На нашій праведній землі люди жили з давніх часів. Впродовж відносно великого терміну я спілкувався з родичами, друзями, просто знайомими з метою знайти витоки нашого родоводу. Майже усі воні не володіли знаннями не тільки про "нас", а взагалі про походження нашого народу, маючи лише уривки знань з того чи іншого періоду. Тому викладаю історичні дані, які мені вдалося досягти.

Вчені визначають такі основні періоди в житті людства:

палеоліт: від 1 млн. 800 тис. років до 10 тис. років до н.е. - давньокам'яний вік;

мезоліт: від 10 тис. років до 6 тис. років до н.е. - сереньокам'яний вік;

неоліт: від 6 тис. років до 3 тис. років до н.е. - новокам'яний вік, а від 3 тис. років до 1 тис. років до н.е. - бронзовий.

Розпочинаю дослідження з неолітичних племен тому, що в науковій історії найбільш поширено описаний цей період. Відомості про перші два вищезгадані періоди базуются на припущеннях.

У другій половині шостого тисячеліття до нашої ери неолітичні племена на території України не тільки полювали, ловили рибу і збирали ягоди, але й орали землю та вирощували худобу. Долина Сіверського Дінця, так само, як Наддесення і Волинь, були найгустіше заселеними районами. Вздовж Сіверського Дінця знайдено 25 неолітичних пам'яток. Сліди з доби неоліту виявлені на березі р. Кальміус в Донецькій області. Ці знахідки мають багато спільного з неолітичними пам'ятниками, відомоми на території Полтавської, Чернігівської, Київської, Черкаської та Запорізької областей і на Волині. Ця подібність дозволяє говорити про єдину Дніпро-Донецьку культуру. Носії Донецького варіанту Дніпро-Донецької культури, яка остаточно оформилась в перехідному періоді від неоліту до бронзового віку, залишили Маріупольский могильник, який був розташований на територіі сучасного заводу Азовсталь. Там у 1930 р. розкопали 122 поховання. На керамічних виробах побачили орнаментальний малюнок, незмінний від Дніпра до Дону.

У другій половині IV тисячоріччя до н.е. в долинах Сіверського Дінця, Ворскли, Псла, Сули, Десни і Сейму жили племена ямково-гребінцевой культури, які так само, як споріднені з ними волинські племена, обробляли кремінь. У середині того ж тисячоріччя під натиском племен стогівськой культури (назва іде від о. Середній стіг на Дніпрі біля Запоріжжя) неолітичні племена з-над Сіверського Дінця відійшли на Київське Полісся.

В першій половині III тисячоріччя до н.е.в Приазов'ї жили меоти-молокоїди (від них греки називали Азовське море Меотидою) та сінді-річкові.

В першій половині II тисячоріччя до н.е. в Приазов'ї, Криму, придонських і калмикських степах та частково в правобережних степах кочували й випасали стада рогатої худоби й коней катакомбні племена, які ховали померлих у підбоях-катакомбах.

Скотарями й металургами були зрубні племена, які ховали мерців у ямах з дерев'яними зрубами. В наші степи вони прийшли з Середнього Поволжя в XV сторіччі до н.е. На відміну від попередніх племен вони будували житла з каменю й глини. Зрушуючи землю мотиками, вони сіяли посухостійке просо.

Наприкинці епохи бронзи (XV-XI сторіччя до н.е.) степову частину України й пониззя Дону населяли індоіранськи племена.В їхніх військових формуваннях були кінні дівочі загони амазонок. Геродот локалізував амазонок між Танаїсом (Доном) і Меотійським (Азовським) морем. Там знайдено 70 поховань амазонок. Сам Дон, за свідченням Плутарха, мав також назву "Амазонська ріка".

Кімкпійці, найстародавніші із відомих по своїй назві племен, мешкали на территорії степової Південно-Європейської частини приблизно у VIII сторіччі до н.е. Вони були пастухо-хліборобськими племенами, а під кінець I тисячоріччя до н.е. перейшли на скотарство. По мові відносились до стародавніх іранців. З наших степів їх витіснили скіфи приблизно в VII сторіччі до н.е., а з VI сторіччі до н.е. в письмових джерелах про них вже ніде не згадується.

Самоназва скіфів - сколоти. Геродот пояснював, що вона походить від слова, яке по скіфському означало "цар". Власне скіфами-іранцями, на його думку, були степовики, які кочували від Дніпра на схід і над Сіргісом (Сіверським Дінцем). На південь від них жили царські скіфи. Вони створили могуьню Скіфію, яку не зміг покорити войовничий перський цар Дарій. З скіфами на Україні утвердився залізний вік. Залізо знали вже кімерійці, та тільки скіфи почали виробляти з нього зброю.

Центр Скіфії містився над Долішним Дніпром, а в III сторіччі до н.е. перемістився до Неаполя Скіфського у Криму.

Скіфів-хліборобів називали борисфенітами. Вони освоїли родючи долини Борисфену (Дніпра).

Наприкінці бронзового і на початку залізного віків почастішали межплемінні войни. Для захисту населення почало будувати укріплені городища. На берегах Чорного і Азовського морів, де такої загрози не були, постали поселення торговців, переважно греків. До таких поселень належала грецька факторія Кремни. Це невеличке селище на території теперішнього Маріуполя проіснувало до першої половини III сторіччя н.е., коли сармати спуштошили цю частину Скіфії. На переломі II-III сторічь н.е. боспорький цар Савромат побив залишки скіфів.

Скіфи не залишили писемних пам'яток. Питання про похоження скифів остаточно не вирішено.

У III сторіччі до н.е. в причорноморські степи вдерлися сармати з Казахстану, Приуралля й Поволжя. Сарматські племена складалися з язигів, роксолан, амазонок і алантів. Вони кочували селами в наших степах і, на відміну від скіфів, вміли заготувляти на зиму корм тваринам.

Від назви племені роксоланів деякі славісти виводять назву "Русь". По- давньоіранському слово "rauxsna" означає "світлий". Академік Рибаков Б.А. одстоює походження назви "Русь" від племені "hrus" або "hros". Прихильники норманського (варязького) походження відстоюють свою точку зору. Ясно тільки одне, що слово "Русь" не має слов'янських коренів.

У другій першої половині III сторіччя н.е. з-над Балтійського моря наших степів досягла готська навала. Германські готи розігнали аланів і, змішавшись із залишками скіфсько-сарматських кочевників, створили сильну державу від Азовського моря до Дунаю, яка досягла найвищої могутності в середині IV сторіччя н.е. за правління Германаріха. Але повної гегемонії вони не досягли через опір слов'янских племен назвою анти (див. далі).

На відміну від попередніх племен готи залишили письменність. Вважають, що церковний діяч готів Ульфіла створив готський алфавіт на основі грецького, латинського і руничного письма (руни - знаки стародавнього германського алфавіту).

Аланів і готів у 375 році розбили гуни з Північного Китаю

В 445 р. правити гунами стал Аттіла. При ньому гунська держава зайняла величезну території від Рейна до Волги з центром в Паннонії (Угорщина). Північне Причорномор'я ввійшло під владу Аттіли під назвою Припонтійська скіфія. Тут правив його син Еллак. Після смерті Аттіли в 453 р. гунське володіння розпалось.

Візантійський історик першої половини VI ст. Прокопій пише, що тоді лісостепові зони України займали "безчисельні племена антів". На півночі вони доходили приблизно до лінії Київ-верхоріччя Пруту, на заході їхньою межею був той самий Прут, на півдні - Чорне й Азовське моря, на сході - Дін. Над Азовським морем локалізують антів римський письменник I ст. н.е. Гай пліній Секунд грецький географ II ст. н.е. Птолемей. Вони називають жителів тієї території "Cissi Anthy" ("потусторонні анти").

Анти - південно-східні старослав'янські племена. Які мешкали переважно на території лісостепної полоси Східної Європи з другої половини IV ст. до початку VII ст. Вперше про них згадано в 551 р. поруч з венедами і склавінами істориком Іорданном. Сильне політичне об'єднання з демократичним устроєм і військовою організацією. Вели війни з готами.

Аналог цим племенам - склавіни, так називали західних слав'ян, які мешкали на захід від Дністра і по Дунаю (Польща, Словакія, Трансільвения, Мунтенія, Ольтенія) в першій половині I тисячоріччя н.е. В другій половині VI ст. н.е. підпали від владу аварів і розпалися.

З 527 року анти і склавіни почали наступ на Візантію, а з середини VI ст. частково тут і поселилися. В останній раз про антів згадується в письмових джерелах в 602 р.

Більшість істориків вважає їх слов'янами, російські славісти стверджують, що анти - західні слов'яни і категорично відкидають "націоналістичне пояснення" академіка Грушевського, що анти - стародавні українці. Чл.-кор. АН СРСР О.Н.Трубачов виводить етнонім "анти" від індоіранського слова "анта" - край, рубіж. На його думку антами назвали сусідніх слов'ян осілі на півдні України індоіранські хліборобські племена. Жителі степів от Дону до Прута так себе не називали. Звернемося до Грушевського: "Грецькі письменники відрізняють на півдні по сусідству з Візантією словен і антів. Словенами вони називають племена, що жили над Дунаєм і на схід від Азовського побережжя. Це були південно-східні українські племена, що захопили тоді все чорноморське побережжя від Дністра ло Азовського моря і виступали в історичних джерелах під назвою антів.

Живучи серед войовничих кочевників, степові анти звикали до військового ремесла. Вони часто покидали свої вбогі хатини, заглиблені наполовину в землю, й вирушали в походи на споріднених з ними слов'ян за Дунаєм. Озброєні списами і мечами, меткі і винсливі, анти влаштовували засідки, притаювались в воді й зненацька вискакували на ворогів. З плином часу вони воювали не гірше від візантійців-ромеїв.

Жили анти в умовах військової демократії. Полонених тримали, поки їх не викуплять. Самі порапляли в неволю тільки на чужині. На батьківщині ант не міг бути рабом.

Візантійський імператор Маврикій (539-602) писав, що анти мають багато всякої худоби, плодів. Сіяли також пшеницю. Орали ралом і плугом з залізним лемішем. Часто переселялися з місця на місце. Селища оточували валами. Мертвих спалювали. Поклонялися богові грому Перуну.

А далі роблю відступ, бо, на мою думку, цікаво заглибитися в інші сторони життя стародавніх українців.

За свідченням візантійського письменника Прокопія анти і словени, тобто українці кінця VI віку, були щирими, привітними, свободолюбивими, відважними. Жінки надзвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Любили співати і пирувати. Без пісень, танців не обходилась ніяка оказія, цілими ночами забавлялись музикою і пиячили. Але не згідливі, не вміють дослухатися чужої думки, кожен тягне на своє, через те бувають суперечки і криваві бійки (М.Грушевський, "Історія України", 1913 р.).

Чітка і сучасна характеристика нашого родоводу, це все про нас.

Привітна та ясна вдача наших пращурів відбилась і в звичаях: не було смертної кари, не калічили за провину, як то робили інші народи, відрубуючи руки, ріжучи вуха і носи. Тут карали грішми, сажали у в'язницю, в найгіршому разі віддавали в неволю. Виняток був один - на війні,. там уже, як прийшлось, то вже, казали, "суд божий".

Але через деякий час з'явилися і смертна кара і скалічення.

Авари, обри - племенний союз тюркомовних племен. В VI ст. в наші степи вдерлася з Азії грізна аварська орда і підкорила значну частину слов'янських племен, створивши могутній каганат. В 890 роках авари були розбиті франками, а під кінець IX ст. - угорцями. Згодом авари змішались з народами Західного Причерномор'я і Подунайя.

В VII ст. у Волго-Донському межиріччі і в Приазов'ї постала Велика Булгарія, яка досягла особливого розквиту в 30-40 роки. Але міжусобна ворожнеча між синами вождів племен і наскоки хозарів привели до розпаду цього об'єднання. Частина булгар під натиском хозар перемістилася за Дунай, де їх вождь Аспарух заснував у 681 р. Дунайську Болгарію. Інші, так звані "чорні булгари", ще довго блукали в степах між Дніпром і Доном, опісля перемістившись в Середнє Поволжжя і Прикам'я, де змішались з місцевими фінно-угорськими племенами.

Хозарський каганат набув за часів кагана Йошора особливої могутності. Як тільки Велика Булгарія ослабла, хозари захопили її територію. Від хозарів залежали і платили їм данину слов'янске населення Сіверського Дінця, поляни, радомичі, в'ятичі і сіверяни. У 965 році походом на хозар пішов київський князь Святослав Ігоревич. Він переміг у битві хозарське військо і знищив хозарські міста. Син Святослава Володимир (від рабині Любичаніної) під кінець Х ст. розбив волзьких булгар, після чого спустився по Волзі в хозарський край.

У 1079 р. хозари підкупили половців, які вбили Тмуторокансьського князя Романа, а його брата Олега полонили і переслали константинопольському імператорові. В 1083 р. Олег повернувся на на батьківщину. З цим поверненням зв'язано остання згадка про хозар у літописах: "Приде Олег Тмутороканню і іссіче хозар".

Печеніги - тюркомовні кочові племена, в склад яких входили підкорені ними сармати і фінсько-угорські племена. За даними Ніконівського літописного списку, русичі зустрілися з печенігами у 864 році. Київські князі Аскольд і Дір у 867 р. перемогли печенігів. Але їх наскоки продовжувались, і лише в 1036 р. їх розбило військо Ярослава Мудрого. Остаточно їх знищили в 1091 р. половці і візантійці.

Тюрки - племена, які переселилися з Приуралля і змішалися з печенігами і половцями.

Половці (кипчаки, кумани) - середньовікова народність тюркської групи. В XI ст. прийшли з Казахстану, перемігши печенігів. Були розгромлені ординцями Батия в 1238 р. Частина половців відкочувала в Болгарію та Угрщину, де змішалась з місцевим населенням. Східні половці - кипчаки - підкорилися татаро-монголам.

Арабський письменник IX віку писав: "Русь нападала на землі слов'ян, забирала людей в неволю, а потім продавала їх в Болгарії. Коли в русина родиться син, батько кладе перед дитиною голий меч і каже: я не лишу тобі ніякого маєтку, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем". А в Х віці Констянтин Порфірородний свідчив так: "Як настає місяць ноемврій-падолист, зараз князі руські виходять з Київа і йдуть на "полюдьє" (збирання данини) з древлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших слов'ян, підвласних Русі".

Загарбницькі війни, як бачимо з літописних даних, велися зпоконвіку. Походи руських дружин подаю в таблиці в хронологічному порядку.

№ п/п	Період	Назва місцевості	Джерело інформації
1	Поч.IX стор.	Погибельний іменем своїм і ділами народ Русь спустошив побережжя Чорного моря від Константинополя до Синопа. Зайшли в місто Амастру у Візантії	Житіє св. Георгія Амастридського
2	Те ж	Руська рать на чолі з князем Бровлином спустошила Крим	Св. Стефан Сурожський
3	860 роки	Повторення великого нападу Київської Русі на Візантію, на її столицю Царгород. Близько 10 тисяч війська на 200 човнах	Патріарх Фотей
4	870 роки	Похід Русі на поборежжя Каспійського моря, в Табарістан	Арабський письменник
5	910 роки	Повторення вищезгаданного походу	М.Грушевський, "Історія України"

Воювали і між собою.

В 1097 році на з'їзді князів на Любчому озері (під Києвом) вирішувалось питання про закінчення міжусобних війн і суперечок між князями. Зразу ж після цього з'їзду Святополк і Давид схопили князя Теребовельського Василька, осліпили його і так пустили додому. Жахливе свідченя історії. Професор Д,І,Дорошенко в "Нарисах історії Уараїни" писав, що "постанови з'їзду були порушені в найбрутальніший спосіб", а "цей злочин викликав нову війну князів між собою".

Половці напали на Київську Русь вперше в 1060 р. У 1062 р. проти них віступив князь Всеволод, але був розбитий. З 1061 по 1210 р.р. половці нападали на Русь 46 разів. Не всі князі їм притистояли. З половцями братався Олег Гореславич. Багато потомків Ярослава Мудрого породичались з половецькими ханами. Син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, який правив Володимирько-Суздальським князівством, заручився допомогою половців і в 1125 р. захопив Київ, здобувши великокняжий престол. В 1169 р. Київ був спустошений сином Юрия Андрієм Боголюбським. Рюрик Ростиславович з Ольговичами, потомками чернігівського і новгородського князя Олега Святославича, також користувалися половецькою підтримкою. Тверький літопис оповідає: "Першого січня <1203 р.> прийде Рюрик з Олеговичами, поганим Кончаком і Данилом Коб'яковичем та всією половецькою землею. І взяли Київ другого січня. І створилося велике зло на Руській землі."

Через 37 років Київ зруйнували втретє. В 1220 році в наші степи вдерлася монголо-татарська орда. І Київська Русь вже більше з руїн не піднялась. Як писав М.Грушевський, Кмїв кілька століть пролежав у забутті. В XVI ст. це була звичайна погранична фортеця, де стояла військова залога, тулилося трохи міщанства й іншого стану людей під охороною замку. Тільки старі руїни та кілька зуцілілих монастирів нагадували колишню славу Київа.

У XV ст. людські поселення на Првобережній Україні закінчувались біля Кам'янця-Подільського, Брацлава, Канева й Черкас, а на Лівобережжі - коло Чернігова й Путивля. Далі до Чорного і Азовського морів простягався безкраїй степ - Дике поле. Французьский мандрівник Блез де Віженер писав у 1573 році:

"Україна - обіцяна земля, що її Бог обіцяв єврейському народові. Хто хоч раз побував на Україні, не може розлучитися з зню, бо вона притягає кожного, мов магнітом залізо."

У ці багаті, хоч і небезпечні Дикі поля здавна тягнулися всі, хто не міг зносити гніт і рабство. Сюди кожної весни з Полісся, Волині і Білорусіїї вирушали на "уходи" ватаги, які поверталися пізно восени із здобиччю: кіньми, рогатою худобою, запасами риби, меду, шкір. Замкове начальство відбирало в них левову частку здобутого, через те найбільш сміливі залишалися в степу і на зиму. Уходники нападали на турецьких чабанів, грабували турецькі та литовські каравани. Цих шукачів пригод називали козаками.

Козак - тюркське слово, яке означає поняття варти, сторожі, караулу. Це слово записано в словнику половецької мови 1303 року, який зберігається в бібліотеці церкви св. Марка у Венеції. Українські козаки перейняли від татарських козаків і способи воювання, і саму назву.

Михайло Грушевський знайшов згадки про існування українських козаків у 1470-х роках. Козацький літописець Григорій Граб'янка писав, що "в року 1506 был первым гетманом Прецлав Лянцкоронскій". Але більшість істориків вважає засновником Запорізької Січі князя Дмитра Вишневецького.

Етимологи виволять слово "Січ" від іменника "засіка", що означає військову споруду із зрубаних дерев.

У 1493 р. запорізькі козаки під проводом Богдана Глинського зруйнували турецьку фортецю над гирлом Дніпра Очаків. У 1540-х роках за дніпровськими порогами вже існував кіш з гарнізоном, який мав гармати і човни. Тоді твердинею служив Томаківський острів. Потім козацький центр перебував по черзі на Великій Хортиці, Базавлуку, Томаківці, Микитному Розі і Чортомлику. В 1554 р. на Малій Хортиці український князь Дмитро Вишневецький збудував замок.

Притулок на Січі знаходили одчайдухи різних національностей, навіть німці, татари, угорці, іспанці, євреї, волохо, грузини, вірмени. Усі козаки були рівні і творили одну неподільну громаду. Вся власність була спільною. В суспільній організаціі запорізьке козатство втілило ілею демократизму. Карл Маркс називав Січ християнською республікою, а Герцен - подиву гідним явлінням плебеїв-витязів, лицарів-мужиків. Це було своєрідне військово-монашеське братство, моральними вимогами якого були простота життя, побожність, цнота, досконале побратимство. Якби не військові походи, січовики жили б як ченці.

Понад усе цінувалась свобода. "Козаки й свобода - синоніми" - писав Герцен. Із Січі волелюбний дух розливався по всій Україні.

Є й інші характеристики козацтву. С.М. Соловйов писав, що козаки з презирством ставилися до мирної праці, і якщо не воювали, то проводили час в неробстві, бенкетах, пограбуваннях. Козак хотів жити чужим коштом, чужою працею. Козацькі загони, які діяли в межиріччі Дінця і Торця, нападали на послів, які везли дарунки, купців, солеварів і чумаків. Яворницький свідчив: "Війна для козака була так необхідна, як птаху крила, як рибі вода. Без війни козак - не козак".

Таку войовничість використовували владні люди. Так козаки Дмитра Вишневецького служили королю Жигмунту - Августу II, а в 1556 р. брали участь у поході московського війська на Крим, після чого перейшли на службу до московського князя. Через 5 років вони знов у литовському підданстві, а в 1563 р. Вишневецький вплутується в молджавські справи, але попадає в полон до турків і в його страчують в Царгороді.

Це - документальні свідчення. А ось які перекази від дідів передавалися у родині жителя села Потоки Михайла григоровича Анацького. Його рід мав прізвище Теплик. Його прапра…прадід жив і працював у польської пані. Почувши чутки про вільне і заможне життя в Криму, вирішив туди переселитися. Готувався ретельно. Зібрав худобу, харчі, інвентар, домашнє начиння і на волах рушив з родиною в дорогу. Але в дорозі на них напали козаки. Пограбували, познущалися, поглумилися. Довелось повернутися на старе місце. Польська влада погано віднеслась до невдалих емігрантів. Але польська пані була доброї душі людиною. Вона прийняла їх назад, а щоб захистити від дій місцевої влади, дала їм нове прізвище Анацькі.

У XVIII сторіччі козаки вже мали так звані зимівники - багаті маєтки, де велося осідле господарство. Козацьке суспільство розшарувалося. Це був перший крок до занепаду козацтва.

Російські славісти, зокрема О.Н.Трубачов, вважають, що оскільки стародавні племена займали південно-східний край слов'янства, нині відомий під назвою "Україна", вони виводять нашу національну назву від слів "край", "пограниччя".

Інший варіант. З України, колиски праслов'ян, під натиском інших кочевників-зайд могло поступово змандрувати через Підляшшя, річки Вканицю і Вкру аж за Одру старожитнє слов'янське племя укри, етнонім яких причорноморські індоіранці могли скалькувати в значенні "край, рубіж". А може наші предки (скіфи-орачі і скіфи-хлібороби) "украяли" собі заселені ними землі ще в часах Геродота?

Перша згадка про Україну як державу з'являється у 1187 р. в Iгнатієвському літопису у зв'язку зі смертю в Переславі князя Володимира Глібовича. Записано так: "I плакашся по нем вси Переяславци, и о нем Україна много постона".

Зауважу, що в народних думах та піснях слово "Україна" вживається у значенні "край", "земля", а не "окраїна"

У 972 р. на острові Хортиця в бою з печенігами загинув князь Святослав Ігоревич, єдиний син Ігоря і Ольги. Він мав таку зовнішність: мохнаті брови, кирпатий ніс, світлосині очі. До речі, українська пісня має такі слова: "Очі сині та сині дала мати дитині…". Можливо, українці повинні були мати сині очі. Але тепер більшість має карі очі.

Початкова суміш, з якої зварена страва під назвою "українці", складалася з скіфів (праслов'яни), сарматів (казахи), готів (німці), гуннів (китайці), антів (слов'яни), аварів (азіати), печенігів (азіати). Потім в цей генетичнй "суржик" додалися гени тюрків, половців, татар, монголів. Тому, мабуть, і потемніли українські очі.

Далі сюди домішались серби, болгари, вірмени, греки, молдавани, євреї. Пысля розгрому Запорізької Січі Катерина II запросила в наші степи німців. I вже у 1845 році кількість німецьких поселенців на Україні сягала 100 тисяч.