять так:

"Не споют вам серенады,

В дверь войдут, а не в окно.

Сделают все так, как надо.

Им быть Девой суждено.."

Одночасно астрологи застерігають, що не дай Боже критикувати Діву за такі прояви почуттів, як кохання за розрахунком! Навпаки, це самий надійний і витривалий спосіб зберегти відношення між партнерами. Для Діви занадто важливі критерії вибираної людини: від кольору волосся до філософії життя.

Діва ніколи не знизиться нижче планки, котру сама собі і утворила, як ніколи не пожертвує роком життя заради однієї хвилини щастя. Ось в чому проявляються розрахунки цього знака.

Діва утворює своє щастя десятиріччями, тяжкою працею та випробовуваннями. І, як ніхто інший, вонаце добре розуміє.

Її кохання базується на стійкій та стабільній основі. Вона на початку утворює бази - економічну, соціальну, житлову тощо. А вже потім Діві нічого не варто відшукати партнершу чи партнера.

Саме тому більшість Дів переживають кризу від 18 до 24 років: можливі шлюби і розлучення, втрати всього, на що були надії. Ці втрати є наслідком того, що Діва передчасно сама себе зарахувала "самою щасливою людиною", бо вік гармонії та щастя в особистому житті у неї розпочинаються доволі пізно - десь біля 36-ти років, а в деяких і за 42.

Мабуть. Слідуючи цим астрологічним прогнозам, я одружився відносно пізно.

Основна риса Дів - внутрішня чистота. Ці люди часто подають великі надії і можуть протиставити себе труднощам. Хоча, будучи високо критичними та занадто добросовісними, вони інколи схильні "к терзаниям и тревогам".

Діви наділені точністю судження та кмітливістю. Це добрі "дільці".

З їх внутрішньою інтуїцією та зовнішньою розсудливістю - це найбільш розумний тип з усіх дванадцяти знаків ("Береіг надії": №27-28.18.2008 р., м. Донецьк).

Згідно інших астрологічних вичновків особи, народжені під знаком Діви вважають, що вечорниці і коктейлі - це пуста витрата часу, і це повністю відповідає моєму характеру. Мене практично ніколи не тягне до бару, на бенкети чи прийоми, до ресторану чи кафе. Коли ж мені все-таки доводиться виконувати "цивілізовані" обов'язки - роблю я це шляхетно, але без зайвого ентузіазму. Я завжди обмежував, а з 1981 року повністю відмовився від вживання алкоголю. Науковці стверджують, що Діви мають занадто чутливу печінку, котра не здатна досконало впоратися із переробкою отруйних речовин, які потрапляють в організм з алкоголем. Особливо шкідливо вживати терпкі вина, які мають підвищений вміст дубильних речовин. Пам'ятаю, що коли я не дотримувався цих рекомендацій, то наслідки були занадто неприємні: порушувався ритм роботи шлунку і мікрофлори в кишечнику, значні головні болі. Тому з часом я зрозумів шкідливість алкоголю і повністю від нього відмовився. Навіть одна лише згадка про цей напій викликала в організмі реакцію протесту. Цікаво: вченими-астрологами була встановлена залежність дії алкоголю від фаз Місяця для всіх людей. Так, в перший день народження цього світила, а також одну добу до і одну добу після цього дня (на протязі 3 діб) та на кінцевий день останньої фази слід повністю відмовитися від цього зілля. Також небезпечна фаза повного місяця.

Про своє особисте ставлення до алкоголю я буду звертатися в цій праці неодноразово.

Згідно нумерології - активний, уміючий запитувати і знаходити відповіді на запитання. Цим особам подобаються невідомі і непередбачувані проблеми. Ця легенда дійсно відповідає моєму життєвому шляху.

З давніх-давен люди намагалися поділитися своїм почуттям один з одним за допомогою квітів. При цьому особлива увага зверталася на колір, бо кожен з них мав відповідне значення. Мені до вподоби жовтий колір, який символізує життя, радість, розкіш і повагу до старості.

Дитинство - це найбільш привабливо - пізнавальний період в житті людини. Але мені воно дісталося в протиприродному вигляді, бо, не досягнувши і трьохрічного віку, я пізнав війну..

Мирний час свого дитинства я не пам'ятаю. А от війну моя пам'ять зафіксувала навіки. Вступ німецьких військ відбувалося в теплий сонячний день і відносно мирно. Лише біля села Надія, де знаходилася так названа Петрієва могила, лунали вибухи. Дату звичайно я, дитина біля 3-х років, не знав. Але ця подія сталося після 9 липня, коли батька вже не було дома, бо він був мобілізований на фронт.

Наступ німців був стрімкім, можливо тому наше село Червона Армія здала без бою. Влада не потурбувалася про долю дітей, матерів, жінок та літніх людей, залишивши їх напризволяще іноземним окупантам. Заради справедливості треба зауважити, що свідки-односельці згадували про мирний характер дій німців в нашому селі. Не було випадків розстрілу мирного населення, зґвалтування, пожарів та інших негараздів. Господарювання перейшло в інші руки, навіть навчання в школі нова влада відкрила.

Наведу деякі епізоди воєнного часу. За нашою хатою стояла німецька автомашина з харчами. Такий висновок мій дитячій розум зробив тому, що німецькі солдати час від часу всередину залазили і звідти виносили пакунки. Їх вони розкривали в балівському дворі, вміст викладали на стіл і обідали. Одного раз, гонимий голодом, я піднявся по підніжках до висоти кузова автомашини і побачив там собаку-вівчарку. Я не робив ніяких зляканих дій, і собака не зреагувала жорстоко - навіть не загавкала, а так розумно і допитливо на мене подивилася. Але залізти за харчами страх не дозволив, і ми з собакою мирно розійшлися. Якби вона подала сигнал тривоги, німці обов'язково зреагували б і кара була б неминуча. Лихо обминуло, і я більше ніколи не наважувався похарчуватися німецьким солдатським пайком.

Солдати розіпнули польову кухню безпосередньо на подвір'ї Балів. Вони готували страви, а запахи мені не давали спокою. Одного дня я вийшов за хату, набрався сміливості і досить близько підійшов до кухарів. В пам'яті залишився епізод виготовлення ковбас, бо в нашій оселі такого устаткування не було. До столу була прикріплена м'ясорубка, а на її виході був пристрій для наповнення кишок начинкою. Я був заворожений цим дивом - солдат кидав м'ясо в горло м'ясорубки, крутив ручку і ковбаси самі начинялися прямо на моїх очах. Але я ближче не пішов, солдати лише посміхнулися у мій бік, та ковбасою не пригостили. Можливо ще не було готової… А можливо,в них для своїх солдат не вистачало провізії, а тут ще чужих годувати. Ось і виявилося пояснення, чому німецькі солдати в нашому селі, зокрема і в нашому дворі, силою забирали свиней, курей тощо. Я навіть пам'ятаю випадок коли до нашої хати зайшов німецький солдат і ламаною мовою попросив: "матко, яйко, млєко є?" Інший випадок мені навіть врізався в пам'ять. Влітку мама і бабуся (підсипали) квочок для продовження роду курей. Серед яєць виявлялися неоплодотворені, які ми називали бовтюками, бо коли їх потрусити, всередині маса бовтається, що відчувається на слух. Так ось, на одному із сідел квочка вивела курчат. Там залишився бовтюк. Німець пішов в конюшню і взяв цього бовтюка. Він був на мій погляд настільки голодний, що, не роздумуючи над наслідками своїх дій, випив його в одну мить і швидко зник.

Одного дня на північному боці за хатою німці впритул до стіни встановили гармату, мабуть для маскування, щоб зверху наші літаки не її помітили. Розпочали стріляти в сторону с. Скелеватка і я вийшов подивитися, що ж там без моєї участі відбувається. Німці, побачивши дитину, гучно зареготали і більше ніяк не зреагували. Скільки було стволів не знаю, а стріляли вони трасуючими кулями, тому в пам'яті залишився вогняний шлях їх польоту. Вечоріло і ця стрілянина нагадувала мені феєрверк. Потім постріли посильнішали і я втік до хати.

Я вже вище вказував, що німці особливого клопоту нашому селу не наробили. Згоріла лише одна хата у Довбнів, але хто її підпалив, односельці не знали.

Моя пам'ять про дитячі роки війни зберегла таке: в нашому селі після відходу німецьких військових частин подалі на схід з'явилися безліч чоловіків. Це були військовополонені червоноармійці. Пізніше в школі, технікумі і подальшому житті я намагався знайти причину цього, але радянська епоха того часу пояснення не давала. Мама 17 листопада 1997 року на мої питання відповідала приблизно так: "Це були наші люди, полонені. Звідки вони взялися я не знаю. Просили їсти і одягу, але ми і самі були в злиднях. Дещо давали їм, але їх було так багато, що задовольнити всіх було неможливо. Коли німці почали відходити під тиском Червоної Армії, вони застерегли про можливі великі бої і рекомендували побудувати земляні сховища. Тут ми найняли цих полонених за харчі і вони досить швидко викопали нам великий окоп". Я його пам'ятаю, як нібито зараз знаходжуся в ньому. Його схематично можна зобразити так:

Зверху були густо покладені дерева і засипано землею. Окоп мав два ходи - основний і запасний, на той випадок, якщо перший буде зруйнований снарядом, бомбою чи міною. Якийсь вибуховий снаряд спрацював за цим окопом, знищивши поруч розташовану сливу. В окопі було темно і сиро. Якими харчами ми перебивалися я не пам'ятаю, але що харчувалися - це точно. Туалет містився в кутку запасника. Мене завжди тримала біля себе бабуся Василина, а братів Миколу з Іваном зігрівала мама. Ця споруда зберегла нам життя. Вона була побудована на совість, тобто міцно.

Після відходу німців полонені в нашому селі більше не з'являлися.

Мама говорила, що то були холодні й голодні люди, які за шматок хліба згодні були виконати будь-яку роботу. Одягнені вони були в літню військову форму. Війна розпочалася в найтепліший період літа 1941 року, і всі солдати, звичайно, були одягнені по-літньому. Поряд із голодом зима 1941-1942 років своїми холодами знищувала полонених поголовно. Німеччині в цей початковий період війни жива робоча сила не була потрібна. Її могутня військова машина була забезпечена своїми людьми. Але в подальшому ця держава була змушена використати полонених, бо частина її населення була знищена війною. Значна частина полонених після травня 1944 року записалася в армію Власова та інші військові формування. Деякі "технарі" були переведені на роботу за спеціальністю. Частина цих людей, а також деякі полонені встигли втекти на Захід до союзників і потім розсмоктатися по світу. У полоні загинуло близько 2 мільйонів радянських військовополонених із приблизно більше ніж 4,5 мільйонів їх загальної кількості. Дослідники прийшли до такого висновку, що німці в своєму переможному поході аж до Москви зупинялися лише для того, щоб поїсти, поспати та заправити пальне в баки. В цім їх допомогла масова здача в полон солдат Червоної Армії. Це один із багато численних жахливих фактів діяльності комуністичної влади, і наведений мною лише тому, що історія про це не повідомляла раніше. Інші злочинні дії в різні періоди свого розвитку, такі як колективізація, голодомори, тиранія 1937 років, війни, рабство селян - перелік нескінчений - історія вже вивчила і зафіксувала у відповідних друкованих виданнях.

Першим, хто повідомив нас про вигнання німців із села, це я чітко пам'ятаю, був військовий на коні, на гучні слова якого бабуся Василина відкрила ляду окопу. Вперше за декілька діб, а скільки ми там були, я не знаю, в окоп прорвався промінь світа, бо в цьому сховищі не було освітлення ні натурального , ні лампового і лише в виняткових випадках мама на коротку мить запалювала сірники. Оскільки бабуся Василина весь темряво-окопний час тримала мене при собі, то одночасно із бабусею виглянув через ляду на білий світ і я, а пам'ять п'ятирічного хлопчиська навіки зафіксувала цю миттєвість так. Події відбувалися вдень, але сонця не було. Та хмари були високі і там в висотах небесах нижче хмар летів літак, а його моторний звук долинав до моїх вух. Траса польоту була приблизно така":

Вдивляючись в трасу польоту, прийшов до висновку, що це був наш літак, який летів уздовж лінії фронту, тримаючись на такій відстані, щоби зенітки ворога його не збили. Опісля всі ми вибралися із окопу і прийшли до хати, де картина була понад усе неприємною. Стекла вікон частково вибиті, а на вулиці сиро та холодно. Мати та бабуся зайнялися терміново ремонтом печі із використанням примітивного підручного матеріалу і вже під вечір їх вдалося навіть її розпалити. Через деякий час через рясне поле зі сторони сіл Марівка та Кудашівка прямо в сторону між хатами нашою і сусіда Сави Філіпа з'явилася автоколона наших військ, яка повз нашої дитячої уваги не пройшла. Пам'ятаю, що на одній із автомашин на задніх спарованих колесах була натягнута гусениця, мабуть, щоб не пробуксовувала, бо погода стояла сира і відбувалося це радісне явище 3 листопада 1943 року.

Про наслідки боїв мій брат Іван 9 травня 2005 року в святковий день перемоги згадував так:

"На протилежній від нас західній стороні біля хати дядька Терентія німці встановили потужний танк типу "Тигр", який наші наступаючі війська не замітили. Зі сторони села Марівка пішли наші танки Т-34, яких прицільно обстрілював "Тигр". В результаті цих бойових дій на полі від Сави Філіпа і аж до хати Жука були знищені три танки Т-34, в одному із яких був Шиловський Л.П. Звичайно наші війська відплатили загарбникам за смерть однополчан, але великою ціною.

Коли стихли бої, то я і мої ровесники часто бігали до пошкоджених танків, які зчасом були з цього поля вивезені".

Навколо все охопила приємна тиша, не лунали постріли, не рвалися снаряди та міни. Бабуся Василина і мама займалися своїми відновлювально-господарськими справами і нам не забороняли вештатися по наслідках боїв. Одного разу я зайшов на поле, яке було розташоване на схід від нашої хати, і наштовхнувся на тіло загиблого німецького солдата, який лежав головою на схід в сторону села Марівка, а обличчям на північ, в гарному, так мені запам'яталося, новому військовому мундирі без шинелі, хоча на дворі під час боїв було холодно і сиро. Фактів мародерства моя пам'ять не зафіксувала, але ходили по селу чутки, що деякі поточани цією ганебною справою займалися, особливо нібито в знятті чобіт із німецьких солдат.

Зазначу, що незважаючи на жахливі будні війни, командирський склад армії і представники місцевої влади не допустили розкладання тіл загиблих воїнів, як червоноармійців, так і німецьких.

24 липня 2008 року о 17 години 45 хвилин знавець історії Антоніна Ляшенко (Прокопенко) про це смутне явище згадувала так: "бої на мій погляд були великі. Наші війська наступали зі сторони сел Адамовка та Марівка. Німці зустрічали їх шквальним вогнем, зокрема снайперів. Пам'ятаю, що на горищі хати Тихона Бабко приховалися два німецьких снайпери. Звідси марійське поле, що було за посадкою, було видно, як на долоні, і вони прицільно косили наших солдатів. По цій причині це поле буквально було усіяне тілами червоноармійців. Через деякий час командири дізналися звідки летіли смертоносні кулі і до хати Тихона був направлений гурт бійців для знищення снайперів. Але ті, мабуть, це передбачили і тому вхідні двері намертво забили, а самі через західні вікна вискочили. Через дорогу було поле ще не збираної кукурудзи. Сюди німці "пірнули" і, поки наші солдати вибивали двері, їх і сліду не залишилося. Опісля серед односельців ходили чутки, що бійців захисту за не виконання наказу було покарано, але чи це правда, я не знала.

На другий день, здається це було 4 листопада 1943 року, все стихло і ми приступили до поховання солдатів. До посадки тіла загиблих бійців ховали марівці. Тут загиблих було дуже багато, а за посадкою трупів було менше, і цими справами займалися поточани. Очолював бригаду по похованню Дмитро Довбич. Були виділені брички та коні. А ховали ми тіла, як наших солдатів, так і німецьких. Останніх по відношенню до наших було мало. Були випадки, коли учасники бригади знімали із вбитих солдатів нагороди та чоботи. Так Варька Котенко, мабуть, гнана бідністю (і це було так), зняла із солдата гумові чоботи, відмила їх і ходила. Чому солдат був в таких чоботах, пояснити складно. Можливо, його тільки призвали на фронт і радянські командири не встигли переодіти новобранця в військове обмундирування.

Зазначу, що зараз про це жахливо і згадувати, а тоді цю роботу ми виконували без сліз і жалоби. Мабуть війна вибила із наших душ людяність і всіх зробила черствими до горя".

Найбільше масове поховання наших солдат було біля школи на східному причілку прямо напроти вікна канцелярії. Пам'ятаю, що на братській могилі стояв надгробний знак висотою біля 1 м прямокутної форми із зіркою на верху. На могилах загиблих німецьких воїнів ніякі розпізнавальні знаки не встановлювалися, на жаль, бо вже після війни під час земляних робіт, не знаючи цих місць, односельці наштовхувалися на рештки людських тіл.

Та найбільше враження від військових подій мені залишив духовий оркестр, який грав біля нашої хати з західного боку від вхідних дверей. Музиканти були взуті "в обмотки", а грали так чудово, що я стояв як зачарований. Пізніше, коли вже було холодно, пам'ятаю, що наші солдати грілися металевими похідними пічками-грілками, розмір яких, мені здається, був аналогічний розміру сучасної поштової скриньки. У якості палива всередину клали дерев'яне вугілля. Стояла вона на металевих ніжках, , відстань до землі була приблизно десь 15 см.

Із негативних спогадів. В нашій хаті стояв якийсь командир із коханкою, вона мене любила і у вільні години бавилася зі мною. Цьому командиру і ще комусь готував обіди кухар-солдат. Він був такий противний - в хаті багнюку розводив, знущався над мамою і бабусею, брудно лаявся. Справи доходили до нетерпимості, і тоді бабуся Василина говорила, що поскаржиться майору, бо той нічого не знав про брудну поведінку кухаря. Відповідь була ще страшнішою: "Як тільки це зробиш, всіх вас розстріляю і дітей також". Тому всім було сумно жити "під чоботом" кухаря-тирана. Більше того, ми чекали наших визволителів із світлою надією, а отримали знущання. Майор за національністю був кавказького походження і до нас ставився добре. Жодного випадку ні мати, ні бабуся не пригадують, щоб він кепсько повівся з нашою сім'єю. Весь світлий день його в оселі не було, військові справи від нього вимагали не кабінетного сидіння. Не було вдень і коханки, тому кухар розперезувався на всю свою злючу потужність. Повернувшись після бойових дій, майор сідав за стіл і продовжував працювати над якимись документами. Ніяких ламп для освітлення не було і він використовував для цієї мети гільзу від снаряду. Пам'ятаю цей каганець чітко, нібито все відбувається сьогодні. Висота гільзи була приблизно 30 см, кінець приплюснутий з таким розрахунком, щоб у цю розщілину ввійшов гніт. Його вирізали із шинелі по ширині щілини, а довжина трохи була більша ніж висота гільзи. Всередину каганця наливали гас (керосин) і коли гніт відносно сильно намокав, його запалювали. Висоту вогника майор робив таку, щоб не здіймалася копіть. Кімната освітлювалася задовільно, а біля самого каганця майор вільно розбирав документи. За всіма цими діями я спостерігав, безпосередньо знаходячись в кімнаті майора і був там тому, що зі мною бавилася його коханка. Чому вона вибрала на цю роль мене, а не братів, пояснити не можу. Можливо лише тому, що я був найменшим. Через певний час майор, коханка, тиран-кухар і всі інші солдати пішли далі фронтовими шляхами.

Коли наші війська залишили наше село, нам дітлахам вони залишили і військові "іграшки". Пам'ятаю в літній пічці у Балів я знайшов склад протигазів. Ми розбивали металеву коробку і звідти діставали так звану промокашку. Мій брат Микола вже ходив до школи і ними промокав в зошитах написаний чорнилами зміст. Протигази були новими. Залишили їх в таємному місці наші солдати. Під час війни ними майже ніколи не користувалися у військових операціях. Але командний склад Червоної Армії наказував постійно тримати при собі протигаз про всяк випадок. Його носіння вимагало від солдата значних фізичних витрат. До того ж ця "зброя" була великогабаритна, незручна, вага на мою думку, сягала 2-3 кг. В наступальних боях він дуже набридав солдату, і наші бійці визнали протигаз зайвим. Тому в зручний час, таємно від очей командирів, солдати знайшли в пічці для них місце схову і позбулися тягаря. В коловороті страшенних боїв солдати знаходили виправдовуючи пояснення їх зникнення.

З воєнних років не викреслила моя пам'ять цукор. Мої старші брати Іван та Микола одного разу принесли від німців цілу цеберку цукру і заховали його під ліжком - полом. Цукор був світло-жовтого кольору і несхожий на сучасний білий, але на смак був солодкий. Я вважаю, що мабуть німці його подарували моїм братам, бо в противному разі вони знайшли б пропажу і покарання було б обов'язковим.

Біля будинку сучасного клубу був розбитий самохід. На його колесах була натягнута товста гумова шина, із якої ми з хлоп'ятами вирізали собі м'ячі і ними бавилися, в основному "в гілки". Це ось що за гра: один тримав ціпок, поруч ставав другий і підкидав м'яч; треба було влучити по м'ячу і якнайдалі вибити його в поле, де юрбилися хлопці. На протилежному боці поля стояв лише один хлопець, він мав зловити цей м'яч і ним улучити в польових гравців - кого той м'яч влучив, той виходив з гри і так доки всіх не виб'є. здається, було цікаво. Головне, що знаряддя для цієї гри ми робили самі без допомогти дорослих.