За словами Віри Парменівни Баранік від 21 лютого 2006 року:
"Олександра Костянтинівна Блоха (№ 24) є нащадком широкого за численністю родоводу Кагал. Її дідусь Хома Кагал - це першопоселенець с. Скелеватка, бабуся Наталія походила із родоводу Філіп, це рідна сестра Гордія Філіпа, який оселився в с. Потоки. Родоводи Філіпа і Кагал мали єврейське національне походження.
Батько Олександри Костя Хомич Кагал (приблизно 1915 року народження) після розкуркулення подався подалі від "гіркого місця" і віднайшов роботу в м. Дніпропетровську, де оженився на дівчині Параска із району Кайдаків.
В перші місяці війни був мобілізований і воював в одній роті із земляком Замотайло Григорієм Мироновичем, котрий походив із с. Мало-Софіївка, а працював підривником в Кудашевському кар'єрі, придбавши собі хату в с. Скелеватка. Вони між собою домовилися, щоб той, кому пощастить залишитися в живих, обов'язково повідомив рідних про останні хвилини земного життя. На жаль загинув Костя Хомич, а Григорій Миронович залишився в живих і виконав умови договору. Але війна його тяжко понівечила і повернувся він інвалідом. Вже після війни лікар із госпіталю, не вірячи очам, приїздив в село, щоб упевнитися, що Григорій живий.
Дружина на прізвище Пух виявилася напрочуд терплячою жінкою і зуміла гідно зберегти сімейне вогнище, але своїх дітей не було. Тому вони на виховання взяли дівчинку з притулку, удочерили її, назвавши Катериною, яка, вийшовши заміж, отримала нове прізвище Хвостова. Але в перепис ані родина Замотайла, ані родина Хвостових не ввійшла, і яка причина цьому факту я не знаю.
Олександра Костянтинівна Кагал була замужем за Володимиром Дмитровичем Блохою, талановитим музикантом, який чудово володів як струнними інструментами, так і міховими, зокрема баяном. В окрузі наших сіл я не зустрічала музиканта, котрий міг би зрівнятися в мистецтві з Володимиром, на цій ниві міг посперечатися з ним Яків Демидович Донченко із села Потоки. На жаль, останній дуже рано пішов із життя".
Софія Ігнатівна Пугач (№ 34) була двічі замужем. Із першим чоловіком по імені Кузьма прижила трьох синів: Петра, Івана і Григорія та дочку Галину. Я пам'ятав лише Петра Кузьмича. Він працював шофером і мешкав в с. Потоки в районі козацької могили.
Із другим чоловіком Побережним Меркурієм шлюб був укладений під кінець 30-х років ХХ століття. В цій родині побачили білий світ ще три сина: Яків, Олексій та Микола. Останній син Микола був моїм ровесником. Мешкав в с. Потоки також в районі козацької могили, де в кінці житлового масиву збудував собі добротний будинок, який був передостаннім. Працював агрономом в радгоспі "Щорська птахофабрика".
Із всіх моїх ровесників-школярів він виділявся майстерністю волейбольної гри, яку опанував самотужки, бо волейбольної секції, де можна було здобути знання та навики в селі не існувало, до речі, держава взагалі не приділяла моєму поколінню уваги по удосконаленню здібностей талановитих дітей. Зі своєї сторони зазначу, що якби Микола Меркурович попав в надійні тренерські руки, то на сьогодні ми пишалися б його успіхам в спорті, зокрема в таких видах, як ковзанярський біг та волейбол, на жаль, його талант держава не помітила.
Родина № 12 походить із нашого родоводу Манко по батьківській лінії. Дідусь Олексія по імені Тимофій був двоюрідним братом мого дідуся Миколи Микитовича.
Батько Олексія Антон Тимофійович 1907 р.н. на початку війни був мобілізований і загинув 28 серпня 1942 року в віці 35 літ. Дружина Пріська Іванівна також 1907 р.н. (див № 29-94).
Олексій Антонович був одружений з Вірою Павлівноюі Тесленко родом із сусіднього села Ковалівка. В цій родині за станом на кінець 1963 року був єдиний син Анатолій, народжений в 1957 році, про якого вказано "вибув", але куди і чому дитина в віці 6 років покинула рідне гніздо, пояснення я не мав.
Питання про рік народження Івана Григоровича Гречухи (№ 130) викликало у мене сумнів. Врешті-решт, згідно чергового перепису населення села Скелеватка за 1 червня 1972 року, встановив наступні дані.
Гречуха Іван Григорович, 1885 р.н., українець. В графі освіта - прочерк, цебто неграмотний, пенсіонер. Мешкав в селі Скелеватка на вулиці Матросова будинок № 20, рік збудування 1945, а сарай - 1959 року. Мав садок: яблунь - 4, груш - 2, слив - 4, вишень - 6.
З тварин були: корова - 1, порося до 6 місяців - 1, птахів - 15 курей.
Земельна площа - 0,5 га.
Дружина Гречуха Марія Герасимівна, 1909 р.н., українка, пенсіонерка.
Син Гречуха Василь Іванович, 1947 р.н., українець, місце роботи - Щорська птахофабрика, різноробочий. Дружина Дипьрівська Галина Іванівна, 1942 р.н., українка, місце роботи - щорська птахофабрика, доярка. Діти: Дипьрівський Володимир Вікторович, 1963 р.н., вибув в Хмельницьку область; Дипбрівський Микола Вікторович, 1966 р.н. також вибув в Хмельницьку область;
Сини Володимир і Микола були по-батькові Вікторовичі, а не Васильовичі і тому вони для Василя були не рідними. Можливо це було причиною від'їзду синів до Хмельницької області.
Додатково достовірність цих виняткових даних підтвердили односельці Манко Іван Данилович та його дружина Любов Михайлівна (Онішко), які в цей період мешкали в с. Щорськ по вулиці Матросовій 43. Причина переїзду: на старість ближче до рідного сина.
Рідна сестра дідуся Миколи Мотря Леонтіївна (лінія мами) була замужем за Кирилом Григоровичем Довбнею, а його сестра Мотря Григорівна Довбня поєднала свою долю із Феодосієм Григоровичем Гладким (№ 146) і таким чином на далекому рівні поєднала наш родовід з цими особами.
Мотря і Феодосій мали багато дітей. За свідченнями Марії Парменівні від 3 лютого 2005 року, однією із найцікавіших нащадків була дочка Галя. Вона отримала спеціальну педагогічну освіту і працювала вчителькою. В 1942 році силою була відправлена на примусову працю до Німеччини. Там в неволі Галина Феодосіївна вийшла заміж за подібного до себе під невольника польського походження. Після визволення вона переїхала на постійне мешкання до Польщі, де виховувала 4 синів. Але через певний час Галина Феодосіївна розірвала шлюб, залишившись навічно в цій державі зі своїми рідними синами.
Один із нащадків, її рідний племінник Юрій Миколайович Гладкий їздив в Польщу до своєї тітки і двоюрідних братів.
Про інших дітей. В родині Феодосія Гладкого і Мотрі Григорівни Довбня окрім Галі були ще дочки Надія, Ольга і сини Микола та Павло. Останній працював в міліції. Я його пам'ятаю як начальника паспортного столу. В моїй пам'яті він залишився якимось зажуреним, дещо жорстоко-сердитим і я ніколи не бачила на його устах усмішку. Звичайно, в побуті це було не так, але мої згадки саме такі і їх вже не перепрофілюєш.
Мотря Григорівна пішла із життя значно раніше свого чоловіка, і тому Феодосію Григоровичу прийшлося шукати іншу господарку, а це явище на той час носило не простий характер: життя жінок по відношенню до чоловіків було і за кількісним складом і за віком не на стороні жіночої статі. Регуляторна система в ХІХ столітті і особливо під його кінець із невідомих причин відвернулася від жінок і десь на 100 чоловік припадало приблизно 94 жінки. Пошуки нареченої похилого віку в селі Скелеватка та в поруч розташованих населених пунктах успіхів не мали, і тому територія пошуку розширилася аж до села Гуляй-Поле в якому пощастило відшукати вільну наречену, яка відповідала вимогам Феодосія Григоровича. Нею стала Ксенія Єпіфанівна 1890 року із двокласною освітою.
За станом на 26 грудня 1963 року дружина Феодосія була на 4 роки старша від нього і цей факт додатково засвідчує про значний жіночий "дефіцит", бо в наш час, як правило, дружини по відношенню до своїх чоловіків молодші.
Любов Парменівна Баранік 25 лютого 2006 року пояснила, що Яків Григорович Кочережко (№ 261) помер в 2003 році "не своєю смертю". На схилі літ його мучила хвороба простатит, яка переросла в аденому, тому він попав під хірургічний скальпель, причому двічі. Та хірурги не продовжили термін життя Якова Григоровича. Нащадки на могилі встановили гарний пам'ятний знак.
Я в 5-7 класах навчався разом із Яшою. Особливими успіхами в оволодіванні знаннями він не відзначався, але аура добропорядності була в нього на висоті. В шкільні роки в гуртках художньої самодіяльності участі не брав, але після 50-річного віку був активним учасником хору народної пісні при Потокському сільському клубі і доречно цим пишався.
Після закінчення 7 класів рідне село не покинув, тут створив свою родину і в цьому ж селі Скелеватка ранувато пішов в небуття.
За словами аматора-історика Віри Парменівни Баранік від 21.02.2006р: "Ольга Петрівна Трофименко (№ 281) народилася перед самою війною і батькові Петрові Хомичу Кагал (1913-2001) дісталося мало її дитячих пустощів-радощів, бо його було в перший рік мобілізовано на фронт. Петро був тяжко поранений в голову, але залишився чудом живим. Це чудо не могли навіть лікарі - професіонали пояснити і одного разу із госпіталю, де проходив курс лікування Петро Хомич, приїздив спеціально уповноважений лікар, щоби наочно упевнитися, що після такого тяжкого поранення солдат залишився жити. Звичайно про повноцінне життя і мова не могла іти, але цей мужній чоловік зумів здолати тяжкі перепони на своєму шляху. І якщо дружина Пух інваліда війни Замотайло Г.М. гідно справилася із збереженням родинного тепла, то дружина Петра Хомича виявилася зовсім нездатною на такі почуття - це була Марія Йосипівна Лигута (1915-1995).
Звичайно жити з інвалідом це не велика радість. Але необхідно пам'ятати мудру настанову: "інвалід ніколи не може стати здоровою людиною, а здорова людина може стати інвалідом". Не витримавши навантаження сумісного проживання із інвалідом і грубо порушуючи вищевказану настанову, Марія Йосипівна відчула тимчасове легке та солодке життя із Василем Львовичем Манко, продавцем місцевої крамниці. Це порушення тяжко вразило обидві родини і постраждали всі без винятку їх члени, зокрема діти Василя - Григорій, Олександр та Тетяна, і його дружина Мотря Бабко. Особливої шкоди вона завдала своєму чоловікові інваліду війни Петру Хомичу та дочці Олі. Остання лишилася батьківської опіки.
Василь походив із родоводу Левка Манко, одного із трьох рідних братів - Левка, Якова та Омелька. Левко мав сина також Левка, який на жаль мав нездорову родину, що і підтвердив своєю поведінкою його син Василь.
Врешті-решт із витівки Марії Йосипівни та Василя Львовича нічого путнього не вийшло, бо в більшості таких випадків фінал безглуздий.
Петро Хомич, ідучи назустріч своїй дочці Олі, яка звичайно в даній ситуації була абсолютно не в чому не вина і потребувала рідної опіки як зі сторони батька, так і матері, вибачив "блудство" Марії Йосипівни і відновив родину.
Дочка Ольга Петрівна пов'язала свою шлюбну долю із Трофименко Володимиром Івановичем, котрий займав керівні посади на Кудашевському гранкар'єрі.
Тож нехай нещасний випадок, породжений нездоровою поведінкою Марії Йосипівни і Василя Львовича, слугує нащадкам попередженням". - так закінчила свої роздуми Віра Парменівна.
Ніна Василівна Архипенко (№ 348) походить із широко відомого в нашому селі родоводу Кагал, прапрадід якого Яків являється першопоселенцем села Скелеватка і мав єврейське національне походження. Таких в Росії називали польськими євреями.
Батько Кагал Василь Хомич, приблизно 1914 р.н., а мати Гашка 1916 р.н. Після нищівного розкуркулення Василь і його брат Костя, тікаючи від репресій, очутилися в місті Дніпропетровськ.
В перші роки війни Василь був мобілізований і загинув.
Ніна Василівна не єдина в цій родині. В 1940 році з'явився син Микола, але батькові не пощастило милуватися сином-хлопчиною. По досягненні повноліття Микола покинув с. Скелеватка і мешкав за межами рідного села десь на Уралі.