У житті кожної людини особливе місце займає та чи інша особа. В моєму житті найпочесніше чи найліпше місце я віддаю бабусі Василині Івановні Манко (Сухом'яс). Час і місце народження не відомі. Ще за її життя я часто повертався до цього питання з надією, що бубуся щось згадає, але все було марно. Її син (мій батько) та дочки приблизно підрахували, що рік народження бабусі десь 1886.

Незабаром після народження бабусі помирає її батько, і мати виходить заміж вдруге.

Явдоха Юхимівна Сухом'яс, 1907 р.н., розповіла мені, що її дід Тарас Сухом'яс мав чотири сина: Юхим (її батько), Савка, Борис і Антип. Юхим та Борис родичалися з родиною на прізвище Проша, у яких були сини Павло і Захарько. Це були рідні брати моєї бабусі по матері. В нашій хаті зберігались фотографії, де знято Захарія під час військової служби в Одесі.

З розповідей Явдохи Юхимівни я зробив висновок, що бабуся Василина народилась у селі Болтишка, а виростала у вітчима в селі Олександрівка. Її віддали на службу до німецької барині, де вона дослужилися до посади покоївки. Бариня мала величезне господарство, яке серед людей здобуло назву "економія". Бариня була одружена з українцем на прізвище Харченко, який господарством не займався, а весь свій час віддавав автомобілю - їздив, лагодив і таке інше. Господарством керувала бариня.

Бариня була доброї душі нікого не ображала, усім допомагала. Наша бабуся згадувала, що коли вона виходила заміж, бариня підготувала придане, зробила весілля і проводи. Коли бариня померла, мешканці села поховали її біля церкви с. Олександрівка в окремій часовні.

Отже, бабуся вийшла заміж за Миколу Микитовича Манко і переїхала в його сім'ю в Потоки. Історичних даних про цю сім'ю маю дуже мало, але вони цікаві. Як сказано мною раніше, мій прадід Семен мав хату навпроти сучасної нашої хати. По сусідству з нашею стоїть хата, в якій жив Мусій Баль, ровесник Семену. Коли син Семена Микита та дочка Мусія Гана (чи Галька) покохали одне одного, перед їхніми батьками постало питання житла для молодят. І вони збудували хату, в якій прожили вік і мої батьки.

Мусій Баль похований в селі Потоки. На його могилі стоїть металевий хрест з написом "скончалс 8 Jul 1907".

Відомо, що Мусій Баль мав онука Порфірія, однолітка нашого дідуся Миколи Микитовича. Моя тітка Палажка згадувала, що Порфірій мав велику сім'ю, синів Павла, Григорія, Михайла, Олексія, дочок Марію, Федорю,Тетяну, Горпину і Галину. У них наймитів не було, землю обробляли своєю сім'єю, але радянська влада їх розкуркулила, і де загинув Порфірій - невідомо. Знаю тільки, що його дочка Галина, троюрідна сестра мого батька, дожила свій вік у балівській хаті. Хата і досі ще стоїть, але в ній ніхто не живе. А колодязь, що викопали Балі, і по цей день дарує приємну чисту воду.

Бабусін свекор Микита Семенович Манко був любителем горілки. Коли напивався до нестями, знущався над дружиною Ганою. Баба Гана мала хист народної цілітельниці. Вона приймала пологи не тільки в Потоках, а й в навколішних селах. Її син Микола був людиною освідченою, як на той час.Під час першої світової війни мав якийсь офіцерський чин. Був пораненй в руку, з госпіталя написав листа дружині Василині. Бабуся, вже мати чотирьох дітей, негайно зібралася і з дочкою Марфиною поїхала до нього в Київ. До речі бабуся була зовсім неосвіченою людиною, але природна мудрість завжди допомагала. Добралася до госпіталя, викликала лікаря. Той, чемно привітався і повідомив: "Дорогая, вчера похоронили, как героя-воина". Почувши це, п'ятирічна Марфина знепритомніла.

Нагорювавшись, вони повернулись в Потоки. Привезли чотири хрести, якими було нагороджено Миколу Микитовича за мужність і відвагу. Ще і я пам'ятаю, вони були золотистого і сріблястого кольорів. Батько наш, боячись влади, десь їх подів.

Брат Миколи Іван Микитович Манко (1882-1947) був обдарований природою лікар-ветеринар-самоучка. Як свідчить моя мама, він був закоханий у Мокрину Вовкову, рідну сестру моєї бабусі Наталки. Батько Мокрини загинув, а мати хотіла віддати лочку за багату людину. Так і зробила. Сватання було гірким, Мокрина сховалася на печі, за що мати била її качалкою.І ідправили Мокрину в село Мар'ївка до нелюбого чоловіка.

Ці події негативно вплинули на долю Івана Микитовича. Переживши розпач, після деякого періоду "блукання" він одружився з Ганою Терешковною Удовицькою, старшою за нього на 5 років. Іван Микитович залишив рідну домівку і пішов у приймаки. Це подружжя мало багато дітей, але багато їх і померло. Залишилося в живих і досягли повноліття такі особи.

1. Василь. Мав дружину Мотьку, сина Івана, дочок Саню і Ніну. Помер від тифу.

2. Петро. Мав дружину Гашку Кирилівну Мартиненко, дітей Олександра (1940-1984) і Раю (1924 р.н.).

3. Іван (1924 р.н.), інвалід загального захворювання. Має дружину Варвару Івановну Манко (1927 р.н.), синів Віктора (1948), Миколу (1953), Михайла (1964).

4. Марія (1903-1963). Чоловік Йон Андрійович Карабаш. Діти Рая (1937), Іван (1925-1996), Степан (1930), Олександр (1940-1957) який загинув, потрапивши під трамвай у Дніпродзержинську.

5. Оляна. Чоловік Степан Мартиненко. Діти Ольга, Люба, Катерина і Михайло.

6. Настя (1922-1986). Своє ім'я не любина, називала себе Надією. Чоловік Олександр Васильович Куницький (1921), польського походження. Під час війн потрапив у полон, а після нього відбував сталінські табори в Молотовській області. Повернувся в 1948 р. Діти Гана (1943), Григорій (1949).

7. Микола. Перша дружина Палажка Марковна вмерла молодою, не залишивши дітей. Друга дружина Гана Кас'янівна Гаража (1914-1995). Її батько Кас'ян Федорович Гаража і мати Малашка померли від голоду в 1933 р.

Маю дуже мало інформації про зведених сестер бабусі. Була сестра Федоря, мала чоловіка Федіра Дем'яновича Більницького, дочок Настю і Марію. Цікава їх доля.Настя була замужем за Андрієм Чернецем, вони мали двох синів. Та внедовзі Настя вмирає, удівець Андрій несподівано одружується з сестрою покійниці Марійкою. Від цього шлюбу народився син Микола. Але скоро Марійка розійшлась з Адрієм і жила сама у Щорську, там народили ще одного сина Славіка. Наш батько родичався з Марією, казав, що вона йому двоюрідна сестра. А от брати Павло і Захарій Проші з Федорою не родичалися, хоча з Василииною - навпаки. Я добре пам'ятаю Павла Прошу.

Але повернемося до життя бабусі Василини. В 1903 році народилася дочка Варвара, котрій доля короткий вік дала. Коли на городі викопували картоплю, бадилля зібрали у купи і подпалали. Дівчинка Варвара, гуляючи сама по собі пішла бавитися до вогню, де на ній загорілося плаття. Злякавшися, вона побігла додому, тим самим більше роздуваючи вогонь. Коли вона вбігла на подвір'я, цю жахливу картину побачив дід Микита. Не роздумуючи, він схопив онуку і вкинув її у шаплик з водою. Але Варвара все ж таки померла від опіків.

Друга дитина народилася в 1907 р. Знову дочка, ім'я якій дали Пріська. Вродилась вона хворобливою, скільки пам'ятаю, в колгоспі не працювала, займалась домашнім господарством. Досягши повноліття, вийшла заміж за Кирила Івановича Вовкового, сина Івана Васильовича Вовкового, рідного брата моєї бабусі Наталки по маминій лінії.

Кирило Іванович Вовковий

Олександр Вовковий з дружиною Тамарою

Іван Вовковий

Подружжя Пріськи і Кирила народили таких дітей:

1. Віра (1925). Її чоловік Степан Анацький. Діти Ніна і Леонід. Живуть у Щорську.

2. Іван (1926-1977). Війна підірвала його здоров'я, і, ледве переступивши 50-річний поріг, Іван помер. Його дружина Антоніна Лук'янівна Сульженко з села Людмилівка. Діти Микола і Олександр.

3. Олександр (1939). Дружина Тамара Антонівна Гоголь (1939). Дочка Наташа (1959) і два сина-близнюки Віктор і Анатолій (1960).

Олександр свою трудову діяльність розпочав у колгоспі. Його брат Іван, працюючи у торгівлі в Щорську, в 1960 році звернувся до мене, щоб я дістав чистий бланк трудової книжки, треба, він сказав, вирвати Шуру з колгоспу. Не знаю як і коли, але він дійсно забрав Олександра до себе в Щорськ. Пізніше Олександр опанував професію шофера, з якою не розлучався все своє трудове життя. Побудував дім у Щорську, де і зараз мешкає.

Пріська Миколаївна Вовокова померла 12 червня 1976 р. Дожила свій вік в сина Олександра у Щорську. Похована в Потоках.

Третя дочка бабусі Василини Марфина народилась 14 вересня 1910 року. На відміну від Приськи, це була жінка добрячого здоров'я, надзвичайно працьовита. Залишилася в пам'яті як майстер по скиртуванні соломи. Любила горілку, але ніколи не зловживала цим зіллям, приймала для апетиту перед їжою.

Особисте життя її не балувало. Перший шлюб був зареєстований з Іваном Соловей, 1907 р.н., який загинув в 1939 р. в Дніпродзержинську - пішов купатися і втопився. Від цого шлюбу зостався син Іван (10.10.29 - 20.01.70), котрий за своє життя багато злочинів скоїв. А його дочка Віра (31.10.1957) відзначається тверезим розумом. Закінчила педінститут і працює директором школи. Має чоловіка Федора Миколайовича Чигріна (12.03.1959) і сина Юрія (27.11.1982).

Тітка Марфина мала від першого шлюбу ще дочку Катерину, але вона немовлям померла.

Другий її чоловік був Іван Підтиканий, який загинув на фронті. Від цього шлюбу народився син Олексій Іванович Підтиканий (01.01.1940 - 17.02.1995). На відміну від свого брата по матері Івана, був спокійний, Але від матері передалась тяга до алкоголю. Він не тільки не знав міри, зловживання відобразилося на його життєвому шляху. Сім'ї не мав. Працював шофером. Одного разу, знаходячись в нетверезому стані за кермом автомобіля, травмував людину і був засуджений на 4 роки. Горілка допомогла йому раніше віку піти з життя. Якось зимою вирішив напідпитку йти пішки з Божедарівки у Потоки. Знайшли його непритомного якісь жінки, повідомили односельцям, ті доставили у лікарню, де Олексій помер.

Марфина загинула 15 січня 1984 року. Була збита мотоциклом і померла в Щорській лікарні від отриманих травм. Похована в с. Потоки.

Четвертою дитиною бабусі Василини став Федір Миколайович, мій батько. Про нього - окремий розділ.

П'ятою і останньою дитиною була Наталка (1913-). На відміну від своїх сестер вона була обдарованою особою - добре танцювала, гарно співала, мала неабияке почуття гумору. Заміж вийшла за Андрія Васильовича Манко який народився в 1911 році, а помер 24 червня 1990 року. Андрій був всесторонньо развитою особою: досяг професійних успіхів - у бухгалтерській справі і спортивних - у кінному спорті. Пам'ятаю, як на районних змаганнях дядько Андрій зайняв перше місце. Коневі наділи зелений вінок, а наїзднику - чемпіонську стрічку.

Від цього шлюбу народилися:

1. Раїса (1936). Чоловік Леонід Грек. Мала трьох синів: Анатолія, Василя і Андрія. Андрій загинув в автокатастрофі в квітні 1982 р.

2. Іван (1937-1997). Мав дружину Таню і двох дочок. Мама згадувала випадок, який стався з Іваном у віці 3-4 роки. Гуляючи, він заблукав. Пошуки нічого не дали. До того ж пішов дощ. Тільки на другий день в село приїхали якісь два чоловіки. Вони спитали, чи ніхто не шукає хлопчика, якого вони побачили в степу. Хлопчик, ховаючись від дощу, підліз під жолоб і там від холоду знепритомнів. Знайшовши посинілу дитину, ті люди поклали його на сіно на сонце.

Батько Івана взяв коня привіз його додому. Хлопчика вдалось врятувати, але цей випадок сказався на його фізичному і розумовому розвитку. Навчався погано.

Помер від цукрового діабету. Похований в с. Потоки.

Доля дала тітці Наталці двох дітей і короткий вік. Чергова вагітність була позаматковою. Її відправили у лікарню в с. Адамівка, там зробили операцію, але вже було пізно. Це сталося в 1945 році. Похована в с. Потоки.

Отже бабуся Василина І дідусь Микола мали п'ятьох дітей.

Після повернення з Київа бабуся постійно жила в с. Потоки. Залишилась навічно вірною дружиною.

Дивно, але я не знайшов жодного бабусиного документу, навіть пенсійного посвідчення. Все що мені вдалось знайти - посвідчення про смерть.

Бабуся Вася була дуже доброю, часто захищала мою маму і мене від нетверезого батька.Ось один з випадків. Вечоріло, ми з бабусею вже сиділи на печі, колии з'явився чомусь розлючений бутько і з ременем в руці кинувся мене бити - так вразив, що на руці тріснула шкіра і цвіркнула кров, залишаючи краплі на білих стінах. Бабуся силою виштовхнула його з печі, припинивши подальше знущання.

Бабуся була наділена даром народної цілительниці. Лікувала хворобу за народною назвою "бішиха". Ось її ознаки: шкіра набрякала і місце хвороби ставало як темночервоне скло, біль була нестерпною. Офіційна медицина різала це місце, видаляла рідину, але позитивного результату не було, справа навіть закінчувалася ампутацією. Для лікування: бабуся брала в руки ніж і починала читати молитву, слова якої я не міг чітко ухопити. Пам'ятаю тільки "раба божого" і ім'я хворого. Ніж ходив над хворим місцем в хаотичних напрямках. Закінчивши наговір, бабуся говорила, що треба зірвати листя подорожника, обтерти (не мити), на його поверхню намазати сметану (сливки не рекомендувала), прикласти до тіла і обов'зково обмотати якоюсь тканиною. Бажано лягти на теплу піч або лежанку, щоб теплінь була довгою. На питання хворого, скільки ще мучатся, відповідала, що як Бог дасть, то покращає, а завтра треба прийти знову, і так сім разів. Жодного випадку не пам'ятаю, щоб бабуся не вгамувала цю хворобу.

Бабуся була за домашнього повара. Особливого меню не було, але в майстерності випікати бублики їй рівній не знаю - такі запашні, смачні і напрочуд блискучі. Приймала участь в приготуванні обрядових обідів, де варила найсмачнішу кашу з пшоном. Вміла пекти хліб, але її хліб поступався маминому.

І усі побутові навантаження були покладені на бабусю. Держава в село нічого не давала з палива, не було ні вугілля, ні електрики. Якщо колгосп роздавав на трудодні соняшникове бадилля, то це вже був прогрес. Бабуся опалювала хату кураєм, який в основному сама і збирала. Використовували і бадилля кукурудзи. Найціннішим топливом вважався так званий "кирпич", технологію приготування якого пам'ять зберегла в точності. За сезон осінь-зима-весна весь гній складали у купу, в основному це був кізяк від корови, хоча частково попадав і свинячий. Влітку цей гній розкидали шаром 10-15 см по кругу діаметром 20-25 м. Брали в колгоспній конюшні пару коней, яких гоняли по гною, місили до однорідної маси. Потім ми голими ногами затоптували рівним шаром. Після підсихання лопатою різали на шматки 30х30 см і ці "кирпичі" висушивали доти, пок вони ставали сухі і легкі. "Кирпич", на відміну від бадилля, горів в печі довго. Але його не було вдосталь, тому він використовувся в основному для випічки хліба.

Взимку в нашій хаті було завжди холодно. Вода в цеберці, що стояла в хаті біля входу, іноді замерзала. Ми простуджувались, кашляли, але турботи батьків про якусь там теплу воду не було. Щоб зберегти тепло, ми всі розміщувались в одній кімнаті, а другу кімнату, яку називали "та хата", щільно закривали. Так двері пікривалися кригою, бо в "тій хаті" стояв мороз.

Іще про одну неприємну істину. Туалетів не знали, "по-тяжкому" і "по-легкому" всі ходили, де заманеться, а взимку це було якесь знущання. Не соромились ні своїх, ні сусідів. Так жили всі односельчани, не пам'ятаю, щоб у когось була збудована вбиральня.

Мама розповідала, що бабуся ніколи не носила теплої білизни. Взимку, в люті морози, одягнвши лише спідницю і валянки, могла піти до дочки Марфини, а це відстань приблизно кілометр. Але не простуджувалась, взагалі, з хвороб її мучив тільки "діабет", як ми вважали, бо ніяких аналізів не робилося. Більше ні на що вона не скаржиалася.

Про релігію. Бабуся інколи ходила до церкви, любила святкові обряди, але я не пам'ятаю, щоб вона систематично молилася , хрестилася.

Для бабусі найдорожчими внуками були ми, діти її сина Федора. Розповідають про такий випадок. Я і інший онук, син Пріськи Олександр Вовковий, одночасно відбували військову повиність. Одного разу, коли бабуся проходила мимо хати тітки Пріськи, та радісно повідомила: "Мамо, Шура приїхав!". А бабуся у відповідь: "Чий?" - "Та мій!" - "Ну, а я думала наш, твій часто, а нашому бідному жодного разу відпустки не було". І пішла своїм шляхом, не зайшовши до внука.

А вже нас, трьох любимих онуків, виховала від народження до повноліття. Клала спати і будила враці, проводила у школу і звідти зустрічала, навчала мудростям життя.

Пам'ятаю, я, будучи вже студентом технікума, приїхав додому. Бабуся дістала 5 карбованців і дала мені, при цьому говорячи, що ото скільки їм (тобто моїм батькам) не давай, для них все мало. На той час вона отримувала пенсію 12 крб.

На схилі літ бабуся дуже хворіла, пила багато води, мала невгамовний апетит. Тягло її до солодощів, а лікування не мала ніякого. Померла 2 лютого 1967 р. на руках своєї дочки Марфини. Поховали її на кладовищі в селі Потоки.