Як вже згадувалось, наші прапрадіди походять з Полтавської губернії. Там і зараз є населений пункт Потоки і одноіменна залізнична станція Потоки, яка розташована на дільниці Кременчук-Полтава Південної залізниці.

Серед переселенців, які заснували наше село, був мій прапрадід, ім'я якого ми не знаємо. До нас дійшло тільки ім'я його сина - Семен Соромко, який народився приблизно в 1842 р. в новому селі Потоки у хаті, де в наш час жили Григорій і Мотря Скирти. Тепер ця хата вже зруйнована.

Мій батько розповідав, що переселенці прибули на бричках, запряжених волами. Мене цікавило питання, як вони перебралися через Дніпро. В краєзнавчому відділі Дніпропетровської обласної бібліотеки я знайшов книгу під назвою:

На сторінці 196 надруковано, що місто Мишурін Ріг Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії на првому березі і місто Перевалочне Кобеляцького повіту Полтавської губернії на лівому березі ріки Дніпро були засновані в один і той же час із однією і тією метою - для перевозу через Дніпро всіх "проходящих и проезжающих". Ця переправа дозволяла перевозити не тільки "проходящих", але й тих, які мали своє знаряддя для проїзду.

В якому році сталося переселення, документального свідчення не знайшов. Тому зробив приблизний розрахунок. Відомо, що моя бабуся Василина приблизно 1886 року народження, її чоловік Микола Микитович Манко - приблизно 1884 р.н. Вважаємо, що одне покоління - це 21 рік життя. Тоді мій прадід Микита Семенович Манко - приблизно 1863 р.н., а прапрадід Семен народився десь біля 1842 р. Він жив у хаті, яка була розташована навпроти нашої через яр. Хто побудував цю хату, невідомо, чи сам Семен, чи його батько-переселенець.

Бабуся Василина народилась в селі Болтишка, яке, згідно з "Iсторією міст і сіл УРСР, Дніпропетровська область", с.355-363, було засноване в першій половині XIX ст. в 19 км від станції Божедаровка. Вважаю, що приблизно в цей час буле засноване і моє рідне село.

Є ще одна точка зору. Наше село називали також (неофіційно) Холодною Балкою. Дійсно, село Потоки лежить в низині (коли я їздив до школи у Щорську на велосипеді, вранці відчував холод приблизно до середини шляху, тут на горі різко теплішало, а в Щорську було ще тепліше). В газеті "Нові рубежі" Криничанської раради позаштатний кореспондент Зуєва повідомила, що наше село було засноване якимсь Холодовим і до 1908 р. носило назву Холодово. В 1908 р. підчас злив село було залите потоками дощової води, і тому йому дали назву Потоки. Вважаю таку думку помилковою, бо більш логічною є версія, що назву село отримало від місцевості, з якої прийшли перші переселенці.

Обласний центр Дніпропетровськ був заснований в 1783 р князем Потьомкіним, який планував створити тут південну столицю Російської Iмперії. Зпочатку місто називалось Катеринославом, пізніше - Новоросійськом. З 1802 р. - знову Катеринослав, а з 1926 р. - Дніпропетровськ. Згідно книги Дорошенка "Нарис історії України", с.468, Катеринослав було збуловано на містині села Половиця.

В 1870-х роках верхньодніпровський поміщик Олександр Михайлович Поль, який був правнуком гетьмана Павла Полуботка і мав родовий маєток в селі Любомирівка, ходатайствував перед царським урядом про будівництво залізниці. Вивчаючи понад 15 років запаси залізної руди в Криворіжжі, він дійшов до висновку про доцільність її промислового видобування, а для цього необхідна була залізниця. Але уряд відхилив проект Поля.

В 1880 р. князь Долгоруков і американський банкір Баркер знову звернулись до уряду з тією ж пропозицією. 6 лютого 1881 р. було прийнято рішення про будівництво залізниці, яка б зв'язала Донбас з Кривий Рогом. В тому ж році розпочалось будівництво. 18 травня 1884 р. був відправлений перший пасажирський поїзд від станції Катеринослав (нині Нижньодніпровськ) до станції Казанка (нині Долинська). На цій лінії була станція Любомирівка, якв в 1904 р. дістала назву Верховцево на честь першого начальника Катерининської залізниці Олександра Аполінарійовича Верховцева.

За ст. Верховцево (по ходу від Катеринослава) в 1903 р. був збудований роз'їзд Полівський, названий на честь О.М.Поля. До речі, саме він створив Історичний музей в Катеринославі.

Далі за роз'їздом Полівським діє з 1895 р. роз'їзд Адамівське, який отримав назву від села Адамівка, яке засновано в 1793 р.

За роз'їздом Адамівське - станція Божедарівка. Ось що пише про неї М.С.Богомаз у книзі "Станция называется...", Дніпропетровськ, "Пороги", 1993 р.

Згідно з книгою "Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область", с 355-363, в с. Божедарівка в 1913 р. проживало 508 жителів. В 1933 р. воно стола районним центром. В 1933 р. цей статус було знято і село підпорядковано Кам'янському району. В 1938 р. село було віднесено до селищ міського типу, і воно стало райцентром Щорськ. Десь в 60х роках Щорський район розформували, і його територію ввели до складу Криничанського району.

Будинок станції Божедарівка повністю відповідає першому проекту. Практично ніяких змін у його зовнішньому вигляді за більш ніж 100 років експлуатації не відбулося. Про це можна довідатися, зазирнувши в

Альбом знаходиться в технічній бібліотеці управління Придніпровської залізниці, м. Дніпропетровськ.

Спробую відтворити більш давню історію цієї місцевості.

Запорізький козак Андрій Неплюй заснував тут зимівник. Це був господарський хутір холостих запоріжців. Жили поодинці або групою з декількох козаків. Мали робітників. А.Я.Єфименко в "Історії українського народу" описує вигляд зимівника: три хати, два сараї з погребеми, конюшні, млин. Коней - 127, волів - 240, корів - 54, овець - 1200, інша живність не підраховувалась. Запас хліба - 13 бочок, пшона - 4 бочки, жита - дві великі засіки. Як бачимо, козаки були заможними людьми.

Коли цариця Катерина ІІ знищила козацтво, зимівник Неплюя дістався німцеві-цолнеру (тобто працівнику митниці) Алфьорову С.Н., який перетворив його на слободу і заселив кріпаками з Рязанської губернії.

В 1887 р. в цій місцевості був створений залізничий роз'їзд Алфьорове. Але в тоьу ж році на цій залізничній дільниці раптово помер один з залізничних керівників Кудашев. На його честь роз'їзд дістав сьогоднішню назву Кудашевка.

Але ім'я Алфьорова збереглося у назві села Алфьорово, яке нині відноситься до П'ятихатського району.

Ці місця відносилися до Верхньодніпровського повіту. Ось його історія.

В 1779 р. князь Григорій Потьомкін заснував слободу, яку назвав Григорівка, згодом - Новогригорівка. В 1806 р. ця слобода стала повітовим містом, котре назвали Верхньодніпровськом, як таке, що лежить вище по Дніпру від губернського центру Катеринослава.