СКЕЛЕВАТКА

На захід від нашого села на відстані декількох сот метрів розкинулося село Скелеватка. Незважаючи на той факт, що землевласниця Софія Миколаївна Милорадович на початку другої половини ХІХ століття заснувала цей населений пункт, який нарекли "Лисий хутір", я офіційного його визнання в вивчених мною історичних виданнях не знайшов. Але на мій погляд, мені просто не поталанило знайти офіційного вісника із загадкою про це село, бо воно настільки значиме, що не помітити його історики не мали права. Тому загадки про це село подам зі слів живих свідків, із додатком деяких наукових пояснень.

23 травня 2004 року мешканець села Скелеватка Іван Григорович Онішко надав мені широку офіційно-особисту інформацію про цей несений пункт: "Старожителями села вважалися сім'ї Онішко, Філіп, Мартиненко, Шматко і Кагал, які переселилися на ці землі із села Кобиляки Полтавської губернії.

За національним походженням першопоселенці були виключно євреями, що підтверджується і прізвищами: Оніш, Філіп, Кагал, Март, Шмат тощо, які в процесі "українізації" додали до них національне "ко" і отримавши, так би мовити українську приналежність, стали носити прізвища: Онішко, Шматко, Філіпченко, Мартиненко.

На теренах Росії євреї до основи своїх прізвищ додавали "ов" і тому там ми зустрічаємо Мартов, Філіпов, Шматов тощо.

Для євреїв і в Україні і в Росії видозмінювання прізвищ були вимушені і мали на увазі єдину мету приховати від влади та місцевих мешканців своє походження щоби не зазнавати знущань та депортацій. Зазначу, що серед простолюддя ці міри досягли мети, а от силові структури влади легко розкодували задуми євреїв із відповідним реагуванням.

Одне буде до Вас прохання. Ви там в місті знайдете історію походження єврейських прізвищ, де бібліотеки існують на високопрофесійному рівні, а, віднайшовши, подайте їх тлумачення на сторінках свого твору, що буде доказом не моїх чи когось іншого "вигадок", а науково обґрунтованого тлумачення".

Виконуючи прохання І.Г. Онішко, на жаль, вже покійного, я встановив наступне:

1. Прізвище Онішко походить від єврейського слова "онєш" чи "оніш" і в перекладі означає "покарання", а більш ширшу інформацію бажаючі зможуть віднайти в розділі "Дідусь Микола" в рубриці про Марію Львівну Манко (Онішко).

2. Прізвище Мартиненко на перший погляд уявляє собою суто українське та при детальному його вивченні виявилося абсолютно інше.

Слово "март" має іноземне походження і в ньому немає навіть паростків слов'янської гілки. Тому особи, які мають прізвище із коренем "март" мали не слов'янське національне походження. Це слово відносно часто використовували євреї, змінюючи свої прізвища. Так Фінкельштейн Мордух Щаєвіч (15 (28).06.1910 року м. Київ) взяв прізвище Мартич, а Цедербаум Юлій Осипович (24.11.1873-4.04.1923) - Мартов (УРЕ. Том 6.К.1981р. сторінка 311-312).

На погляд Брокгауза та Єфрон (енц. Словник. Том. ХVІІІ-а, 36 стор. 689) слово "март" пов'язане із назвою корінного італійського божества "марс" (Mars, Maters, Mavors, Martos, Maurs), котрому поклонялися на всьому Італійському півострові, а пізніше - і в провінціях, де культ аналогічних туземських божеств злився із культом національного італійського бога. Раніше марс був богом весни, на що вказували його свята припадаючи на весну. Тому перший місяць весни був названий іменем цього бога Марс, де буква "с" на Русі перейшла в букву "т" і тепер ми маємо кінцеву назву "март". Корінь "mаг" в перекладі означає "блискати", а "mаг mог" - це блиск, виблиск. Назва місяця перейшла на Русь із Візантії і додатково вказує на іноземне походження цього слова (там же стор.700).

Пращури переселившись із далеких регіонів все по тій же знущально-депортаційній причині, вимушені були пристосовуватися до місцевих звичаїв і тому в селі Скелеватка ми вже зустрічаємо українізоване прізвище "Мартиненко" із незмінним іноземним коренем "март".

3. Прізвище Кагал це суто єврейське, яке пояснюється так:

Кагал (Кагалъ, Kahal) - єврейське слово, означаюче збори народу, сходини громади. На протязі віків так називався орган, який очолював окремі єврейські общини і являвся посередником між ним і державою. Вони принесли свій общинний лад і в Польщу, де вже податки брали не з особи, а з общини. Органи цих общин за назвою "зборовъ жидовскихъ", а опісля Кагал, отримали значення офіційних "присутственныхъ местъ", які під кінець ХVІ ст.. повсюди мали вже одноманітну організацію. Правління центральної общини називало "Кагал", а залежні общини утворювали "прикагалки". На чолі "Кагали" стояло четверо старшин, за ними йшли "почетные особы - тувы", в кількості 3-5 душ. Всі вони складали законне засідання, де вирішувалися суспільні справи. Далі були "дійсні члени -- алгуфи", судді - даяни та шамеси. Але вже під кінець ХVІІ століття ми вже бачимо внутрішню ворожнечу і першими противниками кагальної організації були самі євреї. Між кагальною старшиною та простим єврейським людом почалися постійна жорстока боротьба, інколи навіть досягаючи ворожнечі.

Нарешті по клопотанню євреїв згідно конституції 1764 року був проведений перепис всього єврейського населення Польщі та Литви із метою обкладання євреїв поголовно податками.

В місцях, які при першому поділу Польщі перейшли до Росії, рядові євреї продовжували вести боротьбу проти кагали, а вже при Катерині ІІ була прийнята постанова про реєстрацію євреїв "въ общегородскія книги", чим було усунений вплив кагали на свободу пересування євреїв. Потім рішення питань по правильності єврейської повинності були передані звичайному суду.

Врешті-решт в 1844 році кагали були повністю скасовані із передачею справ до міських органів влади за винятком Риги та Курляндської губернії, де кагали проіснували до 1893 року (Брокгауз - Єфрон, Енцсловник. Том 26-ХІІІ-а, сторінки 866-867, С-П, 1894 рік).

Та саме слово не зникло із єврейського буття і, як спадщина, прижилося в надані євреям прізвища Кагал - Kahal.

(Автор - зі мною працював єврей Боря Шмат. Одного разу я зацікавився питанням чого він мав такий низький ріст? На що він дав приблизно таку відповідь: "для збереження чистокровності світового єврейства їх громада (Kahal - по єврейські) часто прибігала до кровних навіть близько-родових шлюбів, а це згідно наукових доказів негативно впливало на розвиток дітей. Мої батьки на жаль мали подібний шлюб і тому я народився із вадами зокрема низького росту, про що я їм нагадував, але від цього мій ріст не збільшувався. На цій основі я вважаю, що серед євреїв не всі розумні, як інколи вони про це говорять. Як мовиться в народному прислів'ї і в цій "отарі без паршивої вівці не обійшлося").

Надалі знову спогади Івана Григоровича.

"Та яка причина примусила гурт євреїв знятися із нажитого цивілізованого місця і податися в мандри?

Погроми в Києві, Іспанії, Німеччині і в інших країнах змусили євреїв змінювати свої місця проживання. Постає питання: чому вони не поверталися в рідні стіни? Та тому, що отой жахливий злочин християн-євреїв проти свого народу зачинив двері перед чесними євреями назавжди і ті особи, які намагалися здолати ці перешкоди отримували трагічну смерть від цих зухвалих дурисвітів.

По цій причині нещасні люди метушилися по білому світу, як загнаний звір. Інквізиції, погроми, єзуїти, революції тощо - це наслідки християнського безглуздя, це патова, тупикова релігія. Тож який вихід? На мій погляд його започаткувала розумна жінка Голда Меїр в другій половині 40-х років ХХ століття, якій вдалося навіть відродити державу Ізраїль. Саме завдячуючи цим розумним діям, запалали перші промені повернення євреїв до своїх домівок нехай це поки що лише на рівні крихітки, але це вже не пат, не тупик, це краще аніж нічого.

- Тож на чому ми зупинилися? - запитав Іван Григорович.

- На ворожому відношенні до євреїв - відповів я.

- Зрозумів, продовжуємо. Тому євреї, шукаючи більш-менш спокійні місця, розшарувалися майже по всій планеті Земля, зокрема з'явившись на Полтавщині.

Але і тут, як місцеві урядовці, так і взагалі все населення не зовсім чемно їх зустріли. Я віднайшов такий приклад (лише зазначу, що він в часі не збігається із періодом життя моїх пращурів, але він характерний і для того періоду). Полтавський губернатор в доповіді міністру внутрішніх справ Росії, зокрема вказував так: "виселяти їх (євреїв) із сільський місцевостей, не утворюючи містечок економічному зростанню єврейства". ("Мова і нація". Іванишин. м. Дрогобич. 1994р. сторінка 41).

Як мовиться: коментарі зайві. Необхідно було кудись тікати.

Врешті-решт "наші" євреї віднайшли відносно спокійне місце в районі села Скелеватка, яке на самому початку носило назву Лисий хутір. Повторюю, саме в селі Скелеватка, а не в селі Потоки, бо там набагато раніше поселилися греки та німці, які також до євреїв відносилися не дуже привітно.

Про значно пізніший час переселення євреїв по відношенню до потокських греків та німців красномовно вказує традиція надання імен. Так, в німецьких родоводах Баль, Манко, Гаража та інших на перших порах поселення дітям давали німецькі імена, такі як Конрад (Conrad), 1809р.н., Георгій (Georg) 1815 р.н., Адам (Hans) 1809 р.н., Андрій (Andre) 1804 р.н. тощо.

Але з часом етнічні норми почали втрачати свою значимість і через, приблизно, століття в цих, як приклад, німецьких родоводах з'явилися імена Іван, Микола, Олександр, Рая, Ніна тощо.

Євреї не виняток, і їх шлях майже ідентичний. Так на початку поселення в с. Скелеватка зустрічаємо такі імена, як Пимон, Пантелеймон, Артамон, Ярест, Мусій, Кузьма, Хома, тощо, які були притаманні лише євреям. З часом етнічні зв'язки також порушилися, шлюби стали змішаного типу, що привело до зміни імен. Так в родоводі євреїв Кагал в першій половині ХХ століття майже повністю зникли єврейські імена, а їх місце зайняли імена місцевого значення.

В подальшому періоді сумісного співіснування євреїв, німців, греків, росіян, українців тощо національні ознаки повністю зникли і ми, нащадки ХХ століття, повністю ослов'янились, не відчували жодної різниці національного характеру, а про неприязнь і згадок не було, на щастя. Та, на жаль, наші пращури цей недолік мали значного рівня про що красномовно говорять наступні факти.

Переселившись в наші сучасні місця, греки, німці, а пізніше і слов'янські племена створювали окремі громади зі своїми традиціями. Так поховання відбувалось, на так званому манківському цвинтарі. Це місце мало ще назву гробики чи кладовище. Коли в ХІХ столітті відбулася колонізація наших земель іншими народами, то і вони пішли таким же шляхом, що і греки та німці, створюючи свої громади. Коли помер єврей Кузьма Кагал, то греко-німецько-українська громада не дозволила його поховати ані на банківському, ані на білаївському кладовищах і рідні вимушені були відкрити нове кладовище, яке отримало назву "кагалівське".

Таке ганебне явище, як національну зневагу, наші пращури сповідували не лише під час поховань, воно їх супроводжувало на протязі всього існування. Наприклад, існував факт зневаги на цій основі між Манко Миколою і його ровесником євреєм Григорієм Кагалом, до речі сватами.

На щастя ми, їх нащадки, позбулися цієї ганьби і, на мою переконливу думку, не передали їх своїм дітям!

Першим із родоводу Онішко в село Скелеватка переселився мій прапрадід Микола і осів на 53 десятинах землі. Це велика площа, тобто мій далекий пращур був не із бідних. На той час земля мала "золоту" вартість і по цій причині деякі першо-поселенці німецького походження володіли значно меншими наділами, я маю на увазі господарів села Потоки. По цій причині на перших порах господарської діяльності між заможними новосельцями та біднішими "строжителями" були паростки нездорових стосунків, але надалі здоровий глузд переміг.

В цій родині був син Іван Миколайович, який по досягненню повноліття саме тут (це мій майбутній прадід) одружився. В новій родині було багато дітей, але в пам'яті залишилися лише мій рідний дідусь Артамон Іванович приблизно 1882 р.н., та його рідний брат Іван Іванович приблизно 1883 р.н.

На цій основі я вирахував приблизно не тільки час переселення, а і роки народження далеких пращурів:

1882-21=1861,

де 1882 - рік народження дідуся Артамона;

21- середній термін в роках, який необхідний для повноліття.

Тоді Іван Миколайович Онішко народився приблизно в 1860-1862 роках, десь в 1881 році одружився, а в 1882 року з'явився перший син Артамон. Факт переселення відбувався тоді, коли іван ще не був одружений, але він вже був підлітком, бо ми бачимо його в господарській праці поруч із батьком Миколою, який працював на 53 десятинах землі майже на рівних із батьком. Тому Івану було - "мені тринадцятий минало", а це вік переходу до юнацького періоду. Тоді рік переселення приблизно:

1860+13=1873,

де 1860 - рік народження дідуся Івана Миколайовича мого прадіда;

1873- рік переселення.

Отже переселення кобеляцького гурту євреїв на терени сучасного села Скелеватка відбулося приблизно на початку 70-х років ХІХ ст. Основними причинами, які викликали ці переселення, на мій погляд були наступні.

По-перше. В ХІХ століття землі Полтавщини мали певні проблеми з перенаселенням в порівнянні із Кубанню, Диким полем тощо;

По-друге. В селі Скелеватка на цей період вже існувала наявність перспективних економічно-вигідних умов, які були пов'язані з будівництвом залізниці Кривбас-Донбас, яке розпочалося в 1881 році. Мені можуть заперечити, що мої погляди помилкові, бо між датами переселення і початком будівництва залізниці був 8-річний період. Так він дійсно існував, але дослідник криворізьких руд Поль саме в цей період науково обґрунтував і доказав існування майбутнього великого промислового району. Тому про нього вже в повітрі ходили чутки, які достигали єврейського кобеляцького гурту.

По-третє. Вищезгадані недоброзичливі відношення до євреїв зі сторони полтавчан. Отже незаселеність Катеринославських земель Дикого поля, наявність роботи, нездорові взаємостосунки між єврейством та полтавчанами тощо послужили поштовхом до переселення євреїв із Полтавської губернії на землі Катеринославщини, зокрема в район сучасного села Скелеватка, а також в сусідні населені пункти.

Для будівельних залізничних потреб необхідно мати в достатній кількості відповідні будівельні матеріали, такі як бут, щебінь, пісок і які були розвідані саме в районі маленького хутора Скелеватка. Тому влада була зацікавлена в промисловій розробці цього родовища та у переселені робочої сили. Як наслідок саме тут було засновано відносно велике підприємство, яке дало значний поштовх в розбудові хутора.

Між станцією Кудашівка і Скелеватським родовищем була прокладена вузькоколійна залізниця. Шпали лежали безпосередньо на землі. Для перевезення щебеню, піску тощо були сконструйовані і виготовлені спеціальні вагонетки. Паровози по цій залізничній лінії не ходили, мабуть через її недосконалість та тимчасову експлуатацію. Тому рушійним двигуном були коні. Для них були збудовані конюшні і найнятий відповідний обслуговуючий персонал, а для безпосередньої роботи в гранітних кар'єрах сюди потяглися робочі руки.

(Автор: згадка Івана Григоровича про село Кудашівка зразка 1881 року не відповідала історичному факту. Згідно історії, цей роз'їзд було відкрито лише в 1897 році. Тому, на мій погляд, в цьому місці будівельниками залізниці був відкритий тимчасовий окремий роздільний пункт, який по закінченню будівництва разом із вузькоколійною залізницею був ліквідований.

Граніт, який тут видобувався, мав рожево - коричнювате забарвлення. Всі приміщення на залізниці (вокзали, службові та житлові будинки тощо) були збудовані саме із бутового каміння цього родовища. Навіть за станом на травень 2004 року всі бажаючі могли пересвідчитися в достовірності цієї інформації, вдивляючись у вокзальні споруди від станції Долгінцево до станції Баглій.

Але людина, забравши у природи породжений нею будівельний матеріал, на жаль не доклала жодних зусиль для відновлення хоча б часткового первісного вигляду довкілля. На цей час, а саме на 2004 рік, кар'єр, звідки вивезли граніт, ще не засипаний і нагадує про варварські дії людини. Подібну картину маємо з родовищем піску. Мешканці села Скелеватка дали йому назву Провалля, яке простяглося на сотні метрів в довжину і на десятки метрі в ширину та глибину. Про рекультивацію цього родовища, міняючи одне одного владні структури, і не згадують.

Цей кар'єр в ХХ столітті майже не працював, а родовище піску дає свій будматеріал і по цей день. Я пам'ятаю, коли в 1953 році колгосп "Червоний Жовтень" розпочав будівництво великого за розмірами сільського клубу, то пісок для його будівництва безкоштовно брали саме із цього родовища.

Натомість на південь від рожевого кар'єру потужно працював кар'єр по видобутку граніту сірого кольору.

Історія його зародження бере свій початок ще під кінець ХІХ століття, коли мешканці навколишніх населених пунктів самотужки для особистих потреб видобували граніт. Лише перед Першою Світовою війною були закладені початкові паростки промислового видобутку, але війна 1914 року загальмувала розробку цього родовища. Та цей факт не залишився не поміченим нащадками і вони віднесли дату заснування сірого кар'єру до 1914 року, що було написано на пам'ятному знаку при в'їзді в кар'єр" - закінчив свої роздуми Іван Григорович. Але не по своїй ініціативі, а за вказівкою його двоюрідного брата Івана Федоровича, бо останній турбувався за його стан здоров'я. На жаль, невдовзі після цього Іван Григорович помер.

Та все таки, коли і чому з'явилося тут це родовище?

Згідно географічної енциклопедії (Том 2 сторінка 248) Кудашівське родовище граніту було розвідане в 1932 році, воно пов'язане з Придніпровським тектонічним блоком Українського щита. Отже рік заснування "сірого" кар'єру не 1914, а 1932.

В геологічній будові беруть участь архейські граніти, палеогенні піски та антропогенні суглинки.

Архей - слово грецького походження - apxatos - в перекладі означає стародавній. Це найдавніший відрізок часу формування земної кори, нижчий з двох підрозділів криптозою, що в перекладі з грецької мови означає приховане, таємне життя, або в літературі він ще пишеться, як докембрій - найдавніший етап, що становить 6/7 історії розвитку Земної кори, та відкладення, що утворилися у той час.

Тривалість криптозою визначено від часу утворення найдавніших порід з ізотопним віком понад 3,5 млрд. років до початку кембрійського періоду (570 млн.р.). Протягом криптозою проявилися тектонічні деформації земної кори, а його породи складають фундамент Східноєвропейської платформи; на Україні вони виходять на поверхню в межах Українського щита і використовуються, як будівельне та облицювальне каміння (Геор. Енц. України том 1, 1989 р. стор 53 том 2 стор 244).

Палеогенні піски, котрі ми використовуємо і які маються в родовищі села Скелеватка, утворилися в перший період кайнозойської ери, який настав біля 67 млн. років тому назад, після крейдового періоду, і тривав 42 млн. років до неогенного періоду і за пропозицією німецького геолога К. Наумана в 1866 році отримав назву палеогенний.

Палеогенні відкладення розповсюджені по всіх континентах, а на Україні вони маються в Дніпро-Донецькій та Причорноморській западинах, в Криму та Карпатах представлені головним чином пісками, глинами, мергелями та вапняками (УРЕ т.8 стор. 62.К. 1982р.).

В цьому місті зробимо, мій читач, зупинку - відкриття, яке полягає в розкодуванні назви цього населеного пункту. Як вказують науковці, село засноване на землях Скелеватської світи.

Згідно великого тлумачного словника української мови 2001р. стор.1108 слово "світа" - означає сукупність шарів гірських порід, що залягають одна над одною та об'єднуються подібним складом і спільністю умов відкладення.

Скелеватська світа - одна з п'яти світ Криворізького залізорудного басейну. Складена двома комплексами гірських порід, які різко відрізняються за складом та походженням. В її основі залягають серицит або мусковіт-вміщуючі кварцові пісковики. Вище залягає горизонт кварц-серицитових або кварц-мусковітових сланців, вміст слюди в яких досягає 70-80% і більше. Потужність нижнього та середнього горизонтів Скелеватської світи в межах різних родовищ коливається від 15-20 до 180-200 м. Верхня частина розрізу Скелеватської світи представлена горизонтом тальк-вміщуючих сланців. Світа залягає на розмитій поверхні новокриворізької світи.

Така назва цього регіону напевне була відома першим засновникам.

Одним із перших, хто з'явився в цій місцевості не як мандрівник, а як повноправний господар - була Софія Милорадович, чоловік якої в званні полковника служив царю-батюшці. Як правило, дослужитися до такого високого військового чину міг тільки високоосвічений чоловік. За дружину такі особи брали жінок з відповідним вихованням та освітою. Тому вважаю, що Софія Миколаївна хорошу освіту і на граничних межах свого володіння заснувала хутір, а розібравшись із геологічними особливостями, можливо, самотужки чи при допомозі сторонніх осіб, котрі володіли геологічними знаннями, прийняла науково-обґрунтоване рішення про назву нового поселення саме від наявності тут Скелеватської світи. Так виникла назва села Скелеватка.

Надалі подаю більш досконалішу історію кар'єру зразка 1932р.

Корисною копалиною є граніт сірий, середньо- та дрібнозернистий, порфіровидний. Красивого малюнку граніту надають кристали польового шпату розміром до 3 см і скупчення біотиту. Граніт добре сколюється і піддається обробці. Розвідані запаси становили в 1987 р. приблизно 11338 тис. куб. м. З цього виготовлялися облицювальні плити, бордюри, карнизи, а також щебінь і бутовий камінь. У 1961р. на родовищі було видобуто моноліт вагою 750 т для спорудження пам'ятника К. Марксу в Москві (Географічна енц. України т.2 стор.248; К 1990р.).

Першим директором, за свідченням Шматко (Баранік) Марії Парменівни від 27 червня 2004 року, був Ведькало Андрій Миколайович 1898 року народження, а першим головним бухгалтером був її батько Баранік Пармен Григорович 1900 року народження.

Рідна сестра Марії Віра Парменівна в травні 2005 року подала нові сенсаційні повідомлення про долю свого батька:

"Від природи це був допитливий і талановитий хлопчина, що не пройшло повз увагу його батьків, які віддали його на навчання до Потокського церковного училища. По закінченню періоду навчання Пармена, як здібного юнака, направили на навчання до духовної семінарії, яка знаходилася в місті Катеринослав, для опанування християнської науки і отримання професії священика. Зауважу, що на той час попасти в цей престижний навчальний заклад було занадто складно. В основному там навчалися діти державних чиновників, а такі, як мій батько, були винятком. Все склалося для нього настільки успішно, що в селі про нього ходили обнадійливі розмови. Але нагрянула розруха 1917 року із новою релігійно-політичною ідеологією. Семінарію знищили, а семінаристів було піддано репресивним знущанням. Моєму батькові вдалося добратися до рідної оселі і затаїтися. Замовкли голоси про його талановитість, а про майбутнє попівське життя і мови не було. Та отримана освіта і природний дар були з часом використані на іншій ниві, бухгалтерській. У нашій оселі було заведено правило - про минуле попівське навчання ніде і нікому жодного слова, бо нова влада негайно б зреагувала, і місця главбуха батькові не бачити. Під таким страхом ми прожили аж до краху комуністичного періоду. Та навіть на його початку ми ще боялися сказати про батьківське попівське життя і лише під кінець свого похилого віку я вирішила цю таємницю розкрити. Люди повинні знати істину про знущання з боку комуністів і бути пильними при всіх політичних перемінах.

Офіційне повідомлення про долю батька, як солдата війни 1941-1945 р.р., ми отримали від органів радянської влади, де вказувалося, що Пармен Григорович пропав без вісті, а перед цією звісткою ми отримали від нього останнього листа і Бессарабії і тому вважаємо, що батько саме там і загинув. Сталося це в 1944 році, коли батькові ішов 44-й рік життя".

Отже, в 1914 році головний бухгалтер Пармен Баранік не працював на Кудашевському кар'єрі, навчався далеко за його межами в духовній семінарії, і цей факт спростовує вигадку про час заснування цього підприємства.

Натомість автори географічної енциклопедії справедливо вказали рік заснували Кудашевського гранітного кар'єру 1932, а живі свідки дочки першого головного бухгалтера Віра і Марія, мешканець села Скелеватка Володимир Блоха та інші додатково підтвердили як цю дату заснування, так і прізвище перших керівників.

Із цим кар'єром пов'язаний цікавий факт. Згідно технологічного процесу виробництва в кар'єру точно о 12 годині відбувалися вибухові роботи, а вибуховий звук вказував що настав час перерви. В поруч розташованих колгоспах не давали офіційної перерви колгоспникам. Та люди самостійно встановили собі перерву і пов'язали її з початком вибухів в кар'єрі. Чому саме цей час був закладений в перерву? Та тому, що колгоспники майже не мали годинників. Ось тут і був використаний час вибухових робіт в цьому кар'єрі. Голови колгоспів, за словами мого батька, навіть зверталися до адміністрації кар'єру про зміну графіка вибухів на більш пізній час, навіть просили робити це із заходом сонця, коли колгоспники не могли виконувати рабську працю, але керівники кар'єру відмовили їм в проханні.

Другий менш зрозумілий факт. Сам кар'єр розташовувався поруч із с. Скелеватка. Коли відкривали кар'єр, йому просто необхідно було дати назву Скелеватський, але партійно-державні урядовці нарекли його Кудашівським. Таке село дійсно є, але воно розташоване від цього кар'єру на відстані 8 км і ніякого відношення до нього не має.

Характеристика цього кар'єру була б, на мою думку неповною, коли б я не згадав легенду. Від часу поширення негативного впливу радіації на стан здоров'я людини на планеті взагалі і, зокрема, серед моїх односельців, почастішали голоси про підвищений радіаційний фон граніту Кудашевського кар'єру. Навіть більш-менш передчасні смерті працівників цього кар'єру пов'язують з цим лихом. Але мені не вдалося віднайти офіційного підтвердження. Ніяких досліджень і наукових висновків ніхто не робив.

З селом Скелеватка пов'язаний один епізод мого дитинства. Між селами Надія і Скелеватка на толоці десь приблизно на відстані 0,5 км від першої хати с. Скелеватка з-під землі виступав моноліт граніту, який мав розмір приблизно 20х4х2 метри. На цій скелі на західному боці була гірка довжиною 3 метри, нахилом 45 градусів, відшліфована до блиску одягом моїх земляків - дітей. Я і мої однолітки бігали на цю гірку "покататися на попі". Сам гранітний моноліт уявляє собою дивний витвір природи.

Дані про мешканців села Скелеватка книга обліку ф.1 подала на "ломаній" мові - російські та українські букви, слова, вирази тощо плуталися і тому можуть бути помилковими.

Тому прошу вибачення в нащадків вище вказаних родин за неточні біографічні дані, які вписалися не по моїй вині, і звертаюся до вас, допоможіть виправити ці помилки.

За станом на грудень 1963 року в селі Скелеватка, якщо я нікого помилково не пропустив, проживало 380 душ. Незважаючи на наявність в цьому селі потужного промислового підприємства, населення було менше по відношенню до села Потоки.

На жаль, за станом початку ХХІ століття село Скелеватка зазнало значних збитків. Кар'єр не працює, колгоспи, а пізніше радгоспи зруйновані, соціальна сфера знищена і перелік негараздів, які обрушилися на це село, до речі, як і на сусідні, можна продовжити, а уряд України поки що "слеп и глух".