Рік народження бабусі Василини (№ 3) вказано помилково, фактично десь біля 1882 року.
Про буремні воєнні роки, пережиті родиною Токар (№№ 6-11), я маю спогади Віри (№ 8), які були надані 22 липня 2004 року. Але при спілкуванні між нею і мною на мій погляд не відбувалося цілковитого взаєморозуміння і пояснювалося це явище тим, що я брав інтерв'ю у вчительки свого дитинства, а для мене вчителі були на зразок "святих" і тому я хвилювався.
Віра Токар згадувала так: "Наш батько на війну не був мобілізований, а отримав від влади завдання всю машино-тракторну техніку негайно переправити в тил. Але в районі Донбасу їхню групу німецькі загарбники наздогнали, всю техніку конфіскували, а членів бригади супроводу відпустили на всі чотири сторони. Батько звідти до дому добирався майже два тижні і прийшов із пухлими ногами.
Коли розпочалася хвиля відправлення юнаків і дівчат на примусову працю до Німеччини, батько відправив нас, двох дочок, в село Любомировка до рідної тітки Марфини, щоби уберегти від рабського насилля".
Чому саме туди? На це питання Віра Іванівна не відповіла, бо причина мала неприємний вигляд. Справа в тім, що там працював з перших днів встановлення окупаційної влади на службі у німців Андрій Омел'янович Манко - син Омелька, одного із перших трьох братів, які переселилися із Полтавщини в село Потоки. Його дружиною була тітка Марфина, через яку Іван Токар і хотів зберегти своїх дочок від німецького полону-праці. Але…
"Одного разу мого батька - продовжувала Віра Іванівна - німецька влада викликала до себе і наказала йому негайно повернути дочок для відправлення в Німеччину, бо в противному разі вони його повісять. Тому батько забрав нас із Любомировки, і ми були зараховані в перелік для проходження медичної комісії. Німці всіх прискіпливо перевіряли. Батько знав про цей технологічний процес і, щоби я не попала до Німеччини він запропонував мені напитися настоянки тютюну, який нібито дасть поштовх хворобам. Але цей напій, як виявилося, спрацьовував через відносно довгий термін, зокрема мене він вразив, коли я була вже в гамбургському таборі. Мені стало погано. Лагерфюрерша, до речі спокійна і врівноважена жінка, яка відносилася до нас якнайкраще, побачивши мій стан здоров'я, негайно викликала лікаря, який приписав мені гематоген. Не встигла я його прийняти, як нашу фабрику на другий день після лікарського огляду розбомбили і моя хвороба, мабуть від стресу, миттєво пройшла.
Мою сестру Анюту медкомісія не пропустила через хворобу і тому вона німецького горя не бачила. Нас із села Потоки везли кіньми до ст. Верхньодніпровськ на збірний пункт, де після певного формування в вантажних вагонах відправили до Німеччини. Батько на дорогу у Василя Манко на прізвісько "Гиляка" взяв мені меду, а мама насушила сухарів. Та по приїзду на місце призначення німці все відібрали кажучи, що треба привикати до нових порядків в усьому сущому, зокрема в харчуванні, і сталося це 20 травня 1943 року.
Коли була розгромлена фабрика, ми, тікаючи від вибухів, залишилися в одних халатах. Тому вранці ми збирали розкидані тканини і нашвидку шили примітивний одяг, надіючись, що нас відправлять назад на Україну, бо на наш погляд ми вже їм були не потрібні - фабрики ж не існувало. Але лагерфюрерша повідомила про переселення нас до міста Любек, де нам було набагато скрутніше і не тільки через гірші побутові умови та виробничу діяльність, а через те, що нова лагерфюрерша була дуже злючою особою, і ми так жалкували за гамбурзькою чудо-жінкою. На щастя, ми пробули в Любеку один місяць і нас знову перевезли до міста Гамбург, але вже на завод з виробництва протигазів, де лагерфюрерша також була жорстокою особою.
Робота у мене була легка і полягала в контролі якості пошиву. Скрізь їсти давали лише вранці та в обід, а страви були аж страшно згадувати. Та все-таки вижили. Наближався час визволення. Англійці стрімкою атакою захопили наш табір, але господарка зуміла втекти, замкнувши нас в приміщенні. Мабуть вона хотіла, щоб під час бою нас було знищено.
Солдати нас тепло привітали, пригощаючи сушеною картоплею, цукерками тощо. Настав час повернення до радянської зони. Всіх нас знову пропустили через комісію, але вже не медичну, а особого відділу, шукаючи серед нас ворогів народу. Пам'ятаю, що 9 травня 1945 року в нашому пункті відбувся мітинг, на якому представник радянських військ повідомив про день Перемоги і сльози радості лилися гіркими струмками у кожної присутньої тут людини. Ми сподівалися, що наші швидко відправлять нас на Батьківщину, але не так сталося, як думалося. Майже всіх дівчат розподілили по військових частина для праці в підсобних господарствах.
А повернулася я додому лише 16 січня 1946 року".
На примусовій праці в Німеччині було багато наших односельців, зокрема Надія Кирилівна Довбня, Тетяна Степанівна Манко, Софія Никифорівна Товмач, Олександр Савельович Філіп.
Аналізуючи свідчення односельців про перебування в Німеччині і їх повернення на Україну, я запримітив одну і ту ж дію: німецькі окупанти під час перебування на території України вивозили до Німеччини деяке рухоме і нерухоме майно, худобу і навіть чорнозем. Але прийшов час розплати за скоєні злочини з відповідною капітуляцією. Тепер настала черга повернення із Німеччини хоча би частини награбованого багатства, і робили це вже радянські окупаційні війська. Як приклад може служити факт переміщення корів "туди-сюди".
Підсумовую згадки живих свідків, які пройшли через німецькі лагері, виконуючи примусову працю, не зовсім приємним висновком:
всі вони були визволені іноземними військами (американцями і англічанами);
всіх їх було прийнято по-людськи радісно з цивілізованими заходами повернення до "своїх";
"свої" всіх прийняли зі словами "німецькі проститутки" і погнали пішки на збірні пункти, де в дорозі загинула Варвара Феодосіївна Прокопенко;
всіх їх, як тварин, в товарняках повернули "свої" на Батьківщину;
всі вони не мали статусу учасника війни і не отримали ніяких пільг;
тільки Німеччина нарахувала пільги, відшкодовуючи завдані негаразди.
Так поступала комуністична влада зі своїми дочками і синами.
За словами Віри Іванівни Токар від 27 лютого 2006 року, "моя мати Явдоха Тихонівна Ломовацька (№ 6) народилася в селі Болтишка і не в 1888 році, як вказано в офіційній книзі обліку ф.1, а приблизно біля 1901-1903 року, бо я була першою дочкою і народилася 18 березня 1923 року. Батько Токар Іван Трифонович 1901 р.н., вони були майже однолітками.
Мати мала братів:
- Романа, який виїхав із села Болтишка до міста Дніпродзержинськ. Дружину звали Горпиною. В цій родині був лише один син Павло;
- Андрія, який був одружений на Прісці і прожив весь свій час в селі Болтишка. Вони мали двох дочок Галину та Линьку і одного сина Івана.
Батько Іван Трифонович, навпаки, мав лише сестер:
- Марію Трифонівну (1896-1962), яка була замужем за Антоном Григоровичем Довбнею 1895 р.н. Померла передчасно і смерть пов'язана із трагічним випадком на воді - внук Петро утопився, а дочка Ольга поклала всю вину за смерть Петра на матір Марію - нібито вона не сумлінно доглядала свого внука. Не витримавши дончиних знущань, відносно рано пішла із життя. Після цього Антон одружився вдруге на Бабенко Олександрі Федорівній 1893 р.н. (див. родину № 122 п. 337, 338). Марія і Антон мали синів Григорія та Анатолія і дочок Ольгу, Галю та Настю;
- Марфу Трифонівну (1902-1956), яка була замужем за Андрієм Манко (від автора - згадки про цих осіб вже викладені в моїй праці);
- Килина Трифонівна 1894 р.н., яка була замужем за Яковом Ткаченко. Вони мали двох синів Михайла 1914 р.н. і Василя 1916 р.н., про першого більше нічого не знаю, а про Василя Яковича згадки такі: батько Яків рано пішов з життя і моя рідна тітка Килина засумувала та так сильно, що втратила потяг до їжі і від недоїдання померла. Тому син Василь перейшов жити до рідного дядька Івана Трифоновича. Перед війною Василь одружився, ім'я дружини не знаю, і не встиг відзначити медового місяця, як його було мобілізовано на фронт, де він дослужився до офіцерського чину. По закінченню війни повернувся до першої дружини, але був зустрінутий "обухом" - ти мені не потрібний у мене є другий чоловік.
На жаль такі випадки не поодинокі. Чоловіки, захищаючи Батьківщину і одночасно дружин від іноземного загарбника, зазнавали тяжкого душевно-психологічного стресу від своїх "коханих" і слова пісні "Темная ночь, ты любимая знаю не спишь…" були написані не для них, бо "любимая" спала солодко, а чоловіки кров проливали.
Ця звістка дещо вивела із життєвої рівноваги Василя Яковича, але щаслива доля його не полишила і він одружився на вчительці Потокської школи Катерині Олександрівні. Життя поновилося, пішли діти Валентина, Люба та Вадим. Десь на початку 50-х років ХХ століття ця родина переїхала на постійне мешкання в село Милорадовку, де збудували собі власне житло.
У Василевого батька Якова був рідний брат Петро і рідна сестра Катерина (згадки див. родину № 33). Петро жив в батьківській хаті, де народився син Іван (див. родину № 81 порядковий № 235). На цей час там мешкає Василь Іванович Ткаченко зі своєю родиною.
Чоловік Віри Іванівни Олександр Дмитрович Ткаченко мав такі родові стосунки:
- його дід Степан мав рідного брата (батько Якова і Петра) ім'я на жаль нащадки забули.. Отже чоловік Килини Трифонівна Яків і Дмитро Степанович, батько Олександра Дмитровича, були двоюрідними братами.
Олександр Дмитрович Ткаченко 27.02.2006 надав додаткові спогади про долю свого рідного дядька по батьківській лінії Микити:
"Дядько Микита був одружений на Ганні і мав трьох синів Петра та Якова, названого на честь своїх двоюрідних братів, та Івана і єдину дочку Анастасію. Коли розпочалася війна, всіх їх було мобілізовано разом із батьком Микитою. На жаль, три сини полягли на полі битви, а батькові пощастило повернутися додому, де його дружина Ганна зустріла обухом по голові, бо вона всю війну спокійно насолоджувалася земним життям із другим чоловіком, в той час як її сини кров проливали і життя віддали, захищаючи рідну землю від чужоземця і таку ж тяжку воєнну ношу ніс Микита Степанович. Постає питання: яка причина спонукала матір і дружину повести себе так негідно? На мій погляд Ганна мала мабуть якусь хворобу жіночого рівня, бо не тільки вона вела розпутне життя, а і її дочка Анастасія. Мабуть ця хвороба їм дошкуляла так сильно, що ані воєнні дії, ані в мирний час людські осудження не зупиняли їх в "блудних" діях. Ганна можливо успадкувала цю хворобу від своїх пращурів і, як спадщину, передала її дочці Насті, але це лише мої припущення, бо офіційного підтвердження на медичному рівні не було. Та якби вони і були, то від цього дядькові Микиті Степановичу полегшення також не було б.
Закінчую свої спогади не зовсім радужною нотою. На жаль, особливих родинних стосунків між нащадками родоводу Ткаченко, Удовицьких, Токар тощо не існувало, і в чому тут причина - пояснити не можу".
Родину Василя Павловича Тоби (№ 12) я добре пам'ятав, бо наші парубоцькі літа проходили одночасно. Згідно облікової книги цей чоловік походив із села Гуляй Поле, але чому він з'явився в нашому селі, свідчень не мав. Був він вродливим хлопцем, невисокого росту, ввічливий та зрівноважений. Після одруження на Прокопенко Вірі Власовній (№ 13) оселився в хаті Палажки Костянтиновної Анацької (Троцько). Працював в колгоспі. Але з-часом пристрастився до горілки. Пам'ятаю, що одного разу, напившись цього зілля до безтями, він упав в яму, яка була підготовлена для електроопори. Василь розповідав, що коли трішечки отверезився, почав шукати вихід, але "куди не повернуся, скрізь глиняні стіни і лише перед світанком зрозумів, де я знаходився, і безпечно звідти вибрався".
Але цей випадок не послужив йому попередженням, він продовжував пиячити, що невдовзі привело до трагічного кінця.
Цей негативний приклад з часом він передав дружині Вірі та обом синам. Саме ця причина привела Віру Власовну, а опісля і синів, до передчасної смерті.
Першим і єдиним представником родоводу Троцько (№№ 16-19) в селі Потоки був Іван, який зі своєю родиною прибився в наші місця десь під кінець ХІХ століття. Ім'я дружини не встановив. Він збудував собі "стройову хату", яка отримала таку назву тому, що по периметру вбивалися дерев'яні стовпи, нагадуючи стрій, які запліталися лозою, а потім обмазувалися вальками із чорнозему чи глини із додатком різки рослин, і за якісними параметрами була не довговічна. Всі діти народилися в цій хаті, за винятком Павла, який приїхав із батьками ще будучи немовлям. Його особиста доля виявилася невдалою. Від природи він мав вади зору, які перешкодили йому створити свою родину. Тому коли рідна сестра Христя вийшла заміж за Івана Івановича Анацького, агронома-аматора, то ця родина взяла Павла на довічне утримання із виконанням ролі домогосподаря. Деякий час в молоді роки він наймався пасти громадську худобу за певну винагороду і ніколи не працював ані в колгоспі, ані на державних підприємствах. Про бездоганне виконання покладених на нього обов'язків по належному утриманні домового господарства свідчить наступний приклад.
Іван Анацький мав високоврожайний садок. Одного разу за пропозицією Григорія Довбні, який був парубком-переростком і мав в цій справі значний досвід, ми, парубки, після вечорниці відправилися в цей садок полакомитися дармовими фруктами, а щоб наш гурт, який нараховував біля 20 осіб, не запеленгували батьки та односельці, подалися ми до цього садка крадькома берегом. Йшли ми героями. Але коли до садка залишилося менше, як 100 метрів, звідти пролунав грізний голос Павла Івановича, і наше геройство миттєво розбіглося хто куди. Ось так нас відучив Павло Іванович від крадіжок, зокрема я після цього випадку і думки не мав, щоб десь у когось щось украсти.
Іван і Христя мали лише єдину дочку Надю, яка отримала середню освіту, що на її час було відносно високим. Вона була замужем за нашим сусідом Борисом Савельовичем Філіп і мала сина Юлія. Родина мешкала в м. Кривий Ріг.
Під кінець в родині Івана Троцько народився син Антон (р.н. - 1939), який пов'язав свій життєвий шлях із двоюрідною сестрою Івана Івановича Анацького Палажкою Костянтинівною (1888-1955). Таким чином родовід Анацьких все тісніше входив в родовід Троцько. Антон і Палажка збудували собі окрему хату, яка розміщувалася на схід через дорогу від батьківської оселі і мала свій архітектурний план - причілкове вікно, яке виходило на західну сторону, по висоті було від стелі і до самої долівки. Хата із верху мала вигляд букви "П" і не мала тину. Господар це пояснював вільним існуванням, тин дещо на нього тиснув. Навколо хати були плодові дерева - абрикоси, сливи, шовковиця тощо. І саме біля шовковиці під час війни стався трагічний випадок - радянський офіцер в листопаді 1943 року розстріляв радянського солдата, який нібито відмовився виконати його наказ, а ці дії суперечили загальновизнаним правовим нормам за якими подібні випадки розглядалися воєнними трибуналами. Незважаючи на мій дитячий вік, а було мені лише повних 5 років, я цей трагічний випадок запам'ятав навіки. Після вступу наших військ діти хлопчаки метушилися поміж солдат. Одного дня і я пішов поспілкуватися із героями війни саме до оселі Троцько, бо в нашій хаті "квартирував" командир і солдатів не було за винятком повара-садиста. Заглядаючи в солдатські будні, я почув крики підвищеного тону - це сперечалися офіцер і солдат. Ця суперечка кінчилася тим, що при мені офіцер вихопив із кобури пістолет і вистрелив в солдата, який миттєво впав, б'ючись в смертельних судорогах. Я настільки був вражений цією подією, що обмер і ноги не хотіли мене нести від цього місця геть додому. Лише коли в цю трагедію втрутилася господарка Палажка Троцько, я прийшов до тями і зі сльозами на очах поплентався додому.
Брат Іван 7 січня 2006 року до цього трагічного випадку додав свої спогади: "Троцьки встановили біографічні дані цього солдата і повідомили родину. Через певний час приїхала дружина і донька. За їх наполяганням могила у дворі Троцько була розкопана і дружина та донька попрощалися. Оплакуючи безвинно загинувшого чоловіка, дружина кричала, що де той садист, нелюд і пройдисвіт, який я його віднайду і власноруч покараю. А чи знайшла, мені невідомо. Після траурного мітингу, прах солдата був перевезений на наше сільське кладовище і там його поховано, але місце могили віднайти неможливо, бо рідні не встановили ніякого надгробного знака і після поховання ніхто більше до цієї могили не приїжджав".
Повз хати Івана Троцько та його сина Антона проходила сільська грунтова дорога, яка по мірі експлуатації в місті зкривлення заглиблювалася, тому подвір'я Антона з-часом по відношенню до дороги знаходилося вище приблизно на 0,5 м.
Та в другій половині ХХ ст. органи місцевої влади віднайшли кошти для будівництва дороги із твердим покриттям і ця дорога набула державного значення, з'єднавши автостради Донецьк - Київ та Дніпропетровськ - Кривий Ріг. Вона проходить через села Вільне, Потоки, частково Надію, Болтишку та Єристове.
Але при проектуванні дороги виявилося, що хата Антона заважала, її необхідно було знести. На цей період володарів хати Антона і Палажки в живих вже не було і тут проживала родина Тоби Василя. Хату знесли, а Василю Тобі виплатили вартість хати за державними розцінками. Я не знав яку суму грошей отримав господар хати Тоба, а на рівні чуток-побрехеньок нібито ця сума сягала 5000 радянських карбованців. На той час це були великі гроші.
За станом на 2008 рік дорога продовжувала надавати свої послуги, а ось батьківська хата Троцька Івана повністю розвалилася і про її минуле існування нагадували зруйновані стіни.
Анацька Палажка і Антон Троцько мали дочку Гану і сина Петра, які по досягненні повноліття виїхали на постійне мешкання в м. Кривий Ріг. Син Іван Антонович (1909-1980) на перших порах пов'язав свою долю із рідним село Потоки. Він був одружений на Чуприні Надії Тимофіївній. Ця подружня пара мала виключно дочок - Антоніну, Катерину і Діану. Перших двох я не знав, а третю Діану пам'ятаю добре, бо вона була мені ровесницею. З часом син Іван не втримався від спокуси міського існування і в 1949 році подався до своїх рідних в м. Кривий Ріг, звичайно, всією родиною.
Як склалася доля його дочок, гадки не мав. Лише Діана Іванівна в листі за червень місяць 2008 року частково описала свій шлях, зокрема про релігійне віропоклоніння за назвою п'ятидесятники. В нашому селі Потоки і в навколишніх населених пунктах про такий вид релігії навіть чуток не було.
Родовід Чупринів походив із села Михайлівка, котре було розташоване від села Потоки на південний схід на відстані біля 18 км, а висота над рівнем моря сягала 137 метрів, що нижче від нашого рівня приблизно на метрів 6-8.
Село сусідствувало із такими населеними пунктами.
Найбільшими селами на схід було село Вітровка, відстань між крайніми хатами не перевищувала 2 км, та село Лугове, яке розляглося на західну сторону на відстані біля 3 км. На південну сторону сусідом було крихітне село Гранітне, відстань до якого була не більше 2 км. На північ сусідом було село Червоне із населенням не багато більше від села Гранітного, розташувалося на відстані менше 2 км. На північний захід на відстані біля 5 км існувало село Смоленка, а на південний схід на таку ж саму відстань було занадто мале село Настополь.
Як і коли познайомився потокський парубок Іван Антонович Троцько із михайлівською дівчиною Надією, живі нащадки, зокрема дочка Діана із м. Кривий Ріг, не знали. На мій погляд, допоміжною силою тут виступили родинні зв'язки, котрі існували між матір'ю Івана Палажкою та її рідним братом Тимофієм. Останній мав дружину із села Михайлівка Сидоренко Наталію 1890 р.н. Іван - це рідний племінник Тимофія.
Зустріч Івана з Надією Тимофіївною Чуприною втілили в життя члени родоводу Анацьких в особі рідного дядька Тимофія та рідної матері Палажки, а зв'язківцем тут виступила уродженка села Михайлівка дружина Тимофія Сидоренко Наталія Ларіонівна.
Відомо, що батько Наді Тимофій і мати по імені Ольга мали відносно велику родину, в якій лише дітей було 16 душ. Під час репресивно-розкуркульного періоду господарство Тимофія Чуприни було повністю зруйноване, а господаря та його дружину Ольгу із 9 дітьми арештували і після суду вони були відправлені на каторгу в район Уралу. Лише матері Ользі вдалося звідти повернутися в село Потоки до дочки Надії. Тут вона і померла. Похована на цвинтарі в селі Потоки.
Семеро дітей, котрі після суду залишилися без догляду, розбрелися по Україні "мов мишенята" і подальша їх доля не відома.
На жаль, нащадок родоводів Троцько і Чуприни Діана Іванівна обмеженість своїх знань підтвердила в листі за червень 2008 року словами: "большего об этом родословии я не знаю".
Лише зазначу, що Діана, пояснюючи національне походження своєї бабусі Палажки, дійшла до висновку, що Палажка Костянтиновна Анацька мала національність "то ли польськую, то ли еврейскую", цебто генів слав'ян у неї не було, отже, родовід Анацьких походив від польських євреїв.
В селі Михайловка мешкали представники і родоводу Манко, зокрема родина Манко Феодосія Харитоновича, але рівень родства залишився в таємниці. Можливо, батько Феодосія Харитон, рік народження котрого приблизно біля 1880, мав родовий зв'язок із цими братами, а дідусь Феодосія, ім'я котрого нам не відоме, був близьким родичем моєму прадідусеві Микиті Семеновичу приблизно 1858-1860 р.н.
Феодосій Харитонович Манко народився 1 січня 1901 року. З вини політичних тиранів мав короткий вік життя.
На самому початку другої світової війни Феодосія було мобілізовано. 26 травня 1942 року він попав в полон в районі населеного пункту Лозовенки. Із праць пострадянських істориків достовірно відомо, що в цей період здача в полон по відношенню до 1941 року червоноармійців набагато зменшилася і тому я вважаю, що Феодосій Манко попав в полон не добровільно, а через збіг обставин.
Його відправили в табір Stalag XI В, де він 25 січня 1944 року і помер. Похований в районі Bergen-Bellsenne.
Палажка в родині Кості Анацького була не єдиною дочкою і мала ще сестер:
- Марфину, яка була двічі замужем - перший раз за Тарасом Даниловичем Прокопенко, а після його загибелі, за Трохимом Андрійовичем Карабаш;
- Ялисовету, яка вийшла заміж в село Скелеватку за брата Сави Гордійовича Філіп, ім'я не відоме. Вона мала дочок Гану, Ольгу та сина Івана. Свідки Віра Вовкова і Тетяна Анацька 10 березня 2006 року мали лише таке уявлення про Ялисовету, але на кладовищі я віднайшов її могилу, де на надгробному знаку було написано: "Ялисовета Константиновна Трофименко 1912-1995".
Цей напис дещо вніс корективи до долі цієї жінки, але відповісти на питання, чому прізвище Трофименко, ніхто не зміг.
Окрім сестер Палажка мала братів - Тимофія 1901 р.н., Юхима (дружина Параска Яковна Манко) та Григорія (дружина Марфа Кузьмівна Кагал).
Останнім найменшим за віком сином в родині Троцько був Федір Іванович 1903 р.н., який мав дружину Мотрю Пилипівну також 1903 р.н. В 1925 році народилася єдина дочка Ніна, яка мала середню освіту і була замужем за Білоус Іваном Романовичем також 1925 року і також із середньою освітою. Зверніть увагу, що Федір і Мотька мали один і той же рік народження, одну і ту ж чотирикласну освіту, що на той час вважалося високою. Подібна доля вимальовувалася у молодят: Ніна та Іван ровесники і мали, як і батьки, одного рівня освіту в розмірі 10 класів, що також на їх час мало високе значення.
Ніна і Іван мали двох синів Валентина і Олександра. Перший, не зважаючи на великий розрив в віці, настільки міцно подружився зі мною, що мені і зараз здається, що не проходило і дня, щоб Валентин не завітав до мене в гості. Він був настільки бажаним в родині, що бабуся Мотря не спускала із нього очей, пильно виховуючи онука. Але такого тиску не виносив Валік і, як тільки йому вдавалося позбутися опіки,так миттєво він мчав до мене, і ми відносно вільно відпочивали. Із цим явищем пов'язані цікаві випадки, які мали навіть гумористичну окраску, які на ці сторінки ніяк не можуть попасти.
А такий один випадок можна викласти для історії.
В їхньому дворі була гарна груша. Коли плоди вистигали, ми з Валентином ними, звичайно, про обмивання їх від бруду мова не йшла. Так його бабуся, яку ми звали Мотькою, пам'ятаю галасливо нас "виховувала", але досягти успіху її словам все-таки не судилося. Цікаво, що ми, діти того періоду, не хворіли на шлунково-кишкові хвороби, мабуть в той час пил був стерильний.
Валентин Білоус
Білоус Валентин Іванович народився 24 серпня 1949 року в с. Потоки Щорського (тепер Криничанського) району Дніпропетровської області в сім'ї службовців - мати Ніна Федорівна, батько Іван Романович.
Після закінчення Щорської середньої школи працював на посаді судового виконавця Криничанського району. З 1968 по 1970 рік служив у Збройних Силах СРСР. З 1970 по 1999 рік - служба у системі Міністерства Внутрішніх Справ України на посадах міліціонера, інспектора карного розшуку, старшого інспектора карного розшуку, начальника карного розшуку, заступника начальника райвідділу міліції, начальника Васильківського та Криничанського райвідділів міліції. Закінчив Харківський юридичний інститут, звання - полковник міліції, до речі це єдиний односелець, який досяг такого високого міліцейського звання. В нашому селі звання полковника мав ще один односелець - Неставальський Валерій Іванович 1957 р.н., але не міліції, а військової справи, до речі, учасник Афганської війни.
Валентин - позапартійний. Одружений, мав двох синів.
Після звільнення із системи Міністерства Внутрішніх Справ за вислугою років, працював на посаді завідувача сектором взаємодії із правоохоронними органами, оборонної та мобілізаційної роботи Криничанської райдержадміністрації.
№ 21 - Кожура Олександр Олександрович. Історія цього "чужезмеця" в нашому селі мені невідома. Ходили чутки, що він нібито за вбивство своєї матері відбував обумовлений законом термін покарання і після звільнення був направлений на роботу в наш колгосп. Особливого клопоту цей "зек" на початку свого мешкання односельцям не завдавав, але під старість із ним щось трапилось. По-перше, він в дорожньо-транспортній пригоді отримав тяжку черепно-мозкову травму, яка вплинула на психічний стан. По-друге, тюремні будні не пройшли повз нього і їх негативний вплив давався взнаки. По-трете, передчасно пішла із життя дружина Зоя Кирилівна. Оці складові факти нібито привели Олександра до скоєння злочину проти односельців. На протязі довгого періоду в селі то хтось в колодязі солярки наллє, то сіно підпалить,то в пустуючу хату влізе, то викраде якесь майно тощо. Ці злочинні дії так сильно впливали на взаємостосунки між односельцями, що один на одного косо поглядали.
Міліції не було не тільки в селі, а навіть у Щорську, де розміщувалася сільрада. Тому злочинець розперезався. Із односельців ніхто не звернув уваги на минулого "зека" Кожуру. Та коли прийшов його час смерті і в селі припинились лихі дії. Односельці Ніна Яременко, Іван Неставальський, Іван Онішко, Раїса Карабаш (Онішко) і інші в травні 2005 року вказували, що із відходом в небуття Кожури в селі запанував мир і спокій.
Але це все-таки версії, бо офіційного підтвердження його злочинності не було.
Прізвище Кокоша (№№ 22-26) на перший погляд має не українське походження, а оскільки склад мешканців Потоків мав інтернаціональну основу, то мені здавалося, що воно дійсно має іноземне коріння. У книзі Н. Петровськкого "Словник російських імен" записано так: "Прізвище Кокоша походить від імені Микола, синоніми якого мають такі форми, як Кольок, Коля, Колюня, Кокунчик, Коко, Кокоша". Останній вираз серед односельців був наданий далекому пращуру як дитині та так і прикипів на все життя. З-часом ім'я Кокоша поширилося на всю родину, і оселя, де мешкала ця сім'я, отримала прізвище "Кокоша".
Першим "проліском" родоводу Кокоша в нашому селі були Корній і Оксана, які в другій половині ХІХ століття переселилися із Полтавщини. Особливих успіхів в господарській діяльності ця родина не досягла і ледь зводила кінці із кінцями. Проте зазначу, що Корній і Оксана заклали садок в кінці городу, який навіть в 50-х роках ХХ століття давав добрі врожаї фруктів. Особливою увагою користувалася черешня, ягоди якої були величиною із голубине яйце із красивим жовто-червоно-гарячим малюнком.
Вони мали трьох синів.
Роман Корнійович 1900 р.н., мав дружину Феодосію. На жаль він виявився не зовсім здоровим і в 1957 році помер. Похований на кладовищі в селі Потоки. Натомість дружина навпаки мала міцний фізичний стан і, незважаючи на нездорові внутрішньо-родинні обставини, прожила довгий вік. Діти: дочки Анастасія, яка пройшла через рабство німецького рейху, Віра, Ніна та Марія.
Інші сини: Микола, Іван та Степан.
Серед цього роду найбільш виділялася в розумовому відношенні Ніна Романівна, яка отримала вищу освіту за фахом економіст і свої знання втілила в практичну діяльність. Вона вийшла заміж за "западенця", котрий був в нашому селі тимчасово на заробітках і після закінчення угоди повернувся на свою батьківщину не тільки із грошима, а і дружиною
В противагу Ніні Романівній її рідний брат Степан навпаки виявився не зовсім вдалим. Скільки я його пам'ятаю, стільки він і "шкутильгав" в суспільстві. Навчався понад усе погано, а поведінка ще гіршою. Серед своїх ровесників виділявся хуліганством. Врешті-решт лікарі прийняли рішення, що Степан Романович має розлади психічного характеру і по цій причині не був "мобілізований" в ряди строкової армійської служби.
Але на мій погляд лікарі допустили помилку. Такий висновок я зробив після детального аналізу його життєвого шляху, на основі наступних доказів.
По-перше. Після смерті садиста, вождя Сталіна в нашому селі життя набуло широкого розвитку, бо держава різко зменшила податки. Це явище негайно вплинуло на житлове будівництво.
Степан Романович на той час проживав в батьківській хаті, яка за своїми параметрами його не влаштовувала і він самотужки збудував таку "цивілізовану" хату, якої за рівнем планування ні в кого не було. Зал, кухня і спальня мали окремі входи, опалення всіх трьох кімнат відбувалося з одного теплоносія, вікна розраховані були настільки вдало, що світло в кімнатах "аж горіло". Спланувати і втілити в життя таку забудову міг тільки і тільки чоловік зі здоровим глуздом.
По-друге. Степан Романович по досягненні повноліття, як всі нормальні люди, одружився. При цьому він навіть витримав нормальний віковий розрив між чоловіком і жінкою, який на той час існував і полягав в тім, що чоловік повинен бути старший за віком і вищий за зростом від дружини.
По-третє. Хиби, які йому недоречно суспільство приписало, цей нормальний чоловік по-нормальному і використав, зокрема він не пройшов тюремні грати обов'язкової радянської солдатчини і тому не зазнав гальмуючого впливу медичних препаратів, котрими напихували всіх солдат строкової служби.
Отже на мій погляд Степан Романович це нормальний чоловік, який мав нездорове виховання в сім'ї і деякі вади генетичного рівня.
На жаль в цій сім'ї в зрілому віці померла від туберкульозу найвродливіша дочка Марія (1926-1948). Цей тяжкий недуг вразив лише одного члена цієї багатодітної сім'ї, що наочно вказує не на лікарську перемогу над паличкою Коха, а на природний факт. Я пам'ятаю житлові умови в яких мешкала ця сім'я - лише одна кімната. Смертельно вражена дочка Марія лежала із лівої сторони на ліжку, а всі інші члени цієї родини розташовувалися по мірі можливості - на печі, на лежанці тощо і жоден із них не захворів на туберкульоз, хоча паличка Коха була поруч.
За цією нещасною дочкою доглядала лише мати Федоська, знана нами як Романиха. На той період медична галузь в таких випадках рекомендувала всі предмети, якими користувалася інфікована людина, обеззаражувати шляхом тривалого кип'ячення. Але цю рекомендацію стовідсотково виконати було неможливо, бо не було достатньої кількості палива, якого ледь вистачало щоби приготувати гарячі страви для багатодітної родини, а також щось зварити свійським тваринам. А паливом були відходи рослин, зокрема бур'янів, картоплі, бадилля кукурудзи і, особливо, соняшника, які вважалися найкращими, але використовувалися економно, бо вдосталь і їх не вистачало. Тому обеззаразити побутові предмети інфікованої дочки Марії мати не могла. Як наслідок, паличка Коха була присутня серед членів родини на постійній основі, але ніхто із них туберкульозу не мав. Чому? Відповідь читайте в розділі "Автор", рубрика "Трагедія. Медицина".
В родині Корнія Кокоші сини народжувалися "нерівномірно". Так рік народження сина Романа, згідно книги обліку форми №1, значився 1900, а син Пилип на цей час вже мав парубоцький вік 17 років. Між цими двома датами народився син Кирило Корнійович, але конкретного року його появи на білий світ я не встановив.
23 липня 2008 року Іван Савельович Філіп згадував так про сватання Кирила Кокоші:
"Один із членів нашого родоводу Григорій Філіп чомусь взявся одружити парубка-переростка Кирила, котрий вже на той час мав природні розумові недоліки.
Звичайно деталі цього сватання ми не можемо знати, і на поверхні лише деякі факти, найбільш вразливі. Так достовірно відомо, що на початку 20-х років ХХ ст. між мешканцями сіл Потоки і Покровка шлюби були не поодинокі. Наприклад, саме в цей період відбулося одруження мого батька на покровській дівчині Олександрі Повстенко, а Роман Корнійович Кокоша одружився на покровчанці Феодосії Тарасенко.
Можливо саме це явище послужило поштовхом для шлюбу поточанина Кирила Корнійовича Кокоші і Єфросинії Пилиповної уродженки села Покровка.
Мабуть Григорій Філіп був обізнаний в тім, що в селі Покровка в заможній родині "коротала" свої літа не зовсім вродлива Єфросинія 1884 р.н., котрій на час сватання було далеко за 30 літ. На погляд Григорія, вона за майже всіма параметрами підходила Кирилові, котрий також мав певні природні недоліки. На цій основі, незважаючи на значний віковий розрив між Єфросинією та Кирилом, був започаткований сценарій сватання.
Коли сват Григорій і парубок Кирило під'їхали кіньми до оселі нареченої, то ввійти на подвір'я вони не змогли, бо там були злючі собаки і лише настирливість допомогла досягти бажаного.
Батьки нареченої зустріли свата Григорія із майбутнім зятем Кирилом, якнайліпше і все було на початку добре: Кирило залишився ночувати в кімнаті Єфросинії.
Але через декілька днів він звідти втік. Побачивши його в селі Потоки, сват Григорій був дещо шокований. Виявилося, що Кирилові дівчина Єфросинія не підійшла по причині неприємного запаху із рота. Після деяких вагань Кирило підкорився новим аргументам і знову Григорій Філіп повіз його в с. Покровка до Єфросинії, і знову її батьки прийняли гостей якнайкраще.
Для подолання перешкод, які не давали народитися новій сім'ї, сват Григорій навіть одну ніч провів в оселі невістки і зрештою досяг мети: Кирила прив'язали до Єфросинії за допомогою собак, яких розташували на можливих шляхах втечі зятя.
Через певний час всі справи прийняли природний вигляд і Кирило примирився із вироком долі".
Як відомо Кирило Корнійович від природи мав дещо послаблений розумовий стан, що особливо вразило його в похилому віці, але цей недолік майже не передався його дітям, серед яких були:
1) Лазар, що буденному житті іменувався Леонідом. Він отримав вищу освіту і працював за фахом в м. Дніпропетровськ, займаючи керівні посади і мав повноцінну сім'ю;
2) Микола, 1923 р.н., це мій одноліток. Навчання йому давалося тяжко, тому в житті віднайшов свій шлях при допомозі рідного брата Лазаря. Мав свою сім'ю;
3) Явдоха, 1939 р.н., весь свій життєвий шлях пов'язала із бухгалтерською справою. Працювала в конторі колгоспу "Червоний жовтень" і мешкала в батьківській хаті. На жаль своєї сім'ї не мала і дітей не залишила.
Найстаршим сином родині Корнія Кокоші був Пилип Корнійович, який з'явився на білий світ десь біля 1883 року в селі Потоки. Дружина Гана Давидовна 1884 року із села Олександрівка. На відміну від своїх рідних братів Кирила та Романа цей син виділявся в господарській діяльності і все нове схоплював "на льоту". На жаль не зміг перенести наслідків голодомору 1932-1933 років і помер в 1933 році тяжкою виснажливою голодною смертю.
Спогади дочки Пилипа Корнійовича Ольги Кокоші від 4.01.2006 р.: "Мій рік народження невідомий, бо документів не збереглося, його приблизно (1925 р.) вирахувала мама Гана Давидівна Наришкіна,1884 р.н., родом із села Олександрівка, а прізвище її дідуся Сивоконь. Вона померла в 1978 році. Батько Пилип Корнійович 1883 р.н. був учасником першої світової війни. Під час боїв попав в полон і знаходився в Румунії. Звідти він прислав листа із рекомендацією переїхати до нього, бо звідти його влада не відпускала. Але мама, маючи на руках семеро дітей, відмовилася це робити. З часом в світовій політиці відбулися зміни і батько повернувся в село Потоки. В живих залишилися дочки Надія, Єфросинія, Марія, Явдоха і я та син Григорій, а син Михайло дитиною помер.
Про своїх дідуся Корнія і бабусю Оксану маю обмаль інформації. Переселилися вони із Полтавщини, але звідки і коли не знаю. Мали трьох синів - це мій батько Пилип, Кирило і Роман. Пам'ятаю, що бабуся Оксана володіла ветеринарною медициною, але якого рівня не знаю. Жили вони в злиденній хаті поруч із Феодосієм Прокопенком.
Мій батько помер тяжкою голодною смертю під час голодомору і похований на білаївському цвинтарі, якого на сьогодні вже немає, бо нащадки, на жаль, не зберегли могилки.
Роман Корнійович по досягненні повноліття був одружений на Феодосці і залишився жити в батьківській, хаті де і помер, а Кирило Корнійович після одруження на початку 20-х років ХХ століття при допомозі батьків збудував собі окремий будинок на так званій Слободі і сусідствував із Василем Львовичем Манко та Іваном Васильовичем Манко. На жаль Кирило на схилі літ мав тяжку психічну хворобу, але не буйного типу. Був доглянутий до смерті дома дружиною та донькою Явдохою.
Про житлове питання батька маю достовірну відповідь: на початку наша родина жила в хаті, яка була розташована напроти осель Баль - Манко через берег. Приміщення було велике і набагато "цивілізованіше" від злиденної хати дідуся Корнія, але, на погляд батька, і ця хата йому не подобалася. Тому він шукав можливість покращати умови проживання, і такий випадок стався. Радянська влада розкуркулила Івана Скирту, який мав добротний будинок. Все його майно, включаючи і будинок, комуністи безкоштовно відібрали, а потім продали. Батько купив будинок за 3000 карбованців і вніс їх не на рахунок власника будинку Скирти, а на рахунок радянської влади".
Із останнього наочного прикладу живого свідка Ольги Пилиповної можна зробити висновок, що комуністи, прийшовши до влади, насильно конфісковували чужу власність, після її реалізовували на свій розсуд і таким засобом "ремонтували" свій бюджет.
"На початку війни, а саме 26 квітня 1942 року, мене разом із однолітками німці забрали на принудпрацю до Німеччини. Звозили із сусідніх сіл до ст. Божедарівка, де стояли "телячі" вагони, і нас по 20 душ туди "заганяли". Кожний вагон охоронявся німецькім солдатом. Везли нас 9 діб і 5 травня 1942 року "вивантажили" в місті Нюрнберг. Із с. Потоки разом зі мною була Надія Кирилівна Довбня, але, коли вона захворіла, її переправили в інше місце. Час перебування виявився тяжким в плані голодного існування, а ось відношення до нас зі сторони корінних німців було нормальним і навіть теплим. Пам'ятаю, коли від тяжкої праці у мене відкрилися рани на пальцях в районі нігтів, то я звернулася до, як ми його називали, начальника цеха. Він уважно мене вислухав, а поглянувши на мої рани, взяв мої руки і почав на них дмухати, щоб охолодити біль. Заходи, які були прийняті цим чоловіком з часом вилікували мої руки. Тому до німців у мене не було і не має ніякої зневаги. То політичні лідери двох систем не помирилися, а прості люди ні в чому не винні. Я і зараз отримую листи, привітання от німців. Була навіть в гостях у Німеччині".
Додаткові спогади Худолій Ніни 1960 р.н., мати Явдоха Пилипівна Кокоша 1921р.н.:
"Бабуся Гана Давидівна, дівоче прізвище якої Наришкіна. Рік народження мені не відомий. Знаю, що її дідуся було прізвище Сивоконь. Померла вона в 1978 році, а дідусь Пилип в 1933 році від голоду і похований на білаївських гробиках. Бабуся Гана згадувала, що під час поховання вона там виявила чужого безіменного мертвого чоловіка, який помер також від голоду і якого вони поховали.
На цьому кладовищі ховали своїх дітей Тетяна і Микола Каряка. Тут же похований трагічно загинувший Лука Кузьмович Каряка. Але в подальшому поховання призупинили і на сьогодні кладовище перестало існувати. Ніхто із живих нащадків про могили не потурбувався, як і про збереження пам'яті про померлих пращурів, на жаль це так".
Про родовід Закусових (№№ 27-29) маю обмаль спогадів. Поява членів цього родоводу в нашому селі пов'язана із війною 1941-1945 р.р. Молода жінка в 27-річному віці із невідомих причин прибилася до армійського гурту радянських солдатів не на правах учасниці війни, а надаючи статеві послуги, по можливості, усім бажаючим. Від цих стосунків в польових умовах народилася перша дочка Ліда, яка разом із матір'ю Тетяною Іванівною перебувала серед солдатів війни.
З листопада 1943 року ця обездолена жінка в стані другої вагітності була все-таки викинута із "лав радянської армії", як непотрібний зайвий вантаж.
Холод, голод, відсутність одягу і даху над головою ще більшим тягарем зависли на плечах Тетяни Іванівни перед зимою 1943-1944 р. На щастя, односельці виявилися милосердними людьми Хто як тільки міг, допомагав вижити цій жінці.
З часом, коли відновлена місцева радянська влада запроторила членів німецького родоводу Гаражів до місць позбавлення волі, в спорожнілу хату Гараж (Баль) Насті Касьянівної ввійшла Закусова зі своєю дочкою Лідою, а в 1944 році народився син Микола.
Під час реєстрації народження цього сина відбулося відносно повне оформлення документів на членів цієї родини. Згідно книги форми № 1 ми дізнаємося, що дочку Ліду по-батькові було названо Іванівною в честь діда, бо істинного імені батька мати Тетяна не могла знати.
Син по-батькові отримав ім'я Григоровича також випадково. На думку матері Тетяни, останнім чоловіком, який був із нею в близьких стосунках, був якийсь солдат Григорій, і тому, не роздумуючи, вона вказала це ім'я, як батька новонародженого сина Миколи.
Після повернення із тюрми членів родоводу Баль-Гаражів хата, яка належала Закусовій, була відібрана, а її переселено в землянку, яка була розташована між оселями Ткаченко Івана і Прокопенко Ониськи, господарка якої Заїченко виїхала до Криму.
Пізніше після смерті Марфини Анацької-Прокопенко-Карабаш, хата якої з цієї причині спорожніла, Тетяна Закусова із дочкою Лідою і сином Миколою переїхала сюди, де і закінчилося її багатостраждальне земне існування.
На щастя, влада надала безкоштовну освіту її дітям в обсязі 7 класів.
Але доля дітей, як і матері, виявилася не райдужною. Ліда рано, у віці біля 50 років, померла. Син Микола працевлаштувався в радгосп шофером, але через непомірну тягу до алкоголю, був звільнений і перейшов на роботу в Кудашівський гранітний кар'єр, мешкаючи в селі Надія. Під час роботи був смертельно травмований і за рахунок кар'єру був похований. З часом на свої кошти кар'єр виготовив пам'ятний знак і встановив його на могилі загиблого Миколи Григоровича Закусова.
Але, щоби приховати факт нещасного випадку на виробництві, була розповсюджена версія, що нібито в хаті, де мешкав Микола ввечері зникло електроосвітлення і він самочинно в нетверезому стані поліз до місця вводу електродротів до хати. Там випадково доторкнувся до оголених дротів і був вбитий електрострумом.
№ 31 - Вовкова Ярина Василівна. Це рідна сестра моєї бабусі Наталки. ЇЇ племінниця Олена Іванівна (№ 32) вибула із села 1 травня 1965 року до Ігрені на лікування і, як виявилося на довічне мешкання в психлікарні.
Уляна Кузьмівна Кравець (№ 66) з'явилася в оселі Степана Кравця (№ 65) під кінець 20-х років ХХ ст. за таких обставин:
- вперше вона була замужем за Василем (деякі односельці вказували ім'я Степан) Мартиненко, одного із найзаможніших господарів в селі, який був мобілізований на фронт в 1914 році, а по закінченні війни опинився в США. Овдовівши, вона продовжувала жити з сином по імені Василь в оселі чоловіка разом із свекрухою. Але прийшла комуністична буря і рознесла на тріски весь їх родинний затишок. Сина Василя каральна експедиція на чолі із Касіком Ведькало арештувала і відправила на заслання, а господарку Палажку Мартиненко, дівоче прізвище Заховалко, невістку Марію Феодосіївну Прокопенко, матір Уляну Кузьмівну та малолітнього онука Івана Васильовича було вигнано із хати і дозволено облаштуватися в конюшні-клуні. В розкуркуленій хаті комуністи відкрили дитячі ясла, де кухарем була Уляна Кузьмівна.
Василь вневдовзі повернувся із тюремного ув'язнення через туберкульоз і в сім'ї розпочався розбрат. На початку вигнали бабусю Палажку, яка звернулася з проханням до Івана Васильовича Манко прийняти її, але отримала відмову. Тому вона вирішила поїхати на Батьківщину. Але на ст. Кобиляки злодії її обікрали і скинули з поїзда. Випадково їй зустрівся племінник Проскура Федір Устимович і відправив тітку до лікарні, де вона і померла. Похована силами лікарні.
Але суперечки в сім'ї сина Василя не вщухали і матері Уляні діставалося.
В цей час у Степана Кравця за загадкових обставин померла дружина, залишивши дочку Одарку (15.VІІІ.1920-9.Х.1993) та сина Івана 1924 р. Син Митрофан вже був одружений, але його перша дружина Наталка, за словами Тетяни Манко від 28.01.2005 р., виявилася понад міру блудною жінкою, що послужило причиною розірвання шлюбу. Після цього вона вийшла заміж в село Ковалівка, потім перебралась в місто Кривий Ріг і зникла із нашого поля зору.
Митрофан в свою чергу утворив нову сім'ю, одружившись на Анацькій Прісці Івановній. Від цього шлюбу народилася дочка Галя, яка була замужем за Петром Бурим 1938 р.н. із сусіднього села Болтишка. В перші дні війни Митрофана було мобілізовано на фронт, де він і загинув.
До речі, родовід Кравець складався із трьох рідних братів - Дмитра, Терентія і Степана. Про час переселення, звідки вони тощо відомостей не було.
На початку вдівець Степан Кравець жив із Тараненко Улитою Іванівною (14.02.1888-27.Х.1977), потім із Мотрею Мілько і врешті-решт зупинився на Уляні Кузьмовній. Розкуркулення та суперечки в сім'ї сина не давали спокою цій жінці і тому будь-який шанс для спасіння був прийнятний для неї.
Оці дві причини змусили Уляну піти, як свідчили Тамара Гоголь, Антоніна Ляшенко та інші (січень-лютий 2005 рік), на мученицьке подальше існування, яке сильно пов'язане із тиранію Степана Івановича. Свідки вказували, що сума знущань, отриманих нею від Степана, перевищувала всі разом взяті випадки знущань мешканців села. Але соціальні обставини були настільки жахливими, що навіть каторжне існування в оселі Кравця виявилося кращим. Їй просто не було куди подітися.
На її очах рідних братів заарештували і відправили їх на каторгу до Уралу чи Сибіру лише за те, що вони відмовилися вступити в колгосп. Після повернення із каторги ці брати, схудлі та хворі, померли на її очах від голоду. Щоденно на її очах представники нової влади знаходили все нові і нові жертви. Тому Уляна Кузьмівна раділа, що її не арештували, не розстріляли.
Ще за життя моя рідна тітка Палажка згадувала, що Уляна інколи приходила до оселі свого рідного брата Григорія - це свекор тітки Палажки - і тут давала волю своїм сльозам, але ніколи і нікому вона не скаржилася на знущання з боку чоловіка Степана.
Не маючи достовірної і повної інформації про перебіг подій в родині Уляни Кузьмівни, я згадкам тітки Палажки не придав на той час майже ніякого значення. Лише додаткові спогади свідків примусили мене подати ці факти.
Звідки взявся в нашому селі Федір Омельянович Солторьов (№ 80), мені встановити не вдалося. Ходили чутки, що він втратив свою сім'ю під час війни і, гонимий долею, прибився до наших місць.
Книга обліку ф. 1 зафіксувала його військовий квиток № 89897. Яка причина такого виняткового запису про Федора Омельяновича, я не встановив. Службовці селищної ради виносили лише догадки, що можливо він не мав більше ніяких посвідчень і тому при реєстрації "чужого чоловіка" вказали № квитка.
31 січня 2005 року в місті Кривий Ріг Тамара Антонівна Гоголь (Вовкова) про долю Мотрі Прокопівни Деркач (№ 78) згадувала так: "Цій жінці на протязі 40 років життя доля не подарувала материнства і лише в 1949 році вона народила сина Василя Миколайовича. Батьком цьому хлопчику був чоловік із села Людмиловка на прізвище Розкокоха. Першою його дружиною була Єфросинія Пилипівна Кокоша. Вони мали сина і дочку. Але після війни Розкокоха і Єфросинія Пилипівна розлучилися. Розкокоха пішов в прийми до Деркач М.П., але і там він довго не затримався, і його місце зайняв Федір Омельянович".
12 травня 2005 року нащадки родоводу Деркач Віра Григорівна і Василь Миколайович (№ 79) надали мені наступні спогади: "У новоутворене село Ново-Миколаївка, першими мешканцями якого були брати Кагал Ярест, Артамон і Кузьма, міграційна доля прибила трьох братів Логвина, Прокопа і Григорія. Перші два брати збудували собі хати в районі школи, а третій розташувався біля знаного нами діда Волошина".
Ім'я дружини Логвина не відоме. Діти:
- Ольга, була замужем за секретарем сільради Пономаренко Андрієм Васильовичем. Сини - Андрій, Микола, Василь, а інші імена забуті;
- Явдоха, чоловік Василь Гладкий. Сини - Іван та Микола, дочка Ніна;
- Марфина, чоловік Микола Курілович, виїхали в місто Ток, про дітей відомостей немає;
- Марія, чоловік Пономаренко Олексій із села Покровка. Син Віктор, дочка Валентина;
- Оришка, чоловік Манко Максим. Сини Микола та Василь, дочка Катерина;
- Іван - біографічні дані загублено.
Ім'я дружини Прокопа також невідомо. Діти:
- Мотря (1909-22.01.1987), син Василь 1949р.н.;
- Пріська, чоловік Підтиканий. Сини Іван та Петро, дочка Ліда;
- Галина, замужем не була і дітей не залишила (5.05.1918-16.07.1970);
- Ялисовета, чоловік Михайло Онішко.
- Олена. Чоловік Майстренко Федір. Дочка Ніна;
- Олександра. Чоловік перший Прокопенко Григорій Васильович, дочка Віра. Чоловік другий, ім'я забуто. Мешкали в м. Мілерово Ростовської обл..;
- Федоря, чоловік Кобилко Костянтин Іванович, село Болтишка. Син Іван.
Про родину Ялисовети та Михайла Онішко 14 січня 2006 року надала мені додаткові спогади Любов Михайлівна: "мій батько Онішко Михайло Іванович 1910 р.н., а мати Деркач Ялисовета Прокопівна. На початку сімейного життя вони мали двох синів, одного із них звали Іваном, які померли немовлятами, а в 1934 році народилася дочка Галя, яка в лютому місяці 2002 року померла. В 1936 році народилася і я, дочка Люба.
Батька на початку війни було мобілізовано на фронт, де він і загинув.
Мною були прийняті заходи по встановленню місця його поховання.
Згідно листа № 149983 від 24.09.1975 р. відділу №9 архіву МО СРСР за підписом зам. нач. відділу Алексєєва, рядовий 2 окремого стрілкового батальону Онішко Михайло Іванович загинув 21 лютого 1942 року і похований біля села Чіріково Староруського району Ленінградської (тепер Новгородської) області.
Обставини смерті відділу не відомі. Виконавець Горчакова".
Ім'я дружини Григорія також невідомо. Діти:
- Марія 1925 р.н. Була угнана в Німеччину. Там вийшла заміж за польського громадянина і на Батьківщину не повернулася. Мешкала в Польщі;
- Марфина 1927 р.н. Чоловік Микола Голік. Дочка Люба. Мешкала в м.Кривий Ріг;
- Галина 1915 р.н. Про сімейне життя даних не маємо. (№ 119). Відомо, що вона проживала разом із родиною рідної сестри Віри;
- Віра 1919 р.н. (№120). Батьком першої дочки Надії (№122) 1949 р.н. був односелець Григорій Пилипович Кокоша 1912 р.н. (№170). Але сімейні зв'язки на офіційному шлюбному рівні не були зареєстровані і в невдовзі після народження дочки вони порушилися. Після цього Віра виїхала до міста де зустріла Сергія Рибакова (№121) і від цих сумісних відносин народилася дочка Тетяна в 1954 році (№123), але в книжці ф. 1 рік народження вказано 1953. Віра не мала зареєстрованого шлюбу ні з Григорієм, ні з Сергієм. Після народження другої дочки вона знову повернулася в село Потоки до старої рідної хати, яка мала значні недоліки. Тому разом із Сергієм Тимофійовичем було збудовано нову хату. На жаль, в невдовзі Сергія вдарив інсульт із значним пошкодженням розумової діяльності. Він прожив із тяжким недугом біля двох років;
- Одарка 1923 р.н. пов'язала свою долю із сином активіста по розкуркуленню Карлом 1924 чи 1925 р.н.. Батько цього сина - Василь Ведькало, якому односельці надали прізвисько Касік-старший, бо сина було прозвали Касік-молодший. Мати - Хотина, за свідченнями Віри Григорівної, всіляко перешкоджала шлюбу сина Карла з Одаркою, але зусилля виявилися марними. Одруження відбулося в селі, окупованому німцями, які десь в 1942 році угнали молодят на примусову працю до Німеччини. Там народився єдиний синок Володимир. Після визволення виїхали в Цілиноградську область. Син Володимир облаштувався в м. Магнітогорск. Карл прожив недовго, утопився в Казахстані. Одарка вийшла заміж вдруге, але подальша її доля нам не відома. Лише знаємо, що вона померла у сина в м. Магнітогорськ".
Будинок Кагалів (№№ 85-86) заклав дід Кузьми Григоровича (№ 85), який в 1906 році помер від запалення легень. Прийнявши спадщину, будівництво закінчив син Михайло аж в 1913 році. Ту він мешкав разом із дружиною Марфиною Андріївною Каряка та дочкою Олександрою до моменту розкуркулення.
За цією хатою стояв новий будинок, в цьому приміщенні діяв медичний пункт села Потоки.
Далі була хата ще одного нащадка Кагалівського родоводу Тимофана. 29-30 січня 2005 року Тамара Гоголь (Вовкова) надала мені свої спогади про цього чоловіка:
"Початковий час існування цього роду не знаю. Відомо, що Тимофан, офіційне ім'я якого Тимофій, мав таких дітей:
- Надя, мешкала в місті Верховцево;
- Ніна, найвродливіша жінка цього родоводу. Працювала в Потокській школі, згодом виїхала до селища Щорськ, де вийшла заміж за чоловіка на прізвище Кабіньов;
- Марфина, 1923 р.н. Її доля пов'язана із родиною Желєзняк. Справа полягає в тім, що жінка на прізвище Желєзняк, ім'я не знаю, померла, залишивши чоловікові, ім'я якого Порфирій, двох неповнолітніх дітей - сина Володимира і дочку Любу. Порфирій вдруге одружився з Марфиною, і вони ще прижили сумісно дочку Валентину і сина Анатолія 1950 р.н.".
Марфину Тимофіївну Желєзняк, 1923 р.н., я зустрів в селі Олексїївка, де вона за станом на 25 грудня 1963 року проживала із Сергієнко Миколою Миколайовичем та сином Желєзняк Анатолієм Порфировичем 1950 р.н. Виявляється, що її перший шлюб із чоловіком Порфирієм Желєзняк втратив своє правове значення, але де подівся Порфирій, я не встановив. Марфина під кінець 1963 року мала вже другий не зареєстрований шлюб.
"Ім'я четвертої дочки забулося - продовжувала спогади Тамара, - вона була замужем за Федором Довбня і прижили дочок Раю та Ліду, синів Миколу та Івана. Останній був занадто рухливим і його порівнювали із Тимофаном, якому односельці дали прізвисько "Кручений". Ця дочка прожила короткий вік і на початку 50-х років вона померла, а Федір Довбня після цього вдруге одружився на односельчанці Бабенко, потім втретє на Котенко (Карабаш).
Був у Тимофана ще син, ім'я не знаю. Він служив в спецорганах. Після відставки оселився в місті Зеленодольськ. Це він, зайнявшись русифікацією свого прізвища, змінив його і воно набуло вигляду Кагалов.
Зазначу, що на цьому місці на початку ХХ століття поселилися три члени родоводу Кагал, але які між ними родові стосунки пояснити не можу" - так закінчила свої спогади Тамара Антонівна.
Надалі, вивчаючи історію осіб, похованих на кагалівському кладовищі, я встановив додаткові дані про долю четвертої дочки Тимофана.
На надгробному постаменті 25 квітня 2005 року я читав:
"Довбня Тетяна Тимофіївна, 22.01.1915 - 6.06.1947". Отже ім'я четвертої дочки Тетяна. Вона дійсно прожила короткий термін і у віці 32 років померла.
23 лютого 2006 року брат Микола розкодував причину смерті Тетяни Тимофіївної Кагал (Довбні): "У 1947 році наші місця поголовно охопив голод. Десь загинула корова від сибірки. Гонима голодом, не розібравшись в суті справ, вона наїлася м'яса від цієї корови, захворіла і померла".
Поруч похований її син Іван, котрий мав майже однаковий вік життя - на постаменті вказувалося "17.08.1944 - 22.01.1981". Проживши трішечки більше 36 років, покінчив життя самогубством.
До речі, на цьому кладовищі, поховано і Федора Григоровича Довбню (17.06.1908-16.06.1986), який не дожив до свого 78 річчя всього лише один день (дивись родину № 31).
Тетяна Григорівна Остапець (№ 100) - це рідна сестра господаря оселі Федора Григоровича Довбні (95), родовід якого під кінець ХІХ на початку ХХ століття в нашому селі набув широкого значення. Вона була замужем за Макаром Остапець, хата якого розміщувалася на Слободі між оселями Івана Васильовича Манко та Кирила Григоровича Довбні, останній також був рідним братом Тетяни.
Односельці надали цій хаті прізвисько "Макарова хата" по імені господаря. Макар був одружений на жінці із родоводу Токар, яка, народивши єдину дочку Надю, померла, і тому він вдруге одружився вже на Тетяні Григорівній Довбня, але сумісних дітей в цій новій родині не було. Та доля вневдовзі підстерегла цього чоловіка і він швидко пішов в небуття. Але перед цим після закінчення другої світової війни до оселі Макара повернулася нещасна Марфина Токар із дочкою Валентиною по тій причині, що вона була рідною сестрою першої дружини Макара, який її по-людськи чемно прийняв.
Марфина була замужем за Андрієм Омел'яновичем Манко, котрий в каламутний воєнний час перейшов на бік загарбника, а вже після повернення радянських військ був покараний на смерть.
Так в Макаровій хаті зійшлися долі Тетяни Григорівної Довбні (Остапець), Марфини Трифонової Токар (Манко) із дочкою Валентиною, Надії Макарівни. Сумісне проживання час-від-часу вибухало суперечками, і Тетяна вимушена була покинути Макареву хату, перейшовши на постійне мешкання до оселі рідного брата Федора, у якого в цей час померла дружина Тетяна Тимофіївна Кагал, залишивши немовлям сина Івана. Федір поселив сестру Тетяну в окремій кімнаті із автономним пічним опаленням, де вона дожила свій вік. (Пояснення Антоніни Ляшенко-Прокопенко. 22.06.2006 року).
Поліна Іванівна Манко (№ 101) походить від родини першопрохідців с. Скелеватка Онішко, яка в наших місцях відносно широко розповсюдилася. Вона мала сестер Ялисовету, Наталію (9.06.1918-5.07.1993 р.), Катерину (4.12.1916-6.09.1996 р.), та декілька братів, із яких віднайшовся лише Пилип, а інших розкуркулення та голодомор розкидали по білому світу і про їх долю нічого невідомо.
Про долю цієї жінки я виклав спогади в розділі "Дідусь Микола" і тому повторюватися не буду, лише подам деякі спогади її сина Олександра, 1934 року народження, наданих мені 26 січня 2006 року.
За його словами: "наша родина не родичалася із двоюрідним, а тим більше із троюрідним родом і тому про свою історію широкої інформації не маю. Батька Григорія на початку війни мобілізували на фронт, де він і загинув. Залишившись вдовою із 4-ма неповнолітніми дітьми, моя мати ледь зводила кінці із кінцями, та все-таки їй вдалося нас зберегти і поставити на ноги. Я закінчив педучилище в м. Дніпродзержинськ і деякий час працював педагогом, але потім закінчив в м. Пенза радіотехнічний інститут. Доля кидала по різних місцях СРСР і врешті-решт прибила мене до м. Дніпропетровська, де вийшовши на пенсію, проживаю і зараз.
Одружений, дітей не мав. Дружина Валентина Віталіївна Припольцева 1935 р.н. Я навчався з нею в педучилищі, де і познайомилися. Її батько Віталій походить із Росії, але через родині суперечки повністю порвав як із родоводом, так і Батьківщиною.
Мати на схилі літ переїхала жити із села Потоки до дочки Ліди, яка мешкала в місті Запоріжжя за адресою вулиця Перемоги 75-а, кв. 55. Ліда мала сина і дочку. Чоловік Ворошило.
На жаль, брат Анатолій (№ 102) вже помер (27.12.1931-23.08.1995), а в січні 2006 року в віці 43 років помер і його син Микола (№ 104). Залишилася єдина його донька Галя, чоловік Ігор. Вони проживають у приватному будинку моєї сестри Ольги, яка також померла, залишивши двох дочок. Оце мабуть і все. Лише зазначу, що тебе, мій родич, я ніяк не можу згадати і мабуть вже моя пам'ять ніколи не згадає.
Тому до побачення, а швидше прощавай". На такій дещо тривожній ноті закінчив свої спогади мій брат четвертого покоління по материнській лінії Олександр Григорович Манко - нащадок названого нами Яковівського родоводу.
Вивчаючи родовід Прокопенко (№№ 105-110), я зіштовхнувся із тупиковою ситуацією і розкодувати її за допомогою свідків мені не вдалося. Тому народилася версія, яка полягає в наступному.
На початку переселення з Полтавщини виділилися два гурти. До одного входили рідні брати Данило і Іван, до другого - Григорій і Федір. Тупик полягає в тому, що нащадки (Олександра Максимівна із села Скелеватка, Лідія Василівна із села Потоки, Віра Олексіївна із села Щорськ) не знають родових відносин між цими двома гуртами, але прізвище і одночасне переселення вказують на їх існування, бо не могли вони ні з того ні з чого об'єднатися в єдину компанію по переселенню. Якби були відомі імена батьків цих чотирьох дійових осіб, то питання вирішувалося б легко, а так на мій погляд вони були двоюрідними братами - це моя особиста версія.
Надалі історичні спогади більш-менш правдиві. За словами Олександри Максимівної від 12 січня 2006 року: "поселилися Григорій і Федір по сусідству із Іваном Микитовичем Манко та членом родоводу (дружини) Удовицьких Гани Терентіївної, а Данило по цій самій лінії, але на північну сторону на відстані до 1 км в районі розвалля сучасної школи. Іван вибрав місце напроти Григорія і Федора через берег, збудувавши довгу хату приблизно такого плану:
Подібну хату збудував і його рідний брат Данило, а Григорій і Федір задовольнилися хатами майже в два рази менших за розмірами, що підтверджує версію про їх не рідні, а двоюрідні відносини.
Відомостей про дружин не маю.
В родині Івана достовірно відомо, були син Феодосій і дочка Оксана, а були чи ні ще діти я не встановила".
Так, були. Згідно спогадів Тетяни Івановної Манко, наданих мені 28 січня 2005 року: "в родині моєї рідної бабусі Оксани Іванівної окрім брата Феодосія був ще брат Платон, який після одруження продовжив проживати в старій батьківській хаті. Дружину звали Пріська. На жаль Платон Іванович в невдовзі після одруження помер, не залишивши дітей.
Фактор "безплідності" дещо вибив цю жінку із нормального життєвого процесу і після смерті чоловіка вона погодилася піти заміж за вдівця Панченко із села Сухий Хутір на трьох дітей. Пам'ятаю, що дочку було звати Галина, сина Петро, а про третю дитину нічого не знаю.
Другий чоловік Панченко займав керівні посади. Був головою колгоспу і сільради, очолював Адамівське сільпо. Пішов із життя першим, але вдячні діти мачуху Пріську не залишили самотньою. Дружина сина Петра Катерина дуже поважала цю жінку, доглянувши її до смерті".
"В родині мого діда Данила та бабусі, ім'я не знаю, були сини Максим 1877 р.н. та менший Тарас, дочки Фанаська та Гана, рокыв народження також не знаю. - продовжила свої спогади Олександра Максимівна. - Фанаська десь біля 1898-1900 р.р. вийшла заміж в село Потоки за вдівця Манко Левка і таким чином внесла геном Прокопенко в цей родовід.
Гана Данилівна Прокопенко народилася на Полтавщині. Її перший чоловік їхав бричкою і на греблі перевернувся, впав в ставок і втопився. Вона вийшла заміж вдруге, але по невідомій причині знову розлучилася. Втретє пішла заміж на трьох чужих дітей, які не чемно повелися із нею і на старість вигнали із хати.
Тітка Гана мала і своїх 4-х дочок. Жила вона і виходила заміж в селі Кудашовка Олександрівської волості. Останні роки мешкала сама в своїй хаті і десь біля 1957 року померла, в цьому ж селі її і поховали.
Прізвищ чоловіків, ім'я дітей, як своїх так і чужих забулися. Здається, що одного із трьох чоловіків прізвище було Кобилко.
(Автор: моя мати та її брат Анатолій згадували цю родину, як рідних по лінії дідуся Левка. Два сина Гани Прокопенко-Кобилко інколи приходили до рідного дядька Миколи Левковича, пригощаючи його ставковою рибою. Анатолій знався-родичався із цими хлопцями, один із яких мешкав в селищі Кринички, де і Анатолій. Але більш ширшої інформації вони не мали, а можливо і мали, та нездорова поведінка окремих членів родоводу Кобилко, зокрема участь в грабіжницькому гурті Дмитра Шлик, гальмувала родинні стосунки.)
Була ще одна дочка. Батько Максим навіть після війни їздив до неї в Кіровоградську область, але детальнішої інформації я не мала. Взагалі необхідно чесно зізнатися, що між членами нашої родини майже не існувало не тільки теплих родових, а навіть дружніх стосунків. Мабуть це генетична спадщина, бо мій прадідусь, ім'я якого мені невідоме, маючи дворянський титул, також до своїх дітей ніколи не приїжджав. Рік народження його приблизно 1850. Похований на Полтавщині.
Відомо, що Максим народився не в селі Потоки, а на Полтавщині і цей факт нам вказує, що переселення відбулося під кінець ХІХ століття. Саме в цей період переселилися і брати Яків, Омелян та Левко Манко і мабуть це була одна із останніх хвиль переселення, а за розмірами - наймасовіша.
Максим одружився, вже перебуваючи в селі Потоки, на Катерині Петрівній Ткаченко 1883 р.н. Її родовід також походив із Полтавщини. Переселилися два рідні брати Петро і Яків. Окрім моєї матері в родині Петра був син Іван (дружина Шмалько Зоя із с. Грузинівка), син Яків та дочка Ялисовета. В родині Якова були син Михайло, який помер молодим, син Василь та дочка, ім'я забулося. Батьки померли в активному віці і тому наприклад син Василь виховувався у рідного дядька Петра та в родині Токарів, але які між ними були родові відносини не знаю.
Окрім мене, дочки Олександри, батьки мали:
- дочок Софію, Валентину та Марію;
- синів Григорія, Миколу, Олексія та ще двох синів із одним ім'ям Андрій, один із яких помер немовлям в віці 6 місяців, а другий в віці 15 років - пішов взимку на ставок посковзатися, провалився в крижану воду і застудився, помер, мабуть, через запалення легень.
На початку ХХ століття в Російській імперії була започаткована так звана Столипінська реформа, до речі одна з найдосконаліших, на що вказує історична статистика. Валовий збір зерна на душу населення в 1913 році був найбільшим за всю історію, і цей показник після Столипіна не був побитий ніким, включаючи і колгоспно-комуністичний період.
Піддавшись агітаційній пропаганді, Максим вирішив і собі пошукати щастя на Саратовській землі, виїхавши сім'єю в складі дружини Катерини, синів Андрія 1905 р.н., Григорія 1911 р.н. та дочки Софіъ 1907 р.н. Там в 1914 році народився син Микола. Отже час переселення підпадає під 1912-1913 роки. Окрім Миколи на Саратовщині народилася дочка Валентина 1916 року та син Олексій 1918 року.
Разом із Максимом вирішив переїхати і його рідний брат Тарас, але окрім столипінської причини була більш вагома, а саме його злочинна біографія, яка додатково подана автором в рубриці про родовід Карабаш - в спогадах нащадка цього родоводу Асі Іванівної.
На Саратовщині мої батьки дійсно розбагатіли, що ще раз підтверджує факт розумної столипінської реформи. На жаль політичні завидники і противники цієї реформи вбили Столипіна, і після цього землероби по цей день ніяк не піднімуться на міцні "столипінські ноги".
Але кліматичні і дещо побутові умови негативно впливали на хід господарської діяльності. Мама згадувала, що сніги, завірюхи, морози були такі потужні, що із хати вийти не давали можливості. Окрім цього, питна вода була лише в одному колодязі на весь хутір і розміщувався він дуже далеко від нашої хати. А вже коли пройшла "чорною хмарою" революція 1917 року, то жити стало майже неможливо. До цих негараздів додалася ще причина "буйної" поведінки Тараса, який мабуть від природи був наділений злочинним геном, і тут витворяв подібні викрутаси, як в Потоках, в Скелеватці та в інших місцях. Але ці злочинні дії відповідали духу нової влади, і комуністи прийняли його в члени партії, що удесятерило його злочинну силу.
Мій батько, на відміну від брата Тараса, був навпаки розумним, тверезим чоловіком і не поділяв погляди та дії свого меншого брата.
Накопичення цих причин примусили батька, а за ним потягся і Тарас, покинути заможне господарство, і десь в 1918 році вони двинули на Батьківщину, використовуючи загальний транспорт.
Але воєнно-революційні події вплинули на їх мандрівку. Часто всю сім'ю викидали із вагонів, які нібито потім використовувалися для перевезення солдатів революції. В дорозі сестра Валентина поламала ногу і батьки призупинилися для лікування.
Врешті-решт майже через місяць приїхали на Батьківщину в село Потоки. Та питання, де жити, не було вирішене. Випадково батько дізнався, що на так званому Лисому хуторі (це район сучасних погребів для збереження вибухових речовин Кудашівського кар'єра) революціонери вигнали землеробів-німців, їх землю і хати конфіскували. Він звернувся до нової влади і отримав житло.
Але суперечки між батьком і Тарасом загострювалися. Тарас зорганізував нову банду, до складу якої ввійшов вже відомий злочинець Микита Ткаченко, який був двоюрідним братом моєї матері, але від природи мав значні риси агресивності, які, на жаль, реалізував під проводом Тараса. На мій погляд, якби не було цього лідера, Микита все одно хуліганів би, можливо не в такому широкому масштабі. Моя мама не поділяла погляди і дії Микити, але виховати його їй не вдалося і він так і прожив, вірніше промучив свій вік.
Ці бандити тепер служили ідеям комунізму. Та суть Тарасових дій не змінилася. Він не взявся мозолями хліб ростити, а пішов стежкою паразитування, при підтримці новоъ влади.
Щоб позбутися гальма в особі мого батька Максима, рідний брат Тарас вирішив його вбити, як ворога народу, котрий не розумів комуністичні ідеї і нібито шкодив радянській владі, хоча фактично це було не так. Але односельці вчасно повідомили батька про задуманий Тарасом план вбивства і він весь час був напохваті. Однієї ночі в хату грізно постукали - це приїхав Тарас, маючи на меті реалізувати план вбивства. Та батько миттєво втік через конюшню і вікно, під яким була велика яма заповнена снігом - він туди пірнув, і це його врятувало. Маму не чіпали. Коли "банда" поїхала своїми злочинними дорогами, батька із ями витягли, але спокою не було.
Та як мовиться в прислів'ї не було щастя, так нещастя помогло. Одного разу Тарас зі своїми однодумцями викручував людям руки в районі села Ново-Милорадовка, але там їх вночі біля скирти соломи, де вони відпочивали, виявили білі війська, і вони почали тікати. Попереду була якась невеличка річка. Всі бандити її перескочили, а кінь Тараса затримався, і цього було достатньо, щоби солдати його вбили, а на спині зірку випалили".
Тітка Палажка згадувала так: "Його кадети закатували до смерті, випікши на спині і грудях хрести. Від цих знущань він і помер. Поховали його на кургані-могилі, який розташований між селами Потоки і Надія".
Думка тітки Палажки помилкова. За свідченнями Лідії Довбні від 23 травня 2004 року в пам'яті залишилися дитячі згадки про святкування комуністів біля могили Тараса на його честь. Декілька вершників на конях із прапорами і гаслами стояли в строю, лунали промови. Після мітингу навколо могили вершники декілька разів об'їжджали. "Я була ще дитиною і зміст промов не пам'ятаю" - закінчила Ліда.
На знімку могила трьох козаків, яка, на жаль, комуністами була понівечена. Виявляється, що вони націоналізовували майно не тільки живих людей, а на жаль і мертвих. Привласнивши козацьку могилу, комуністи-друзі Тараса Прокопенко поховали його в цій могилі.
За словами Олександри Максимівни: "ще за життя Тарас поклав око на цю могилу і заповідав своїм однодумцям, що коли помру чи загину, то щоб його поховали саме тут. Цей заповіт, на жаль, нездорового глузду, було виконано.
Батько розповідав, що коли розпочали копати для Тараса яму, то наткнулися на три труни, які були розміщені на гранітних плитах. Труни потрухли і їх вміст був "на очах" - збруя для коней, шаблі, вогнепальна зброя, людські кістки, тощо. То було поховання трьох козаків, а на їх честь через річку були висаджені три тополя один із яких і на цей день живий, хоча сильно пошкоджений нерозумними нащадками. Звичайно, поховання необхідно було дослідити на науковому рівні, але бандитами розуму бракувало".
В цьому місці призупиню спогади О. Прокопенко тому, що, на мій погляд, вона і багато інших односельців припускають помилку в назві виду трьох дерев, вказуючи, що це - тополі, які висаджені на честь трьох козаків, а це більше ніж 200 років тому назад, бо козацька доба скінчилася безповоротно під кінець ХVІІІ століття. Але згідно книги рекордів України "Природа навколо нас" (див. "Сільські вісті" від 29.VІІ. 2005 р.), саме тополі мають найменший вік "життя" який не перевищує 60 років. Тому дорости до наших днів за станом на 2005 рік тополі не могли.
Далі за словами Олександри Максимівної:
"Після цього випадку в сім'ї батька Максима стало набагато спокійніше жити, хоча той період був взагалі неспокійним.
Для облаштування на новому місці мешкання у батька коштів було обмаль. Але члени родоводу Прокопенко не дали впасти в розпач. Так двоюрідний брат Феодосій Іванович дав батькові безкоштовно корову. Ця допомога відіграла велику роль в виживанні його родини.
Набравшись сил, з часом батько збудував собі окрему хату, виростив високоврожайний яблуневий сад, виховав своїх дітей в дусі добра, а в 1923 році народилася і я, остання дитина в родині мого батька.
В 1941 році я закінчила 10 класів в селищі Щорськ і 22 червня ми святкували випускний вечір, ще не знаючи, що вже розпочалася війна.
19 травня 1943 року окупаційна влада арештувала мене із метою відправлення на принудпрацю до Німеччини. Везли нас бричками аж до ст. Верхньодніпровськ. Зі мною були однолітки-односельці: Надія Гладка, Єфросинія Лигута, Анастасія Підтикана, Марія та Гана Манко, Іван Філіпенко, Іван Маркович Кагал, Дмитро Баранік, Поліна прізвище якої забула.
В супроводі німецьких солдатів попала в місто Гамбург, де "покупці" мене забрали на ткацьку фабрику. Там із штучної шерсті та паперу ми шили мішки. Годували дуже погано: вранці чай, обід 1 літр "баланди", а ввечері 200 г хліба і 20 г мармеладу або ж маргарину.
Разом із однополоненою Вірою вирішила тікати. Сіли на поїзд, де нас арештували. Врешті-решт попала в тюрму, де годували набагато краще. Навіть санітарні умови були кращі. На початку весь наш одяг забрали, скупали, зодягли в свій одяг, провели дезінфекцію, так що паразитів (вош, блох) я не кормила. Там я змінила своє прізвище на Єгорову із тією метою, щоб не дізналися, звідки я втекла.
Одного разу нас посадили на пароплав і, як виявилося, привезли в Данію окопи рити. Після цього знову повернули нас до тюрми, але приміщення було зруйноване і нас переправили на біржу праці, де мене забрав один німець до приватного господарства. Тут мені було жити дуже добре по відношенню до минулого. Я їла разом із німцями.
В домі були окрім господаря його дружина і старенький батько, а два сини були мобілізовані на війну. То вони так сильно лаяли і Гітлера, і Сталіна за скоєні оцими двома нелюдами злочини проти всього людства.
Підсумовуючи спогади про Німеччину, зазначаю, що особливих знущань, тортур, приниження людської гідності тощо зі сторони простих німецьких людей я не зазнавала. Всі ми несли тягар війни майже на рівних.
Визволили нас американці і, після "розборок" зі своїми, 18 серпня 1945 року я повернулася на Батьківщину, де зав. райвідділом освіти Іван Дмитрович Тернов запропонував мені посаду вчительки. Адамовка, Грузиновка, Спільна Нива, Андріївка - місця моєї роботи. В селі Андріївка вийшла заміж за Коваленко Івана Феофановича 1922 р.н., із яким прижили трьох синів: Вадима 1951 р.н., Владислава і Станіслава 1953 р.н. Закінчила вчителювати в селі Скелеватка звідки пішла на пенсію. Чоловік помер 9 березня 1980 року.
Мати померла в 1948 році. Після цього батько Максим вдруге одружився на Софії, яка також швидко померла, потім одружився втретє, вчетверте і закінчив свій земний шлях в селі Житловка" - так закінчила свої спогади Олександра.
При отриманні спогадів про батьківську родину від дочки Олександри я виявив факт приховання нею неприємного історичного випадку, котрий мав місце в бурхливий, ураганний час. Звичайно згадувати добро набагато приємніше, аніж зло. Ще на початку зародження цього генеалогічного твору мій двоюрідний брат Геннадій наполягав на тому, щоби я при висвітленні історії родоводів на шпальти заносив лише добро та позитивні риси характеру, а зло та негативність залишив поза увагою, кинувши їх на узбіччя.
Але в такому б випадку мій твір виявився б в повному обсязі брехнею, хоча і солодкою. Нащадки не найшли б в ньому користі, бо лише, нехай і гірка, часом навіть занадто дуже гірка правда здатна, я стовідсотково впевнений, бути корисною. Тому, не відмовляючись від істини, від дружби із правдою, я настільки це було мені можливо по силам, ішов цим шляхом.
Отже, в родині Прокопенко батько Максим Данилович, на мій погляд, займав одне із почесних місць. Але, як мовиться в народному прислів'ї "ложка дьогтю псує бочку меду", так і в житті Максима один крок дещо зіпсував його позитивну діяльність. Якби це відбулося в історії його рідного брата Тараса, то нічого дивного не було б, бо ця людина мабуть генетично була народжена для зла. Вивчаючи історію імен людей, я зустрів пояснення імені Тарас. Згідно книги "Власні імена людей", (автор К. Скрипник, 1996 рік, сторінка 101) ім'я Тарас в перекладі із грецької мови означає "бунтівник". Згадаємо разом, що Микола Гоголь в своєму творі дійсно показав Тараса Бульбу бунтівником, а український геній Тарас Шевченко весь свій вік бунтував супроти царської влади, отримуючи від неї за порушення її законів на жаль покарання і врешті-решт на схилі своїх літ він зізнався так: "мучаюсь, караюсь, але не каюсь".
Наш герой Тарас Прокопенко також дійсно пішов цим бунтівним шляхом. Що це випадковість? На мій погляд швидше якась дивна закономірність.
Тому, підсумовуючи сказане, я прийшов до висновку-побажання: мій родоводе, а якщо бажає, то і сторонній, при наданні імені своїм синам обійди ім'я Тарас, бо краще передбачити негаразди, аніж потім їх виправляти - буде тяжко і гірко.
То ж в чому полягає помилка Максима? Справа в тім, що коли він повернувся із Саратовщини, де жилося йому відносно добре, то зустрівся із численними проблемами, зокрема житла. Його родина мешкала в оселі батька Данила. Там же зупинився і Тарас, але лише на короткий час, бо він майже негайно зформував новий гурт бандитів, які вже служили комуністам, і весь свій останній життєвий шлях провів поза родини. Але родини батька і сина, будемо відверті, заважали одна одній, і Максимові так бажалося отримати своє житло. Та на це не було коштів. Одного разу до нього прийшла думка, а чи не піти на службу до нової влади? Він наочно бачив, що комуністи силою відбирали у заможних (і не тільки) людей майно, як рухоме так і нерухоме і потім його продавали, а інколи своїм служакам і безкоштовно надавали. Тому Максим зумів ввійти в довіру до комуністів, хоча, як ми вже знаємо із історії цього родоводу, він не розділяв Тарасову комуністичну діяльність, за що між ними виникла навіть суперечка, ледь не закінчившись вбивством. Та мрія про житло потягла Максима до комуністів.
Згідно спогадів нащадків родоводу Омелька Манко, Миколи і Катерини по-батькові Максимовичів, в каральну експедицію під проводом Андрія Донченко ввійшов і Максим Прокопенко. За цю службу нова влада, відібравши силою житло у німецьких родин, які мешкали в районі Лисого хутора, надала одну хату родині Максима. Таким чином йому вдалося покращити свої житлові проблеми, не вкладаючи жодного гроша. Але як мовиться в народі "на чужому горі своє щастя не збудуєш". Згадаймо мудрі слова-побажання тещі Луки Сульженко: "жити в чужій окровавленій хаті - небезпечно". Тому по цих, чи інших причинах, але щастя в новому місці Максим не знайшов і, виконуючи можливо вище вказані настанови, він покинув дармову оселю, збудувавши собі окрему хату,де справи у нього пішли напрочуд добре.
Про успадкування нащадками родоводу Прокопенко злочинного гена говорять факти.
Онук Фанаськи Данилівної Прокопенко, рідної сестри Тараса, Олександр і правнук Прокопенко Федора, двоюрідного дядька Тараса, Іван в другій половині ХХ століття скоїли злочин супроти свого ж родича, двоюрідного племінника Тараса, Олексія, нанісши йому тілесні пошкодження за що були ув'язнені терміном понад 3 роки. Онук Оксани Іванівної Прокопенко, двоюрідної сестри Тараса, мій ровесник Михайло також успадкував "Тарасовий" шлях, викрадаючи речі із ларьків, кіосків, магазинів, за що поніс покарання в вигляді позбавлення волі.
Рідний племінник Прокопенко Фанаськи (син сестри Гани) Костя пішов по стопам свого дядька Тараса, грабуючи односельців та інших людей із одночасними хуліганськими вчинками.
На превеликий жаль на цьому злочини родоводу Прокопенко не припинилися, наприклад таке горе засвітилося в родині Павла - онука Феодосія Івановича навіть під кінець ХХ на початку ХХІ століть.
Злочині гени, я ще назвав їх генами агресивності, породжували в родоводі Прокопенко відповідні дії так би мовити зовнішнього характеру, як правило, і лише, як виняток з'являлися на внутрішньому обрії.
Натомість в родоводі Удовицьких гени агресивності показували "свої роги" виключно на внутрішньо-родинних взаємовідносинах.
Згадаймо, що Іван, щоб заволодіти великою сумою грошей, наніс тяжкі, на його погляд смертельні, пошкодження рідній сестрі Оляні Терентіївни, котра оговталася, видужала і прожила біля 100 років, а "вбивця", несучи тяжкий тягар сорому та зневаги, рано пішов з життя.
В родині Гани Терентіївни ген агресивності призвів до ворожнечі між братами Петром та Іваном, а в родині Андрія Удовицького цей ген породив ганебні стосунки між рідними братами Василем та Володимиром.
Але, на превеликий жаль, злочини скоювалися і в інших родинах. Лише зазначу, що в нашому селі, на щастя, це явище не набуло широкого розмаху і на мій погляд цьому посприяли владні структури суспільства, як царизму, так і радянщини, а також національні не агресивні традиції населення.
Нижче подаю один із найбільш гучних випадків злочину, фігуранти якого майже не мали ніякого відношення до вищезгаданих родин, і я дещо вагався, де помістити ці спогади. Врешті-решт прийняв рішення не розривати злочинну тематику на окремі шматки, а подати її цілісним варіантом.
В 1947 році в селі Потоки та сусідніх населених пунктах панував голод. Він охопив кожну родину. Всі селяни жили в рівних, ідентичних тяжких умовах. Але віднайшлися серед них декілька осіб, які не бажали чесно разом із іншими розділити гірке існування.
Спогади тітки Палажки від 19 липня 1997 року:
Моя родина перенесла цей голодний період не так тяжко, як в 1933 році, бо мій чоловік Кузьма працював трактористом при МТС (машинно-тракторна станція) і зарплату отримував в карбованцях, а колгоспники в умовних трудоднях, і тому їх родини голодували. Незважаючи на ці труднощі, більшість односельців не займалися крадіжками. Але віднайшлися і злодії.
В селі бешкетувала банда в складі Шлик Дмитрія, Олександра Мажуровського, Ялисовети Деркач (по чоловікові Онішко) та ще декількох осіб, навіть із сусіднього села Болтишка в ній приймав участь Костя Кобилко (син Гани Прокопенко).
Пам'ятаю жахливий випадок, який перенесли мої родичі по маминій лінії Вовкова Оришка, її племінниця Олена та Горб Григорій, який на той час займав посаду голови колгоспу. Якось вони всією сім'єю прийшли в село Вовкових погостювати. Горб був комуністом і не давав спокою цій банді. Тому вони вислідили його і вирішили вбити. Коли стемніло,вони постукали в двері із вимогою відчинити, але господиня і гості впізнали їх по голосу і не підкорилися цим вимогам. Тоді злодії почали стріляти в двері, але щось їх зупинило і після стрілянини покинули двір. Цей випадок переповнив чашу терпіння. Григорій Горб вранці поїхав в райвідділ міліції в с. Щорськ, де начальником був Поплавець, який після розповіді постраждалого миттєво виїхав із міліціонерами в наше село і через деякий час злодіїв було спіймано, арештовано і віддано суду. Я точно не пам'ятаю який був вирок суду, здається Маценко дали 2 роки, Миті Шлик 3 роки і інші члени банди отримали свою міру покарання окрім Ялисовети, бо в неї були неповнолітні діти, а її чоловік Михайло Іванович Онішко 1910 р.н. загинув на війні.
І мене ця банда зачепила, і ось чому. Після вироку суду на дверях колгоспної комори була вивішена листівка із такими словами на російській мові: "на нашем месте будет еще двести".
Її вранці було знято і відправлено в міліцію до начальника Поплавця. Для встановлення автора цього "твору" він почергово викликав біля 50 душ із села, в тім числі і мене. Я була перелякана і зайшла до контори колгоспу (там були допити), в тремтячому стані де він наказав мені написати вищезгадані слова листівки, що я зі страхом якось і написала. Виявляється, що за почерком він зумів знайти автора, вірніше авторку і нею була Шлик Полька. Ходили чутки, що коли вона писала слова листівки, то букви намагалася карьожити, але досвідченому міліціонерові вдалося її "розколоти".
За цю листівку вона понесла карну відповідальність шляхом ув'язнення, але який був термін не пам'ятаю. Із тюрми Поліна Шлик повернулася калікою.
Після цього в селі запанував спокій.
Кого з учасників цієї банди мені найбільше жаль і боляче згадувати навіть зараз, так це Олександра Мажуровського. Від природи він був вродливим чоловіком, але доля гірко і жорстоко із ним повелася - він мав тяжку, невиліковну хворобу епілепсію, яку мої односельці називали "чорною хворобою". Саме ця хвороба відіграла домінуючу роль при розірванні шлюбу із фельдшеркою, ім'я якої я забула. Він був секретарем комсомольської організації, звідки пішов в міліцію. Думаю, Олександр випадково попав в цю банду, мабуть піддавшись агітації про легке і сите життя.
Закінчилося його буремне існування трагічно. В останні роки він працював в мукомольному цеху в Щорській олійниці. При черговому припадку епілепсії упав головою в бункер із мукою, яка забила органи дихання і він задихнувся, а поруч, як на те горе, нікого із співробітників не було".
7 січня 2006 року брат Іван згадував так.
В банді були Митя Шлик, Шурко Мажуровський, Ялисовета Деркач і інші. Одного дня, саме серед дня у тітки Марфини вони викрали теличку. Син Марфини Олексій був ще малим, він бавився із своїми ровесниками Кольою Шлик (рідний брат Миті), Ванєю Онішко і стати на перешкоді злодіям не зміг. У нас вони викрали посівну картоплю, залишивши взамін дрібну, як квасолини, яку, як виявилося, ці злодії вкрали у сусідки Явдохи Токар - цим самим вони глумилися над моїми батьками. Вони б і буряки забрали, але наша мати десь біля 2 години ночі встала рядна ткати в нижній кімнаті-кладовці і засвітила керосинову лампу, яка, як виявилося, сполохнула злодіїв. Вони поспішно втекли, бо знали, що наш батько мав мисливську рушницю і, якби ці злодії затрималися, то можливо був би трагічний кінець".
Двоюрідний брат Микола Терентійович Манко до цієї теми додав наступну інформацію: "сестра Ніна часто ходила до своїх однолітків Галі і Люби Онішко погуляти, і ті їй показували погріб із таємними лабіринтами, де зберігалося крадене майно, продукти харчування тощо. Діти, як діти і вони ще не розуміли батьківських злочинних дій.
Як виявилося, сама Ялисовета в "походах" не приймала участі, в її обов'язки входило зберігання награбованого добра".
17 січня 2006 року двоюрідний дядько Іван Федорович Онішко згадував цей період в його житті так.
Одного дня, не ночі, коли мати була на роботі, а я забавлявся зі своїми ровесниками Альошею Підтиканим і Кольою Шликом. В нашу хату зайшли Митя Шлик та Костя Кобилко із села Болтишка і викрали синій шевйотовий костюм мого батька Федора, який загинув на війні, захищаючи цих нелюдів від іноземного загарбника.
Жінки-колгоспниці, які працювали на полі, побачили, що із нашого двору вийшли ці їм відомі особи, і із криком та сапами почали гнатися за злодіями, але не догнали. Ті побігли в сторону села Болтишка.
Мама, коли прийшла додому, то обливаючись сльозами, лагідно мені докоряла, чому я не зумів зберегти дорогу річ, розуміючи, що хлопчина віком 7 років не міг стати супроти добре озброєних злочинців.
Цей бандитський гурт мав зброю і цей факт підтверджую наступним:
Після того як їх було заарештовано, ми, діти, вже вищезгадані ровесники, в кущах бузку знайшли гвинтівку, але без приклада, яка була туди закинута злодіями, щоб позбутися речового доказу своєї діяльності. До цього її там не було, бо ми діти, поки матері на колгоспівських полях працювали, досконало вивчили всі кущі, кутки тощо, і все, все, що там було повз наших допитливих очей не пройшло.
3 березня 2000 року додала свої спогади знавець історії села Тетяна Іванівна Манко:
"У селі були два гурти, які ворогували між собою. В один гурт входили активісти комуністичного режиму Пантелеймон Юхимович Анацький, Влас Микитович Прокопенко, Григорій Горб та інші, які діяли на основі нових законів нової влади і тим самим були дещо захищені на правовому рівні від покарання, хоча і вони відламували добрі шматки від загальноселянського пирога не чесним шляхом і голод 1947 року їх родини майже не відчули.
В другий гурт входили Дмитрій Андрійович Шлик - організатор і лідер, Костянтин Іванович Кобилко, Григорій Пилипович Кокоша, Микола Климентійович Розкокоха, Маценко Володимир та інші, які діяли протиправно і не мали юридичного обумовленого законом захисту, але відламували, мабуть, ще більші шматки від загального, трудового, чесного селянського пирога, і тому голод 1947 року їх також не вразив.
Між цими гуртами точилася жорстока боротьба. Так на честь 30-річчя Жовтневої революції активісти комуністичного руху вирішили зібратися і відсвяткувати цей ювілей. Місцем проведення ювілейних трапез була вибрана оселя Власа Прокопенко, де після офіційного відзначення цієї дати і зібралися однодумці.
Про це зборище дізнався ворожий гурт Дмитра Шлика. Пізно ввечері, коли в селі все стихло і люди спочивати стали, вони ввірвалися до садиби Власа Прокопенко, де утворили погромище, застосувавши вогнепальну зброю. На щастя до кровопролиття справа не дійшла.
Фомін, Анацький, Горб та інші звернулися із заявою до районної влади для захисту від розбещених хуліганів.
Звичайно, влада прийняла негайно заходи, арештувавши всіх учасників злочину".
Отримавши цю інформацію від Т. Манко, я вирішив набратися сил та сміливості і поспілкуватися із лідером другого гурту Дмитром Шликом. 6 березня 2006 року він зустрів мене привітно і надав наступні правдиві, на його погляд, показання.
Посадили мене в в'язницю односельці-євреї, з якими я і мої однодумці не мирилися. Це були Фомін та Анацький і приєднані до них Влас Прокопенко, поліцай, якому вдалося уникнути відповідальності за свої скоєні проти народу злочини, Горб Григорій та інші. Арештували мене, Володю Маценко, Григорія Кокошу, Миколу Розкокоху, Костю Кобилку і здається більше нікого. Я був кинутий в слідчу камеру в одній сорочці на цементну підлогу, а вже про знущання страшно і згадувати. Справу вели голова Потокської сільради Фомін, начальник Щорського райвідділу міліції Поплавець і районний прокурор Коробка, мені здається, що вони всі були євреями.
Рішення суду було на мій погляд несправедливим і жорстоким: мені дали 3 роки позбавлення волі, а Маценко Володимиру - 2 роки. Інші мої однодумці відкупилися. Олександр Мажуровський уник покарання завдячуючи своєму батькові, який після розлучення із матір'ю Степанидою, працював в селі Беловка головою сільради. Село отримало таку назву від наявності там родовища білої глини, яку брали всі навколишні села, зокрема і село Потоки. Висока посада батька зробила свою справу, а про те, що судді керуються лише законами, зайво навіть говорити. Гроші керують.
Микола Розкокоха відкупився тому, що робив в сільпо і мав певну кількість грошей, які витягли його із судових лап. Суди в усі періоди існування людства цим займаються і, мабуть, позбутися цього ганебного, несправедливого явища людству не пощастить.
Кості Кобилко також вдалося уникнути тюремних грат, але за яких умов - не знаю.
Не посадили і Григорія Кокошу та Онішко Ялисовету. Остання залишилася на свободі лише тому, що мала двох неповнолітніх дочок Галю 1934 р.н. і Любу 1937 р.н. Та найвагомішим важелем був факт загибелі на фронті батька цих дочок Михайла Онішко, який віддав своє життя при захисті Батьківщини від іноземних загарбників.
Відбував я покарання в місті Стобор, де працював на пароплаві по сплаву на річці Осьва. Був я розконвойований, що ще раз доказувало, що я не був злочинцем. Мене там поважали і, коли підійшов термін закінчення мого ув'язнення, то начальник просив залишитися і надалі, але мені треба було їхати додому, де помирала рідна мати. Там, у Стоборі, мені жилося добре, а постачання було настільки досконалим, що я ні в чому не нуждався. Зазначу, що коли я повертався додому через Москву, то там бачив величезні черги за продуктами харчування, зокрема за цукром. Я був неприємно здивований, що столиця бідувала, бо на Уралі такого явища не було.
Звільнили мене 18 грудня 1950 року, а 26 грудня 1950 року померла моя мати, яку я ледь-ледь встиг побачити живою. Зі своїми однодумцями я більше не зустрічався, де подівся наприклад, Володя Маценко не знаю. Ходили чутки по селу, що він відбував покарання в Татарстані, а після звільнення одружився і мешкав в м. Зеленодольськ. В цю місцевість він перетяг і рідного брата Олександра, який поселився на відстані 48 км в місті Казань".
Надаючи свої спогади, Дмитро Шлик так і не вказав про свою грабіжницьку діяльність, мабуть совість його душила. Лише під кінець бесіди він попросив, щоб я в своєму творі обов'язково надрукував такі слова:
"Мої односельці, якщо я комусь завдав горя під час буремних, непередбачених розумом подій, то прошу вибачення і повірте мені, що скоювалися вони поза межами мого бажання, несвідомо. А породжувалися ці негаразди негідною поведінкою комуністів-нелюдів, що пізніше було підтверджено всім ходом історичних подій. Я був жертвою комуністичного режиму".
До долі однодумців Дмитра Шлика Тетяна Іванівна додала наступне:
"Де в наших краях взявся Микола Розкокоха не знаю, але мені відомо, що до війни він працював в кар'єрі. Жив в селі Скелеватка на правах приймака у Пугачки, яка мала від першого шлюбу дочок Марію і Поліну. З часом його доля пов'язувалася з Мотрею Деркач, потім з Єфросинією Кокошею, залишивши синів Василя Деркач та Петра Кокошу-Розкокоху і дочку 1950 р.н., ім'я забулося.
Маценко Володимира я не знала, а ось його рідного брата Олександра знаю, бо ми разом із ним були угнані до Німеччини.
Кобилко Костя після смерті дружини Федори Деркач пристав у прийми до Олени Коломоєць із села Потоки, яка жила в старій хаті Василя Горобця, де Костя і помер.
Про наявність євреїв в нашому селі говорить наступний факт: невідомо звідки в селі з'явився Дмитро Новак, єврей, який переховувався від німецької влади в різних оселях, зокрема я пам'ятаю, деякий час його берегла від німців Марія Іванівна Манко (Карабаш). Як тільки прийшли наші війська, його разом із Миколою Касяном не стало, і в яких стосунках він був із Дмитром Шлик пояснити не можу.
До карної справи додам таке доповнення: після суду, рішення якого, на погляд родини Шлик, було жорстоким, рідна сестра осудженого Дмитра Поліна вивісила плакат "на нашем месте будет двести".
Цей "документ" було на наступний день передано на розслідування в райвідділ міліції, співробітники якого робили пошуки-допити односельців в конторі колгоспу до якої викликалися люди, яким пропонувалося написати ці слова, щоби по почерку піймати автора. Пам'ятаю, що вони затримали Лідію Василівну Прокопенко і Поліну Андріївну Шлик, почерки яких відповідали їх вимогам, але ці досвідчені фахівці своєї справи легко розібралися по суті справи і Ліду негайно відпустили.
На жаль, Поліна зазнала значних знущань, була ув'язнена і повернулася звідти калікою.
Олександр Мажуровський не притягався до карної відповідальності і поміч в цьому відношенні надав його батько, який працював головою сільрад в селі Беловка, ця посада дозволила Олександру уникнути ув'язнення. Він деякий час працював секретарем комсомольської організації, а після того, як партія закликала іти молодь до міліції, він працював міліціонером. Після суду його позбавили права займати посаду міліціонера і в невдовзі він трагічно загинув. Його мати Степанида після розлучення із Мажуровським вдруге була замужем за Шамрайом, рідним братом знаного нами майора Пилипа, народивши дочку Раю".
Дійові особи вищевказаних двох гуртів майже всі відомі, за винятком представників родоводу Маценко і тому мені було необхідно розкодувати цю таємницю.
Старих свідків на 2007 рік вже в живих не залишилося, а їх нащадки лише частково володіли знаннями про родину Маценко, тому повної інформації я не мав. Надали мені допомогу Віра Кирилівна Вовкова, Тетяна Іванівна Манко, Рая Деркач та Галина Зосімовна Маценко, що сталося 10 жовтня 2007 року. Із їх спогадів вимальовується наступне.
Одним із перших відомих пращурів був Маценко Никон, який господарював одноосібно в районі села Сухий Хутір і мав потужний паровий млин, послугами якого користувалися люди не тільки навколишніх населених пунктів, а значно віддалених. Никон був заможним чоловіком. Окрім млина він мав високопродуктивний сад. Це були основні засоби виробництва, а всі інші, зокрема рослинництво, птахівництво, тваринництво тощо високого прибутку не давали.
Никон був одружений, ім'я дружини невідоме. Мав багато дітей із яких були відомі імена трьох синів: Трохима, Івана і Петра та дочки Олени.
Але нагрянула жовтнево-комуністична війна-революція, яка буквально вщент розтрощила заможне господарство Никона. Самого господаря було негайно арештовано і відправлено на каторгу, звідки він живим не повернувся. Дружину викинули на вулицю і, не маючи засобів для існування, вона померла.
Син Трохим не витримав жахливих знущань каральної експедиції і повісився, залишивши малого сина Миколу 1926 р.н.
Всі інші діти Никона були відправлені на заслання. Із тюрми через хворобу серця повернувся син Петро, але дружину Явдоху в живих не застав, бо вона в 1932 році померла від голоду, залишивши сиротою сина Анатолія 1924 р.н., який чудом залишився живим, бродив по селах в пошуках шматочка хліба. Після повернення із тюрми Петро віднайшов сина.
На початку війни Петро від отриманої в тюрмі серцевої хвороби помер. Сина Анатолія, після досягнення повноліття, було мобілізовано на війну, звідки він повернувся інвалідом І групи.
На початку 50-х років ХХ ст. він поєднав свою долю із Галиною Зосімовною Гайдар, також 1924 року, і в 1956 році в них народився син Валерій. Закінчив свій земний шлях Анатолій в 1980 році.
10 жовтня 2007 року Галина Зосімовна розповіла про перебування в гітлерівській Німеччині.
"22 червня 1942 року мене разом із іншими земляками, зокрема із Наталією Манко забрали на принудпрацю до Німеччини.
Везли нас в товарних вагонах в супроводі німецьких солдат, які знаходилися з нами в одному в вагоні. Наш конвоїр нікого не ображав, їв навіть із нами страви, які ми взяли в дорогу, але мовний бар'єр заважав нам спілкуватися і ми це робили мімікою. В поїзді німці давали нам харчовий пайок, але домашньої їжі нам вистачало і ми цей пайок віддавали працівникам залізничної колії, котрі її ремонтували, кидаючи його на ходу поїзда.
Туалету в вагоні не було і тому відносно часто поїзд зупинявся посеред поля для туалетних справ.
Попала я в один із таборів, де нас посадили на місячний випробувальний карантин: на добу давали 1 кухоль води і кусочок хліба. По закінченню місяця той хто витримав, був зарахований до лав працюючих, а тих хто його "не здав" були вибраковані. Де їх поділи, я не знаю.
Мені пощастило "здати іспит" і разом із щасливчиками нас загнали в конюшню, де розділи догола, а одяг відправили на дезінфекцію. Щоб ми не мерзли нам дали армійські німецькі мундири. По закінченню дезінфекції кинули нам вузли нашого одягу і ми, як ворони, накинулися на них, розбираючи хто що зміг ухопити.
Надалі повели в баню. Із великих котлів брали цеберками воду і кожну особу від голови до ніг нею обливали. Якщо на тілі були якісь негаразди - болячки, то вони синіли. У кого тіло було чисте, на лоб ставили червоний штамп, а в кого були виявлені синяки на лоб ставили подібний штамп тільки чорного кольору. І тут мені пощастило: я мала червону печать.
Поділивши таким чином на два гурти, нас роз'єднали. Я попала в червону шеренгу. Нас вишукували в колону по 5 чоловік. Прийшли "покупці": фабриканти і бауери, які відраховували нас по-штучно, як товар, забираючи на роботу. Так прискіпливо німці відбирали собі рабів, мабуть турбуючись про збереження свого здорового арійського генофонду, бо ми, як потім вияснилося, працювали поруч із німцями і, звичайно, за наявності інфекційних хвороб могли їх заразити.
Я попала до чудового фабриканта: спокійного, зрівноваженого, чуйного чоловіка і мені, як бачите, знову пощастило.
Фабрика розміщувалася в місті Нюрнберг по вулиці Вільгельмштрасе і називалася "Карлбюрер". Жили ми в величезному таборі, в якому налічувалося 2500 дівчат і 500 хлопців, який був оточений колючим дротом. Спали на 3-х ярусних ліжках, на яких були матрац та сіра тепла ковдра. Подушок і простирадл не було, тому під голову клали хто верхній одяг, хто піджачок, що попало.
В лагері дотримувався ідеальний порядок, не такий, як зараз в Щорську. Туалети чисті, баня працювала в п'ятницю, суботу і неділю. Для прання білизни та одягу давали пральні порошки. Нікого і ніколи не тільки не били, а навіть і не ображали. Більше того, прості німці нам додаткові харчі приносили, завдячуючи яким ми всі вижили, бо як би не їх допомога, ми б усі повиздихали б там від голоду. Годували погано: вранці якась зелена баланда, 300 грам хліба на добу. Ввечері крихітка маргарину чи ковбаси.
На роботу нас водили строєм під наглядом поліцаїв. Вони о 7-й годині ранку нас забирали і ці ж самі поліцаї о 19-й годині вечора нас повертали назад.
Я працювала в приміщенні, там виготовлялися шестерні, а для чого я не знаю. Зі мною поруч працювали 20 українок і декілька німкень.
Майстром був добродушний німець. Всі ми виконували одну і ту ж роботу. Внизу під приміщенням працювали 7 французів.
Проробила я тут спокійно без всяких казусів майже 3 роки і в квітні 1945 року нас теж спокійно визволили американці, які до нас віднеслися якнайкраще. Та передавши в руки радянським солдатам, ми негайно отримали людське приниження й були ними зустрінуті образливими словами "німецькі проститутки". Один наш солдат, відчуваючи безкарність і вседозволеність, хотів мене згвалтувати, як тварину, але я не підкорилася цьому "визволителю" і він мене так ударив сильно в обличчя, що із синяком я ходила декілька місяців. Але поскаржитись на жахливі дії "наших" було небезпечно і тому всі ми відчули принизливе відношення до нас, безвинних людей.
Повернувшись на Батьківщину, я вийшла заміж за не менш обездоленого хлопця Маценко Анатолія 1924 р.н., а в 1956 році у нас народився синок Валерій.
За завдані кривди і приниження людської гідності радянська влада і по сей день перед нами не вибачилася, а ось Німеччина, яка мені завдала значно менше горя, виявила мужність визнати свою провину, як переді мною, так і перед тисячами принудпрацівників шляхом виплати компенсації. На жаль це так, і цю комуністичну зневагу я заберу із собою могилу, яка і на тому світі мабуть не буде забута.
Одне до вас (це вона зверталися до мене, автора) прохання, якомога ширше опишіть про родовід Маценко та про інших, бо ми в цьому відношенні такі "глухі", що не знаємо абсолютно нічого про своїх батьків та дідів. Тож нехай хоч крихітку пізнають наші наступні покоління. Дякую вам за увагу" - так закінчила свої спогади-роздуми Маценко (Гайдар) Галина Зосімовна із селища Щорськ, вулиця Степова, будинок 18.
Син Іван Никонович Маценко по досягненні повноліття, поєднав свою долю із дівчиною по імені Христя Ткаченко. Її родинні коріння невідомі. Ходили чутки, що вона мала родові зв'язки із потокським родоводом Ткаченків, і ця версія нібито підтверджувалася фактом тимчасового проживання Івана та Христі в селі Потоки в розкуркуленій хаті, яка стояла поблизу фельдшерсько-акушерського пункту. Кому ця хата належала, свідки не знали.
Це подружжя мало багато дітей, зокрема:
1. Клавдія. Померла в 1983 році, мешкала в м. Запоріжжя;
2. Віра. Чоловік Степан Мартинюк. Діти: Світлана 1937 р.н., Володимир (1939-2001), Раїса 1942 р.н., Валентина 1944 р.н., Ніна (1946-1995);
3. Олександр. Був угнаний на принудпрацю в 1942 році до Німеччини. Помер в квітні 1990 року в м. Казань;
4. Володимир. Мешкав в м. Зеленодольськ. В цих місцях він відбував покарання терміном 2 роки, а опісля залишився на довічне там проживання. За не точно встановленими даними, саме він вплинув на долю рідного брата Олександра, який після Німеччини поселився також в цих північних місцях поруч із братом.
Про інших свідчень не маю.
Іван Никонович також був розкуркулений і де скінчилося його життя, свідки не знали. Його дружина Христя померла десь в 1946-1947 роках.
Така приблизна і можливо із помилками історія родоводу Маценко.
Аналізуючи прізвища, на жаль, злочинців, я не зустрів жодного представника так названих нацменів - греків, поляків, німців тощо, генетична спадщина яких не "заплямована" на рівні злочинів і не кидайте, мій читач, ганебні стріли в мій бік, бо в цьому питанні я аж ніяк не винний, на щастя.
Підтверджую, що в тій родині, де спадщина відома до десятого і більше коліна, подібного злочинного горя не існує, а якщо воно десь і зароджується, то на самому початковому етапі ці паростки легко знищуються (дорослі дерева викорчовуються тяжко).
28 лютого 2006 року Галина Пилипівна Бабенко (№ 129) згадувала:
"Мама з села Єристовка, дівоче призвище Дерій. Мій батько, Пилип Федорович 1892 р.н., ще юнаком познайомився із Бирюк Мотрею Тимофіївною, яка була рідною сестрою Коваленко Марії Тимофіївні 1902 р.н. Мотря мала позашлюбного сина Миколу приблизно 1916-1917 року. У них народилися дві дочки Віра Пилипівна 1919 р.н. і Олександра 1921 р.н., але по невідомій для мене причині дружина мого батька Мотря померла в 1029 р. і похована на так званому кагалівському кладовищі. Батько залишився із трьома малолітніми дітьми, і Марія Тимофіївна порекомендувала йому взяти в дружину Дерій Горпину Олексіївну 1904 р.н., а в книзі обліку рік народження вказано 1901 помилково, бо я точно пам'ятаю, що батько був на 12 років старший. Сталося це в 1930 році. Я родилася 4 січня 1931 року в селі Потоки. Хата 1907 року була збудована не батьком, а дідусем Федором.
Після мене білий світ побачив брат Микола в 1935 році. В 1937 році народився брат Іван, який після одного року життя помер.
Батько та мати вміли писати і читати, але який рівень освіти мали, я не знаю. Мама згадувала, що коли вона ходила до школи, то одного разу приїхав в клас піп, який відбирав талановитих співаків, і вона підійшла йому за цими даними. Тому вона була зарахована в церковний хор церкви с. Олександрівка.
Батько мав братів:
1) Петра 1893 р.н. Дружина Олександра 1894 р.н. Діти: Люба 1921 р.н., Віра 1923 р.н., Марфина 1925 р.н., Іван = 1926 р.н, Григорій 1927 р.н. Хата була розташована на "гладківській" стороні, яка в народі мала назву Баклажанівка, по сусідству із Ольгою Григорівною Кагал-Шматко та Василем Гладким. Петро помер влітку 1952 року. Після смерті дружини Антона Григоровича Довбні Олександра Федорівна Бабенко пішла жити в його хату на правах другої дружини;
2) Влас, р.н. невідомий. Дружина Івча. Діти: Петро, Олексій, Марія, Таїса. Проживав в селі Єристовка;
3) Михайло, 1908 р.н. Дружина Олександра Кузьмівна Каряка 1908 р.н. Діти: Ольга 1932 р.н. та Надя 1938 р.н. Чутки, що Михайло Федорович був суддею, не можу підтвердити. Він загинув на війні. Дружина Олександра вдруге була замужем за Федором Довбнею і народила дочку Любу в 1949 році.
Сестри:
1) Вустя 1898 р.н. Чоловік Баранік Дмитро. Діти: Дмитро, Віра 1923 р.н., Надя. Жила в селі Скелеватка;
2) Марія. Чоловік Антон Каряка. Вони мали лише дочок:
а) Зіна 1925 р.н., яка в 1943 році була насильно вивезена на принудпрацю в Німеччину, де в неволі познайомилася із подневільником - юнаком із Польщі по імені Стефан, поєднавшись навіки. В Польщі прижила двох синів Леся та Марика і звідти жодного разу на Батьківщину не приїжджала, а вже яка причина пояснити не можу;
б) Галина 1927 р.н. Закінчила металургійний технікум. Чоловік Борис, дочка Оля;
в) Ніна 1923 р.н. По досягненні повноліття вийшла заміж за потокського односельця Капиніс Григорія Яковича 1927 р.н., професіонала шофера, який був першим водієм в колгоспі "Червоний Жовтень" на автомашині ГШ-43-10. З часом ця родина переїхала на постійне мешкання в село Олексіївка, де приблизно в 1960 році збудували нову хату. Разом проживала свекруха Софія Іванівна 1899 р.н., неграмотна, а син і Ніна мали 7-ми річну освіту. 20 січня 1954 року в цій родині народився син Леонід, а другою дитиною була дочка Олена;
3) Марфина, цю рідну тітку я ніколи не бачила і тому пояснити її долю не можу;
4) Галина. Чоловік на прізвище Олефір із села Адамівка. Після весілля, як на те горе, молодята виїхали до м. Дніпропетровськ. Діти: Микола і Люба. Тітка трагічно загинула на станції Дніпропетровськ. Олефір працював провідником на залізниці. В цей день він повернувся із чергового рейса і побачив, що чомусь люди згуртувалися біля колії. Коли підійшов, то впізнав свою дружину, яка була смертельно травмована.
Мій особистий життєвий шлях цікавий і водночас хвилюючий. Були і сонячні дні, і темні ночі. Навчалася я в школі успішно і закінчила 7 класів на "відмінно". На подальший перебіг подій вплинула двоюрідна сестра Галина Антонівна Каряка, яка навчалася в металургійному технікумі і порадила мені також піти навчатися до цього закладу. Оскільки я мала відмінне свідоцтво, то прийняли мене без іспитів на хімічний факультет, надавши в гуртожитку місце для проживання.
Але на жаль технікум я не закінчила по ряду, причин, які я не змогла здолати.
По-перше, транспортна проблема. Після закінчення війни між селом Потоки і райцентром та залізничною станцією Божедаровка не було ніякого сполучення, а між містом Дніпродзержинськ, де знаходився технікум, та через станцію курсував лише один поїзд Долинська - Дніпропетровськ і щоб ним скористатися ми із села Потоки виходили під вечір, пішки доходили до вокзалу, там на підлозі ночували і вранці вирушали до міста.
Тому я інколи почала користуватися "послугами" вантажних поїздів. Одного разу потокський гурт, до складу якого входив військовослужбовець Оношко Семен, на ст.. Божедарівка сів на платформи і ми вирушили в напрямку ст. Верховцево, але на шляху зазнали нападу хулігана і нам прийшлося по вагонах тікати аж до паровоза. На щастя все скінчилося мирно, але ця транспортна ноша сильно виснажила ще зовсім юний організм.
По-друге. Під кінець 1946 року і на протязі всього 1947 року людей нашого регіону охопив голод, який, звичайно, повз нашу родину не пройшов. Батьки не могли забезпечити мене бодай мінімальним харчуванням, що ще більше ускладнило процес мого навчання.
По-третє. В технікумі всі предмети викладалися російською мовою і я не встигала "переводити" на зрозумілу мені мову навчальні вирази, що призвело до гальмування в оволодінні знаннями. (Автор: із Галиною Пилипівною в цьому питанні я не згоден. Хто бажав отримати освіту той її мав. Всі ми, Михайло Анацький, Іван Миколайович Манко мій дядько, Михайло Кравець, мій брат Іван, Анатолій Манко, Іван Степанович Манко та багато інших навчалися в цій же школі в ідентичних умовах і жодному із нас російська мова не завадила отримати вищу чи середню спеціальну освіту. Більше того Галина Пилипівна закінчила школу на відмінно, а навчальний процес включав в себе вивчення російської мови і літератури і тому вона їх знала на відмінно, які не могли значно вплинути на російське навчання в технікумі. На цій основі вважаю цю причину малозначимою)
Вчетверте. Ностальгія. Я жодного разу до технікуму не покидала рідне село Потоки і весь мій життєвий світогляд був замкнутий цим середовищем. Коли я вирвалася із нього, то попала в виключно "чуже" і все навколишнє мене душило інколи так сильно, що мій юний організм бунтував.
Ці та інші менш значимі причини знесилили мене настільки, що продовжувати подальше навчання я не змогла і тому повернулася на батьківщину, яка мене прийняла набагато лагідніше аніж місто. Я пішла навчатися на бухгалтера в торгівлю, а з часом прийшов період кохання. Заміж вийшла в 1952 році за свого однолітка Івана Порфировича Бараніка із села Скелеватка , якого швидко влада забрала на примусову працю в район Півночі із заліком цих років до військової служби. Тому син Микола народився 12 лютого 1953 року без батька. Але через деякий час із місця Іванової служби я отримала листа не від чоловіка, а від чужої мені жінки, яка повідомляла, що Іван вже її чоловік.
Так самотньо із сином в батьківській хаті я прожила біля 10 років.
В 1963 році я вдруге вийшла заміж за Довжика Василя Михайловича 1937 р.н. родом із Білорусії, який приїздив в наше село на заробітки і, як виявилося, пов'язав свою долю із ним навічно.
В 1970 році народився син Володимир Васильович, який як і я його мати, залишився жити в селі Потоки.
11 вересня 2000 року Василь Михайлович, вже пенсійного віку із дещо підірваним здоров'ям, в черговий раз пішов на роботу сторожувати на тік, але вранці 12 вересня додому не повернувся - помер.
Причина смерті згідно документа: гостра ішемічна хвороба серця.
На старість залишилася одна в хаті, яку ми купили у Жабко Луки", - так дещо сумно закінчила свої спогади Галина Пилипівна про родовід Бабенко.
Записані під номерами 139, 140 та 141 жінки на час складання книги обліку проживали під одним дахом, який мав два окремі житлові приміщення - з лівого боку мешкала Наталія Онішко, а з правого - родичка Анацька (Манко) Параска Яківна та Єфросинія Мілько.
В залежності від обставин, одні люди вміло вписувалися в господарську діяльність, а іншім це явище було недосяжне. На цій основі родовід Онішко займав лідируючі позиції в суспільстві, надаючи навіть нові робочі місця стороннім особам, він, як зараз говорять, був роботодавцем. Але в 1917 році нагрянула комуністична буря і рознесла на шматки не тільки оселю Онішко, а весь суспільно-політичний будинок, зокрема відібравши право роботодавця, із одночасним привласненням цього права: лише представники влади мали можливість користуватися цим правом, а всі інш,і за висловом їх вождя і вчителя Сталіна, були гвинтиками, які затягувалися чи послаблювалися в залежності від настрою цього лідера.
Наталія Іванівна Онішко - це представник великого родоводу Онішко, якій вдалося вижити в нелегкі роки розкуркулення і політичних репресій. Але більшість членів цього родоводу знайшли, на жаль, свої могили в тюрмах, на каторгах, померли від голодомору тощо (спогади див. розділ "Дідусь Микола").
Родина Самофал (№№ 148-154) прибула до нашого села в зв'язку із призначенням головою колгоспу Гаюка О.П. - рідного брата Поліни. Коли він отримав цю посаду, то майже одночасно запросив в село родину сестри. Вона поселилася в будинку, який в минулому належав чоботарю Скрипці, а сама будівля значилася в переліку за 1872 р.
З'явився Олександр Петрович Гаюк в нашому селі під кінець 40-х років ХХ століття. З цього часу розпочалася його ера господарської діяльності, яка тривала майже півстоліття із незначними перервами і закінчилася з його смертю, що сталася 4 травня 1997 року.
Його батько Гаюк Петро Дмитрович мешкав у Вінницькій області, звідки був призваний до армії і служив в районі Ленінграда. Там зустрів дівчину-сироту Настю, яка була за нього старша на 12 років. Та незважаючи на велику різницю у віці, вони прожили разом довгий і щасливий вік, народивши трьох синів Олександра, Філіпа, Леоніда і трьох дочок Поліну, Любу і Ніну.
Поява Гаюка О.П. і його дружини Катерини Сергіївни Свищ 1923 р.н. пов'язана з переселенням радянською владою селян з інших областей для обробітку земель на Катеринославщині.
За агітацією існуючої на той час влади Гаюк П.Д. з родиною переселився з Вінницької області на Катеринославщину в район села Бузинувате, 4 бригада (посьолок), на пільгових умовах: безвідсотковий кредит, безкоштовний наділ землі, безкоштовне перевезення майна із Віннічини на нове місце тощо.
В те саме село Бузинувате в 1925 році переселився батько Катерини Сергіївни Сергій Сергійович Свищ 1899 р.н. з дружиною Надією Федорівною Кобилячко 1900 р.н. та малолітньою дочкою із селища Чигрин Кіровоградської області.
На початку війни Олександр Петрович був мобілізований на фронт і попав служити в авіацію, де дійсно змужнів та набрався розуму. В армії вступив в члени КПРС і це членство відіграло в його подальшому житті домінуючу роль. По закінченню армійської служби партія направила його на відновлення сільського господарства. Так він попав в село Потоки, де збудував собі хату, пустивши міцні коріння.
В родині Олександра і Катерини народилися дочка Люба 1947 р.н., син Віктор 1949 р.н. (інвалід дитинства), син Микола 1955 р.н.
Ця інформація надана нащадком Катериною Сергіївною Гаюк (дівоче прізвище Свищ) 8 квітня 2010 р.
Пішли в гору і господарські справи. Після об'єднання колгоспів "Червоний Жовтень", "Червоний партизан" (село Скелеватка), "Нове життя" (село Надія), імені Андре Марті - ХХ партз'їзд (села Вільне, Олексіївка, Ленінське) в єдиний радгосп "Щорська птахофабрика" директором новоутвореного господарства було призначено Гаюка О.П., який після декількох директорських років за рішенням райкому партії був відправлений на навчання в партшколу. По закінченні навчання його шлях пролягав ще через ряд колгоспів, але завершив свою кар'єру він все-таки на посаді директора Щорської птахофабрики. В селі Вільне він придбав приватний житловий будинок, де і закінчилося його земне життя.
Мешкаючи в селі Потоки, Олександр Петрович забрав до себе батьків похилого віку. Батько Петро Дмитрович (12.04.1888-5.01.1959) та мати Анастасія Афанасіївна (14.05.1892-13.06.1969) поховані в селі Потоки на Кагалівському цвинтарі.
В лютому місяці 2006 року мій двоюрідний брат Іван Кагал до біографії Гаюка О.П. додав свої спогади: "Я очолював міжколгоспну будівельну організацію і по займаній посаді інколи спілкувався із Олександром Петровичем, який на мій погляд серед керівного складу виділявся потужною працездатністю. Був ввічливим, відносно зрівноваженим посадовцем. До горілки руйнуючої тяги не мав, але завжди в необхідно-зручний час для встановлення виробничо-дружніх стосунків із іншими особами він вміло цим зіллям користувався. Пам'ятаю випадок, коли я в черговий раз завітав до його кабінету, то він при мені чемно виховував "зухвалого алкоголіка" робітника механізатора, а після цього, діставши із сейфа пляшку коньяку, зі мною випив на ниві виробництва. Я не пам'ятаю жодного випадку, щоби Олександр Петрович "перебрав", він завжди цим зіллям в міру розумного користувався, надаючи іншим зразковий приклад".
За свідченням Тамари Антоновної Гоголь (Вовкової) від 29.01.2005 року, "Оксана Василівна Сім'ян (№ 158) відзначалася в селі магічною силою. Коли прийшов час відходу в небуття, то Оксана мучилася більше трьох діб і ніяк не могла вмерти. Тоді на пропозицію мудрих односельців, щоб її земля взяла, необхідно було в стелі (потолок) пробити дірку і коли це було зроблено, то вона через дві години померла. Як пояснити це явище із наукової точки зору не знаю".
Родовід Жабко (№ 163) походить із Черкаської області і в плановому порядку радянською владою під час колективізації наприкінці 20-х років ХХ століття був переселений в село Людмиловка. Але село розвивалося повільно і нащадки покидали цей населений пункт, як шури з тонучого корабля. По цій причині діти Андрія Жабко переселилися в село Потоки (в район минулого села Ново-Миколаївка). Зокрема дочка Поліна, купила хату у Степаниди Шамрай, яка виїхала із села в селище Щорськ.
Точної дати купівлі-продажу не встановив, але достовірно відомо, що в 1963 році Поліна Андріївна проживала самотньо в цій хаті. Надалі вона пов'язала свій життєвий шлях з Кузьмою Гайдей (див. порядковий № 192). Звідки походить цей чоловік, мені не відомо, але це не наш односельчанин. Згідно книги форми №1 він народився в 1902 році і, на мій погляд, гнаний міграційною хвилею, з'явився в нашому селі в другій половині ХХ століття. На початку пов'язав свою долю із Одаркою Кравець 1920 року народження, яка, як бачимо, була молодша від чоловіка на 18 років. Серед мешканців села ходили побрехеньки, що Гайдей одружився за віковими ознаками на дочці.
Через певний час вони розлучилися. Цей випадок стався після грудня 1963 року, бо, згідно книги обліку форми №1, до цього періоду вони жили разом. Причина розлучення пов'язана із переселенням Поліни Жабко до нашого села, яка причарувала цього похилого чоловіка (було йому за 60 років) і він знову одружився на жінці, котра була також молодша на 18 років. Отже обидві дружини були 1920 року народження, але Поліна по відношенню до Одарки була вродливішою. Кузьмаи Гайдей, дякуючи такому щасливому випадку, на старість збудував найгарніший будинок в нашому селі.
За станом на 2005 рік в цьому будинку мешкала родина Тамари Василівної Підуст, яка після розлучення із першим чоловіком Гончаровим пов'язала свою долю із струнким і вродливим чоловіком прізвище якого Дудченко.
Службовці селищної ради не вірно вказали рік будівництва, як хати Пріськи Савелівної Каряка (№ 180), так і Анастасії Крученик (№159) відповідно 1943 та 1942 роки, бо в цей період йшла кровопролитна друга світова війна і про будівництво хат тоді навіть думати було людям не під силу.
Кузьма Гайдей (№ 192) розлучився з Одаркою (№ 193) і оженився на Поліні Жабко (№ 163)
Доля Явдохи Олександрівни Васик (№ 194) і гірка і напрочуд цікава. Батьківська хата, де народилася Явдоха, розташовувалася біля школи. Була інвалідом дитинства із скаліченою ногою та горбом. Коли брат Леонтій одружився, то дружина родоводу Шматко, ім'я невідоме, поставила перед ним ультиматум - якщо цю каліку із хати не викинеш, жити із тобою не буду. В цю суперечку втрутилася її рідна сестра Одарка Йосипівна Шматко (Яременко). Причина втручання полягала в тім, що в 1929 році вона народила дочку Ліду. Саме в цей час в нашому селі організувався колгосп і всіх селян було зобов'язано вступити в члени цього колективу. Тому Яременки взяли Явдоху Олександрівну до своєї родини як няню і, таким чином, було вирішено багато питань, зокрема:
- закінчилися суперечки між Леонтієм та його дружиною;
- віднайшла спокійне місця проживання Явдоха;
- досягнуто догляд за новонародженою дитиною;
- батьки Яременко набули можливості спокійно працювати.
До речі, в родині Йосипа Шматко окрім Одарки та дружини Леонтія були ще діти, і лише дочки:
1) Параска, 1898р. вийшла заміж в село Потоки за Коваленко. Хата була розташована поруч із Скиртою Никоном (див. родину №42);
2) Марія 1910 р.н. (див. родину №61) була замужем за Сторчеусом. Хата розташовувалася на самому краю "гладківської" сторони на пагорбі. Діти: син Микола та дочка Ліна;
3) Улита - найстарша дочка із всіх відомих дітей Йосипа Шматко, яка народилася в 1892 році. Тому можна вважати, що їх батько приблизно 1870 року народження. Він переселився разом зі своїм батьком десь біля 1873-1875 р.р, облаштувавшись в селі Скелеватка. Це одна із перших родин цього села;
4) Ольга 1912 року народження.
Всі дочки народилися в селі Скелеватка і всі вийшли заміж за потокських парубків, за винятком Ольги, яка була замужем за Манко, нащадка все-таки потокського родоводу Омеляна Івановича, і лише мешкала не в с. Потоки, як її сестри, а в своєму рідному селі. Дивна закономірність: Улита також вийшла заміж в село Потоки за Демида Донченко і їх хата була розташована на "гладківській" стороні поруч із хатою сестри Марії в напрямку півдня.
А тим часом в родині Яременко їх дочка Ліда дорослішала і послуги Явдохи, як няні, зменшувалися із кожним днем і невідомо чим би все скінчилося, якби не трапився щасливий випадок.
В 1933 році в порядку планового переселення з Росії приїхав в село Антон Гоголь, який взяв Явдоху нянею вже для свого сина Івана терміном на 1-2 роки. Але Леонтій, брат Явдохи, продав потайки батьківську хату і виїхав в село Ковалівка, залишивши обездолену рідну сестру Явдоху ні з чим. Куди ж подітися тепер каліці?
І Гоголь прийняв милосердне рішення - взяв її на довічне утримання. Померла Явдоха Олександрівна в 1970 році і похована на кагалівському цвинтарі.
"Історія поселення родоводу Гладких (№ 200-203) в селі Потоки - згадував Іван Васильович (№ 203) 26 лютого 2006 року - сягає другої половини ХІХ століття. Мій прапрадід Пилип приблизно 1840 року народження разом із сином Федором приблизно 1865 р.н. десь біля 1880 року прибилися до села Потоки із Полтавщини і на сучасному місці збудували хату в довжину із півночі на південь. На той час хати по нашому ряду майже всі були розташовані дверима на схід. Наприклад Деркач Логвина, Жмірко, Шматко тощо. Натомість більшість хат в селі були розташовані зі сходу на захід, вхідними дверима на південь. Чому саме такий варіант забудови вибрали мій прапрадід Пилип та його, сусіди пояснити не можу. Лише зазначу, що якісні параметри цієї хати були низькі. Тому, коли прадід Федір одружився на Олені, звідки її коріння не знаю, то він збудував в 1904 році гарну і якісну хату, розташувавши її по потокському варіанту зі сходу на захід із південними дверима, яка надає житлові послуги і на цю хвилину.
Перший в цій родині побачив білий світ син Андрій Федорович приблизно в 1887 році, а вже дочка Олександра Федорівна, знаю точно, народилася в 1894 році. Вона була замужем за Бабенко Петром Федоровичем (роки життя приблизно 1893-1952) і прожила відносно довгий вік - 92 роки. Померла 19 червня 1986 року. Після смерті Петра вона десь на початку 1962 року вдруге вийшла заміж за Антона Довбню.
Мій рідний дідусь Андрій Федорович був одружений з Наталією Сіклівець родом із села Тепловка. Завдяки "тепловському" шлюбному варіанту, мій батько Василь Андрійович 1909 року народження зумів, звичайно при активній допомозі родоводу Сіклівець, закінчити Тепловську гімназію в обсязі 4-річного навчання.
В 18 річному віці батько оженився на односельчанці Явдосі Деркач також 1909 року. Пішли в черговому порядку діти: дочка Ніна 1928 р.н., дочка Валентина 1930 р.н., син Микола 1931 р.н. Надалі дітонародження призупинилося аж на 10 років. Лише в 1941 році народився я останній син Іван.
Батько, як освічена особа, на початку зародження колективних господарств працював бухгалтером, потім фізруком в школі. Остання посада пов'язана із тим, що батькові було присвоєно військове звання - молодший лейтенант, і саме це офіцерське звання надало йому можливість деякий час працювати на освітянській ниві.
Водночас зазначу, що офіцерський чин відіграв домінуючу і, на жаль, останню роль в житті батька. 17 травня 1941 року його в черговий раз було призвано до армійських лав на перепідготовку і, як виявилося, назавжди, бо розпочалася Друга Світова Війна і його не відпустили додому, а негайно мобілізували., В невдовзі він отримав поранення і був направлений на лікування в госпіталь м. Дніпропетровська, де моя мати Явдоха його провідала. Після одужання батька направили на фронт в район міста Москва, де в одному із боїв в 1942 році він загинув.
Отримавши похоронку, мати Явдоха Логвинівна деякий час сама виховувала четверо осиротілих дітей і лише десь в 1946-1948 р. прийняла Микиту Степановича Ткаченко 1894 чи 1896 р.н., який після повернення з фронту не був прийнятий своєю родиною, бо дружина вже була вдруге замужем (від автора - про цього чоловіка вже маються спогади, зокрема родоводу Прокопенко - див. №33).
Він прожив із мамою до 1962 року. Саме в цей рік мене було призвано в армію, і причину розлучення я не знаю. Відомо, що його забрала дочка Настя (Лигута, Красночуб), і він прожив під її наглядом один чи два роки, десь біля 1964 року помер.
Я після армії повернувся в рідну хату. Дружина Лідія Іванівна Оноприйчук 1945р.н. Вона мала рідного брата, лише по матері, Михайла Карпінського 1938 р.н.
Діти: сини Іван і Олександр".
Після закінчення своїх спогадів, сидячих поруч онучок і їх ровесниць -сусідок Радомських зацікавило питання - навіщо ця інформація? На це Іван Васильович відповів: "От як виростите, то будете знати історію села та їх мешканців, бо ми генеалогічного дерева майже не знаємо, а ви, завдячуючи праці Олександра Федоровича, дещо знайдете цікаве і, можливо, доповните недоказане нами.
До речі, із долею Микити Ткаченко пов'язана доля Кирила Микитовича Остапця. Справа в тім, що у Степана Ткаченко відносно рано померла дружина, залишивши йому синів Микиту, Дмитра і дочку Лукерію. Можливо, по цій причині Микита виявився не зовсім дисциплінованим чоловіком, хоча про його рідного брата Дмитра односельчани нічого поганого не згадували. Дочка Лукерія була замужем за Андрієм Удовицьким.
В цей же час в родині Остапець помирає господар Микита, залишивши дружині четверо дітей, одним із яких був Кирило Микитович (див. родину № 75). Тому Степан Ткаченко вдруге був одружений на вдові Остапець, ім'я якої мені невідомо. По цій причині Кирило довиховувався вже під наглядом вітчима. Він був одружений з Вовковою Марією Іванівною і мав трьох дочок - Марину, Ніну і Марію.
Остання, вийшовши заміж, мешкала в селі Адамовка. На питання про Остапець Тетяну Григорівну, яка жила під одним дахом із Федором Григоровичем, дати однозначну відповідь не можу. Можлив,о це рідна сестра Федора, бо по-батькові вони Григоровичі, та вийшовши заміж за Остапця, ім'я якого мною незнане, вона змінила рідне прізвище на чоловіче (див. родину №31, порядковий №100). Моя мати померла в 1983 році".
З родиною Івана Кузьмича Каряки (№ 213) породичалася Софія Товмач із села Людмиловка - її син Олександр Васильович був одружений на дочці Ніні Іванівні. Біографічна історія цього родоводу, надана мені С. Товмач 22 липня 2004 року в с. Людмиловка, в короткому нарисі така:
"Я народилася 28.04.1924 в селі Потапці. Батько Никифор Митрофанович 1899 р.н., мати Катерина Марковна 1900 р.н., брат Михайло 1922 р.н., який помер під кінець 20-х років. Восени 1933 року ми переселилися в село Людмилівку, куди ще раніше переселилися батькові сестри Пріська та Лукерія зі своїми родинами. Де вони жили на самому початку, пояснити не можу, але точно знаю, що коли наша сім'я приїхала до цього села, то ці сестри вже мали свої хати. Лише сестра Пріська померла і нас приютив її чоловік Дрозач Омелько зі своїми дітьми (Федір, Трохим, Данило і Марія). Тут ми перезимували зиму 1933-1934 року і влітку збудували для своїх потреб просто курінь, як тимчасове житло, одночасно розпочавши будувати капітальну хату. В той час люди один одному надавали допомогу в різних внутрішньогосподарських справах, зокрема і в будівництві. Тому наша сім'я зиму 1934-1935 року зустріла в своїй хаті, де народилися ще дві дівчини Клавдія і Зінаїда, які померли в віці приблизно 5-7 років. Після них на білий світ з'явився брат Віктор, який помер немовлям. Отже із народжених п'яти дітей вижити судилося лише мені.
В школу я пішла навчатися в відносно пізньому віці, чомусь в той час дітей віддавали до першого класу в 9 років і навіть ще пізніше. В селі Людмилівка школи не було, тому я і мої ровесники ходили до Потокської школи приблизно за 2 км від дому. Закінчила 7 класів, а 25 травня 1941 року учні і вчителі сфотографувалися на згадку.
На знімку: в другому ряді перша зліва сиджу я, 17 річна Софія Товмач, а в останньому ряду стоїть третя з лівого боку Галина Григорівна Кагал, моя майбутня сваха, котрій виповнилося 15 років.
У кожного випускника 1941 року народжувалися свої плани на майбутнє. Але всі задуми були перекреслені так швидко, що ми і оговтатися не встигли - над нашими юними головами загуркотіло пожарище другої світової війни. Коли розпочалася війна, батька негайно мобілізували до війська.
Пам'ятаю, що одного дня до нашої хати зайшов гурт німців і попросили молока. Мама їм подала глечик молока і корж. Солдати, поївши чемно подякували і пішли до своїх частин. Необхідно зазначити, що після вступу чужоземців, ніяких погроз, пострілів, насилля або інших негативних дій ні з нашої сторони, ні зі сторони німців не було. Окупаційна влада на початку свого врядування робочу силу до Німеччини силою не направляла. Але невдачі на фронті, породжені героїзмом і мужністю радянського солдата, почали різко зменшувати сили німців, і вони вимушені були використовувати допоміжну найману, частіше дармову працю поневолених народів. Тому в 1943 році розпочався період насилля. Учасниками вже цих подій були мої односельці і мешканці сусідніх сел.
Двоюрідний брат Дрозача Омелька Федір працював в конторі села Потоки і весь час мене зберігав від відправлення на чужину, але весною в травні 1943 року і він був безсилий, і мене силою відправили на роботу в Німеччину. Зі мною їхали Настя Кокоша, Віра Токар, Марія Жук, Марина Рудчук з с. Надія, Мокрина Мірчук, Віра Бабенко, Ольга Кокоша. Попали ми всі на роботу в місто Гамбург, де спершу ми працювали в пральні. Годували так: вранці 300 г хліба, якийсь сир смачний, давали масло. В обід суп з капустою чи горохом, а на вечерю не давали нічого. Спали в гуртожитках, на 2-х ярусних ліжках. Жилося погано, та все-таки грошенята отримували, вистачало навіть на лимонад. Визволили нас, здається, англійці і передали нашій військовій частини, де я познайомилась з Ющенко Василем Григоровичем. Працювали ми в підсобному господарстві. Місце нової роботи розташовувалося в селі Притмінь, звичайно, на території Німеччини. У вільний час ми інколи збиралися за столом і гарно відпочивали.
На знімку: в лівому ряді я четверта, а над нашими головами висів портрет "батька і вчителя Сталіна". На цьому знімку мого майбутнього чоловіка немає.
6 червня 1947 року народився у нас син Олександр. Проживати з немовлям в військових казармах-гуртожитку було дуже незручно, і молодий батько домовився із командуванням військової частини про відправлення мене та сина на Україну. У вантажних вагонах в супроводі обслуговуючого персоналу відправляли в район Білорусії корів, і цим поїздом я виїхала до Білорусії, звідти до Києва, а тоді і додому. Про повернення я повідомила батька, який зустрів нас на ст.. Божедаровка.
Чоловік Василь залишився ще служити в частині, яка дислокувалася в Німеччині. Пізніше він приїжджав, але я вже була замужем за Ухань Данилом Антоновичем, 1918 року, який трагічно загинув 18 вересня 1973 року в Кудашевському гранкар'єрі. Так я залишилася вдовою на весь залишковий період життя".
Походження родоводу Ухань живі свідки села Людмилівка, зокрема Софія Никифорівна, не знали, і тому про членів цього родоводу достовірних даних я не мав. Вдалося віднайти осіб на прізвище Ухань в сусідніх селах Олексіївка та Вільне, але які між ними родові стосунки ніхто і в цих селах також не знав. Тому, як наслідок, подаю коротко сухі документальні дані.
Село Вільне. Згідно книги обліку форми 1 Щорської селищної ради за станом на 25.12.1963 року тут самотньо мешкала Ухань Василина Тимофіївна 1898 року народження із однокласною освітою;
Село Олексіївка. Тут мешкала вже родина в складі Ухань Івана Якимовича 1930 р.н., освіта 7 класів, голова; Ухань Валентини Олексіївни 1939 р.н., освіта 7 класів, дружина; Ухань Людмила Іванівна 1959 р.н., дочка; Ухань Тетяна Іванівна 1963 р.н., дочка.
Свої спогади Софія Никифорівна закінчила словами: "Єдиного сина Олександра виховувала, як тільки могла і, на мій погляд, він пішов своїм життєвим шляхом чесною ходою. Прізвище я йому дала своє Товмач, бо з його батьком ми не мали офіційно зареєстрованого шлюбу".
Історія цього прізвища сягає козацького періоду. Загалом прізвище - це дзеркало національного походження людини. Баль, Гаража, Манко мають німецьке коріння і походять від відповідних німецьких слів. Кагал, Філіп, Оніш чи Онєш, Март, Шмат, Анацький мають єврейське коріння. Прізвище Карабаш тюркського походження. А от прізвище Товмач являє собою виняток із загального правила. Розкодував появу в побуті цього слова Дмитро Яворницький. В його праці "Історія запорізьких козаків" в розділі № 23 "Торгівля, промисли й ремесла" записано так: "Згодом усі торгівельні угоди запорізькі козаки укладали за посередництвом окремого стану людей, так званих ТОВМАЧІВ, котрі знали мови всіх народів, з якими козакам, доводилося укладати торгівельні чи якісь інші угоди", бо до їх появи "торгівельні угоди з іноземними, особливо з турками й татарами, вели німу торгівлю: не знаючи мови, обидві сторони, за літописним виразом, "полювали руками" (сторінка 88).
Звичайно готували товмачів не в запорізьких навчальних закладах-школах, які за висловом Яворницького "судячи із документа 1750 року за розмірами зовсім не відповідали кількості хлопців, що вчилися в ній, її подвір'я було настільки мале, що діти, зібрані сюди "съ разныхъ мьстъ всь въ кучь пребываютъ" ("Київська старина", 1891 рік, том ХХХІV, сторінка 491, вересень) і в яких "навчальними предметами були молитви, закон божий і письмо, грамота", бо вони існували при церквах із головним вчителем ієромонахом - уставником і тому ця освіта була обмежена, не кажучи вже про підготовку товмачів.
У січовій школі навчалися хлопчики, силою привезені звідкись козаками і потім усиновлені ними в Січі, або ті, що самі приходили до них з України й Польщі, бо запорізькі козаки-лицарі не були жонатими і тому ані козачок, ані козачат вони не мали.
Та все-таки, були чи не були козачки і, як наслідок, козачата? За дослідженнями Дмитра Яворницького, Миколи Костомарова та інших істориків істинні козаки за назвою лицарі, повторюю, рід людський не продовжували і тому нащадків після себе не залишали. Ось як про це явище документально писалося:
"Туди ніяким чином не могла бути допущена жінка" (М. Костомаров);
"У ХVІІІ ст., після зруйнування Запорізької Січі, тут з'явилася невелика група запоріжців. Вони найбільше дивували місцеве населення тим, що категорично відмовлялися одружуватись, а відтак і потомства по собі не лишали. Частина їх загинула в боях із турками, інші нібито перекинулись на їхній бік…" (УК, № 28.15.ІІ.2005р.). Мова йшла про переселення українців до Сербії, зокрема у автономний край Воєводино.
Але існували інші козаки, так звані зимівники, які за сучасним висновком, були аграріями: вони займалися господарськими справами на користь лицарів, а вести господарські справи без жінок було складно, а то і не можливо і як наслідок, ці, дещо другорядні, козаки вже були жонаті і рід людський продовжували. Тому нові українці при словах "козачат" зобов'язані чесно додавати слово "зимівників".
А готувалися товмачі в вищих навчальних закладах інших країн. Окрім товмачів Січ часто поповнювали "вчені й недовчені спудеї" Київської духовної академії. Але підтверджень щодо підготовки товмачів в цій академії я не віднайшов.
Тому, нащадки родоводу Товмач, ви можете пишатися науковим походженням свого прізвища. (Журнал "Жовтень", № 4, 1988 рік).
Доля родин Бабко (№ 217-218) і Шамрай (219-220) возз'єдналася на шлюбній основі, і тому спогади про них подаю сумісно, як вони були мені надані аматором-істориком Тетяною Іванівною Манко та нащадком родоводу Бабко Миколою Тихоновичем 5-6 березня 2006 року. За їх словами:
"У Петра Бабко приблизно 1870 р.н. на початку ХХ століття померла дружина Марія, залишивши низку дітей - Тихона, Амоса, Федорю, Мотрю, Івана та Григорія, які вимагали певного догляду, але на той час із нареченими було скрутне становище, і в селах Потоки та Скелеватка Петро їх не знайшов. Посміхнулося йому щастя віднайти другу дружину в селі Олександровка. Деякі свідки вказували, що вона була із села Калинівка, можливо і так, бо ці два села були розташовані поруч.
Ім'я її було Палашка, а призвище Шамрай. Переїхала вона в хату Бабко ще із трьома своїми синами, а саме Пилипом 1914 р.н., Василем, який був молодший за Пилипа, та Павлом. Тож сімейка склалася велика. Одних дітей було дев'ять душ, доля яких наступна.
1. Амос був одружений на Анацькій Марії Іванівні (1895 - 5.04.1978). На жаль, життя Амоса було передчасно обірване злочинною діяльністю медпрацівників. Амос народився 15.04.1893 року, так вказано на надгробному знаку, але згідно книги обліку ф. 1 Щорської сільради в цей саме рік значиться народження і брата Тихона, що за природними умовами неприпустимо (автор: встановлено, що книга ф. 1 мала значні помилки, тим самим підкреслюючи про халатне відношення службовців сільради до її складання, які отримували систематично зарплатню, користувалися пенсійними пільгами тощо і не несли відповідальності за свої прорахунки. Мною віднайдена істина і тому "брехню" буду писати в дужках). Амос помер 12.03.1963 року і похований в селі Потоки.
Діти: сини Володимир та Петро, останній був інвалідом без однієї ноги, декілька років працював директором школи-інтернату в м. Дніпропетровськ; дочка Надія.
2. Тихон народився 16.04.1895 року і треба так співпасти - два рідних брати народжувалися майже в один і той же день. Дружина Палашка Омелянівна Манко, яка народилася 14 вересня 1894р. і прожила до 23 квітня 1986 року, перевершивши на 11 років вік чоловіка, який помер 23 вересня 1976 р. Поховані на Кагалівському кладовищі. Дружина Тихона Петровича походить з іншого села, а саме із якого не відомо. Ця жінка ввійшла в історію роду не під своїм прізвищем та по батькові, лише її ім'я вірне. Справа в тім, що в селі Потоки наш далекий пращур Омелян Іванович Манко на початку ХХ століття залишився вдівцем і в друге одружився "на чужій" Олександрі, взявши її із дочкою Палашкою, яку удочерив, надавши прізвище Манко (одночасно було замінено і рідне батьківське ім'я, тому по батькові вона стала називатися Омелянівною).
Тихон та Палашка мали:
а) дочку Валентину 1920 р.н., чоловік Михайло, пройшла знущання примусовою працею в Німеччині. Дочка Ліна 1945 р.н.;
б) сина Григорія 1924 р.н. В 1945 р. сталінський режим запроторив його в так названу трудармію, де умови існування були гірші аніж в тюрмах. На початку 1947 р. батько Тихон і мати Палашка отримали від нього листа, в якому він прохав вислати хоч "крихітку" продуктів харчування, але це прохання батьками не було виконано, бо в 1947 р. наше село охопив голод, і тому син допомогу не отримав. В трудармії по цій причині, а можливо були ще додаткові негаразди, Григорій Тихонович помер, не залишивши нащадків;
в) дочку Зінаїду 1926 р.н., чоловік Володимир. Діти: син Анатолій, дочка Алла;
г) сина Миколу 1930 р.н., дружина Люба 1930 р.н. родом з Херсонської області. Закінчив будтехнікум, опісля 3-річний інститут, віддавши будівельній галузі всі свої творчі роки. Діти: дочки Вікторія 1961р.н. та Оксана 1971р.н.;
д) дочку Надю 1937 р.н., чоловік Микола, який зловживав алкоголем і по цій причині завдавав горя дружині та єдиному сину Сергію. "Зелений Змій", на жаль, рано відправив його в небуття. Надя мешкала в м. Полтава.
3. Мотря (1910 р.н.). Чоловік Василь Леонтійович Манко. Діти: сини Григорій та Олександр, дочка Тетяна (див. спогади в розділі "дідусь Микола").
4. Іван. Дружина Мелашка. Мешкав в місті Дніпродзержинськ і мав єдину дочку Любу, яка замужем не була і по цій причині нащадків не залишила. Іван загинув в 1944 р. в Румунії .
5. Федоря. Чоловік Василь Поліщук , який в 1941-1943р. співпрацював із німецькою владою. Разом із німцями втік до Німеччини, але там був заарештований і розстріляний. Після цього Федоря Петрівна покинула місто Дніпродзержинськ і облаштувалася в місті Жовті Води. Мала двох синів Олександра та Миколу.
6. Григорій, дружина Нюра, яка була з міста Одеса, мала німецьке національне походження і досконало володіла німецькою мовою. Григорій Петрович під час окупації в 1941-1943 р.р. переховувався від німців разом із якимсь євреєм на прізвище Новак, але коли вступили наші війська, саме цей єврей запродав його і тому під кінець 1943 р. він був відправлений на каторгу в Казахстан, незважаючи на інвалідність: був без руки. В 1947 р. дружина Нюра із дітьми Алою, Валентиною та Анатолієм поїхали до Григорія в Казахстан. Там він і помер.
Така далеко не повна доля рідних дітей Петра Антоновича Бабко, а доля дітей другої дружини Палашки Шамрай наступна.
1. Син Пилип Никифорович Шамрай народився 27 листопада 1914 р. Нажаль, наступні роки життя майже повністю прийшлися на лихоліття війн: братовбивча жовтнева революція, за нею громадянська війна, потім період розкуркулення, репресії і найжахливіша в історії людства друга світова війна.
Пилип приймав безпосередньо участь в другій світовій війні, звідки в чині майора та із відкритою формою туберкульозу був звільнений на доживання.
Під час війни познайомився із Ніною Федорівною із села Калинівка, яка була народжена 18 січня 1921р., приймала також безпосередню участь у бойових операціях, була шофером. По закінченні війни Пилип та Ніна одружилися і повернулися в село Потоки. Вони мали двох синів, але тяжка хвороба Пилипа Никифоровича негативно вплинула на їх вік життя.
Так, син Віктор, народжений 23 квітня 1947р. прожив лише 35 років. 22 серпня 1982р. пішов в берег перепнути теля, де по дорозі впав і навіки.
Онук Пилипа Ігор Вікторович, народжений 18 вересня 1970р. прожив ще менше - 30 січня 2000 р. помер.
Необхідно відзначити милосердність дружини та матері Ніни Федорівни, яка не відмовилась від смертельно враженого туберкульозом чоловіка Пилипа та слабких дітей.
Помер Пилип Никифорович 24 січня 1964 р. Антоніна Ляшенко (Прокопенко) 21.04.2005р. згадувала: "В день похорон природа принесла в село таку снігову хуртовину, що білого світу не було видно, та односельці із почестями поховали цього солдата війни на цвинтарі села Потоки".
Ніна Федорівна, долаючи тяжку свою долю, померла 12 квітня 1991р. і похована в селі Потоки поруч із чоловіком;
2. Син Василь, на відміну від рідного брата Пилипа під час війни, зрадивши Батьківщину, перейшов на бік загарбника. Після вступу наших військ вчасно втік, як виявилося, до міста Дніпродзержинськ, де розшарувався серед міського населення. Ходили чутки, що завдяки патріоту Пилипу, його радянська влада не притягала до відповідальності за зрадницьку діяльність;
3. Останній син Шамрай Павло був одружений на Степаниді Мажуровській, із якою перший чоловік Мажуровський розлучився, виїхавши в село Бєловка, де працював головою сільради і залишивши в селі Потоки сина Олександра. Степанида і Павло Шамрай мали вродливу дочку Раю, яка деякий час була замужем за Іваном Антоновичем Гоголь.
Микола Тихонович Бабко 30 червня 2006 року про своїх далеких пращурів надав наступну інформацію: "Найстарішим пращуром, котрий не загубився в пам'яті нащадків, був прапрадід Василь приблизно 1820 року. І'мя дружини не відоме. Мали багато дітей, зокрема мого прадіда Атона приблизно 1845 р.н., котрий в 1870 році пішки із села Потоки ходив в Крим в гості до свого рідного брата, ім'я котрого також не відоме. В 1870 році народився мій дідусь Петро, а подальша доля членів мого родоводу вже вищеописана".
2 січня 2006 року дочка Григорія та Марії Галина Григорівна про свій рід Скирти (№ 222-224) повідомила так:
"Батько народився в селі Потоки в 1912 року в заможній трудолюбивій родині Івана Скирти будинок, якого знаходився в районі Біллаїв - там де був фельдшерсько-акушерський пункт. Про народження матері маю достовірний офіційний документ:
"Мама - свідчила далі Галина - померла 24 березня 1997 року.
Батько мав наступних сестер та братів:
Сестру Явдоху 1894 р.н. Заміж вийшла в с. Морозово за Бондаренко Пилипа 1895 р.н. Вони мали:
- дочку Марію 1920 р.н. Чоловік Хрокало із с. Щорськ;
- дочку Надію 1922 р.н.;
- дочку Олександру;
- дочку Галину 1925 р.н."
На моє прохання Галина Пилипівна Бондаренко 2 та 10 січня 2006 року щиро поділилася своїми спогадами про свій родовід так:
"Мої пращури жили в районі фельдшерсько-акушерського пункту на західну сторону в гарній хаті, дах якої був під черепицею, що на той час вважалося явищем добробуту. Дідусь Іван і бабуся Мокрина були невтомними хліборобами і моя пам'ять зберегла їх навіки. Часто вони мене брали із собою в поле, куди рано вранці виїжджали гарбою запряженою парою волів чи коней для обробітку зернових культур, бо овочеві культури висаджувалися біля хати і їх обробіток відбувався в "вільний від колосових час". Приваблювали вони мене тим, що із собою брали харчові продукти, які вживали безпосередньо в польових умовах: свіже повітря, вітри тихі і буйні, хмари і сонце, дощі грозові і спокійні - ці природні явища зачаровували мене, а їжа здавалася такою смачною, якої опісля мені не пощастило вживати. Окрім цього лагідне бабусине та дідусеве відношення до мене надавало такої приємної наснаги, що здавалося весь мій організм вбирав цілющі чари природи без зупинок і пропусків.
Але блаженний час був розтоптаний односельцями, які були обдурені ідеологічними забобонами нової влади і громили, карали, вбивали ні в чому невинних людей, зокрема всю родину моїх пращурів Скирти Івана. Із добротної, збудованої виключно руками моїх дідуся і бабусі при допомозі рідних і знайомих хати були насильно викинуті на вулицю не тільки дідусь Іван і бабуся Мокрина, а вся родина. Окрім цього каральна експедиція забрала все рухоме майно, повторюю, абсолютно все, включаючи навіть дитячі іграшки, які мені були такі дорогі та милі. Де поділи дідуся не пам'ятаю, але "звідти" він вже ніколи не повернеться, бо я чітко пам'ятаю, що його в наших місцях не ховали.
Бабуся Мокрина із дітьми, внуками і деякими пожитками приютилася в сараї, чомусь він мені нагадував курінь, який розміщувався в районі школи на низ до балки (автор - це приблизне місце, де мешкав Деркач Прокіп. 10 січня 2006 року двоюрідний брат Іван Кагал підтвердив наявність цієї будівлі, яка, на його погляд, була конюшнею чи сараєм і розташовувалася на південь від хати Деркачів).
Дідусеву хату було конфісковано чи націоналізовано і віддано, на яких умовах не знаю, односельцю Кокоші Пилипу Корнійовичу".
Додаток. Згадка дочки Пилипа Корнійовича Ольги приблизно 1925 р.н. від 4 січня 2005 року: "Наша родина жила в хаті біля кручі напроти Манко-Балів через берег по сусідству із Онішко, а зараз із Зинюком. Після розкуркулення Скирти Івана його добротну хату у місцевої влади купив мій батько Пилип, а вже яким чином в нашу стару хату переселилася родина Скиртів не знаю".
Дійсно Мокрина Скирта із "деркачівської конюшні" переселилася в хату біля кручі. Брат Микола стверджував, що ця хата була збудована пращуром Манко і в ній закінчив земне існування наш прапрадідусь по батьківській лінії Семен. Коли в його родині одружився син Микита з Ганною Баль, то цим молодятам батько збудував окрему хату на південь від хати Баль, де ми народилися і виросли. Хто після Семена там жив, брат не знав, але під кінець ХІХ на початку ХХ століть там жили дійсно Кокоші і Скирти.
"Після Галини Пилипівної - продовжувала вже Галина Григорівна - в родині моєї тітки Явдохи народився син Микола аж в 1938 році. Він згадував 10.01.2006 року, що батькові було соромно дивитися в очі односельцям за занадто пізнє дітонародження.
Сестра батька Одарка Іванівна та брат Андрій Іванович рано покинули село Потоки, виїхавши до м. Дніпропетровськ, де невдовзі вони загадково померли. На мій погляд дядько Андрій і тітка Одарка були вродливими, але з коротким віком життя.
Сестра батька Анастасія Іванівна була замужем за Андрієм Ведькало із сусіднього села Скелеватка (в майбутньому - директор гранкар'єра). Діти: сини Петро та Микола, дочки Галина, Люба та Ольга;
Сестра батька Ольга Іванівна мала чоловіка Заєць. Після розлучення тітка Ольга із сином Іваном виїхала до м. Фрунзе, а чоловік проживав із другим сином, ім'я не пам'ятаю в м. Харьків. Як склалася їх доля не знаю, родині стосунки обірвалися назавжди, на жаль.
Брат батька Никон Івановича після одруження з Пріською Підуст збудував собі хату недалеко від батьківської через дорогу. Мав: сина Миколу 1938 р.н., дочку Таїсу, яка була замужем за Миколою Оніщуком із с. Надія, сина Володимира, який трагічно помер, покінчивши своє життя самогубством (застрелився), але деталей трагедії я не знала.
Сестра батька Мотря Іванівна проживала поруч із нами під одним дахом і була інвалідом дитинства 2 групи. Мала дочку Марію, яка не успадкувала від матері природних недоліків і по закінченню 7 класів облаштувалася в місті Дніпродзержинськ, де створила свою нормальну родину. На старість дочка свою матір забрала до міста і доглянула її до смерті.
Я по досягненню повноліття вийшла заміж за Яременко Василя Трохимовича 1940 р.н. із села Надія.
Діти: син Володимир 1960 р.н. який трагічно загинув на воді 16 серпня 1991 року в селищі Кринички, син Олександр 1964 р.н. проживав недалеко від нас батьків в с. Потоки, дочка Люба 1968 р.н. мешкала в с. Щорськ.
В 1947 році народився мій брат Андрій Григорович, якому ім'я надали на честь рідного його дядька Андрія Івановича Скирти, рано покинувшого білий світ в розквіті літ. Його дружина Лідія походила із села Лиховка. Діти: дочка Вікторія та син Олег. Родина мешкала в м. Вільногірськ".
Господар Григорій (№ 222) запам'ятався автору як гостелюбна особа. Він любив голубів і мав їх в великій кількості. Пам'ятаю, що саме він мені запропонував пару чудових, на його погляд, голубів, і звичайно безкоштовно, сизокоричнуватого оперіння, якими я пишався серед своїх однолітків. Григорій дуже часто палив і для цієї мети він самотужки вирощував тютюн особливої якості. На жаль цей дружелюбний чоловік мав недолік - надзвичайно брудно лаявся і при цьому він це робив при дітях, жінках, високо посадових особах, як мовиться ні совісті, ні сорому в цьому відношенні він не мав. На щастя його діти цей недолік не успадкували.
Його дружина Марія (№ 223) мала від природи чудовий голос, і за свідченнями мого батька, знавця пісенного народного фольклору, так невимушено висококласно "виводити" в хоровому колективі могла тільки вона.
Місце мешкання родини Скирти не відповідало позитивним вимогам і було розташоване на обриві. Тому коли в селі Потоки спорожніла хата старожителів Філіп, то Григорій Скирта покинув свою хату і переселився в цю оселю, де хата була не гірша, а в деякому відношенні і краща, зокрема тим, що на відміну від "нашої" хати, яка була розрахована на дві сім'ї, ця філіпівська хата за своїм плануванням призначалась виключно для однієї родини, а огород був просто відмінної якості.
Таким чином, одна із первісних хат с. Потоки спорожніла, ніхто туди не забажав поселятися і з часом вона розвалилася. На її місці керівники радгоспу "Щорська птахофабрика" заклали фундамент і навіть виклали стіни нового будинку… та нагрянула нова суспільно-політична перебудова, якій не тільки цей будинок, а багато іншого майна виявилися непотрібними. За станом на 2004 рік доля цього будинку на рівні місцевої сільради не була вирішена. Тому односельці самочинно розпочали демонтаж і на весні 2005 року не стало нічого, окрім залізобетонного фундаменту.
Прізвище родини походить від назви стародавньої річки Скирт, яка в свою чергу має грецьке коріння від слова "oxipraw", в перекладі "стрибати, танцювати". "Скирт река злу игру сыграла гражанам". Так про неї писав літописець Малала. Місто, де стався трагічний паводок, називалося Едессе. В ньому було знищено декілька будинків та загинуло багато людей. Коли біда відійшла, місцеві жителі згадували, що подібне було і раніше: "Скирт припляшет дурную пляску с гражанами" (В.Ключевский, Т.VІ. стор.42,1959р.)
Період життя літописця Малала в точності невідомий, одні історики сходяться на думці, що він жив приблизно в шостому столітті, а другі - що значно пізніше. Професор Василь Ключевський не розкодував нам, де саме протікала ця "танцюристка"-річка та як її назва була в ХІХ ст., і чи існувала вона взагалі під час його життя. Він також не пояснив історію міста Едесс. Та я йому вдячний і за цю інформацію, котра надала можливість дещо розібратися в національному походженні родоводу - Скирта.
В українській мові слово "скирта" означає "стіг" або ж "ожеред" і відноситься до засобу зберігання сіна, соломи тощо. Російсько-український словник (том ІІІ, стор.325) не вказував історію походження цього слова і навіть словник іноземних слів, запозичених українською мовою із других мов, умовно названих іноземними, нічого не пояснив по слову "скирт". Лише зауважу, що в російській мові це слово замість букви "т" пишеться із буквою "д", набувши вигляду "скирда". В нашому селі українське слово "Ожеред" ніхто не вживав, я його за свій вік ніколи не чув, як і аналогічне за значенням слово "стіг". На мій погляд в українській мові раціональніше було б використовувати слово "скирд" (скирдувати солому тощо), як слав'янське, залишивши грецьке слово "скирт" грекам.
Про неслав'янське, а грецьке національне походження цього родоводу наочно вказує факт розкуркулення Івана Скирти. Це зло започаткували і реалізували в повному обсязі лідери комуністичного режиму, які в основному (про це я вже писав) знущалися над родинами нацменів (національні меншини). Для лютої верхівки прізвище Скирта не носило таємничості і за їх вказівками Ведькало по кличці Касік, як найближчий сусід, разом із іншими членами каральної експедиції розтрощили родину Івана.
Член родоводу Довбня (№ 277-280) Дмитро (№ 278), знаний поточанами, як висококваліфікований спеціаліст в автогалузі, не втримався від спокуси познущатися над своїми пращурами шляхом зміни родового прізвища, яке за його "удосконаленням" набуло вигляду Довбич. На жаль в нашому селі він не єдиний (Кагал-ов, Шлик-ов та інші).
Одночасно із зміною свого прізвища Дмитро Васильович перемінив і дружину Оксану Григорівну, із якою пішла жити рідна дочка Лідія Дмитрівна, на Марію Антонівну. Але на цьому змінний процес не призупинився і надалі він був пов'язаний із зміною місця проживання. На 25 грудня 1963 року Дмитро Васильович із другою дружиною та дочкою Валентиною (1950 року) мешкав вже в селі Олексіївка лише без матері Ганни Панасівної.
Перша дружина Оксана Григорівна після розлучення проживала в окремій хаті, яка розміщувалася в районі козацької могили разом із дочкою Лідією, яка по чоловікові мала прізвище Баранік і народжена була в 1931 році.
Причину розлучення нащадки не повідомили, а серед мешканців села Потоки ходили побрехеньки, що Дмитро не забажав жити з дружиною Оксаною тому, що вона була "старіша" за нього на 4 роки і коли він зустрів на своєму шляху жінку, на 7 років молодшу, то не втримався від привабливої молодості.
Слід зазначити що Марія Антонівна за зовнішніми жіночими ознаками дійсно переважала Оксану Григорівну і, як мовиться в народі, правди ніде подіти. Вона подарувала Дмитрові трьох дочок, із яких Антоніна була найвродливішою в додаток мала чудовий співучий голос і, як наслідок, приваблювала до себе протилежну стать.
Та як склалися подальші долі членів цього родоводу - не знаю.
Походження прізвища Шлик (№ 293, 298-300), на мою думку, таке. Родина Шликів переселилася з Росії, тому односельчани вважали їх росіянами.
Але в російскій мові слова, від якого могло піти прізвище лик, не існує. А ось у німецько-російських словниках є слово Schlick, в перекладі "мул; наносний грунт; суспензія". Саме від цього слова пішло прізвище австрійського філософа і фізика Мориц Шлік (ВРЕ, том 29, с. 434).
Софія Підуст (№ 314) мала дівоче прізвище Сульженко, а замужем була за Віктором Савельовичем Підуст, який під час війни 1941-1945р.р. був розвідником і прославив себе, як герой і патріот своєї Батьківщини.
Про нього та про Олексія Сидоровича Сульженко письменник Горчаков згадував в книзі "Зустрінемося після завдання", але на протязі довгого часу я в бібліотеках цю книгу не зустрічав, на жаль.
10 березня 2006 року Тетяна Тимофіївна Анацька (№ 316) при допомозі Віри Вовкової згадувала про свій родовід так: "Батько Тимофій Константинович народився в 1901 році в хаті, яка була розташована в селі Ново-Миколаївка. Про наше національне походження він ще за життя мене інформував, що наше етнічне походження мало єврейське коріння, а саме переселення його діда пов'язане із негідною поведінкою уряду Росії по відношенню до єврейського народу, але я такого нічого не відчувала при житті в селі Потоки, мабуть сторони конфлікту віднайшли загальний знаменник. Він вперше оженився на дівчині по імені Параска, коли йому ледве виповнилося 18 років.
В 1919 році народився син Петро, а при другій вагітності дружина Параска померла.
Ще в радісний сімейний час мого батька, в село Потоки приїхала невісткою до Карабашів Наталія Іларіонівна Сидоренко, яка вийшла заміж за грека Дмитра і походила вона із села Михайловка, яке розташоване поруч із селом Вітровка. В цій родині сталося горе. Померли майже одночасно чоловік Дмитро Андрійович Карабаш і їх перша дитина. Тоді Наталії вже нічого не залишилося, як повернутися до батьків в с. Михайлівка.
Саме ці дві трагічні події привели мого батька до другого одруження і він, згадавши про вдову Наталію Сидоренко, негайно виїхав в село Михайлівка зі сватами, незважаючи на той факт, що наречена була старша за батька на 11 років. На щастя, все скінчилося добре, і після 20-х років ХХ століття Наталія Іларіонівна переступила поріг на правах дружини Тимофія Анацького, яка замінила матір малолітньому синові Петру. Далі пішли свої діти.
В 1924 році появилася на білий світ я, дочка Тетяна, в 1925 році син Степан, а в1927 році син Іван. Ця жінка мала напрочуд лагідний характер і в оселі батька засяяло добром, яке не згасало до останньої миті її життя.
Син Петро по досягненні повноліття залишив батьківську оселю і чомусь подався в Росію, де дуже часто змінював місця мешкання і одночасно дружин, а причиною була відсутність своїх дітей. В подальшому родові зв'язки порушилися, і як скінчилося його життя мені не відомо.
Син Степан був одружений з Вірою Кирилівною Вовковою, також1925 р.н. Діти: дочка Ніна та син Леонід, а потім пішли внуки та правнуки. В селищі Щорськ Степан збудував собі хату, в якій помер 8 березня 2005 року.
Син Іван при допомозі брата Степана також "втік" із колгоспу до цього ж селища. Я була замужем за Михайлом Васильовичем Власик, 1932 р.н., з села Ковалівка. В 1954 році у нас народився син Василь, який був названий на честь дідуся Василя, але на четвертому місяці життя син помер. Після смерті сина стосунки з чоловіком погіршилися, і ми розлучилися. Він повернувся до батьків в село Ковалівка, а я залишилася в своїй батьківській хаті. Працюючи в Кудашевському кар'єрі, в 1979 році зустріла Івана Феодосійовича Мазур, також 1932 р.н., і ми зійшлися. Він був розлучений, залишивши дружину і сина в Криму.
В селі Потоки деякі родини почали покидати Батьківщину через нерозумну політику урядовців, у тому числі наші сусіди Підуст і Токар. А новим сусідом на південну сторону став Шлик Дмитро Андрійович 1919 р.н. - переселенець із Брянської області. Між ним і Іваном час-від-часу спалахували незрозумілі суперечки. Одного разу у нас було спалено сіно і, як виявилося, в цій справі брав участь Шлик. Він підговорив Валерія Степановича Кокошу за півлітра самогону, щоб той це зробив. Дізнавшись про суть цього злочину, Іван Феодосійович із люттю в душі пішов виясняти стосунки до Дмитра Андрійовича на його територію. Врешті-решт все скінчилося кривавою бійкою із якої Шлик вийшов переможцем, а Іван, отримавши тілесні пошкодження, ледве переступивши поріг, помер. Справа розглядалася в міліції, які встановили вину постраждалого.
Так я залишилася вдовою, і на старість літ доживаю в хаті брата Степана разом із його дружиною Вірою Кирилівною.
Батько в родині Анацького Кості був не єдиним сином. Він ще мав:
- сестру Марфу, яка вперше була замужем за Тарасом Прокопенко, а після його вбивства вдруге вийшла заміж за вдівця Трохима Карабаша;
- сестру Палашку. Чоловік Антон Іванович Троцько. Діти: Галя, Петро та Іван;
- сестру Ялисовету. Чоловік Філіп ім'я забулося - це рідний брат Савви Гордійовича Філіпа. Діти: Іван, Ганна, Ольга. Жила в селі Скелеватка;
- брата Юхима. Дружина Манко Параска Яківна. Діти: Пантелеймон, Олена, а далі забулося;
- брата Григорія. Дружина Кагал Марфина Кузьмівна 1906 р.н. Діти: Михайло та Рая".
Сім'я Івана Петровича Неставальського (№ 340) переселилася в село Потоки із сусіднього села Надія, збудувавши тут собі гарний будинок. Сам господар оселі все своє відоме життя віддав сільському господарству, досягши певних успіхів. Закінчив трирічну партшколу в м. Кіровоград, що дало йому можливість займати керівні посади, дійшовши до управляючого відділенням радгоспу "Щорська птахофабрика".
Іван Петрович і Лідія Григорівна народили і виховали трьох дітей, із яких син Валерій (№ 342) досяг найвищих успіхів в військовій справі.
Народився Валерій Іванович в 1957 році в сусідньому селі Надія. Закінчив 8 класів Потокської НСШ, а науку 9-10 класів опанував в Щорській загальноосвітній середній школі. Пращури цього хлопчини походять із Кам'янець-Подільського регіону, можливо саме цей фактор вплинув на подальшу його долю - по закінченні школи він поступив в Кам'янець-Подільське вище військове інженерне училище, в якому була одна рота десантників. Приймав безпосередню участь в військових операціях Афганській війні. Три роки цього пекла випробували нашого односельця на мужність. На щастя, повернувся зовні неушкодженим, але внутрішні травми не пройшли повз здоров'я Валерія Івановича і час-від-часу вони про себе нагадували.
Звільнившись із лав армії в чині полковника, він не "сів на лаву запасних", а зайнявся повноцінною цивільною справою, яка була пов'язана із торгово-комерційною діяльністю.
"Історія походження родоводу Золотухіних (№№345-349) пов'язана із заможним господарюванням пращурів Онішко. Переселившись із полтавської губернії в село Скелеватка, вони відносно швидко розбагатіли. Рівень багатства зараз встановити неможливо - згадував 9 травня 2005 року нащадок Золотухін Іван Федорович - але достовірно відомо, що всі вони тримали найману людську робочу силу. При цьому слід зазначити, що своя тутешня сила була дорогою, бо людей на той час в селах було мало, і тому економічніше було "завозити" цю найману силу із Росії. Так в одному із подвір'їв з'явилася наймичка із села Крюково Борисовського району Курської області.
Саме в цьому селі мешкала сім'я мого батька Федора Омеляновича Золотухіна і матері Онисії Максимівни (рік народження не пам'ятаю). Внедовзі після мого народження, що сталося 15 грудня 1921 року, моя мама помирає. Мені, казав батько, було десь місяців шість.
Напівосиротілі діти: Олександр 1911 р.н., Настя 1915 р.н., Данило 1918 р.н. і звичайно я.
В 1925 чи в 1926 р. в наше село повернулася Онішківська наймичка із села Скелеватка, яка заполонила серце батька і одного дня в нашу оселю прийшла мачуха. Пам'ятаю, що нас дітей вона пригощала цукерками і керенськими грошима із зображенням орла. Це явище запам'ятав навіки, бо жили ми бідно і солодощів не знали.
Нова господарка запропонувала батькові поїхати на Україну в село Скелеватка, де печуть запашний білий хліб, про який батько і поняття не мав. Він підкорився дружині, продав хату і, найнявши бричку для перевезення нас до ст.. Ново-Борисівка, вирушив в дорогу.
Приїхали ми на станцію Кудашівка, де вже брички нам ніхто не дав і тому ми, навантажившись домашнім скарбом, пішли пішки в село Скелеватка. Там за якусь плату батьки знову пішли в найми до багатого Онішка, в якого раніше працювала наша мачуха, ім'я забулося, а оселилися ми в клуні Кокоші, котрий надав її нам як тимчасове житло. Але експлуатація була занадто тяжкою і батько та мати покинули Онішка, перейшовши в село Потоки до заможного Йона Андрійовича Карабаша, який поселив нас в хату, що розташовувалася через дорогу. Там батько шив чоботи та інше взуття.
Я із Сашком виконували посильні домашні роботи, а також допомагали батькові в пошиві взуття, за це господар нам добре платив. Ми у нього зажили, як мовиться в прислів'ї, як у бога за дверима.
Про його родину майже нічого згадати не можу, лише те, що людей в його оселі завжди було багато, а чиї вони були, мій дитячий розум ще міг тоді розібратися.
Господарство його було, на мій погляд, велике, бо він зі своєю родиною не встигав в ньому упоратися і тому наймав додаткову робочу силу. Пам'ятаю, що коли розпочинався теплий період на весні, то я, Сашко і батько залишали шевське діло і повністю переходили на літній графік, який був пов'язаний із чередою корів, але чиї це були корови, пояснити не можу. Мабуть вони належали Карабашеві, бо в противному разі він би нас не утримував за свої кошти. А можливо люди домовлялися із ним за якусь плату і ми пасли додатково корів, які належали односельцям, бо стадо було дуже велике і щоб усі корови були лише Карабаша, я не думаю, лише повторюю, платив нам за роботу тільки господар. Забігаючи вперед, скажу, що я не пам'ятаю, як із ним поступила влада під час розкуркулення. Лише зазначу, що період між 1930 і 1937 роками в їх сім'ї діти не родилися, і тому вважаю, що комуністи не пройшли повз його заможне господарство. Чого коштував тільки на його честь названий Йонівській сад. Тому оці сім років Йон Андрійович десь знаходився за межами своєї родини, а коли повернувся, то дітонародження відновилося, а саме в 1937 році на білий світ з'явилася дочка Рая, а в 1940 син Олександр.
Загинув Йон Андрійович на війні, ходили серед односельців чутки, що це горе трапилося у Смоленської області.
Та знову про себе. Десь під кінець 20-х років ХХ століття радянська влада розпочала заселяти переселенцями із західної України село Надія. Тут і батькові було виділена присадибна ділянка, де ми збудували собі невелику хату. Окрім того влада нарізала нам біля 12 га землі, а вже як ми її обробляли, згадати не можу, час був тривожний, ламали одне - будували інше, і охопити ці змінні процеси я не міг.
Мій батько зловживав алкоголем і ця біда призвела до нової біди. У мачухи не витримали нерви і вона розійшлася із батьком. Похоронивши своїх дітей, сина та дочку, вона виїхала в район Харкова до своїх родичів.
Наближався голод 1933 року і батько, взявши лише Данила, кинув нас в селі Надія і подався назад в село Крюково, але невдовзі по загадковій причині він там і помер. Тоді Данилові не було чого робити, як їхати назад. Повернувся опухлим від голоду і ледь не помер.
А ми, я та сестра Настя, жили самі, бо брат Олександр вже був одружений з Ганною Вікторівною Загоруйко, 1920 р.н., і купив собі хату у Андрія Ражди, де за станом на травень 2005 року проживала його дружина. Сам він рано помер, десь в віці біля 60 років, не залишивши дітей. На початку жив випадковими заробіткоми в м. Дніпродзержинськ, де одного разу попав під поїзд, яким йому було відрізано ногу, а після робив бухгалтером в колгоспі "Нове життя".
Сестра Настя вийшла до війни заміж за Трохима Католика, народивши єдиного сина Василя, але потім вони розійшлися. Трохим загинув на війні.
Рідний племінник Василь Трохимович народився в 1941 році в селі Надія. Але це село виявилося не "довгожителем". Причин не знаю, можливо тому, що воно було заселено комуністами силою, шляхом агітаційної пропаганди, а їх мешканців жителі сел Потоки та Скелеватка називали "гатяки" і вважали, на мою думку, дещо відсталими від них в розумовому відношенні. Мабуть, щоб позбутися цього ярлика, більшість "надійців" по мірі можливості покидали село Надію і переселялися в "цивілізовані" села Потоки і Скелеватка. Додам, що подібна доля чекала село Людмиловку, народжене аналогічним порядком, що і село Надія. Тоді висновок прямо сам напрошується - села Надія та Людмиловка штучно були утворені комуністичним насиллям і, як тільки ця сила послабла - люди негайно почали їх покидати. Наприклад, діти Трохима Яременко Віра, Ніна та Василь переїхали в село Потоки; в село Скелеватка - Іван.
Василь Трохимович - не виняток, і пішов, як усі "надійці". Він збудував собі гарний будинок в селі Потоки на Слободі по сусідству із Марією Онішко та Марфиною Манко. Його дружина Антоніна Ігнатівна Бойко 1941 р.н. Мали сина Василя Васильовича 1963 р.н. Вийшовши заміж в село Потоки, Тоня перетягла і брата Анатолія, народженого 24 травня 1948 року, який по досягненні повноліття 18 річним юнаком залишив чуже йому село.
Данило Федорович пішов в армію, звідти був мобілізований на війну. Десь в 1943 році його частина була в селі Олександровка і він вирішив самочинно піти додому, а коли повернувся нікого уже не було. Місцева влада його арештувала на 15 діб, потім надала 3 доби відпустки і наказ їхати в Дніпропетровськ в понтонний батальйон, з яким він пройшов всю війну і неушкодженним повернувся в село Надія. Колгосп направив його в село Софіївку на курси бухгалтерів, де він зустрів свою кохану Тамару Сергіївну Біду 1927 р.н. Помер в селі Потоки, де і похований.
Я, Іван Федорович, 1921 р.н. - інвалід дитинства і тому в армії не був. Дружина Жук Софія Яківна 1926 р.н. із села Мало-Софіївка. Її батько Яків Леонтійович та дідусь Леонтій займалися сукновиробництвом, мали шеретовку і інше майно. Але нова влада комуністів їх розкуркулила, забравши все, навіть посуд. Дідуся арештували, а батько Яків втік в село Покровка разом із сім'єю. Через деякий час він влаштувався на роботу в гранітной кар'єр, а дружина Дар'я Петрівна домогосподарювала.
Під час війни в окупаційний період, коли гонителів-комуністів не було, Яків збудував собі хату по сусідству із селом Потоки, на так званій Надійській слободі, а коли вони повернулися десь восени 1943 року, то вже його не чіпали. Де загинув дідусь Леонтій, комуністи не повідомили. З каторги він не повернувся. Ми мали сина Володимира 1944 р.н., дочку Любу 1946 р.н. та сина Олександра 1949 р.н.
Про походження нашого прізвища маю легенду, яку передав мені батько, а йому цю казку розказував його батько. В російському селі, де жили наші пращури, появилася хвороба золотуха, і треба ж було так статися, що вона нібито вразила дітей лише нашої родини. За переказами, золотуха нападає тільки на дітей. Звичайно, батьками були прийняті народні міри по лікуванню. Ну наприклад, купали дітей в солоній воді, або в соснових гілках, або в листях чорної смородини чи кропиви. Батько казав, що, як попереджуючий захід, треба дітям давати їсти кропиву в свіжому та вареному вигляді.
Завдяки цим мірам золотуху вилікували, але опісля всі селяни нас стали називати "золотухіни", а коли прийшов час офіційної реєстрації, то в державні документи вже, як прізвище, попало це прізвисько. Так ми і пішли по житті із прізвищем Золотухіни". - закінчив свої спогади Іван.
Олександра Іванівна Філіп (№ 350) мала пряме відношення до нашого родоводу по материнській лінії - її рідна сестра Тетяна була замужем за материним рідним братом Терентієм Манко.
Згідно книги обліку форми № 1, Олександра народилася в 1893 році, але на на цвинтарі вказані інші дані - 30.04.1903р. Таким чином вона "помолодшала" аж на 10 років. Її рідний племінник Микола Терентійович 14 квітня 2007 року на моє питання по уточненню дати народження був схильний до 1893 року, бо, за його словами, в 1910 році вона разом із батьками покинула село Грузинівку, коли була вже дівкою.
Гарна за вродою, гостра на язик, веселогомінка в компаніях, вона перевершувала свого чоловіка Саву Філіп. Скільки я її пам'ятаю, стільки часу вона в колгоспі не працювала. В хаті завжди було охайно прибрано і сама була належного вигляду. Померла 26.09.1980 року і похована на цвинтарі села Потоки.
Савелій Гордійович Філіп народився 19.11.1888 року. Але рік народження книга обліку форми № 1 підправляє так: менший за Саву брат Григорій народився 20 січня 1886 року. Отже старший за віком брат Савелій не міг бути народженим в 1888 році, а свідок Віра Баранік вказувала, що він народився на самому початку 80-х років ХІХ століття н.е.
Зі свого боку зазначу, що якби він народився в 1888 році, то його парубоцькі роки співпали б із роками мого дідуся Миколи, але останній, пам'ятаю, згадував, що Савка за його старший був років на 7 чи 8, і вони разом не парубкували. Тоді фактичний рік народження Сави Гордійовича десь 1881 рік.
В моїй пам'яті він залишився зрівноваженим, із розсудливо-філософськими висновками чоловіком. Я майже ніколи не бачив на його устах усмішку. Такі риси характеру господаря цього подвір'я "відлякували" однолітків його синів і до них рідко хто заходив.
"На його погляд, вождь світового пролетаріату Ленін - то хитрий нелюд, котрий своїми діями та бездіяльністю принизив людську гідність до щонайменшої позначки із одночасним винищенням величезної маси людей, і по цій ідеологічно-політичній причині ми, віддані партії комсомольці, не віталися із сином Іваном" - так згадував Іван Онішко 10 грудня 2005 року про Саву Гордійовича.
Мама згадувала, що коли мені, ще дитині, односельці довірили тягати сітку соломи на скирту волами, то Сава Гордійович прокоментував це явище так: "який малий - а вже розумний".
Доказом характерних рис, притаманних дійовим особам цієї рубрики є наступний фотознімок.
Ніжний ряд. Сидять: 1. Вже знайома нам О.І.Філіп.
2. Батько, на плечах якого гармошка розлягалася.
3. Поруч мати.
4.На передньому плані Ганна Марківна Мілько (Прокопенко).
5. За нею її чоловік Влас Микитович Прокопенко;
6. В шапці Зінюк із дочкою.
Верхній ряд. Стоять: 1. Явдоха Манко.
2. Сава Гордійович.
3. Іван Савельович.
4. Віра Іванівна Токар (Ткаченко).
5. Гармоніст Олександр Ткаченко.
6. Двоюрідна сестра Раїса Андріївна.
7. ЇЇ чоловік Леонід Грек.
8. Героїня весілля Галина Сульженко (Манко).
9. Рідна тітка Марфина Миколаївна.
10. Двоюрідний дядько по материнській лінії Микола Степанович.
11. Григорій Підтиканий - інвалід по слуху (німий).
Це фото пов'язане із весіллям, котре відбулося в нашій оселі - брат Микола офіційно одружився, сталося це в травні 1956 року.
На знімку в нижньому ряду першою з лівої сторони сидить Олександра Іванівна Філіп (Повстенко), котра своїм виглядом підтверджувала життєрадісність, дотепність, неординарність тощо.
Вище неї стоїть чоловік Сава Гордійович Філіп. Він в чорній сорочці на весіллі, і навіть цей факт показував на його понад міру "серйозний характер". Порівнюючи вираз його обличчя із всіма іншими учасниками цього весілля, ми примічаємо, що він повністю відрізняється від інших. Можливо, в цьому "винувате" ім'я, яке походить із арамейської мови і в перекладі означає "старець" ("Моя сім'я". №1. Січень. 2009 рік).
Поруч із ним стоїть його рідний син Іван Савелович, котрий, незважаючи на природний недолік органів слуху, був веселим, життєрадісним чоловіком. Ці риси він, мабуть, успадкував від своєї матері.
Родовід Філіп в нашому селі мав середнього рівня поширення і під кінець ХХ століття повністю зник.
За словами аматора-історика Віри Парменівної Баранік, першою ластівкою із цього родоводу, яка залетіла в наші сучасні місця не по своїй волі, а, як мовиться в народному прислів'ї "куди голка - туди і нитка", була Наталка Філіп - дружина Хоми Кагал. Ця родина мала суто єврейське національне походження і була однією із перших в селі Скелеватка разом із Онішко, Шматко тощо.
Наталка і Хома мали:
- синів Костю та Василя, які загинули на війні, а Петро з пораненням в голову повернувся додому інвалідом;
- дочку Ганну, яка через легеневу хворобу десь біля 3-1935 р.р. померла.
Відкривши нові землі, за родиною Філіп-Кагал потяглися родичі Наталки, зокрема рідні брати Сава Гордійович десь 1881 року народження та Григорій Гордійович 1886 р.н., котрі приїхали разом із батьком Гордієм і поселилися в селі Потоки поруч із оселею Данила Прокопенко.
Доля Григорія виявилася не зовсім щасливою. В 41 річному віці народилася його дочка Ялисовета, яка була настільки бажана, що батько аж тремтів за нею. Але в 1945 році, рік який приніс мир і здавалося, що в оселі людей запанує спокій, родинна тиша та благополуччя, в цій родині сталося непоправне горе - померла щаслива зірка Ялисовета Григорівна.
Вбитий тяжкою бідою, батько поник головою і ходили чутки серед односельців, що він скаржився на бога, який маючи всемогучу силу приніс йому найбільше людське горе.
Григорій Гордійович не зміг винести смерть дочки, серце не витримало мученицьких випробувань і в наступному 1946 році він пішов в небуття. Живі родичі, знаючи про батьківське кохання до дочки, поховали його поруч із могилою Ялисовети. Ці дві могили і зараз існують, нагадуючи нащадкам про тяжку і водночас кохану долю батька і дочки.
Взагалі необхідно зазначити, що сини Гордія чомусь дуже пізно одружувались. Так син Савка шлюб мав, коли йому було вже біля 40 років. Він і дружину Олександру Повстенко вибрав "похилого шлюбного віку", на час шлюбу їй було біля 30 років.
Після одруження вони збудували собі окрему хату в селі Потоки поруч із хатою Манко, що сталося після голоду 1921 року. На погляд Віри Яременко, ця хата була збудована в 1928 році, і її батьки приймали безпосередню участь в будівництві хати.
В цій родині було три сина. Борис та Олександр народилися майже один за одним, так би мовити в нормальному режимі, а останній третій син Вван побачив білий світ аж в 1940 році, коли батькові було вже біля 60 років, а матері біля 50. В цьому віці здоров'я батьків не кращого рівня, і тому, як правило, народити повноцінну дитину в такому віці неможливо, що і сталося в цій родині. Син Іван мав інвалідний слух із одночасним "шкутильганням" мовлення.
Якщо сини Гордія одружувалися пізно, то син родини Віктора навпаки зробив це в юному 18- річному віці - Іван Вікторович 1900 р.н. пов'язав свою долю із Олександрою Яківною Соловей, також 1900 р.н., і вже в 1919 році в цій родині з'явилася дочка Антоніна, яка померла в 1949 році, ледь перейшовши 30-річний вік. Відомо, що Віктор Філіп мав ще дочку Федорю 1908 р.н. (див. родину № 63, порядковий № 198).
Внучка Сави Гордійовича Раїса Іванівна Філіп своєю імміграцією під кінець ХХ ст. до Ізраїлю підтвердила, що коріння цього родоводу частково мають іноземне походження, бо до цього гурту на шлюбній основі вливалися особи іншого походження, зокрема Олександра Повстенко, дружина Савелія Філіп, яка була щирою українко. І тому про "чисту" національність взагалі мови не може бути. Більшість із нас це "суржики".
Ще і ще раз нагадую, що село Потоки було заселено багатонаціональними особами. Тут ми зустрічаємо євреїв, греків, німців, поляків, українців, росіян, білорусів тощо" - так закінчила свої спогади віра Баранік.
15 квітня, 9 жовтня 2007 року та 26 квітня 2009 року нащадок родоводу Філіп Іван надав мені інформацію про історію своєї родини. За його словами "дочка Раїса емігрувала до Ізраїлю через збіг обставин. Батьки чоловіка Півняк Бориса жили в місті Хайфа і коли на території України відбулися політичні потрясіння вони запросили сина переїхати до Ізраїлю і 8 червня 2001 року Раїса зі своєю родиною покинула межі Батьківщини.
Вона народила двох синів Євгенія та Даніка, якому за станом на 2007 рік було 1,5 року. ЇЇ чоловік працював в кафе, а дочка Рая не працювала, бо мала на цей період малолітнього сина. Мій батько мав братів Григорія, Силу та сестру Василину. Брат Борис казав, що наше коріння має початок із Польщі, а вже коли пращури з'явилися на теренах Росії, то вони отримали назву польських євреїв. В Потоки дідусь Гордій Філіп переселився із Полтавщини".
Односелець Іван Миколайович Манко 15 квітня 2007 року про родовід Філіп мав таку думку:
"Гордій Філіп мешкав від нас через одну хату, а на південь поруч із нами через балку жила Векла Філіп. Точних даних про цей родовід надати не можу, а приблизні такі. Десь на початку ХХ століття Гордій взяв собі в дружину жінку із позашлюбною дочкою по імені Векла. Чи перша, чи друга це була дружина не знаю. Мабуть все-таки друга, бо Гордій мав дорослих дітей, зокрема відомого нам Савелія.
Ця жінка народила ще чотирьох дочок - Тетяну, Катерину, Марфину та Ялисовету, останню ми знали, як Ліза.
Одружившись, Гордій удочерив Веклу, надавши їй своє прізвище Філіп, із яким вона та її нащадки пішли життєвим шляхом, а ось по батькові вона, згідно книги обліку форми №1, значилася, як Григорівна 1915 р.н.
Цікаво, що з'явившись на білий світ позашлюбним чином, нащадки Векли пішли аналогічним шляхом: дочка Галя також народила позашлюбну дочку Світлану".
Нащадок родоводу Філіп Іван Савельович рекомендував мені по історії його роду звернутися до брата Бориса, але той цього не забажав. На жаль, не тільки Борис Савелович відмовився від спілкування, а і його син Юлій та рідний брат Олександр Савелович. Як наслідок генеалогічних досліджень про ці родини я не проводив і їх історія на сторінках мого твору відсутня.
Але нащадок родоводу Філіп Іван Савелович, дізнавшись про відмову братів Бориса та Олександра, навпаки настирливо прохав, щоб я обов'язково вніс на сторінки книги всі, абсолютно всі доступні дані про його родовід на згадку нащадкам.
Після вагань і роздумів, я пішов на поступки ровеснику Івану Філіпу, але відмова його братів значно понизила рівень історії про родовід Філіп.
Двоюрідний брат Івана Філіп по материнській лінії Микола Терентійович, дізнавшись про відмову родичів в частині пояснення історичного шляху родоводу Філіп, коментував цю відмову так: "в цій родині були якісь не зрозумілі навіть мені двоюрідному брату по лінії мами риси характеру її членів, зокрема замкнутість, окрім брата Івана. Мабуть це наслідок виховних дій батька Сави Гордійовича, котрий був якимсь винятковим чоловіком, і ця винятковість особливо проявлялася в замкнутості, небажанні до спілкування із односельцями. Він навіть до нас відносився не зовсім по-людські.
На моє переконання, відмова від внесення історії цього родоводу на сторінки твого твору безпідставна, бо члени цієї родини мешкали поруч із усіма поточанами, вносили об'єктивно чи пасивно свої впливи на хід життя усіх без винятку односельців і, як наслідок, не тільки без Філіпів, а навіть без одного односельця історія села буде обкрадена і тому не повна. Отже я прошу, а якщо точніше, то навіть вимагаю, щоби ти ішов шляхом правди і не реагував на примхи окремих односельців, зокрема мого двоюрідного брата Бориса. Історія єдина і неповторна".
Для офіційного підтвердження національного походження родини Філіп я задіяв тривалий пошук, який увінчався успіхом. Допоміг розкодувати це питання дослідник християнства О. Мень. В його творі "Син людства" на сторінці 43 читаємо: "день смерті царя Ірода став опісля національним святом євреїв. Родина царя організувала йому пишне поховання: "облаченное в пурпур тело несли на золотых носилках". За ними в супроводі гвардійців йшли його сини: Архелай, Філіп та інші, народжені від численних жон Ірода. По заповіту землі на північ від Йорданської області та Галілеї відійшли Філіпу". (О.Мень. "Син людства" М. Протестант. 1992 року. Стор.43-44).
Отже слово "філіп" має єврейське походження, яке закріпилося в іменах та прізвищах. По мірі розширення меж єврейського християнства рухалося одночасно і це слово, яке зустрічаємо в історії Римської імперії, Іспанії, Франції тощо. Так Франція пишається письменником Філіпом Шарлем Луї, а Іспанія згадує своїх чисельних королів Філіпів, зокрема Філіпа IV по кличці Красивий (1268-1314 р.р.).
Вивчаючи родовід Філіп, зокрема його національне походження, я в черговий раз пересвідчився, що історик-аматор В.П. Баранік володіла достовірними знаннями. Лише одна загадка залишилася без відповіді: де Віра Парменівна здобула ці знання і як їй вдалося на схилі своїх літ зберегти їх в кришталево-чистім вигляді? На жаль я занотував в своїй праці не всі її знання, значна більшість не знайшла місця в моїй праці, бо вони не відповідали моїм задумам, але ця велична історична глиба через похилий вік історика беззворотно зникла і майбутні покоління людей не дорахуються багатьох знань".
№ 364 - Неставальський Володимир Леонідович. Про долю цього чоловіка пояснення надав 15 лютого 2006 року мешканець села Потоки Іван Петрович Неставальський:
"Ми жили в селі Надія. Моя сестра Антоніна, 1930 р.н., покохала Леоніда Стаховича Філоненко 1929 р.н. і від їх стосунків в 1950 р народився Володимир Леонідович. Але невдовзі Леоніда було призвано до лав Радянської Армії на дійсну службу.
Після відбуття до армії шляхи Антоніни і Леоніда розійшлися в різні сторони. Леонід так "закохався" в військові справи, що армії віддав весь свій активний період життя і в чині майора пішов у відставку.
Сестра Антоніна вийшла заміж за Долінчук Степана 1918 р.н і в 1954 році в їх родині з'явилася дочка Галина, а в 1955 році - Ніна.
Нерідний батько і, особливо, свекруха після народження рідних дітей до Володимира ставилася не кращим чином. Щоб не розпалювати скандалів, сестра вирішила віддати сина на подальше виховання в школу-інтернат, яка розміщувалася в селі Красно-Іванівка. На щастя, мій рідний племінник не впав у розпач, а пішов надалі твердою ходою своїм життєвим шляхом. По досягненню повноліття оженився на Самофал Валентині Петрівні, 1955 р.н. За станом на 2006 рік його родина мешкала в м. Новомосковськ Дніпропетровської області".
Наша сусідка Ніна Трохимівна Яременко 16.02.2006 року згадувала:
"Доля цього хлопця на перших порах виявилася занадто тяжкою. Я його пам'ятаю і нібито зараз бачу обездоленого, обшарпаного, невмитого та, найстрашніше, голодного. Рідна мати Антоніна та рідний батько офіцер Леонід відвернулися від нього, від своєї рідної кровинки. Боляче було дивитися на сирітське шатання хлопчиська при живих батьках. В той час, як син Володимир ніс мученицьке існування, батько, офіцер радянської армії, забезпечений всіма благами, "виховував" підлеглих солдат в дусі моральної порядності, мужності, патріотизму тощо.
На деяке щастя, котре було миттєвого рівня, бабуся Філоненко час-від-часу підгодовувала свого рідного онука, але взяти під опіку не наважилася, мабуть стримував це зробити син, повторюю, мабуть, бо істинної причини я не знаю. На мій погляд мати Антоніна прийняла в цій ситуації єдино вірне рішення, відправивши сина на подальше виховання до школи-інтернату".
Закінчую чергову тяжку історію своїх односельців наступною настоновою-зверненням:
Цю історію читайте
Сльози проливайте
І на схилі своїх літ
Себе покарайте,
Бо не вині ваші діти,
Ні в чому не вині,
Тож нащадків своїх рідних
Розуму навчайте.
І сиротами не лишайте.
Родовід Хом'як (№№ 446-449) походив із сел Пасинки та Мовчани Жмеринського району Вінницької області. Десь біля 1955 року мати трьох дітей Євгенії, Надії та Григорія Лідія Кіндратіївна Хом'як (Мартинюк), шукаючи кращої долі забилася на початку в село Потоки, потім в села Олексіївка, Трудове-Спільна нива, Вільне тощо.
Чоловік Лідії Василь Хом'як загинув на війні і на її плечі лягла тяжка ноша по вихованню трьох дітей, несучи злиденне існування, а мандрування ще більше ускладнювали становище.
Разом із матір'ю мандрували і діти, які по мірі зростання закохувалися в місцевих мешканців.
Саме це надало дітям можливість стабілізувати місце мешкання. Так Євгенія прижилася в с. Вільне, вийшовши заміж за місцевого парубка Трофименко. Син Григорій віднайшов своє місце в селі Потоки, одружившись з місцевою дівчиною Анастасією Василівною Прокопенко, а дочка Надія зупинилася в селі Трудове.
Мати Лідія Хом'як десь біля 1972 року знову повернулася в межі Вінницької області, але і там вона довго не затрималася. Врешті-решт призупинила свої мандрівки в місцях мешкання дітей. На початку діти придбали їй окрему хату в с. Трудове, де мешкала дочка Надія, але затишного місця вона і тут не отримала, і тому з часом перебралася до дочки Євгенії в с. Вільне, де і закінчилося її "мандрівне" земне існування в віці понад 90 років.
Я пам'ятаю, що після смерті Сталіна в наші місця ринулися на заробітки, як їх називали, "западенці". Заключаючи трудові угоди на сезонні роботи, вони дещо поліпшували своє злиденне становище. На цій основі в наших краях ходили чутки, що ми жили матеріально краще, аніж люди Західного регіону.
Тому Лідія Хом'як не поодинока заробітчанка. Так в хаті Балів мешкала землячка Лідії також із двома дочками і сином. Я пам'ятаю найменшу дочку Надю, яка, як опісля виявилося, ще в дитячі роки, закохалася саме в автора цього твору і, коли досягла дорослого періоду, прислала мені листа. Але мене вже в с. Потоки не було і коли через певний час я навідався до батьків, то вони мені піднесли лист-подарунок із Липецького району Вінницької області назву села забув, із якого я дізнався про існування почуттів кохання. Та бурхливий час становлення "на ноги" не дав мені можливості відповісти на ці почуття.
На знімку: родина "вінницької заробітчанки". Біля матері стоїть дочка Надія з бантом на голові.
