Історія населених пунктів, які розташовані навколо с. Потоки, тісно пов'язана з промисловим розвитком Кривбасу. Тому, на мою думку, доцільно ознайомитися з історією свого краю. Більш того, ніхто нам ні в школах, ні в технікумах, ні в вищих навчальних закладах про це не повідомляв, і моє покоління майже нічого не знало про цю історію.

Наприкінці 1870 р. верхньодніпровський поміщик Олександр Миколайович Поль, який був правнуком гетьмана України Павла Полуботка і мав родовий маєток в с. Любимирівка, клопотався перед царським урядом про будівництво залізниці. Перед цим періодом він вивчав запаси залізної руди в Кривому Розі понад 15 років і дійшов висновку про промислове її видобування, а для перевезення руди була необхідна залізниця. Та царський уряд відхилив проект О.М. Поля.

Так величезна праця українця Олександра Миколайовича Поля була понівечена царським урядом. Правда нащадки віддали йому заслужену шану, встановивши погруддя в Кривому Розі і пам'ятник у Дніпропетровську.

Але є інша думка і вважаю її більш раціональною та виваженою - це думка мого сина Олега: просто природно йому не вистачало сили, часу чи здібностей для того, щоб довести доцільність того чи іншого, навіть і геніального відкриття. Одна справа розробити розрахунки - теж важливо, без чого подальший рух неможливий. Інша справа, і не менш важлива, практично втілити в життя той чи інший винахід.

Тому і Поль, і Долгоруков, і Беркер зробили все, на що вони були здатні. З цього приводу доречно навести мудре народне прислів'я, яке наш батько часто в необхідних ситуаціях використовував: "уміли готувати, та не вміли подавати". Найякісніший товар, найсмачніша справа, найгеніальніші ідеї і проекти потребують не тільки уміння їх виготовити, а й уміння вчасно втілити в практичне життя. Потрібні природою обдаровані таланти і на теорію, і на практику.

Прізвище Поль має іноземне походження і, на мій погляд, німецьке. Докази. Це прізвище розповсюджене в Німеччині. Наприклад, Інге Поль - німкеня, дружина розвідника українського походження Богдана Старшинського, вбивці Степана Бандери ("ПР" № 173 17.ХІ.2006р.). Слово походить від німецького - Polle(f) і перекладається, як луковиця (НРС, М. 1965 р., стор. 658). Чи мав родове відношення Олександр Поль до німецького родоводу Polle я не становив. Але в зв'язку з тим, що він був правнуком Павла Полуботка, то можна зробити припущення, що особа жіночої статі роду Полуботків була замужем за чоловіком німецького походження на прізвище Поль (Polle) і на цій основі після офіційного шлюбу втратила своє родове прізвище.

В 1880 році князь Долгоруков і американський банкір Беркер знову звернулися до уряду по цьому ж питанню, і, о диво, 6 лютого 1881 р. було прийнято рішення про будівництво залізниці від Донбасу через Кривий Ріг до вже діючої станції Казанка (нині Долинська) Криворізької залізниці. А всього через 14 днів, 20 лютого 1881 р., було затверджено проект будівництва. В тому ж році розпочалися роботи. До речі, майже через рік, 18 лютого 1882 р., Криворізьку залізницю перейменували на Катерининську.

18 травня 1881 р. розпочалося будівництво лінії від ст. Катеринослав (нині Нижньодніпровськ) до станції Долинська, яке закінчили 18 травня 1884 р., і цього ж дня було відправлено перший пасажирський потяг до ст. Долинська. На цій лінії була відкрита станція Любомирівка, за назвою найближчого населеного пункту. Це сталося в 1884 р., а вже в 1904 р. на честь першого начальника Катериненської залізниці російського інженера Олександра Аполінаровича Верховцева ця станція дістала назву Верховцево. Одним роком раніше в 1903 р. було збудовано роз'їзд за цією станцією, який отримав назву Полівський, на честь Олександра Миколайовича Поля. До речі, саме він створив історичний музей у м. Катеринославі, який чомусь носить ім'я Яворницького, що на мій погляд неправомірно.

Далі за роз'їздом Полівський з 1895 р. діє роз'їзд Адамівський, який отримав назву від однойменного села Адамівка, розташованого поруч.

На історичній ниві мого життя постає Божедаровка. Таку назву має залізнична станція, що розташована на лінії Верховцеве-Кривий Ріг- Сортувальний. Відкрита у 1884 році.

З Вікіпедії:

До 1861 р. на цьому місці існувало невеличке поселення кріпаків без офіційної назви. Одного разу (це було в 1861 р.) сюди прискакав посланець з грамотою про те, що кріпацька залежність ліквідована. Це викликало велику радість у кріпаків. Вони казали, що грамота для них - божий дар.

28 грудня 2000 р. в музеї історії середньої школи, його керівник Мартиненко Наталія Петрівна показувала мені натуральні кайдани, якими кріпаків приковували до місця роботи, мешкання, тачок тощо. Зроблені із заліза і дуже заржавілі. Їх довжина приблизно 70 см.

Брат Микола згадував, що в 1959-60 роках під час риття канави бульдозером було знайдено також кайдани на будівництві заводу по переробці кукурудзи. Цей факт говорить, що людина за своїм походженням далека від щирого милосердя. Неприємно згадувати про дикі, варварські дії людини по відношенню до собі ж подібної істоти. Страшна і свідомістю незбагнена доля кріпаків нагадує про істину і попереджає про неприпустимість щось подібного в подальшому при існуванні людства.

Історичний процес закріпачення проходив в три етапи.

Перший і основний етап був започаткований козацьким гетьманом Кирилом Розумовським. В 1760 році він запровадив так званий універсал про офіційне введення кріпосного права на вільних українських селян.

Основи кріпацтва в Європі були породжені при переході від рабовласницького ладу до феодального, не обминувши і Київську Русь.

На Україні ініціаторами і вдохновителями закріпачення стали не чужоземці, а самі українці. Деякі історичні дослідники вказують, що це явище пов'язане із приходом до влади німкені Катерини ІІ. Але істина полягає в іншому. Ця особа прийшла до влади в 1762 році, цебто тоді, коли на Україні кріпосне право вже набуло офіційного визнання.

Історики зазначають, що після введення кріпацтва "розперезалася" козацька старшина, адже полковники стали вельможними "дворянами". Їхнє багатство за часів неволі виросло в десятки і сотні разів.

Це явище породило масове поширення інших ганебних атрибутів суспільних відносин - хабарі, підкупи, здирства, прояви надзвичайної жорстокості у ставленні до закріпачених.

Другий етап започатковано в 1778 році новим указом імператриці Катерини ІІ і носив тимчасовий характер. І в другому етапі заснування кріпосного права найактивнішу участь приймав вже відомий українець Кирило Розумовський, який входив до складу уряду.

Третій і остаточний етап введення кріпацтва відноситься до травня 1783 року і проіснував він аж до 1861 року.

Сам винахідник і виконавець українського кріпацтва прожив ще 20 років і помер в 1803 році. Та його чорна справа ще довгий час продовжувалась.

У 1881р. в офіційних документах був уперше зареєстрований населений пункт під назвою Божедарівка. Цей рік вважається початком заснування цього села.

Як бачимо заснування села Божедарівка відбулося лише в 1881 році, цебто через 20 років після скасування кріпацтва і таке запізнення має історичне пояснення.

По-перше. Кріпаки наочно відчули нищівну експлуатацію зі сторони власника і тому після звільнення не забажали залишатися на правах вільних робітників у цього ката-господаря.

Іншу ситуацію маємо в сусідньому селі Покровка (в минулому село Милорадовиче). Там історія не знайшла жодного кайдана, а в селі Божедарівка зафіксували дві знахідки цього ганебного знаряддя знущання над кріпаками. Там кріпаки в володарки Софії Милорадович і в роки кріпацтва жили відносно вільно, а коли настав час розкріпачення, то більшість кріпаків залишилися і надалі працювати в цьому господарстві.

Отже кріпаки на місті майбутнього села Божедарівка не залишилися, а переселились в сторону півночі, віднайшли там собі нове пристанище.

По-друге. Безводність цього місця додатково впливала на міграцію кріпаків по мірі їх розкріпачення.

Тому на місці кріпацьких казарм поселення людей не стало, і не було б тут і надалі, якби через це обездолене місце не пройшла залізниця, яку будувати розпочали дійсно в 1881 році. Саме тут було вирішено відкрити роздільний пункт, який вимагав робочих рук.

Ця причина, незважаючи на несприятливі природні умови, сприяла розбудові села. Подібне явище зустрічаємо із історією розвитку міста Катеринослава: до побудови залізниці в місті мешкало біля 10 тисяч осіб без вулиць та господарств. Як тільки залізниця почала діяти, населення досягло 150000 осіб із відповідною інфраструктурою.

За даними на 1900 рік загальний вантажообіг залізницею через Божедарівку сягав 500 тис. пудів, торговий оборот - 85000 руб.

Навколо залізничної станції стали селитися торговці сільськогосподарською продукцією, що сприяло розвитку поселення. На кінець 19 століття тут побудували складські приміщення, вальцьовий млин, олійницю, а на початку 20 століття - два парових млини і два лісосклади.

Історична доля землі частково така. Землі козака Андрія Неплюя були, як вже відомо роздані німцям. Так, за не зовсім встановленим фактом, земля навколо сучасного населеного пункту Щорськ, що належала Алферову, перейшла до поміщика Лінєвського, а в 1865 році цю землю отримав у власність поміщик Аксент'єв, але доля згубно з ним повелася: приблизно в 1867 році він помер від холери. Цю землю викупив вельми заможний Сергій Кузьмицький, який до цього періоду мешкав у м. Катеринославі. Там він мав спочатку невеличкий шинок. Згодом відкрив особисту крамницю, заснував швацьке виробництво. Після цього забажав господарювати на землі. За станом на 1880 рік його землі простягалися аж до села Веселе - Божедарівка площею в 2930 десятин. В самому селі Божедарівка мешкала землевласниця Марченко Марія Іванівна, яка мала 1620 десятин землі. На південь в районі села Олексіївка, за станом на 1882 рік землями володіли:

Борисенко Ольга Петрівна - 98,561 десятин;

Краснокутський Захар Прокопович - 40 десятин;

Плахотник Іван Степанович - 64,639 десятин.

Ще менші площі землі мали Юхимці, Олійник, Меланін.

Наприкінці ХІХ ст.. найбагатшими поміщиками були Новохатсткий і Романов, одночасно вони були членами земської управи.

Земство в наших краях було засноване в 1864 році, центр якого знаходився в населеному пункті сучасного м. Верховцево.

Земство - це орган місцевого самоврядування. Складалося із повітових і губернських зібрань та земельних управ. Функції земельних установ по суті зводилися до підтримання в належному стані місцевих шляхів, сполучення, організації медичного обслуговування населення, будування і утримання шкіл, проведення статистичних досліджень тощо.

Земських шкіл у Катеринославській губернії за станом на 1914 рік було 945, і це відносно широка мережа. Наприклад, у Київській губернії їх було лише 149.

Найактивнішими діячами земства із земляків вважалися Новохатський, Романов, Касєвич, Шарапо і Мишин. Кожен із них зробив свій внесок. Так Шарапо збудував маєток, та такий могутній, що добре служить і сучасникам, тут розташована лікарня. Навколо будівлі ним було закладено сад, який в народі отримав назву Шарапин сад.

За ініціативою члена земства Машина в с. Божедарівка було збудована церковно-приходська школа із відповідними адміністративно-службовими приміщеннями. Розташовувалася вона біля сучасного елеватора через залізничне полотно у бік с. Олексіївка. Після встановлення радянської влади нові господарі-комуністи знищили цю школу. За станом на 2000 р. залишилися лише дві хати, що стоять поруч із залізницею. Першим керівником школи була вчителька Поливанова. Школа була розрахована на чотирикласну освіту. На початку свого існування в ній навчалося понад 80 учнів. В 1915 р. керівником школи було призначено дяка Єрмака

В 1913 році в с. Божедарівка мешкало 508 чоловік. В 1923 році вже за роки радянської влади воно стає районним центром. В 1933 році цей статус було знято і підпорядкували його аж до Каменського району на відстані більше ніж 50 км. Враховуючи транспортне обслуговування того часу, ці дії влади викликали обурення місцевих мешканців, і лише в 1938 році здоровий глузд переміг - село було віднесено до селищ міського типу під назвою Щорськ і йому знову повернули статус районного центра. Нову назву селище отримало на честь Миколи Олександровича Щорса, уродженця с. Сновськ Чернігівської губернії. В 1908 році він закінчив церковну приходську школу, в 1914 році - Київську військово-фельдшерську школу. На початку першої світової війни служив військовим фельдшером, але був направлений навчатися до Віленського військового училища у м. Полтаві в 1916 році. За хоробрість отримав військове звання підпоручика. Після зміни влади, зрадив царську військову присягу і в 1918 році перейшов на бік комуністичного режиму. Загинув в боях біля м. Коростень, а поховано його було з невідомих причин у м. Самара.

В наших місцях він ніколи не був. Чим керувалися урядовці тодішньої влади, надаючи нову назву цьому селищу на честь цієї особи, в історичних літописах пояснення не знайшов.

За станом на 1 січня 1925 року в с. Божедарівка мешкало 739 душ. Чоловіків було 355 душ, а жінок - 384 душі (більше на 29 осіб).

176 господарств займали землю площею 819 десятин, що майже вдвічі менше ніж в с. Потоки, а придатну воду видобували лише з 6 колодязів.

В 1928 році в с. Божедарівка був заснований колгосп "Червоний господар", але він проіснував лише до 1935 року, коли селищу надано робітничого статусу.

У 1927 році збудовано елеватор місткістю в 1600 тонн, що дозволило поліпшити зберігання та відправку зерна. Значний вплив на економічний розвиток Божедарівки мало створення у січні 1934 року машинно-тракторної станції. МТС допомагала 26 навколишнім колгоспам обробляти поля. У 1936 році Божедарівці вступає до ладу електростанція, а згодом - хлібопекарня, яка щороку давала продукції на півмільйона крб. Значно розширили виробничі потужності млин і олійниця.

Cоціально-економічний та культурний розвиток було перервано початком Другої Світової Війни. З наближенням лінії фронту цінне устаткування станції сільськогосподарську техніку колгоспів евакуйовано до глибокого тилу. З перших днів війни багато жителів селища було примусово мобілізовано. Місце чоловіків на залізничній станції заступили жінки. 1 серпня 1941 року німецькі війська окупували Щорськ.

У другій половині жовтня 1943 року радянські війська, форсувавши Дніпро, вступили на територію Щорського району. Підрозділи артилерії, з'єднавшись з частинами, що наступали з П'ятихаток, відтіснили німців. 30 жовтня 1943 року радянські війська вступили в селище.

У 1945 році в селі відбудовано вальцьовий млин, олійницю. Розпочав роботу маслозавод. Зріс обіг вантажів, а відповідно і народногосподарське значення станції Божедарівка.

У 1950-1958 рр. проведено великі роботи по технічному переоснащенню підприємств Щорська. У 1960 році тут здано в експлуатацію калібрувальний завод, якого в 1965 році переобладнано на одну з перших на Україні насіннєочищувальну станцію. У Щорську побудовано тягову електропідстанцію, кукурудзокалібрувальний завод, розширено завод продтоварів, механізовано пункт по прийому цукрового буряка, інкубаторну станцію.

Протягом 1959-1967 рр. технічно переоснащено і поповнено новими машинами маслозавод, олійницю й інші підприємства.

Протягом 1959-1965 рр. заасфальтовано 3260 кв. метрів тротуарів, проведено водопровід, посаджено парки і сквери ім. Олега Кошового, Перемоги, Юрія Гагаріна, а також піонерський парк площею 15,3 га. До послуг жителів відкрилися радіотрансляційна станція, лазня, швейна майстерня, їдальні. У селищі починає діяти районна лікарня на 75 лікарняних ліжок. В 1963 році відкрито музичну школу.

В кінці ХХ століття селище Щорськ, втративши статус райцентру, який перемістився в с. Кринички, зазнало руйнації. Минула його слава загасла.

Будинок станції за станом на початок третього тисячелыття майже повністю відповідав первісному проекту і практично ніяких змін більше ніж за сто років експлуатації не зазнав, за винятком окремих перестановок, що підтверджує "Альбом служащих и видов дороги. К 25-летию Екатерининской железной дороги. 1884 XXV 1909. Издательство "Хуложник Екатеринослава". Печатано в графическом заведении М.Пиковского в Одессе"

Очолював будівельні роботи на станції інженер шляхів сполучення В'ячеслав Антонович Касєвич. Він згодом брав активну участь у діяльності земства.

Після закінчення будівництва приміщення станції в ній поселився одним із перших єврей Кас'яник із сім'ї купців. Він заснував на станції трактир, де реалізовував продукти харчування, хатні вжитки (господарчі товари) і надавав деякі інші послуги. Брат Микола 28 грудня 2000р. згадував, що його пам'яті зберігся цей торгівельний комплекс: "На першому поверсі, де зараз зала для очікування пасажирів, була ресторація. На другому поверсі працював кулінарний цех, звідки страви подавалися через отвір у стелі".

Пізніше на станції оселилися Зеленко, Бобошко, Глинський.

Нині на станції Божедарівка зупиняються тільки електропоїзди сполучення Дніпропетровськ-Кривий Ріг. Як будуть розвиватися подальші історичні події не тільки в цьому селі, а і по всій Україні, передбачити неможливо. Тому, нащадки, приймайте естафету і примножте справи своїх прадідів

В 1897 р. в зв'язку із зростаючим вагонопотоком та для більш ефективного використання збудованої залізничної лінії за ст. Божедаровка було відкрито роз'їзд, який дістав назву "Алферове". Але ця назва протрималася менше року. Наприкінці 1897 р. адміністрація залізниці і владні структури перейменували назву роз'їзду на Кудашівку, одночасно надавши цьому роз'їзду статус станції.

Слово "Кудашев" не слов'янського, а тим більше не українського походження. Воно з'явилося в наших краях наприкінці ХІХ ст., і пов'язаний цей факт із будівництвом залізниці. Одним із керівників будівельної дільниці був інженер Кудашев, який помер під час будівництва станції. На його честь станцію нарекли Кудашівка. Згідно літописних пояснень це прізвище поширене в Башкирії. Там, наприклад, в 1894 р. народився башкирський поет Кудашев. Тому, вважаю, що на нашій землі увічнено пам'ять одного із синів башкирського народу інженера-залізничника Кудашева у назві населеного пункту і залізничної станції.

Та звідки походить первісна назва станції?

Землі, де розташована станція, в козацький період належали заможному козаку - зимівнику Андрію Неплюю, про якого літописець ХІХ століття Феодосій згадував так:

"Козак Батуринського полку Андрій Неплюй після повернення запорожців із Алешек на Чортомлик першим зайняв територію слободи Алферовки. Побудував тут собі зимівник і запросив сюди із Сосниці Чернігівської губернії своїх рідних, знайомих і залишився тут назавжди. Для Неплюя ця місцевість була чомусь найціннішою, святою. Він в 1712-1734 р.р. п'ять разів приходив сюди із Алешек "поплакать и помолиться", "излить здесь скорбныя чувства души своей в горячей и слезной молитве к Богу".

В 1742 р. Неплюй в своєму зимівнику заснував похідну церкву для всіх "околичныхъ хуторянъ" і запросив для святого служіння ієромонаха Самарського монастиря Афанасія. В 1750-1760 р.р. зимівник Андрія Неплюя уявляв собою дійсно велику торгову і промислову слободу. Але нагрянула козацька "реформа".

Зимівник запорізького козака Андрія Неплюя дістався німцю Алферову. Він став на зразок правонаступника, бо йому разом зі значною площею землі дісталися й основні засоби існування (будівлі, інвентар та ін.). Згодом ця особа в наших краях досягла найбільшого розвитку в своїй економічній діяльності, і нібито на його честь були названі село і станція.

Але в часовому вимірі останній доказ досить сумнівний, бо більше ніж за півтора століття до появи німця Алферова село за назвою Алферовка чи Алферово вже існувало і тому ці два чинники спірної теми "не стикуються". Тому мабуть це просто так співпало. Отже наяву два "претенденти". Постає питання.

Кому залізничники віддали перевагу при назві станції - селу чи людині?"

На мій погляд назва пов'язана із діяльністю німця Алферова. Докази.

По-перше. Село Алферове згідно карти Катеринославської губернії кінця ХІХ століття розмішувалося на північний схід від міста Саксагань, цебто в іншу від станції сторону на відстані біля 18 км.

По-друге. Зі станцією в бік м. Саксагань значно ближче сусідствували села Андріївка та Чумаки, але їм не була надана честь в назві станції.

По-третє. На місці сучасної станції на початку будівництва залізниці існував пункт перевантаження будівельних матеріалів із вузькоколійних вагонеток в магістральні вагони. Між цим пунктом і родовищем будматеріалів, яке знаходилося в селі Скелеватка, була прокладена залізнична вузькоколійка, а відстань між ними сягала лише біля 5 км, цебто село Скелеватка було до станції ближче по відношенню до села Алферова більше ніж на 13 км і в господарській справі тісно пов'язане. Але навіть ці "пільгові чинники села Скелеватка мали меншу вагу аніж прізвище німця Алферова".

Висновок: роздільний пункт зразка 1897 року носив первісну назву на честь землевласника Алферова.