ПОТОКИ
Переселення
Звідки і чому з`явилися в цій місцевості наші рідні пращури?
Як я вже згадував, через об`єктивні причини козацьке суспільна утворення на цей період закінчувало своє існування. Тому урядові Росії необхідно було прийняти відповідне рішення щодо заміни одного суспільно-політичного устрою іншим. Зробити це судилося імператриці Катерині II. Очолюваний нею російський уряд успішно справився із складним суспільно-політичним явищем. Катеринославщина розміщувалася безпосередньо на теренах Дикого поля. У міру краху козачини уряд переселяв на їхні землі людей із інших регіонів. Так в 1751-1755 р.р. в Слав`яносербському повіті віднайшли собі землі серби, молдовани, валахи, болгари та чорногорці, а в період від 1750 до 1760 років тут селилися розкольники-втікачі, які були помилувані урядом.
Прийшовши до влади, імператриця Катерина II не обійшла своєю увагою росіян і за період з 1775 по 1782 р.р., який істориками був найменованим періодом підвищеного відведення Катеринославських земель поміщикам, було роздано 4.470.000 десятин, куди одночасно було переселено із середньої Росії 97609 душ.
В 1779 році у район Маріуполя були переселені греки із Криму та грузини із Кавказу, які тут зорганізували 24 населені пункти.
В 1780 році землі роздавалися відставним солдатам, а в 1781 році було дозволено переселити із малоземельних губерній біля 24000 ревізських душ селян.
"Ревізські душі" - це одниниця обліку чоловічого населення Росії в XVIII-XIX ст., поява якої пов`язана із введенням в 1724 році "подушной подати" (УРЕ т.9.стор.210).
В 1783 році на місці сучасного Павлограда були поселені люди із далекого середньоморського острова Мінорка. Жінки були вродливі та граціозні. Переселення відбулося з причини захоплення острова французсько-іспанськими військами.
Як бачимо за станом на 1783 рік на терени Дикого поля Катеринославщини переселилися люди різних національностей: серби, молдовани, валахи, болгари, чорногорці, росіяни, мінорці, греки та грузини. Але до 1783 року уряд Катерини II сюди не переселив жодного німця і це явище було пов`язане із вивченням безпечності умов проживання, бо козаки звичайно були обурені діями уряду і могли вилити свою ненависть на безвинних людей німецького походження, як земляків Катерини II.
Для вивчення всіх обставин безпосередньо на місцях в цей регіон було відряджено визначного політичного діяча Григорія Потьомкіна. Після детального ознайомлення в 1779-1780 р.р., він вирішив заснувати опорний пункт. Так виникло місто Верхньодніпровськ.
Цей населений пункт народився на місці зимівника заможного козака на річці Самотік в 2 км від Дніпра.
На початку князь дав слободі назву "Григорівка" на честь свого імені, а пізніше - Ново-Григорівка. Перебуваючи при імператорському дворі Катерини II, він дбайливо турбувався про розвиток свого "ново-народженця". Вже 1806 р. село отримало статус міста і повітового центру, але назву було змінено на Верхньодніпровськ, як таке місто, що знаходиться вище по Дніпру від тодішнього губернського центру Катеринослава.
Місто мало жіночу гімназію, трикласне міське училище, тюремний замок, по одній споруді православної церкви, синагоги і єврейську окрему молитовню.
Землею в основному розпоряджалися німці. Так, в 1891р. німецькі колонії мали 8957 десятин, а німецькі землевласники - 11058 десятин. Яка між ними господарська різниця, літопис не пояснив. У 77 сільських общин було лише 850 десятин землі.
В тому ж 1891р. населення усього повіту становило 173628 душ, яких історичний повітовий звіт розподілив в залежності від віросповідання на євреїв - 3748 душ, католиків - 331 душа в сумі 5468 душ, а всі інші люди в кількості 168160 душ були православної віри.
За станом на 27 січня 1897 року, дня складання повітового звіту, місто Верхньодніпровськ налічувало населення в кількості 11607 душ.
В повіті було 43 села, 212 деревень, 8 хуторів, 7 колоній і 2 міста. За станом на 1 січня 1890 р. повіт був розподілений на 27 волостей.
Господарство всього повіту на початок 1891р. налічували 26918 коней, 89730 великої рогатої худоби, 24699 свиней. Окремо виділяю наявність овець - селяни всього повіту мали 69915, а три заможні власники - 243314, що становить 77,68%.
Освіта. Наприкінці XIXст. в повіті працювали 8 церковно-приходських шкіл і одна школа грамотності із 230 хлопчиків і лише 16 дівчат. В усіх школах повіту навчалося 2641 учнів, з яких дівчат було 493 особи, що становило 18,67%.
Фінансували освіту різні установи, зокрема: земство - 12480 крб., сільські общини - 4973, від скарбниці - 3048, інші - 3253. Всього: 23754 крб.
Медицина. В повіті на 100 ліжок було 4 земські лікарні, одна з яких існувала в с.Адамівка і обслуговувала мешканців нашого села Потоки. В цій галузі працювали 4 лікаря, тобто один лікар на лікарню, стільки ж акушерок і більше тільки фельдшерів - 24 особи.
Літопис подає відомості про фінансовий стан земства: прибуток - 114979 крб., із них від землі - 88242 крб. 42 коп.; видатки - 109382 крб.
Період до 1787 року можна охарактеризувати, як час для зменшення агресивності козаків та підготовлення відповідних безпечних умов для масового переселення в наші сучасні місця німців.
Для наочного ознайомлення з результатами діяльності урядових делегацій на чолі із Г.О.Потьомкіним в плані ліквідації козацького суспільного ладу, умов проживання вже переселених народів, можливості поселення своїх земляків та для вирішення інших урядових питань 9 травня 1787 року Катерини II особисто з`явилася в наших краях.
Відомо, що поблизу Кайдак Катерину II зустрів особисто австрійський імператор Йосип II. Вони заклали перший камінь в забудові міста Катеринослав та Преображенського собору.
В адміністративному відношенні Катеринославська губернія склала на початку частину Новоросійській губернії за назвою Катеринославська провінція, а в 1783 році було утворене Катеринославське намісничество. Та вже згідно із Указом від 22 січня 1784 року Катеринославська губернія поділялася на 15 повітів.
Але літописці Брокгауз та Єфрон (сторінка 583, т.XI. 1894р.) вказували, що Катеринославщина отримала статус губернії в 1803 році.
Оскільки Катеринослав лише зароджувався, то губернське правління знаходилося в м. Кременчуг. Загальна кількість жителів в губернії становила 419442 душ. Більшу частину населення складали малоросіяни, після них - великоросіяни, греки, серби, вірмени, грузини, волохи, молдовани, меноніти-колоністи, євреї, невелика частина калмиків-кочовників тощо.
До речі, після смерті імператриці восени 1796 р. місто перейменували на Новоросійськ. В 1806 р. губернія розподілялася на Катеринославський, Олександрійський, Бахмутський, Верхньодніпровський, Новомосковський, Павлоградський, Слов`яносербський та Таганрогський повіти. З 15 повітів залишилось 8.
Але місто розвивалося занадто повільно. За станом на 20 серпня 1832 року населення міста становило лише 10 тисяч людей. Ані вулиць зі значними іменами, ані великих перспектив. Сучасники відзначали, що майже єдине, що мало місто на той час, це його губернський статус. Лише новозбудована залізниця, яка пролягла через це місто, зв`язавши Кривий Ріг з вугільним Донбасом, ліквідувала відірваність краю від світу. Наслідки цієї події не забарилися - за період з 1885 по 1890 р. населення Катеринослава збільшилося майже до півтори сотні тисяч душ.
Катерининська залізниця мала довжину в 472 версти і складалася із двох ліній. Перша з`єднувала станцію Долинську Харьково-Миколайовської залізниці із містом Катеринослав та річкою Дніпро. Друга виокремлювалася лише невеличкою гілкою Лозово-Севастопольської залізниці від міста Катеринослав до Синельниково і надалі йшла до станції Харцизьк Курсько-Харьково-Азовської залізниці.
Будівництво залізниці було вирішене влітку 1880 року. Поспішність в побудові залізниці повинна була дати заробіток потерпілим від неурожаю селянам Катеринославської губернії, але земляні роботи були виконані смоленськими та вітебськими землекопами, а не місцевими мешканцями, які не були звичними до цієї справи (Брокгуаз-Єфрон. Сторінка 580. Том XI-а. 1894р. С-П ).
За часів Радянської влади 4 січня 1936 р. Катерининська залізниця була перейменована в Сталінську, а 15 листопада 1961 р. дістала нову назву "Придніпровська залізниця". Цікаво також зафіксувати, що 6 липня 1936 року було відкрито рух поїздів на дитячій залізниці м. Дніпропетровська.
Адміністративно-територіальні реформи продовжувалися. Так в 1874 році Олександрійський повіт було розділено на два - Олександрійський та Маріупольський, а в 1887 році від Катеринославської губернії відокремилися Ростовський-на-Дону повіт та "Таганрогское градоначальство".
В губернії залишилися Олександрійський, Бахмутський, Верхньодніпровський, Катеринославський, Маріупольський, Новомосковський, Павлоградський та Слав`яносербський повіти, що засвідчую картою за 1894 рік.
На цей період етнографічний склад населення був дуже різноманітний з переважною більшістю (до 75%) малоросів. Всього налічувалося 1 833 958 душ із них прийдешніх - 212 938, постійних - 1.621.020 (чоловіків 828 769, жінок 792 251 менше на 36 518 або на 4,14%).
В містах мешкало 232 577 душ, а в повітах 1.601.383.
Релігійні поклоніння були різні і пов`язані із чисельними національностями: 92% православних, 3,3% іудеїв, 2,3% лютеран, 1,7% католиків, 0,45% розкольників, 0,2% менонітів, зустрічалися штундисти.
У німців-колоністів переважало "Евангелыческо-лютеранское вѣросповѣденіе ". Православних церков було 434, приходів 398, молитовних будинків 6, часовень 3, монастирів: 1 чоловічий та 2 жіночих, монахів біля 500 душ.
Лютеранських богослужбових приміщень було 10, римсько-католицьких 9, синагог 79, караїмська синагога 1 і газзань 1.
"По сословіямъ: крестьян 75,6%, поселянъ 8,2%, военных 7,2%, мещанъ и цеховых 6,4%, дворян 0,9%, иностранцевъ и разноночинцевъ 0,8%, купцовъ и почётныхъ граждан 0,5%, духовныхъ 0,4%".
Населення проживало в 8 містах "и 1 заштатном", 15 містечках та 1788 селищах.
В адміністративному відношенні селища складали 222 волості та 5 єврейських приказів.
Отже Катерина II 9 травня 1788 року пересвідчилась в наявності чудових умов для облаштування тут німців, одночасно вирішивши всі організаційно-правові питання і тому з 1788 року розпочалося "водворение на льготныхъ условияхъ немецкихъ колонистовъ в нынъшнихъ Верхнеднъпровскомъ, Александровскомъ и Екатеринославскомъ уездахъ". Літописці зазначили, що на пільгових умовах переселилися виключно німці, а пізніше греки, які ці пільги отримали згідно жалуваної грамоти від 21 травня 1779 року, завдяки їх "участи в последнюю с турками войну с отличным усердием нам служивших". Вони були і "главными табаководами".
На основі цих історичних доказів із наступом теплих травневих днів весни 1788 року наші пращури Манко та Баль разом із іншими переселенцями з`явилися в сучасних місцях села Потоки. Тому травень місяць 1788 року можна вважати місяцем і роком заснування села.
Відомо, що землі сучасного села Потоки розташовані на "райському" місці, де імператриця Катерина II під час урядових подорожей робила зупинки на "гульбище".
При розподілі козацької землі це "райське" місце не могло бути наділене першому-ліпшому нащадку. Сам факт передачі цієї землі у власність двом німцям-землякам Манко та Баль вказує на деяку взаємозалежність між діючими особами, але яка природа цієї залежності, родова чи дружня, мені встановити не вдалося. Всі численні запити до архівів залишилися без відповіді, бо, мабуть, ніяких матеріалів на цю тему не існує. На цьому "райському" місці невідомою особою були висаджені три дерева, які на мій час досягли величезних розмірів. Здавалося, що цю історичну реліквію людина повинна була берегти на подив нашадкам. Але… "свої діти гірше ляха її розпинають" - так писав Т.Шевченко про свій народ. Так сталося і з цими пам`ятниками. Не німці, котрі вступили в 1941 році на наші землі загарбниками, а корінні мешканці с. Потоки зробили "чорну" справу. Спочатку при німецькій окупаційній владі Федір Гаража, котрий на неї працював, спиляв одне дерево для побудови особистої хати. Після війни за рішенням правління колгоспу "Червоний жовтень" для внутрішньогосподарських цілей під керівництвом нашого батька спиляли друге. За станом на березень 2003 р. залишилося єдине дерево, яке людиною дуже понівечено, але подає ознаки життя. До якого виду відносяться ці дерева я не знаю.
На знімку єдине дерево із трьох за станом на травень 2004 року. У його підніжжя поросли молоді пагінці, які своїм народженням завдячні тому, що зникло колгоспівське велике стадо корів. Вони, як сарана, винищували на толоці все живе. Кількість корів в приватних господарствах незначна і вони не завдають нищівної шкоди рослинному світові, який після їх "походу" відновлюється. Тому плекаю надію, що навколо цього дерева з`явиться відповідний "чагарник-нащадок".
Наведена вище інформація про наше село має більш-менш офіційний характер. Надалі подам спогади живих свідків.
Як згадував мій батько, з села Потоки на Полтавщині наші пращури Манко, Баль і ще хтось переправилися через Дніпро на бричках, запряжених кіньми чи волами. Благополучно добралися до встановленого владою місця, де і заснували однойменне село Потоки Сакасаганської волості Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Ці переселенці отримали в офіційному порядку з документальним підтвердженням від владних структур відповідні ділянки земельного наділу саме в наших теперішніх місцевостях. В противному разі звідки вони б могли знати про існування вже звільнених козаками земель. Але переселення на нові землі, тим більше ніким не обжиті, як в даному випадку, наодинці було небезпечним і нереальним. Володарі - козаки звичайно були обурені діями імператриці і свій гнів могли вилити на невинних людей. Тому наш далекий пращур Манко і пізніше породичавшийся пращур Баль разом з іншими невідомими нам людьми, яким влада надала право володіти землею в наших краях, об`єдналися у відповідну громаду з однією і тією ж метою - безпечно та якомога із найменшими труднощами переселитися на нове місце помешкання. Але, на мою думку, самотужки навряд чи змогли б вони подолати цей бар`єр. Влада Катерини II, вважаю, надала відповідну допомогу, яка разом з їхнім ентузіазмом і дозволила вчасно улаштуватися в наших краях. А роботи було занадто багато, зокрема треба було до холодів побудувати житло і побутові приміщення (комори, сараї, колодязі тощо), а також конюшні для свійських тварин. Допускаю, що глину і суху траву для лампачу, лозу і деревину на крокви, стелі вони знайшли тут.
Вказуючи природні компоненти будівельних матеріалів, я був упевнений в правдивості батьківських слів, але як виявилося, він частково помилився, а саме: глину наші далекі пращури для будови приміщень не використовували. Таку "заяву" я виношу на суд мого родоводу тому, що коли в лютому місяці 2006 року мені самотужки прийшлося ремонтувати хату мого прадідуся Микити та прабабусі Гани зразка кінця 70-х років XIX століття, то я наштовхнувся на стіни із звичайнісінького чорнозему в якому виднілися дрібні шматки соломи, як різка. Але, постукавши по стіні, я впевнився, що цей будматеріал міцний і не обсипається від ударів, що вказує на факт "склеювання" загадковим розчином чорнозему, але який це був за походженням "клей" я не знаю.
Коли до мене в село Потоки завітала двоюрідна сестра Люба Кагал, то я їй негайно виклав своє "відкриття", яке, як виявилося, було відкрито мною із запізненням, бо вона повідомила, що при ремонті стін своєї хати, яка була збудована на початку ХХ століття, вони також здивовано бачили, що стіни не з глини, а із чорнозему.
Постає питання, чому наші пращури використовували для "лиття" стін чорнозем, а не глину? Відповіді на офіційному рівні я не віднайшов, тому викладаю свою думку. Десь після 60-річного свого віку мене вразила алергія на різні запахи, зокрема на руду глину, яка в мій час входила до складу будівельного розчину як основний компонент, і я ніколи і ніде не зустрічав, щоби замість глини брали чорнозем. Тому стіни житлово-господарських приміщень "виливалися" виключно на глині, а груби, плити, печі тощо клалися на розчині глини і піску.
Саме опалювальні "прилади" негативно впливали на мій організм особливо тяжко тоді, коли вони починали нагріватися, бо в цей час інтенсивність випаровування хімічних елементів із глини підвищувалася. Дихати ставало важко, слизова оболонка органів висихала, з`являлися тріщини із кровотечею, яка, засихаючи, ще більш ускладнювала процес дихання. Врешті-решт не витримала щитовидна залоза і лікарі вказали: зоб II ступені. Але… як тільки я уникав контакту із парами глини, так через декілька днів дихання нормалізовувалося. Наприклад: перебуваючи в оселі брата Миколи я позбувався симптомів хвороби десь за один тиждень. Вирок лікарів: змінити місце мешкання, де відсутні параметри агресивних речовин. Та де його це "золоте місце" знайдеш!.
Висновок: наші пращури в цій справі були мудрішими від нас і тому глину при будівельних роботах не використовували, зокрема при будівлі стін, мабуть вони вже тоді володіли знанням про її шкідливий вплив на стан людського організму.
Я познайомився із хімічним складом матеріалів, які використовувалися під час будівництва систем опалення.
Пісок. Вміст кварцу до 90%, в деяких видах кварцу менше, але із додатком 10-20% польового шпату.
Цемент. Назва походить від латинського слова "caementum" і означає щебінь, бите каміння. Вміщує СаО, глинозем, окис заліза, кремнезем тощо.
Вапно (рос. известь). Вміст: СаО - це негашене вапно, а Са(ОН)2 - це гашене вапно.
Глина. Вміщує каолін хімічна формула якого Al4(Si4O10)(OH), який при нагріванні розкладається із утворенням Al2O3 та мулліта в кристалах Al6Si2O13. До складу глини входять і інші речовини, але я зупинився лише на каоліні тому, що він при нагріванні розкладається в той час як, згідно наукової літератури, пісок, та вапно нібито не підвладні розкладу при дії на них теплоенергії. Але конкретного пояснення, який хімічний елемент чи їх сполуки викликали ефект отруєння я не встановив.
Література: енциклопедія неорганічних матеріалів та українська радянська енциклопедія.
"Отже - продовжував свої спогади батько - наші пращури-першопоселенці при спорудженні житлово-гоподарських об`єктів використовували для будівельних цілей матеріали місцевого походження, але столярні вироби - вікна і двері, скло на вікна, фарби і інші будматеріали в цих місцях звичайно не було. Транспортом на той час був кінь і віл, швидко на відносно далеку відстань все не доставиш. Тому без допомоги владних структур на місцях зробити це було неможливо. Та все ж допомога допомогою, але основний тягар облаштування винесли наші пращури, які перебували на той період у відносно молодому віці, коефіцієнт корисної дії яких був могутній".
Дійсно така допомога існувала, і за долею цих людей пильно стежили державні урядовці, про що говорить факт безпосередньої участі Катерини II та вельмишановного видатного політичного діяча Росії Г.О.Потьомкіна, який, до речі, помер восени 1791р., п`ять років раніше Катерини II.
Та до таких звичних проблем, які неминучі при любому переселенні, додалися на той час кліматичні негаразди. Так в перший 1779 рік, коли Г.Потьомкін заснував перше село Григорівку, були великі повені, люта зима і голод. Наступний 1780 рік навпаки був з м`якою зимою, але із засухою і знову голодом. Природа продовжувала знущання голодом і в наступні роки. Згідно збірної таблиці екстремальних природних явищ, голод розпочатий в 1779 році закінчився в 1789 році. Це грізне десятиріччя відзначалося небувалими холодними зимами, повенями, епідеміями тощо.
Лише 1790 рік видався відносно благополучним, але "мучило" дощове літо. Наступні 90-ті роки вісімнадцятого століття виявилися не менш тяжкими, аніж минулі.
Особливо великі засухи відзначалися в 1791, 1793, 1794 роках. В зиму 1796-1797 року все жито вимерзло, не було зібрано навіть на насіння, що неминуче потягло за собою страшенний голод, який за словами істориків "можливо самий гнітючий в XVIII столітті". Свідок тих часів князь М.М. Щербатов писав, що їдять солому, м`якиш, листя, сіно, лободу, але і цього вже не вдосталь, так як, на те горе і лобода не вродила. "Оной (лободи) четверть по четыре рубля покупают. Толпы нищих наполняют перекрестки, правительство глухо и слепо".
Зверніть увагу на слова літопису, який вказував, що в зиму 1776-1777 року все жито вимерзло і жодного натяку про таку рослину, як пшениця там не було. Це не випадково, бо наші пращури її не сіяли і, як продукт харчування, не вживали (пояснення про причини див. Розділ "Батько" в рубриці про землеробство).
Влітку 1799 року на всій Україні з`явилася сарана. Вона рухалася величезною хмарою, буквально затьмарюючи сонце. Місцями сарана покривали землю "слоем более аршина". "Саранча великая через Киев шла", вказується в одному із Південно-Руських літописів - "оттуда почитай по всей МалоРоссии расширялася и на северянских странах в Стародубщине была и шкоды великие в хлебе починила, а от икры оной родилась еще чрез два года и шкоды чинила також". "Саранча летучая и пешая везде в Малой России была и много пошкодила чрез несколько год".
Засушливим видався і наступний 1800 рік. Після надзвичайно "высокого разорительного половодья" прийшла не менш надзвичайна жара, "от чего много садов и разного дерева повысыхало".
Так закінчився XVIII вік, на протязі якого було 68 надзвичайно голодних років, 20 особливо дощових сезонів, 40 надзвичайно холодних зим, коли озимі культури вимерзали, 22 м`які зими, які також згубно діяли на озимі, 10 випадків повернення морозів на початку літа і 7 випадків ранніх заморозків під кінець літа та на початку осені, 50 епідемій тощо.
Особливо небезпечні екстремальні явища природа створювала в 1721-1724, 1732-1736, 1747-1750, 1757-1759, 1780-1781 і 1785-1789 роках.
Найсуворіша із лютими морозами зима, яка захопила наших пращурів на новому місці мешкання, була 1788-1789 року. Але ми, їхні нащадки, не знаємо, як перенесли вони ці занадто тяжкі умови свого першорічного існування. Ніхто із них не залишив нам на згадку письмового пояснення. Тому знову і знову звертаюся до своїх сучасників з проханням не "карати" за цей твір, а взяти його до уваги і по можливості примножити на згадку прийдешнім поколінням.
Аналіз природознавчих історичних джерел свідчив, що XVIII вік був винятковим по кількості екстремальних кліматичних явищ і мабуть в цьому і полягає особливість останніх десятиріч, так званого малого льодникового періоду.
Наші пращури були і розумними мандрівниками, володіли географією місцевостей. Як я вище згадував, вони на своєму шляху переправилися через Дніпро. Звичайно це було обов`язковою процедурою, бо населений пункт Потоки на Полтавщині знаходився на лівому боці Дніпра, а нові землі були розташовані на правому. Отже це істина, тому я задався метою віднайти матеріал де ж була ця велика переправа, яка з'єднувала дві губернії, бо Дніпро - широка ріка. Цю таємницю розгадав 15 січня 1998 р. У краєзнавчому відділі Дніпропетровської обласної бібліотеки, зберігається книга під назвою "Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII века. Нынешние уезды: Екатеринославский, Верхнеднепровский, Новомосковский и Павлоградский.
Катеринослав.
Печатано в типографии Чаусского.
1880 год.
Автор: Феодосий".
На сторінці 196 цього видання надруковано так:
"Місто Мішурін Ріг Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії на правому березі і місто Перевалочне Кобиляцького повіту Полтавської губернії на лівому березі річки Дніпро були засновані одночасно і з однією і тією ж метою - для перевозу через Дніпро всіх перехожих і проїжджаючих.
В ХVI столітті знаходимо згадки про Перевалочне і Мішурін Ріг, як про міста зручної переправи через Дніпро".
Як я вже вище вказував, заселення німцями території Катеринославщини відбулося на масштабному рівні, що підтверджую наступними доказами.
24 листопада та 25 грудня 2000 року рідний брат Микола та його зять Ярослав Миронюк згадували таке: недалеко від селища Щорськ на мій час існувало село Фрайлебен (Freileben, в перекладі "вільне життя"), яке було засновано німцями під кінець XVIII століття. Свої хати вони покривали червоною черепицею, і на погляд автохтонів це вважалося мірою достатку та багатства, бо, на відміну від "гостей", вони вкривали свої більш убогі хати виключно соломою.
На території Широківського району існувало в ХХ столітті село Марефельд (Marefeld в перекладі буквально "легендарне поле"), а в селі Свистуново зберігалися у місцевих старожителів жорнова німецького виробництва. Тут же функціонувало німецьке кладовище (цвинтар), де на могильних гранітних плитах текст про похованих людей був набитий німецькою мовою.
Переселення німців на центральні землі Катеринославської губернії набуло настільки масового характеру, що навіть з'явилися паростки перенасичення. А вже коли в їх сім'ях на нових місцях проживання з'явилися чисельні нащадки, то постало питання подальшого розширення меж господарювання.
Деякі німці почали переселятися на менш заселені землі південного напрямку. Так в 1836 році німці заснували колонію на півдні губернії на відстані приблизно 50 км від Азовського моря і нарекли новий населений пункт Bergtal, що в перекладі означає "гориста полонина". Ця назва проіснувала аж до 1918 року. Нова Радянська влада назвала це село Республіка, яке на всій території СРСР було єдиним. Село за станом на 2001 р. продовжувало своє існування в Володарському районі Донецької області.
Постає питання чому німцям надавалася значна перевага?
По-перше. Найвищий щабель в російському уряді займала німкеня, яка народилася і виросла на німецькій землі. Тому вона вважала за доцільне якомога більше зробити добра для своїх земляків.
По-друге. Імператриця Катерина ІІ наочно бачила якість господарської діяльності русинів і німців. В цьому відношенні останні мали деяку перевагу.
Згідно історичних джерел, спогадів, свідків тощо, німці значно відрізнялися від навколишніх селян високою культурою, чого не мали інші національності. Дітей навчали в школах на рідній німецькій мові. Ці згадки відносяться до 1790 року.
В квітні місяці 2005 року історик-аматор Баранік (Шматко) Віра Парменівна із села Скелеватка пояснювала: "Мій прадід Удовицький Терентій мав дружні партнерські стосунки із німцями: Дінгауер, який мав цегельно-черепичний завод в селі Покровка; Крігер, який володів аптечною мережею із села Алферове, тепер Кудашовка; Більмістер, який мешкав на північ в сторону села Спільна нива. Всіх їх імператриця Катерина ІІ переселила в наші краї із єдиною метою - надати практичні приклади і поради в веденні високопродуктивних господарств. Зі свого боку я зазначу, що мої пращури дійсно багато доброго перейняли від німців і цей факт відіграв основну роль в тім, що вони досягли значних успіхів в веденні багатогалузевого землеробського господарства, ставши заможними. Та не тільки моєму прадіду Удовицькому зі сторони німців надавалася практична допомога, а всім бажаючим і не ледачим односельчанам. Культура ведення господарювання у німців була бездоганна" - так закінчила свої роздуми на цю тему Віра Парменівна.
Інший приклад. До другої половини, вдумайся читач, ХІХ ст. в Києві садово-городнє господарство залишалося в жалюгідному стані. Сам Київ опинився на рівні "колоніального міста".
Історія свідчить: там де в Києві зараз залізничний вокзал, в середині ХІХ століття було село Солом'янки, яке свою назву отримало від найпопулярнішого у ті часи будівельного матеріалу соломи, якою були вкриті геть усі дахи цього села. Будівництво залізниці Київ-Балта дещо внесло корективи в його майбутнє. Але, як зазначав "УК" № 99-100 від 28.05.1998, ще досить тривалий час ця територія залишалася околицею з досить жалюгідною "інфраструктурою" у вигляді однієї пекарні, 4-х трактирів, 3-х шевських майстерень, а "народну освіту" представляла одна єврейська школа. Завважте, що не українська і навіть не російська школа і цей принизливий для русина факт вказує на певну його відсталість, на жаль. Я не знаю, чи є на планеті Земля ще нація, яка б в межах своїх кордонів та на своїй території не мала своїх закладів освіти, а чужеземні розквітали!
Мешканці цього краю за своїми природними здібностями не були здатні розібратися де добро і що робити. Відчуваючи негаразди вони покидали цей край, як щури тонучий корабель. Так десяток чи більше сімей киян, гонимі розрухою, безгосподарністю, голодом, холодом тощо, в першій половині ХІХ ст. переселилися в наші сучасні місця, де заснували населений пункт, якому дали назву Ново-Київка. Мабуть вони прийняли таке рішення, щоби журбу по батьківщині притупити в своїх серцях рідними словами. В числі переселенців були пращури моєї бабусі Василини, прізвище яких Сухом'яси.
На щастя, київська влада врешті-решт відчула загрозу історичному існуванню і, не відомо лише за наполяганням якої державної особи, звернулася до Німеччини. В 1850 р. німець із Саксонії Вільгельм Готліб Крістер заснував в Києві садово-городне господарство, яке з часом перетворилося в наймогутніше підприємство з виробництва овочів, фруктів, молока та іншої продукції. Цікаво, що ним вирощувалися кормові гарбузи вагою понад 113 кг задля більшої жирності молока.
Історія засвідчує, що подібних прикладів було безліч. Так в засушливій Східній Україні були спроби закласти лісні масиви, але всі вони закінчувалися безрезультатно. Тому царський уряд майже одночасно запросив допомогу і по цьому питанні. В 1854 році в цій зоні з'явився німець Віктор Фон-Графф, прізвище якого за радянських часів писали Віктор Єгорович Графф, відкинувши із ідеологічних міркувань префікс "фон", який вказував на німецьке дворянське походження.
Приїхав він в Донецький край із Петербурга, де він значився прапорщиком лісничих Російської імперії, щоб здолати жорстокі суховії, поставивши на їх шляху лісонасадження. Отже, саме німець Фон-Графф є першопроходцем в цій справі, яка з часом набула такого широкого визнання, що майже вся степова частина України була охоплена лісопосадками, зокрема в нашому селі на початку 50-х років ХХ століття такі живі зелені лісосмуги стали на заваді суховіям. Але мені в мій юнацький час комуністичні ідеологи рекламували це явище як великий Сталінський зелений план. Виявляється, що це були просто кажучи політичні махінації.
Цей німецький фахівець, переїхавши в засушливий край, зазнав багато страждань і лиха на побутовому рівні через те, що донецький клімат своїми негараздами карав самого Фон-Граффа і членів його сім'ї. Захворіла на тяжку невиліковну хворобу дружина, померла дочка. В додаток до цього сам він тяжкою працею підірвав і своє здоров'я. Та ніяка сила не зупинила цього іноземного пришельца і він створив велике диво - виростив справжній ліс відомий нам як Велико-Анадольський. Це диво свідчить про тріумф людських розуму і праці над силами сліпої стихії. Для підготовки спеціалістів лісного господарства тут був відкритий навчальний заклад, котрий за станом на 2004 рік продовжував функціонувати, незважаючи на економічну кризу, яка вдарила Україну після отримання незалежності в 1991 році. ("УК" №149 10.08.2004).
Наступний приклад ще більш красномовно вказує на взаємозалежність людини від людини, бо кожний із нас запрограмований на певну діяльність. Природа надала кожній окремій людині відповідні здібності і на цій основі відбувається якогось роду розшарування людей: один гурт людей здатний виробляти високоякісну продукцію промислового призначення, а інші - продовольчого. Одні - великі науковці, другі - музиканти величезного масштабу. Одні - справні виконавці, другі - керівники. На цій основі вимальовуються особливості українського народу, а щоб мене не дуже ви карали, наведу мудре історичне повідомлення із відомого твору "Повість минулих літ" Нестора-літописця. Він вказував, що руські князі звернулися до "варягів із замор'я" з таким проханням: "…Земля наша велика та щедра, а порядку в ній мало. Ідіть-но княжити і володіти нами."
Не розпалюйся, не гнівайся, мій читач. Так необхідно природі. До мудрої вказівки Нестора прислухався і цар Петро І. Він зрозумів, що серед руської братії наукового люду майже не має. Тому в 1725 році, щоб закласти початок "социетету персон, которые для произведения наук друг друга вспомагать имеют" запросив іноземних вчених. Вони стали першими членами Академії наук в Петербурзі. Ось декілька прізвищ: Байєр, Бекеннштейн, Бернуллі, Гросс (в перекладі з німецької - великий), Коль, Бюгер, а всього 18 осіб. Петро І виконав закон природи про лідерство. Лідерами були іноземні вчені, а здібних виконавців в наших краях земля народила в достатній кількості. Сплав "іноземець-керівник і автохтон-виконавець" вивів Росію на відносно високий суспільний рівень розвитку в Європі. Без науки ефективно господарювати неможливо.
В XVII-XIX ст..ст. більшість сукна завозилося із-за кордону, незважаючи на відносно дешеву сировинну базу. Розібратися в цій галузі виробництва на досконалому рівні русинам не судилося і в цьому питанні не було ані крихітки сорому чи неповноцінності. Тут були добрі виконавці і тому згідно з царським указом від 20 червня (2 липня) 1808 року для прискорення розвитку в Росії сукновиробництва з Богемії, Моравії, Ельзаса, Саксонії та інших земель були запрошені ремісники, зокрема в 1809 р. до Полтави переселилося 54 родини в кількості 249 чоловік. Для їх розташування на околиці міста Полтави було збудовано 54 хати. Так виникла німецька слобода або колонія в районі вулиць Фабрикантській (тепер Балакіна) та Колонійській (тепер Сковороди). З 1810 по 1867 р.р. колонія мала самостійне врядування на чолі приказа в складі шульца (старости), двох бейзіцерів (засідателів) та писаря. Окрім виробничої справи прийдешні люди не забували і про культуру. Не пройшло і двох років від часу їх переселення на українські землі, як вже в 1810 році саме на території німецької колонії було споруджено приміщення першого стаціонарного театру у м. Полтава. Німці показували зразкову організацію праці. Вже в 1814 році тут почала діяти сукновальня Кіршстена. В 1859 році в цій колонії кількість німців збільшилася до 354 жителів, з яких 180 займалися виробництвом сукна. Деякі пішли працювати в інші галузі. Німець В.І.Шеффер був знаменитим залізничником, а його дочка Т.В. Шеффер стала українським композитором і музикознавцем.
(Енц.довідник "Полтавщина", стор.588. 1992 рік, автор Кудрицький А.В.).
Німці відзначалися не лише успіхами в виробництві, а належним чином захопили лідерство і в воєнній галузі, до речі, набагато раніше господарської. Наприклад, під Москвою існувала Німецька слобода, яка ще при царі Олексії була чисельно населена військовим людом. Саме сюди були викликані з-за кордону для командування російськими полками іноземного строю пара генералів, до сотні полковників і "бесчисленное количество офицеров". В 1864 році іноземний майстер німець Зоммер (Sommer - в перекладі літо) навчав майбутнього царя Петра гарматній стрілянині, а на початку 1690-х років в селах Преображенському та Семенівському були розгорнуті два регулярні полки, які отримали від них свої назви і в яких полковники, майори, капітани були майже всі іноземці і тільки сержанти із руських. Тодішній семенівець і свояк Петра князь Куракін свідчив, що руський Автамон Головін, якого було призначено головним командиром обох цих полків, був "человек гораздо глупый, но знавший солдатскую экзерцицию".
Аналізуючи вищезгадані приклади, роздуми тощо стосовно теми я прийшов до висновку, що в наших місцях німці займалися, як правило, виробничою справою. Я не зустрічав в історичних літописах, щоб вони займалася, наприклад, торгівлею. Звичайно і в цій галузі німці також працювали, але у нас вони відзначилися саме в галузі виробництва. Натомість греки виявилися досвідченими будівельниками, залишивши на згадку приміщення, котрі і по цей день дивують своєю архітектурною дотепністю, а євреї впрягалися в галузь торгівлі, де також досягли відносно великих успіхів. В торгівлі приймали участь і греки, але євреї на мій погляд в цій справі були неперевершені.
Третє і найголовніше. Німці не мали своєї міцної держави.
Історія свідчить: етнічну основу німців на середину І тисячоліття н.е. складали племена франків, саксів, баварців, алеманнів, тюрингів тощо. Лише в Х ст.. з'являються паростки об'єднання під назвою "teutoni" - тевтони. Але і в подальшому періоді єдності не було. І цей процес гальмувався тривалою феодальною роздробленістю та економічною відокремленістю держави, який затягнувся аж до ХІХ століття. Ось чому німці розшаровувалися по всьому світу, зокрема в наших місцях.
Історичні джерела вказували: "За Йосифа ІІ, сина Марії Терезії, в Бачці оселялися переважно німці, яким він надавав дуже велику допомогу. В маніфесті, проголошеному у Франкфурті-на-Майні 1782 р., він обіцяв кожній переселенській сім'ї нову хату і город, достатньо орної землі й усе необхідне для обійстя. Найстарший син звільнявся від військової служби. Дарувалася свобода віросповідання. Тож до 1786р . переселилося 5357 німецьких сімей." Мова в рубриці йшла про заселення Сербії. ("УК" №28. 15.ІІ.2005р.)
Лише в 1870 р. під егідою Пруссії відбулося об'єднання в єдину державу Німеччина.
Після смерті Імператриці Катерини ІІ, що сталося 6 листопада 1796 р., політика роздачі земель німцям дещо змінилася, але ще тривалий час це дійство продовжувалося. Згадаємо факт відновлення сільського господарства в 1850 роках німцями на землях сучасного Києва, загальне число яких на цей період перевищувало 100 000 осіб.
Отже, в 1788 році уряд Катерини ІІ до раніше переселених народів приєднав німців. Але цей процес на цьому не зупинився.
В 1797 році розпочалася друга хвиля заселення губернії греками, болгарами, молдаванами та албанцями.
В 1803 році землі відводилися офіцерам російської армії: "штаб-офицерамъ - по 1000 десятин, а оберъ-офицерамъ - по 500 десятин".
В 1826-27 р.р. до маріупольських греків прийшли анатолійські, а по закінченні Кримської війни були поселені залишки волонтерів грецького легіону імператора Миколи І.
В 1828 році в Верхньодніпровському повіті із кавалерійських полків була утворена ціла мережа військових поселень.
В різні часи на теренах губернії селилися поляки-втікачі, полонені татари, турки, цигани, а в 1846-1850 р.р. в Олександрійському та Маріупольському повітах були засновані колонії євреїв-землеробів. (Брокгауз-Єфрон. Т.22. стор.582-583, 1894р.).
Я вже вище зазначав, що на початку ХІХ століття безпосередньо в наші місця були переселені кияни, які зокрема поселилися на південь від села Потоки приблизно на відстані 6 верст і назвали своє село Ново-Київка (сучасне село Болтишка).
Отже на Катеринославщині буйно розквітало життя людей багатьох національностей, які своєю працею зробили цей край благодатним, де виростали нові населені пункти, серед яких не загубилося засноване моїми пращурами Манко та Баль село Потоки Саксаганської волості Верхньодніпровського повіту.
З ростом населення повіту кількість волостей збільшувалася. З цього приводу с. Потоки, згідно списку населених пунктів Верхньодніпровського повіту за 1911 рік, за станом на 12 січня 1908 року було віднесено до Адамівської волості за порядковим № 9. До цієї ж волості входили села Олексіївка і Весело-Божедарівка.
Сприятливі природні умови немов би магнітом притягували все більше людей до нашого регіону. Так за станом на 1 січня 1911 року населення в с. Потоки вже становило 675 душ, з яких:
- чоловіків: повнолітніх - 141 душа, неповнолітніх до 21 року - 186 душ. На той час, як бачимо, людина лише в 21 рік набувала статусу повнолітньої особи суспільства з відповідними правами і обов'язками. Пізніше ця планка різко упала. На мій погляд, особливо для чоловіків, вищеназваний термін відповідав, під час вступу на самостійний шлях, вимогам істини. Всього чоловіків було - 327 душ;
- жінок: повнолітніх - 145 душ, неповнолітніх до 21 року - 203 душі. Всього жінок - 348 душ.
Якщо в 1908 році жінок було менше на 50 душ, то вже через три роки жінки не тільки досягли кількісного рівня чоловіків, а і випередили їх на 21 особу. Мабуть від цього періоду розпочинається час збільшення народження дівчат в порівнянні з хлопчиками.
Згідно офіційного звітного документа Верхньодніпровського повіту за станом на 1 січня 1914 року в "деревне Потокская" було 693 душі із яких 344 чоловіків і 349 жінок, які мешкали в 98 хатах. В середньому в кожній оселі сумісно проживало більше семи осіб. Зменшення чоловіків було викликано нездоровою політичною обстановкою. В повітрі вже запахло кровопролитною війною, і держава негайно на це явище відреагувала шляхом мобілізації до війська "мирних чоловіків".
Навіть трагічні події революції 1917 року і громадянської війни не вплинули негативно на суспільне зростання с. Потоки. Так на 1 січня 1925 року населення вже досягло 807 душ, з них чоловіків - 373 душі, а жінок - 434 душі. Всього було зареєстровано 153 господарств, які займали 1635 десятин землі. В середньому на одне господарство припадало приблизно 10,7 десятин землі, а на одну особу - трохи більше ніж 2 десятини. Молоти борошно наші пращури нікуди не їздили, бо в селі було три млини. Цілющу, добру за смаком воду діставали з колодязів, яких було 80 одиниць, тобто по одному колодязю на два господарства. До речі колодязь наших пращурів Баль напував три сім'ї - Манко, Баль і Токар. Пізніше, коли радянська влада встановила колгоспний порядок господарювання, цей колодязь вдосталь давав м'якої, кришталево-чистої води для коней і волів, яких було понад 200 голів. Пам'ятаю, що розміщувалися вони в колгоспній конюшні, в якій було по два окремих приміщення для коней і волів, тобто всього чотири. В другому від низу приміщенні була службова кімната з пічним опаленням для обслуговуючого персоналу.
До речі наша мама декілька років працювала на так званій постійній роботі конюхом. Робота була тяжкою, і коли з війни повернулися чоловіки, то маму було замінено. Там досить тривалий час працювали конюхами Григорій Скирта і Антон Довбня.
Такий відносно великий населений пункт не міг обійтися без побутових послуг. Але мені не вдалося встановити факт існування майстрів цієї справи в минулі роки ХІХ- початку ХХ століття. Лише батько вказував, що серед мешканців нашого села були великі професіонали: лимарі, чоботарі, ветеринари, повитухи (акушери) тощо. За моїх дитячо-юнацьких років я вже знав про існування окремих побутових приміщень. Так в хаті мешканця за прізвищем Скрипка існувала сапожна (шевська) майстерня з ремонту взуття. Ця назва походить від російського слова "сапог". На Україні подібне взуття носить назву "чоботи". Тому логічно було б назвати майстерню "чоботарнею", але в с. Потоки до цього не дійшли. Цей побутовий заклад відносився до районного управління побутового обслуговування, яке постачало основні і оборотні засоби виробництва. Тому працівники цієї майстерні отримували заробітну плату в карбованцях на відміну від колгоспників, які за свою працю отримували умовну винагороду, так звані трудодні. За послуги необхідно було платити грошима, яких влада колгоспнику не видавала. Тому послугами шевців користувалися колгоспники лише у безвихідних ситуаціях. Батько вказував, що дрібний ремонт взуття односельці в основному робили самі, а деякі - навіть і нові черевики шили. Зокрема наш батько сам шив взуття, чоботи, деякий одяг тощо.
В цій майстерні отримав навчання і роботу наш земляк Василь Терентійович Кравець, ровесник мого дядька Анатолія Миколайовича. Навіть в 2000 р. його послугами користувалися мешканці села, цим самим підтверджуючи, що чоботар-швець вічно необхідна справа.
Перукарні в с. Потоки ніколи не було. Ці послуги надавали один одному люди в колі своїх сімей, родичів, сусідів тощо. Для гоління кожний чоловік мав "небезпечну" бритву. Наш батько мав таку бритву німецького виробництва, яка вірно йому служила тривалий час. Лише на початку 60-х років ХХ ст.. її змінила електрична бритва "Харків". Пам'ятаю перед голінням батько гострив "німкеню" за допомогою шкіряного ременя, провівши декілька разів лезо по його основі. Цього було достатньо, щоб бритва знову гарно голила обличчя.
Підстригалися в нашому селі лише чоловіки. Не пам'ятаю жодного випадку, щоб жінка знищила свої природно обумовлені коси. В нашій родині існував набор інструментів - машинки, ножиці, гребінець тощо. Нас, дітей, завжди підстригав батько.
В інших сім'ях с. Потоки цю роботу також виконували самостійно члени родини. Лише наприкінці 50-х років односельці частково їздили підстригатися в селище Щорськ, де існувала перукарня. До речі, в цій перукарні під кінець 50-х та впродовж 60-х років працювала в чоловічому залі моя троюрідна сестра по батьківській лінії Манко Раїса Петрівна. Голилися майже всі дома. Одеколон ми почали вживати лише після відміни сталінської тиранії, коли була значно пом'якшена податкова система.
Інших побутових послуг таких, як прання та хімчистка ми не знали, і всі ці роботи виконували самостійно.
Натомість торгівельна галузь в селі розквітала. Достатньо сказати, що в першій половині ХХ століття існувало окреме Потокське сільпо, яке розташувалося в розкуркуленій хаті. Очолювала цю організацію директор Білоус Мотря Романівна, а бухгалтерськими справами відала Сульженко (Зімнова) Марія Сидорівна. З часом сельські потребкооперації були об'єднані в єдине районне Щорське сільпо.
Магазин також розміщувався в розкуркуленій хаті, де відносно тривалий час успішно працював Жук Конон Ілліч, про долю якого піде подальша мова (інформація від 8 листопада 2006 року брата Миколи, його дружини Галини та нащадка родоводу Жук Любов Іванівни).
Родовід Жук з'явився в нашому селі під кінець 20-х на початку 30-х років ХХ століття. Пращури мешкали в районі села Мало-Софіївка, яких радянська влада розкуркулила і фізично знищила на каторгах. Діти розбіглися "мов мишенята" поміж людьми, зокрема Жук Конон Ілліч, його рідний брат Тимофан Ілліч та їх двоюрідний брат Яків Леонтійович віднайшли місце схову в наших краях.
Тимофан Ілліч 1903 р.н. осів в селі Скелеватка, мав як на той час добру чотирикласну освіту. Дружина Блоха Тетяна Іванівна 1915 р.н. із трикласною освітою. Такі історико-біографічні дані було записано в книзі обліку форми 1 мешканців села із яких можна зробити висновок, що шлюб між Тимофаном і молодшою від нього на 12 років Тетяною не був офіційно зареєстрований, а про дітей взагалі цей документ не згадував. Помер Тимофан Ілліч і похований в селі Скелеватка на ближньому від села Потоки кладовищі. На надгробному постаменті видні були лише "Жук Т.", а інші дані не читалися.
Інших даних про цю родину я не мав.
Двоюрідний брат Яків Леонтійович осів на краю потокської слободи і про його долю та членів родини вже в цьому творі згадки надав Золотухін Іван Федорович.
Конон Ілліч осів поруч із славнозвісною козацькою могилою. Народився він 5 березня 1895 року і отримав на той період відповідну освіту, яка дозволила йому працювати в сфері торгівлі. Дружина Стеша Іванівна народилася 7 листопада 1896 року. В цій родині була лише єдина дочка Зінаїда, доля якої виявилася трагічно нещасливою. Одного разу, проходячи повз сміття, випадково наступила на медицинський шприц, яким поранила ногу. Ця травма виявилася інфіковано-смертельною, і в відносно молодому віці Зінаїда Кононівна померла, залишивши єдину дочку Валентину, котра мешкала в місті Жовті Води. Чоловік Зіни Василь Осадчий через слабкий стан здоров'я працював в Щорському районному архіві.
Десь біля 60-х років ХХ століття Конон Ілліч, продавши хату в селі Потоки, переїхав на постійне місце мешкання в селище Щорськ, де працював продавцем гасу. Помер 25 жовтня 1973 року і похований на цвинтарі с. Щорськ.
Його дружина Стеша Іванівна ні в колгоспі "Червоний Жовтень", ні в іншій виробничій галузі ніколи не працювала, бо заробіток чоловіка Конона задовольняв життєві потреби в повному обсязі. Померла вона 28 березня 1970 року і похована також на цвинтарі с. Щорськ, проживши на білому світі менше від чоловіка на чотири роки, що являється біологічним винятком, бо, як правило, в ХХ столітті, вік жінок перевершував вік чоловіків.
В с. Потоки сільпо та магазин були розташовані поруч із хатою Кагал Кузьми Григоровича на повороті шляху до села Скелеватка, а через дорогу, знову ж таки в розкуркуленій хаті, розміщувалися колгоспівська кузня та столярно-плотницька майстерня, але кому належали ці три добротні хати, нащадки не пам'ятають.
До речі в хаті, де була контора сільпо, одночасно на західну сторону мешкав Пономаренко Андрій Васильович зі своєю родиною, знаний моїм поколінням, як беззмінний секретар Потокської сільради, і цю посаду він займав по причині інвалідного стану здоров'я - погано "працювали" ноги і рухався при допомозі милиць. З часом нижче від кузні він придбав собі окремий будинок, а займане ним приміщення було передано під склад товарів для магазину. (Пояснення брата Миколи від 30 червня 2006 року).
Нова влада комуністичного зразку, змінивши суспільний лад, не втрималася від адміністративно-територіальної реорганізації. Аналізуючи назви територій царських часів, я дійшов висновку, що вони не носили антинародного характеру і їх зміну не можна пояснити на розумово логічній основі. Добро і зло були переплутані, і щоб їх розставити по своїх місцях, людям знадобилося ще багато часу і крові.
До жовтневої революції на Україні існував адміністративно-територіальний розподіл за такою схемою: губернія - повіт - волость - село. Губерній було дев'ять: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська і Чернігівська.
В 1920 році влада провела реорганізацію територіального розподілу. Були ліквідовані Херсонська і Таврійська губернії. На їх місці з'явилися Миколаївська, Одеська і Олександрійська губернії. Остання одночасно з перейменуванням м. Олександрійськ на Запоріжжя з 1921 р. почала називатися Запорізькою. Додатково були створені нові губернії - Донецька і Кременчуцька. Всього губерній стало 12.
З жовтня 1922 року, згідно постанови "Про адміністративно-територіальний поділ УРСР", розпочався новий етап бюрократичної діяльності. З'являються округи, райони, сільради. Так за станом на 12 квітня 1923 року на Україні було затверджено 53 округи, 706 районів і 9307 сільських рад. Ці нові назви не пасували "старовині" і з 1 серпня 1925 року зникли губернії. Наше село було віднесено до Божедарівської сільради та однойменного району Криворізького округу.
Згідно топографічних карт селище Щорськ розташовано на висоті 163 м над рівнем моря, а село Потоки нижче і точної висоти не вказано. Висота на схід від нашої хати сягає 151 метра, а село Болтишка десь на висоті 129 м, і водні струмочки течуть саме в напрямку цього села. Тому село Потоки по відношенню до села Болтишка має вищу точку і за приблизними розрахунками його висота над рівнем моря десь в межах 140 м. Отже, коли ми вирушаємо із Потоків до Щорська, та долаємо висоту більше 20 метрів.
Село тягнеться з півночі на південь вздовж балки, ще є річищем пересохлої річки. Два ряди хат розиіщені по обох краях балки, що отримала місцеву назву "берег". У "березі", тобто у балці розташовані сади та городи селян.
Інтернет дає можливість показати вигляд села Потоки та населених пунктів, котрі межують із нашим селом, з космосу.
Супутникове фото села Потоки:
1 - цвинтар Каряка (не існуючий); 2 - цвинтар Кагал (існуючий); 3 - клуб; 4 - хата дідуся Миколи Леонтійовича;
5 - цвинтар Манко існуючий; 6 - хата Прокопенка Феодосія Івановича; 7 - місце нашої рідної оселі Манко та Баль
Так звідки ж пішла назва населеного пункту Потоки в Полтавській області?
В ХVІ і ХVІІ віках наші місця були поневолені королівством Польща, що засвідчую відповідною картою. Межа цього загарбника сягала аж Харкова, Чугуєва.
Королівство Польське
На протязі розвитку суспільних відносин історія засвідчує істину, яка полягає в тому, що який керівний лад, така і топоніміка. Назва походить від грецьких слів topos- місце і ovona - ім'я, найменування.
В цьому королівстві народився визначний польський поет Вацлав Потоки (Потоцький) (1621-9.VІІ.1696), який був сином шляхтича. Прізвище, згідно енциклопедії Брокгауза та Єфроня том 20 сторінка 436, польською мовою виглядає так: Potocki.
Він сповідував аріанство - течія в християнстві, засновником якого був Арій (рік народження невідомий - помер приблизно в 336 році н.е.). Аріанство відкидало церковну догму про існування Бога-Батька і Бога-Сина (Христа), оскільки останній, являючись творінням Бога-Батька, істота нища в порівнянні із ним. На основі віровчення Арія в ХХ столітті народилося нездорове явище, котре полягло в верховенстві арійської раси над усіма іншими народами.
Вацлав, під погрозою вигнання, врешті-решт відмовився від цієї релігійної течії, прийнявши католицизм.
Талант Вацлава Потоки особисто розвинувся в ліричних жанрах-елегіях, панегіриках (торжественно-хвалебна поезія замінена пізніше одою), епіграмах сатиричного змісту.
Віддаючи шану своєму сину польський народ назвав населений пункт ім'ям цього поета - Потоки.
Суспільні лади, змінюючи один одного, так і залишили цю назву, яка дійшла і до наших часів.
Це так би мовити перша версія походження назви нашого села.
Друга носить більш узагальнюючий вигляд. В ХVІІ-ХVІІІ ст..ст. в Польщі на політичну арену вийшов магнатський рід Потоки (в укр. мові - Потоцькі), які в Речі Посполитій займали високі посади.
Одним із перших невдах з'явився на політичній арені Микола Потоки (Потоцький) (р.н. невідомий - помер в 1651 р.). Польський магнат, великий коронований гетьман з 1646 року. Під час розгрому польсько-шляхетських військ у Корсунській битві 1648 року разом з М.Калиновським він був захоплений у полон і виданий за наказом Б.Хмельницького кримському ханові. Визволений за великий викуп. Після чого знову приступив до командування військами, зокрема в Берестецькій битві 1651 року. Брав участь у підписанні Білоцерківського договору 1651 року.
Умови договору для Польщі були принизливі. Тому невдаха-полководець, відчуваючи свою провину за поразку, яка призвела до людських жертв, не витримавши сорому в цьому 1651 році безславно помер.
За період активної військово-політичної діяльності Миколи Потоцького одночасно було засновано населений пункт, який отримав назву Потоки. Але наректи село на честь осоромленого полководця влада не могла.
Та якщо все-таки село отримало свою назву від прізвища цього політика, то наступні покоління ні в якому разі не залишили б на згадку собі і майбутнім поколінням ім'я особи, яка покрила себе і свою Батьківщину цілим рядом негативних дій, перемішаних із соромом.
Більше того, ганебний приклад політичної діяльності Миколи Потоки не послужив основою для заміни недалеких політиків на більш вдалих. Рід Потоцьких і надалі продовжував політичну практику свого попередника, яка врешті-решт призвела до політичної анархії, і Польща в 1795 році втратила навіть національну незалежність.
То якими же треба бути невігласами, щоби увіковічити ім'я цих невдах в назві не тільки населених пунктів! Дуже, надзвичайно дуже проблематично постає питання про появу назви цього села на честь магнатів Потоцького роду і я вважаю, що топоніміка не могла зупинити свій вибір на цьому політичному родоводі. Тому друга версія назви села занадто малої величини і на мій погляд не заслуговує уваги.
Але іншу думку мав А.В.Кудрицький, автор енциклопедичного довідника "Полтавщина" за 1992 рік викладеної на сторінці 803: "село засноване в І-й половині ХVІІ століття і назване іменем власника землі польського магната Потоцького". Автору бракувало конкретності, і він не вказував ім'я саме ж якого політика було започатковано в назві села, бо кількість осіб Потоцького роду, які виступали на політичній арені, була вельми велика.
Іще доказ на користь поета, а не магнатів. Наші давні пращури були відносно освічені особи і, перебуваючи в місцях свого мешкання, вони знали історію населеного пункту та походження його назви. Більше того прапра…дідусі та бабусі не мали ні родових, ні господарських, ні дружніх, ні національних, ні на генетичному, ні на пасивному рівні стосунків із магнатським родом і на цій безперечній основі вони не могли і, я впевнений, не віддали шану увіковічування імен цих горе-політиків і невдах-поководців. Тому, переселяючись до Катеринославській губернії Верхньодніпровського повіту Саксаганської волості, вони, мабуть, прийняли рішення про перенесення назви населеного пункту Потоки із Полтавщини на нове місце мешкання, увіковічивши пам'ять про славного сина польського народу поета Вацлава Потоки.
На самому початку свого зародження полтавське село Потоки набуло швидкого розвитку і вже в другій половині ХVІІ століття населення досягло 1059 жителів. В ньому існувало дві церкви, а з 1663 року село стало сотенним містечком Чигиринського, а з 1669 року - Миргородського полку. Ось чому, коли Катерина ІІ розпочала переселення німців, то питання, де їх розмістити, не викликало труднощів - саме в ці більш-менш цивілізовані обжиті місця.
За переписом 1859 року в селі Потоки було 420 дворів, 3805 жителів, паромна переправа, відбувався один ярмарок на рік, а після 1861 року село стало волосним центром.
При Успенській церкві, побудованый в 1794 році, існували дві школи грамоти, а при Миколаївській - земське училище та церковнопарафіяльна школа.
За переписом 1910 року у селі - 430 дворів, 2298 жителів, 2 млини, суконна фабрика, збудована в 1901 році інженером Лук'яновим. В 1905 році землі викупив князь Стокасимов, котрий згодом збудував палац (тепер там міститься школа-інтернат).
З 7.ІІІ.1923 р. до 1930 р. - центр Потоцького району Кременчуцького округу.
Під час окупації (17.ІХ.1941 року - 23.ІХ.1943 року) іноземні загарбники стратили 9 жителів села, а 108 осіб вивезли на примусову працю до Німеччини. 114 чоловік загинули на фронтах війни, в 1956 р. ним було відкрито пам'ятник.
За часів радянської влади після війни в селі існували: птахофабрика "Росія", будинок побуту, торгівельний центр, відділення зв'язку та ощадбанку, сільська школа та школа-інтернат, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека і дитсадок. Будинок культури був розрахований на 350 місць. Працювали бібліотека, лазня і історико-краєзнавчий музей.
За станом на 2004 рік село являлося центром сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, якій були підпорядковані села Дзержинське, колись Батраки, Мала Кохнівка, Соснівка, колись Криси.
Розташоване на правому березі річки Псла (Псьол) за 12 км від міста Кременчука та за 7 км від залізничної станції Потоки з населенням 1657 жителів.
Додаток до історії цього села. Під час Полтавської битви 1709 року саме тут І.Скоропадський блокував з'єднання Мазепи. У літопису записано так:
"В местечке Кременчугу на реке Днепр и на Устье Псла стоит Киевского полку 200 человек казаков;
От местечка Потоку миля на той реке вверх к местечку Амельниках стоит того же Киевского полку 300".
Як бачимо село Потоки на Полтавщині попало на сторінки історії, а наше рідне, яке розташоване на землях Катеринославщини цього рівня не досягло.
На жаль в архівних сховищах не збереглися офіційні документи про історію виникнення села Потоки і це не зовсім зрозуміле явище підтверджую офіційним документом.
По офіційній причині під час моїх історичних пошуків виникали версії, чутки, дискусії, суперечки тощо, які звичайно мали деякий незначний вплив на хід цих пошуків, але питання виникнення і назви села Потоки, на мій погляд, історично доказано і не може викликати сумнів.
Для історії наведу наступну суперечливу точку зору по цьому питанні.
Наше с. Потоки лежить в низині. Нічна прохолода із настанням дня ще довго залишаються в балці. Коли 1953-1956 р.р. я їздив велосипедом до школи в с. Щорськ (Божедарівка до 1938р.), то засвідчую, що дійсно в селі в ранці холод був приблизно до місця, яке називалося Капиноси, а вже на горі, яка вважалася серединою цього шляху, різко теплішало, а в Щорську ще тепліше було. По цій природній причині в народі село отримало назву Холодне чи Холодове при незмінній офіційній назві Потоки.
Але газета "Нові Рубежі" Криничанської райради в особі позаштатного кореспондента Зуєвої повідомила, що село наше було засноване якимсь Холодовим і до 1908 р. воно носило назву "Холодове". В 1908 р. під час злив село було залито потоками дощової води і тому воно отримало назву Потоки, яка і зараз зберігається. В статті йшла мова про Тараса Прокопенка. Вважаю це помилкою, бо історія вказує, що в ХІХ ст.. вже існувала "деревня Потоцька (Потоки)".
Та нажаль цю помилку було взято працівниками Дніпропетровського краєзнавчого відділу за чисту правду і коли я там працював над темою про походження села Потоки, то відповідальний науковий працівник цього відділу надала мені цей "історичний матеріал" для пояснення появи його назви.
Звичайно я намагався переконати працівника відділу в неправдивості цієї інформації, але вона, посилаючись на друковане офіційне видання, була непохитна і, як наслідок, фальш залишилася на подальше існування.
Тож плекаю надію, що після виходу мого твору, автор статті позаштатний кореспондент Зуєва офіційно попрохає через газету вибачення за помилково надану інформацію у читачів цього друкованого органу, а працівники краєзнавчого обласного відділу внесуть відповідну поправку на рівні своїх повноважень.
А помилка, яка була допущена громадянкою Зуєвю, наштовхнула мене на інше дослідження. Виявилося, що це наша співвітчизниця-поточанка Ася Іванівна Карабаш, яка, вийшовши заміж, закодувала себе прізвищем чоловіка. Це дочка Івана Трохимовича Барабаша, грека, чудового виконавця, гра якого на мандоліні зачаровувала селян. Мандоліна - це національний музичний інструмент греків, що додатково до прізвища вказує на відповідне національне походження. Мати - Мотя Автономовна Стець, вдова, яка мала від першого шлюбу сина Валентина Демченко, котрий в свою чергу прославив наш край на ниві науки - кандидат наук, ректор університету. До речі не єдиний. Кандидатами наук стали ще такі випускники нашої школи - Григорій Іванович Забіяка, Вільям Олексійович Прокопенко та Володимир Леонідович Гудов.
Аналізуючи потокських кандидатів наук, я запримітив дивну закономірність: всі вони без винятку були дітьми батьків-учителів і жоден із випускників Потокської школи, батьки яких не були вчителями, не досяг наукових успіхів. Основною причиною цього явища, на мій погляд, був фінансовий достаток вчителів про що красномовно говорить наступний факт.
В один із років, який саме пам'ять не ухопила, Ася Іванівна Карабаш (Зуєва) зорганізувала чудовий збір випускників усіх років Потокської школи і її вчителів, який проходив в приміщенні сільського клубу в селі Потоки.
Там я зустрів талановитого педагога Івана Єфремовича Забіяку, котрий повідомив, що мій батько йому скаржився на дику оплату його праці, яка за цілий рік була нижча одномісячної зарплати вчителя. Тож на які кошти могли батьки-колгоспники вчити своїх дітей в аспірантурах!
До речі. Пам'ятаю, коли я, син колгоспника, отримав диплом із відзнакою і цими успіхами та радістю забажав поділитися із батьком, то останній із сумом заявив, що, сину, сил більше вчити не маю, іди на свій хліб.
Лише прошу Валентина, Григорія, Володимира та Вільяма не сприйняти нашу біль на свій рахунок, бо ви ані крихітки в цьому явищі не винні, навпаки, ви своїми науковими успіхами підняли на гідне місце село Потоки та його народ, і за це вам низький уклін.
Вода
На протязі всього часу людського існування до води ставлення було особливе, і ця особливість увіковічувалися в надані їй божественності. Так в міфології язичників ми зустрічаємо богиню води Дану, а прийдешнє на його зміну християнство свято води назвало Водохрещення.
На погляд міфологів, нашому Творцю для управління порядком в світі необхідно було мати зворотній зв'язок, і він утворив безсмертну служанку за назвою вода, і, що б із нею не витворяли, знищити її неможливо.
Заморожували, перетворювали в пар та газ, молотили турбінами, травили отрутохімікатами, стискували і вакууміювали - вона знов і знов поверталася, вірніше залишалася із незмінною хімічною формулою Н2О.
Божественність води проявляється навіть в розумінні інформації через слово, музику, електромагнітні коливання, вона нібито бачить, чує і навіть читає…
Це міфологічні погляди на воду. З наукової точки зору вода уявляє собою не меншу загадковість. Ну наприклад: вчені не можуть поки що пояснити, чому вода, як єдина рідина, здатна знаходиться в усіх трьох "агрегатных состояниях - твердом, жидком и газообразном". Сенсаційним відкриттям став факт наявності у води пам'яті. Маються і інші наукові доробки щодо води.
Відомо, що одна людина за 75 років життя вживає приблизно 200 тонн води. Наше тіло складається із 70% води, мозкові клітини із 75-80% води, а у крові води ще більше понад 90%.
Тому необхідно навчитися розумно та бережно відноситися до води як до безцінного дару природи із любов'ю та вдячністю. Прийшов час перетворити воду в свого найближчого друга та лікаря. ("Аз. м.", 3.02.2007р.).
Вода - це найперше та найцінніше джерело життя і там де вона існує і до неї чемно відносяться, там існують людські поселення. Саме цим правилом в основному керувалися наші пращури при виборі місця нового поселення. Село Потоки славилося кришталево-чистою джерельно-колодязнею питною водою.
Натомість місце сучасного селища Щорськ, як для агропромислового господарства, так і для мешкання людей не зовсім придатне через вододіл, який проходить по цій території. З цього приводу вода не затримується у вищих шарах землі, а тече донизу.
Природні джерельні води криниць в районі цього населеного пункту розташовані майже на однаковій відстані від лінії вододілу (залізничного полотна) приблизно 1,5 км і мають чіткий напрямок руху на північ і південь. Площа шириною понад 3 км майже не має води.
Північний напрямок я лише частково дослідив і, зокрема, з'ясував, що на місці, де було підсобне господарство училища, починається струмок. Далі віт тягнеться понад городами садиб вулиці Комсомольська, виходячи за межі селища.
Коли в 1861 році російський царизм скасував кріпацтво, люди на місці катівень-казарм не залишилися жити. Окрім морально-психологічного фактору на їх впливав і фактор відсутності води. Тому вони опустилися в напрямку руху цієї водної артерії нижче приблизно на три версти, де було невеличке село Мишарове з населенням 77 чоловіків та 86 жінок, і всього 24 хати. З'явившись тут, вони звернулися до влади з проханням назвати це село Весело-Божедарівка, що й було виконано. Таку назву воно отримало з двох причин. По-перше, кріпаки бачили в своєму визволенні не дії окремої людини, а Божий дар. По-друге, отримавши волю, вони мріяли про майбутнє веселе життя.
За станом на 1 січня 1925 р. в цьому селі було 106 хат з населенням 562 душі, з яких чоловіків - 265, а жінок - 297. Займали 1157 десятин землі. Колодязів - 60 одиниць, з них 20 з водою, не придатною для вживання. Була 1 школа. До речі на 1 січня 1911 року населення було 333 душі. Відстань до Верхньодніпровська - 36 км, а до с. Покровка - 19 км.
Південний напрямок пов'язаний з моїм дитячо-юнацьким періодом життя, і тому його дослідженню приділив більше уваги. Першим згадую струмок, який розпочинав свій рух від с. Олексіївка. Ця водна артерія тяглася ярком через Капиноси і далі уздовж с. Потоки, але греблі повністю затромбували цю водну артерію, і вже в мій період життя її не існувало, за винятком проритих нею ярків, які нагадували про минуле повноводдя.
З подібних початкових струмочків створювалися річкові води, які народжувалися на вододілі і розпочинали свій рух в районі с. Людмилівка, Ковалівка і Покровка. З'єднувалися вони в єдину артерію біля першої хати с. Скелеватка і бігли до с. Потоки єдиною гілкою. Всі джерельні води південного напрямку об'єднувалися в районі Катреного плеса і далі прямували понад селом Надія до с. Болтишка, де вливалися до р. Базавлук.
Річка Базавлук починається з джерел біля села Червоно-Іванівка. Проходить через села Адамівка, Олександрівка, Марівка, Ново-Київка (Болтишка) тощо. Довжина - 157 км, площа басейну - 4200 км2, а ширина досягає в окремих місцях 8-10 м. Глибина - до 1,5 м, ухил - 1,3 м/км. Основні притоки - р. Кам'янка, довжина - 88 км з ухилом 1,3 м/км, та р. Солона.
За словами свідка Степана Анацького (грудень 2000 р.) плесо отримало назву "Катрене" тому, що імператриця Катерина ІІ під час подорожі нашими краями зупинялася на "гульбище" в цьому "райському" зеленому куточку.
Пізніше, знаючи це райське місце, а також з приводу значної нестачі води на ст. Божедарівка, службовці і робітники залізниці в 1884 році, незважаючи на вільні службові квартири, також селилися на місцях, багатих на воду. Наш прадід по лінії матері Василь Волков, прізвище якого в нашій місцевості було перейменовано на Вовковий, прибув на ст. Божедарівка з Воронезької губернії Росії. Мабуть, звідти на новозбудовану залізницю направляли професіоналів для роботи. Він познайомився з дівчиною Горпиною, яка мешкала в нашому селі, і одружився, але жити в "цивілізованій" квартирі він не став, а постійно мешкав у с. Потоки. На станцію для напоювання паровозів була прокладена водна мережа від ставка, який був збудований виключно для потреб залізниці на південному струмку в кінці с. Олексіївка. Цей ставок повністю перекрив початок водної артерії в напрямку с. Потоки. Нові поселенці, наші сусіди з с. Ново-Миколаївка, свої хати будували на збіднілому струмку, який ще відносно довго існував на підземних джерелах. Звичайно про повноводдя і мови вже не було. За станом на 2001 р., в с. Потоки від стародавнього водного шляху залишився струмочок, який постійно діє, наповнюючись підземними водними джерелами-криницями, а під час сніготанення і дощів збагачується цими водами.
Про дійсне існування цього водного шляху свідчить карта Катеринославської губернії за 1894 рік де в прямокутнику між 480 і 520 в правому нижньому кутку значиться станція Божедарівка, а нижче від першої букви "о" в сторону нашого села показано початок річки, яка впадає в річку "Бузулукъ". (див. карту на сторінці 13).
Але ставок в с. Олексіївка не єдине і на жаль не останнє рукоприкладство людини до природного дару. На всіх без винятку початкових джерелах водних артерій людина збудувала штучні тромби-ставки. Для підтвердження сказаного подам перелік гребель зведених на водних шляхах південного Потоцького напрямку:
а) олексіївсько-потоцький - чотири, з яких лише одна працює на виробництво. Всі інші є пам'ятниками безглуздої діяльності людини. Але в зв'язку з електрифікацією залізниці необхідність і цього ставка також відпала. Його доля за станом на початок ХХІ століття не вирішена;
б) людмилівсько-скелеватський - дві, діюча одна, яка була збудована в 1918 році;
в) покровсько-скелеватський - шість, діючі три;
г) ковалівсько-скелеватський - дві, діюча частково одна.
Цієї кількості тромбо-гребельних споруд людині здалося замало і вже майже перед самою межею зустрічі річки Базавлук з водами нашого напрямку в 60-х роках ХХ століття загатили хід змученій річковій воді. Подальша хімізація агропромислового виробництва призвела до ще більшого лиха. Іван Онішко влітку 2000 року стверджував, що рибу в болтишському ставку повністю отруїли отрутохімікатами і вживати її стало небезпечно.
Отака сумно-невесела історія господарювання людини. І це не тільки в роки мого дитячо-юнацького періоду відбувалося. Ланцюгова реакція безглуздя наробила лиха скрізь, і, нажаль, за станом на 2000 рік зупинки не знала.
В мій дитячо-юнацький період життя ми використовували водний шлях починаючи від присадибної ділянки Оришки Василівної Вовкової і закінчуючи річкою Базавлук, який служив нам в вигляді крижаного катка, особливо під час зимових шкільних канікул. Хлопці, які мали ковзани, збиралися в гурт, який очолював мій двоюрідний брат Олександр Кирилович, і весело "гарменували" - відпочивали.
Вище описане пояснення торкається так би мовити зовнішньої води, яка не була питною, а питну воду добували виключно із колодязів, яка за смаком та якістю була різна. Цю різницю мій батько пояснював тим, що вода в колодязях залежала від "жили". Можливо, по цій причині колодязь пращура Баль мав особливо-приємну, кришталево-чисту воду, а рідна племінниця Наталія Миколаївна в березні 2006 року порівняла воду балівського колодязя із славнозвісною мінеральною водою джерела Моршино. На жаль, на початку ХХІ століття дурисвіти та невігласи села Потоки знищили цей колодязь, полишивши односельців природного водного дару.
По цій причині деякі мешканці села Потоки та навіть із селища Щорськ для питних цілей використовували колодязну воду Івана Петровича Неставальського. Так троюрідна сестра Раїса Йонівна постійно брала воду, бо в її колодязі остання мала гіркий смак, а двоюрідний брат Іван Кузьмич із селища Щорськ возив воду в бідонах на тривалий час. Але вода із цього колодязя за якісними показниками була гірша від "бамівської води".
Тож люди, бережіть воду, як зіницю ока!
Земля
Земельне питання в усі часи людства було основним, бо це "харчове" джерело життя, а, згідно із язичеською міфологією, не Бог утворив Землю, бо Земля одвічна і, як наслідок, вона утворила Бога, Душу тощо.
Наші пращури були в основному землеробами.
В селі Потоки, згідно офіційного повітового звіту за 1903 рік, мешканці господарювали на землі, площа якої вимірювалася 982 десятинами, але цей звіт не наводив чисельність населення. Тому для підрахування середньої площі землі, яка припадала на одну душу, я використав інший документ.
Згідно звіту Адамовської волості про стан справ "деревни Потокская", в 1908 році в селі проживало 590 душ населення. Садиб - 88, на яких значилося збудованими 93 хати - на деяких садибах розміщувалися по 2 хати. Тоді середня фактична норма землі на одного мешканця села була:
982 : 590 = 1.664 десятини.
До речі, село продовжувало розвиватися, на що вказував демографічний стан. Так лише за 2 роки із 1908 по 1910 населення збільшилося на 78 душ.
Катеринославщина на 1891 рік мала земель площею 5.642.333,5 десятин, і, як бачимо, вимір сягав одної десятиної частини, що вказує на величезну цінність землі. Із цієї кількості громади володіли 2.119.169 десятин або 37.55%, дворяни - 1.751.855 десятин або 31.06%, німці - 533.780 десятин або 9.46%, греки - 373.679 десятин або 6.62%, одноосібники - 211.093 десятини або 3.74%, купці - 164.077 десятин або 2.91%, різні володарі (промислові компанії тощо) - 140.666 десятин або 2.49%, казна - 131612 десятин або 2.32%, громада козаків, міщан та селян - 79.377 десятин або 1.41%, окремо міщани - 36.491 десятин або 0.65%, міські громади - 34.217 десятин або 0.61%, духовенство - 32.616 десятин або 0.58%, єврейські колонії - 18.976 десятин або 0.34% і, нарешті, "уделу - 14.724 дес. или 0.26%".
Землі, придатної для обробітку, було 5.275.464 десятини, в тім числі пахоти - 2.971.714 десятин, а непридатної землі було 366 869.5 десятин. Розрахунок середньої площі землі, яка належала одній катеринославькій душі, роблю за формулою:
S сер. = S заг. : n
де S заг. - загальна площа землі; n - населення губернії.
5.642.335,5 десятин : 1.833.958 душі = 3.077 десятин на одного мешканця.
Співпоставивши губернську норму із потокською, ми легко встановлюємо, що мешканці села Потоки мали:
3.077 - 1.664 = на 1.413 десятин менше землі в середньому аніж в загально-губернському виміру на одну душу.
(Брокгауз.Єфрон. Том ХІ. 1894 р. С.-П. Сторінки 582-586).
Щодо конкретних цифр нашого родоводу, то вони мали наступний вимір.
В звітах влади Верходніпровськьго повіту за другу половину ХІХ ст.. в числі великих землевласників ані прізвища Манко і Баль, ані інших односельчан жодного разу не згадувалися. Навіть власники землі з наділом менше 40 десятин були вказані в звіті, зокрема брати Мусій і Василь Степановичі Плахотники, котрі в районі с. Алферове мали лише 37 десятин землі, господарюючи на ній вкупі. Тому вважаю, що в селі Потоки всі мешканці, зокрема Мусій Баль і Семен Манко, мали незначні площі землі. Батько в квітні 1982 року згадував: "в Балів було десь 20 десятин землі, а у Манків і того менше - приблизно 10 десятин".
Та на мій погляд батько припустився помилки чи, можливо, на старість пам'ять підвела. Справа в тім, що і Манко Микита і Баль Порфірій мали біля 20 десятин землі, лише природа походження цієї ділянки залишилася не виясненою.
В родині Микити було 2 сини та 3 дочки. Після того, як вони утворили окремі родини, батько Микита і мати Ганна розділили земельну ділянку в 20 десятин виключно між синами Іваном та Миколою, а дочкам не дісталося ані метра. Їх свекри та свекрухи звичайно вимагали від невісток землі, і ці вимоги на жаль породили ворожнечу між рідними братами та сестрами, бо батько Микита був непохитним.
В своїх спогадах про наш родовід я згадував про незрозуміле непородичання між нащадками прадідуся Микити, зокрема Миколи Микитовича та найближчими родичами, і до 2007 року відповіді не мав. Лише під час вивчення земельних відносин це питання прояснилося.
Натомість сват Микити Порфирій Баль в цьому відношенні поступив розумно і двадцятидесятинну площу землі не "розкроював на шматки" між дітьми, а утворив родинну громаду зі спільним обробітком землі та відповідним розподілом урожаю і, в наслідок цих розумних дій, родинний гурт Балів був по відношенню до Манко набагато "сплоченнее, дружнее и вагомее".
Аналізуючи вище згадане, я прийшов до висновку, що наші прадідусі та прабабусі, зокрема Порфирій Баль, були "зрівноваженими" землевласниками і аж ніяк не "куркулями", а математичні розрахунки підтверджують мої погляди.
За основу взято родину Порфирія Баля:
кількість членів сім'ї - 12 осіб;
середня площа землі на одну душу населення в селі Потоки - 1,664 десятини.
Загальна середня площа землі на всю сім'ю:
12 х 1,664 = 19,968 десятин.
Фактичні володіння дорівнювали 20 десятинам землі, які відповідали нормі для населеного пункту Потоки.
Отже, садиби наших пращурів Баль та Манко за земельним наділом були аналогічними іншим 88 садибам села Потоки і, мабуть, тому в історичні документи прізвища наших пращурів, як заможних землевласників не ввійшли. Забігаючи наперед скажу, що ці свідчення розвінчують безпідставні розкуркулювання деяких односельців комуністичним режимом, зокрема Порфирія Баль.
За станом на 1 січня 1925 р. с. Потоки займало в Божедарівській сільській раді перше місце за розміром земельної площі і кількості населення.
Поруч із нашим селом розташувалося с. Ново-Миколаївка, яке на 1 січня 1925 р. мало 18 хат із земельною площею 184 десятин. Населення складало 93 душі, з яких чоловіків було 50 душ, а жінок - 43. Люди мали чисту воду, яку видобували з колодязів. Для своїх потреб в селі працював один вітряний млин.
Історію заснування цього села на офіційному рівні мені встановити не вдалося. Віднайшов повітові і земські літописи кінця ХІХ - початку ХХ ст., але в них про цей населений пункт не було жодного слова. Тому використав лише спогади свідків.
Перші паростки нового села пов'язані із долею польських євреїв Кагал, а саме зародження відбувалося не на пустирі. Тут існувало заможне землеволодіння спочатку Білаїв, а після їх родового об'єднання і Каряків.
Саме тут земство Верходніпровського повіту виділило землі рідним братам Кагал. Вільних земель на час їх поселення в наших місцях не існувало. Я вже вказував, що земля мала велику ціну, площа вимірювалася нашими пращурами до десятитисячної долі десятини і, як правило, отримувалася у власність шляхом купівлі-продажу.
На якій правовій основі (дарування, відчуження, купівля, продаж тощо) було надано землю новим поселенцям пояснення в земських документах я не знайшов.
Більш детальну інформацію про початок заселення Кагалами села Ново-Миколаївки я виклав в розділі "Бабуся Наталка", а про Білаїв та Каряків в розділі "Дідусь Микола".
За радянських часів село Ново-Миколаївка було об'єднане із селом Потоки із загальною назвою Потоки. Втративши свою самостійність, Ново-Миколаївка втратила і свою первісну назву.
На мій погляд на питання "звідки і чому з'явилися в цій місцевості наші рідні пращури?" я відповів відносно широко і тому надалі продовжу історичні спогади про прапрадідуся Семена та його нащадків, одним із яких був рідний прадідусь Микита.
Микита Семенович десь під кінець 70-х років ХІХ століття одружився з односельчанкою Баль Ганною, рік народження якої приблизно біля 1860.
[Зміст]
