Мама

Коли в селі почалася колективізація, Настя разом з батьком вступила в колгосп "Червоний Жовтень". Так розпочалася її трудова діяльність.

В особистому житті все йшло згідно з вимогами природи. Покохала мама Костю Васика. Але доля не склалася. Коханого забрали на військову службу. Мамі йшов двадцять другий рік, і, як вона казала, над нею чорною хмарою повисла думка, що вже роки не ті, треба приймати рішення, бо доки дочекаєшся милого з армії, можна і в старих дівках зостатися. А тут підвернувся Федір, який був молодший від неї майже на три роки. Ніяких особливих почуттів не було до цього хлопця. І мати його Василина, майбутня свекруха, не хотіла такої "старої" дружини для єдиного сина. Та ніщо їх не спинило, і Федір з Настею зареєстрували шлюб.

При цьому виник ще й конфуз. Він - Федір Миколайович Манко, вона - Настя Миколаївна Манко. Їх не хотіли реєструвати, підозрюючи, що це брат і сестра. Та з допомогою свідків подолали і цю перешкоду і весною 1931 року одружилися. Мама перейшла жити у хату Федора.

15 лютого 1932 р. народилася дочка Рая. Вона була дуже красивою дитиною, і люди, як казала мама, наврочили. Дівчинка захворіла і віці 8 місяців померла.

В цей час мама вже працювала в дитячих яслах колгоспу. Це деякою мірою допомогло пережити страхітливий період голоду 1932-1933 р.р.

Хоч які були тяжкі часи, а природа брала своє. 15 серпня 1933 року мама народила сина Миколу. Пізніше, 7 лютого 1935 з'вився син Іван, а 5 вересня, в понеділок, о 9 годині ранку побачив світ останній син - Олександр.

В перші місяці війни нашого батька забрали до війська, а мама з трьома синами і свекрухою залишилася на окупованій території. Хоч було важко фізично і духовно бути під владою чужоземців, але голоду не було, життя продовжувалось. Мама працювала в колгоспі, бабуся господарювала вдома, доглядаючи онуків. Коля продовжував навчатися в школі, а ми з Ванею, як ще малі, гралися вдома. Як згадувала бабуся Наталка, хоч і боялися німців, але великої шкоди від них не бачили, лише деколи доводилося віддавати солдатам яйця чи молоко.

30 жовня 1943 р. с Потоки було звільнене від німців.

А 1947 році знову лютував голод. Мені було 9 років, і пам'ятаю, що кусочок макухи був за найцінніший шоколад. Тому одного разу мама домовилась з своїм братом Іваном, який в той час служив у Дніпропетровську, що він допоможе нам вусівками. Не буду описувати страхітливі шляхи шляхи нашої мами, тільки підсумую, що мішок вусівок вона все-таки привезла додому що відіграло певну роль в спасінні всіх членів нашої сім'ї.

Як і раніше, мама продовжувала працювати в колгоспі.

Взагалі маму не можливо було вдержати вдома, вона рвалась в колектив, там вона розквітала. Домашні справи її пригнічували, дітей вона майже не бачила. Коли я ходив до школив Щорськ, то пам'ятаю: прокинусь о п'ятій годині, а мами вже нема- пішла на роботу. Лягаю спати о дев'ятій годині вечора, її ще з роботи немає. Отак ми три її сини і виросли під наглядом баби Васі.

Як дружина, мама через все життя пронесла вірність своїй родині, чоловікові.Була вона фанатично віддана релігійній вірі, яка забороняла "блудство". Віра дпопмагала мамі вистояти при будь-яких ситуаціях життя. А треба сказати, це їй було тяжко, іноді надзвичайно тяжко.

Про страви. На відміну від батька, мама була всеїдною, не мала якісь особливо улюблені харчі. Але деякі особливості були. До страв тваринного походження відносилась байдуже, Більше любила картоплю, рибу, овочі і фрукти. Із напоїв подобалась лише колодязна вода. Алкоголь ігнорувала.

До миистецтва - співів, танців, гумору - тяги не було, але любила відпочивати в добрих компаніях, на гулянках.

Як дочка, мама плекала до своїх батьків теплі почуття, в тяжкі часи віддавали їм всі свої сили.

Хочу підкpеслити особливе, надсвідоме відношення її до релігії - тут вона виділяється серед нашого роду, як ніким не перевершена. Православна віра займала в її житті найбільше місце. Як могла, підтримувала церкву матеріально. Читала релігійну літературу. В часи, коли не було поблизу церкви, як могла, замінювала священика на похоронах. Часто ходила до цекви, причащалася, говіла. Скільки пам'ятаю, вона завжди молилася. Прокинулась - молиться, поснідала - молиться, виходе з дому - молиться, іде дорогою - молиться, пообідала або повечеряла - молиться, лягає спати - молиться. На всі життєві запитання в мами відповідь завжди легка - так богом дано.

До релігійних свят готувалась надзвичайно ретельно. В хаті вимазувала, білила, усе пралося і, з допомогою рубеля та скалки, виглажувалось. Обов'язково готувалися страви, призначені саме для цього свята. Боячись гріха, в святкові дні мама майже нічого не робила і вимагала того ж від усіх членів родини. Державні свята мама не сприймала і ці дні використовувала для господарських робіт.

Здається, у господарстві мама могла робити все і на високому професійно-якісному рівні. Приведу, може й не повний, перелік того, що вона вміла.

Насіння овочевих культур вирощувала сама, розсаду теж ныколи не купляла, завжди мала її в достатній кількості. Заготовляла на зиму квашену капусту і солоні огірки. Вміла варити самогон високої якості. А вже як спече хліб - то, як казав батько, справжнє праведне сонце. Такого смачного хліба ні родичі, ні знайомі не погли виробляти. А які надзвиичайно смачні пампушки вона робила!

Пряла пряжу і ткала ряднини, ось на чому треба зупинитися детальніше.

Жили ми бідно, а працювали багато. Одягатися в речі фабричного виробу ми не мали змоги, і мама одягала нас у свій, виготовлений нею одяг. На городі вона вирощувала прядіво (коноплю). Під кінець літа зпершу вибирала плоскінь - рослини без насіння. З неї виготовлялось полотно високої якості. Слово "плоскінь" я від мами сприймав, як якесь безграмотне, бо і в школі про нього тями-відповіді не знайшов Лише вже під свої підтоптані літа звернув увагу на вірш Шевченка "Мені тринадцятий минало...":

Вибрані і розділені по сортах, рослини в'язалися в снопи і перевозились до Катриного плеса, де протікала маленька річенька, початок якої був у с. Скелєватка. Снопи клали у воду, а поверх мама обов'язково накладала придонну муляку. Двадцять одинн день вони квасилися, після чого мама, і ніхто чрмусь інший, залазила в цю багнюку, у холодну воду і виносила снопи на берег для просушки. Добре висушені снопи перевозила мама додому, де починалась складна технологія відокремлення полотняного прядіва від твердої шлірли. Получався м'який довговолоконний вихіднний матеріал, з якого пряли тонку пряжу - нитки товщною менше одного міліметра. А вже з цих ниток на ткацькому верстаті кустарного виробництва мама ткала полотно. Та і це ще не все. Полотно треба було відбілити, а це тяжка праця в холодній колодязній воді.

Ми не знали, що таке простирадла, перини, ковдри, тикотажна білизна. Мама виробляла самотужки штани й сорочки, напірники, матраци й рушники. Подушки були набиті сіном, в матраци також клалося сіно. Вкривалися ряднами, котрі вигитовлялися мамою із старого ганчір'я, але виглядали гарними.

В господарстві потрібне мило, але купити його не було за що. Та мама вміла виготовляти його сама в достатній кількості.

Але все це мало і свої переваги. Екологічно чисті одяг і постіль добре впливали на наше здоров'я, і ми дуже рідко зверталися до лікарів, бо міцне здорове тіло не потребувало медичної допомоги.

Особливо треба відзначити здібність мами випікати смачний хліб. І, що б цей дар не пішов у забуття, я занотував зі слів мами весь технологічний процес.

Дріжжів фабричного виготовлення ми не мали. Але в огороді виростав у дикому вигляді хміль. Восени шишки хмелю нарізали разом з гілочками і висушували. При потребі брали цю сушку, заливали холодною кип'яченою водою і настоювали ніч. Вранці все перекип'ячували і туди, помішуючи, повільно сипали муку (прямо в кип'яток) приблизно три пригорщи. Все добре перемішать, накрить цю посудину і дати час постояти, щоб напарилось. Після того, як вже трохи воно прочахло, знову добре помішати і на друшляк перепустити в іншу посудину, помивши суміш невеликою кількістю кип'яченої холодної води. Це вже готові рідкі дпіжжі, колір їх повинен бути білуватий.

Якщо потрібно зберрігати дріжжі довгий час, то треба не цідити через друшляк, а перемішати з вусівками і висушити. А як треба хліб пекти, сухі дріжжі замочити, трохи настояти і через друшляк процідити.

Перед випічкою хліба треба запарити трохи борошна, остудити, щоб було не гарячим, а теплим, і туди влити дріжжі, трохи перемішати, і нехай піднімається.

Далі сюди добавляеться потрібна кількість борошна - якоїсть точної норми нема, треба напрактикуватися. Цю суміш вимісити два-три рази, кожен раз даючи їй підійти, тоді розкласти в форми і на сковороду та посадити в добре нажарену піч.

Серед нашого роду мама займає перше місце, як довгожитель - ще нікому з родичів не пощастило досягти 91-річного віку. Моя пам'ять не знає жодного періоду в її житті, щоб вона скаржилась на біль голови, сердця чи шлунку. Усі органи працювали безперебійно і чітко, кров'яни тиск завжди був постійній. Лише в 67-річному віці гінекологічне захворювання привело її до операційного столу, та маючи міцний організм, вона все перенесла добре.

Та була одна неприємність медичного характеру - психоневрологічний розлад, вона часто лікувалася в психоневрологічному відділенні, а ми не могли дати відповідь, чому це так - її дії були повність нею контрольовані, пам'ять її не залишала. Мій брат Іван підмітив, що після смерті батька ,здається, мама жодного разу в цьому відділенні не була. То ж, мабуть, її хворобу провокував якимось чином батько. Півтора десятки років по смерті батька мама продовжувала працювати - обробляла город, підтримувала в належному стані будівлі, тримала птицю, готувала їжу, прала…

Але який би не був фізичний стан органиізму, вік бере своє. В віці 89 років мама почала скаржитись на хворі ноги, ходила з допомогою ціпка, господарювати стало не під силу.

Останні роки життя маму доглядали брат Іван і його дружина Майя у себе вдома в Кривому Розі. 12 квітня 2000 року маму розбив параліч. Перші дні з нею чергували Іван і Майя, з 17 по 19 квітня - мій брат Микола, а я - з вечора 19 квітня і до її останнього подиху о другій годині 50 хвилин 21 квітня.

Поховали маму 22 квітня 2000 на кладовищі с. Потоки поруч з чоловіком Федором