Мій батько, Федір Миколайович Манко, народився 15 жовтня 1911 року в с. Потоки. Освіту здобув початкову, навчався не дуже добре, але навіть ці невеликі знання дали йому в подальшому житті змогу розбиратися у складних проблемах. Наприклад, навіть в великих будівельних проектах він розбирався краще, ніж я, хоч маю технічну освіту

Пройшов повний термін служби в Червоній Армії, після чого повернувся в Потоки.

А невдовзі почався жахливий період - голод.

Уповноважені часто приходили в нашу хату, вимагаючи продналог. Забрали корову. Дійшло до того, що батько відніс останню торбину з пшеницею, яку зберігав для посіву. Бабуся Василина додумалася пекти так звані маторженики з суміші просяної полови з білою глиною. В нас було добра ступа, в якій товкли просяну солому для маторжеників. Але маторжениики не дуже допомогли, і батько опух з голоду. А в цей час його примушували ще й робити в колгоспі.

Бабуся Василина, щоб зберегти життя синові, вирішила забрати з колгоспу свою корову. Батько категорично заперечував: "Мамо, вони вас розстріляють". Але бабуся все ж привела корову, яка скоро отелилася, її молоком батька підняли на ноги.

В 1933 році врожай був великий, колгоспникам видали восени по 8 кг пшениці на трудодень. Нарешті в хаті стало вдосталь хліба.

Як прочалася війна, батька і ще 8 чоловік з села забрали в армію. Вижив тільки батько, всі інші загинули.

Я знайшов архівний документ про участь батька у війні, зробив ксерокопію. Це офіційний документ. А неофіційно, як згадував мій дядько Іван Миколайович, батько йому розповідав так: видали їм по одній гвинтівці на двох солдат і відправили в бій з наказом "Оружие добыть в бою!". Більшість в цьому бою і загинуло. Батькові повезло - йому відстрелило два пальці.

Після госпіталя батька відправили у Куйбишев, де він працював на заводі. Лише в 1946 році його відпустили додому

Після війни батько продовжував працювати в колгоспі.

Він від природи був надзвичайно чесною і законослухняною людиною. Коли працював керівником будівельної бригади, не було жодного випадку, щоб він вкрав дошку, цеглину, цвях. За все платив гроші і мав відповідні документи.

Він майже все міг зробити, при цьому так майстерно, що око радувало: шив взуття і головні убори, ремонтував побутову техніку, будував будинки від нульової позначки до димаря, був відмінний пічник, розбиравпя у бжільництві. Був добрим мисливцем, мав рушницю і інше необхідне обладнання. Дещо з обладнання він сам конструював і виготовляв. Пам'ятаю, що дріб виготовлявся у нашій хаті з участью нас, дітей. Під час голоду 1947 року полювання було однією з причин, що наша сім'я з шістьох осіб не опухли і не вмерли з голоду. Як стверджував батько, лише в 1946-1947 р.р. він вполював 36 зайців, а це - мінімум 72 кг м'яса.

А вже як столяр - я не знаю іншого майстра, щоб міг з ним зрівнятися, тут він був неперевершений. А ось в аграрній справі не досяг успіхів, і, здається, і не хотів. Роботу на землі він переклав на дружину і матір.

Він був людиною веселою, гарно співав, був душею компанії на весіллях і інших гулянках. Навколо нього гуртувалися співаки, якими він диригував. Як танцюрист він великого хисту не мав, Але мав музикальні здібності, грав на гитарі і балалайці. Любив грати в карти, в "дурня", і в доміно, виявляючи характер спортивної злості, домогався тільки перемоги.

Він був взірцевим сином. Не було випадку, щоб він зневажливо поставився до своєї матері, і завжди робив так, як вона вимагала.

Як чоловік, він виділявся вірністю і чесністю по відношенню до дружинии, В суто жіночі господарські справи не втручався. Але тяга до алкоголю не кращим чином відображалася на подружніх взаєминах. Через це моя мати хворіла, часто попадала в лікарню до психо-неврологічного відділення. Бувало, батько напивався до такої міри, що його привозили додому в непритомному стані. Згадую такий випадок. Одного дня, коли десь в 60-х роках я гостював у Потоках, Іван Кирилович Вовковий і якийсь чужий чоловік затягли в прямому змісту слова батька у хату. Його обличчя було чорно-синього кольору, говорити чи рухатись не міг. Іван і його помічник пішли, а ми з мамою і бабусею дуже переживали, не згорів би він від водки.

Зловживання алкоголем привело до хвороби. Особливо доставала гіпертонія. Через те, казала мама, за шість років до смерті батько перестав пити, навіть пива у рот не брав.

Свою руйнівну справу зробив і тютюн. Скільки я пам'ятаю з раннього дитинства, стільки він і палив. Навіть серед ночі у постелі.

Батько народився під знаком "ваги", а астрологи стведжують, шо такі люди випивають "за компанію", часто перебирають - їм для цього не багато треба. То ж батькові, мабуть, так на роду було написано.

Про своє відношення до жіночої статі він висловлювался так: "Про те, що жінка - нечиста сиила, знаю, а ось як прожити без неї - не знаю". Та вірність у шлюбі він проніс усе життя. Ніхто з родиичив чи знайомих не зміг привести приклад протилежного.

Щодо відношення до властей, то він висловлювався так: "Не дай бог знатися з міліцією, якомога далі обходьте, там доказати невинність неможливо".

За східним гороскопом батько "кабан", а такі люди, кажуть, не вміють все налагодити у сім'ї. Батько виховував мене тільки биттям, здається, дня не проходило, щоб я не був битий. Якось ввечері ми всі сиділи в хаті, горіла керосинова лампа, про щось точилась розмова. І тут мені пашастили сказати: "Якщо ви мене будете бити і далі, то піду з дому і сюди вже не повернусь". На що батько відповів: "Тоді забирайся і йди зараз". Я зліз з лежанки, одягнувся і вийшов в нічну темряву - було так страшно... Зпершу чомусь пішов до лісопосадки, потім повернув до села. Дійшов до хати дідуся Миколи, але стукати не став, влаштувався в кущах троянд. Там і задрімав. Але осінній холод швидко мене збудв, і я заплакав. Цей плач почула бабуся Наталка. Вона забрала мене у хату. Розпитавши, прийняла мудре рішення. В їх хаті була кімната, яка закривалась на замок. Тут вона і закрила мене від батька.

Але батько мене й не дуже шукав, Зайшов тільки до сестри Пріськи і до баби Наталки спитати, "чи не було Шурка", та й пішов на роботу. І все ж таки, коли я повернувся додому, він перестав наді мною знушатися.

Подібне виховання отримував і брат Микола. Батько і мати не цікавилиссь його навчанням і поведінкою.

Але до онуків було інше ставлення. Мама згадує , що з онукою Наташею батько носвся як найціннішим скарбом.

Діставалося від батька і мамі. Тітка Палажка згадувала: "Федір часто бив Настю. Одного разу вона від побоїв прибігла до мене, а через деякий час він з'явився розлючений і на очах у односельчан батогом погнав додому. Наш тато у вікно побачили цю картину, вибігли на вулицю і забрали в нього батіг".

Батько любив смачно поїсти. Такі страви, як локша, вареники, товченики, пиріжки, пампушки та інші вироби з тіста ніколи йому не набридали.

До релігії відносився, здається мені, байдуже, не бачив, щоб він коли-небуть перехрестився. А от перед шляхом далеким любив промовляти так - "Господи Боже, допоможи". Релігійні обряди і свята приймав, як належить православній людині. У нього були дружні стосунки з батюшкою, що мешкав в селі Адамівка, але до служби не ходив. Дітей і внуків всіх похрестив у церкві, а сам хрестика не носив.

Батько відзначався чистотою у всьому. Часто голився, одяг і взуття підтримував у належному стані, ніякого неприємного запаху від нього не було. У дворі було завжди заметено, тин вчасно лагодився. Особливо вимогливе було відношення до інструменту, зберігав його в робочому стані і в чистоті, вимагав від членів родини такого: де взяв, туди і поверни, порушення каралося.

Позитивні і негативні риси батькового характеру так переплелися, шо важко цей клубок розпутати.

Нас було четверо дітей, у живих залишились троє. Всі ми отримали належну освіту. В цьому і батькова заслуга. Він прищепив нам повагу до праці, до людей.

Любив вислів "Не живе людина і ста років, а суєтиться на тисячу". До останніх хвилин життя він суєтився. 30 жовтня 1982 року, вівторок, смеркало, а батько з матір'ю переносив качани в саж, турбувався, як зиму перезимувати. А вранці 1 грудння - помер. Поховали 2 грудня на кладовищі в селі Потоки.