Карта скіфських курганів
На географічній місцевості нашої Батьківщини, де зараз розташоване рідне село Потоки, людського життя не існувало майже до XV ст. н.е. На ці землі природа щедро принесла родючий ґрунт за назвою чорнозем, що стало основою для різкого і швидкого розквіту живого світу, як рослинного так і тваринного походження, які в свою чергу породили появу значних перешкод для людської життєдіяльності. Наявних сил у наших стародавніх пращурів для подолання цих перешкод виявилося недостатньо. Крім того, наявність вільних земель, де можна було з меншими витратами вести господарство, також гальмували заселення цих місць, які в народі отримали назву - "Дике поле".
Тому в XV ст. людські поселення на Правобережній Україні закінчувалися біля Кам'янця - Подільського, Брацлава, Канева й Черкас, а на Лівобережній - біля Чернігова й Путивля. Далі геть до Чорного й Азовського морів простягався безкраїй степ - Дике поле, займаючи незаселену територію південних степів між Дністром і Придніпров'ям, яка вміщала на Правобережжі верхів'я Південного Бугу, межиріччя Синюхи, Росі, Тясмина, а на Лівобережжі - межиріччя Трунбежа, Сули, Псла.
Населення частково саме цих поселень являється нашими пращурами. Їхні коріння поруч із прийдешніми племенами, заклали початок нашого стародавнього родоводу, які вимагають, хоча би в нерозширеному вигляді, історичного пояснення, хто і коли мешкав на нашій "праведній землі".
Найдавнішим з відомих за своєю назвою народів, які жили на території України, були кіммерійці, котрі мешкали на території Південно-Європейської частини приблизно у VIII ст. до н.е. і на початку свого існування були пастухо-хліборобськими племенами.
Ще Гомер, який жив між VIII і VII століттями до н.е., в поемі "Одіссея" говорив про те, що земля кіммерійців лежала біля крайньої межі заселеного світу, біля входу до підземного царства Аїда. В "Іліаді" Гомер відносив до кіммерійців народ "давніх доїльників кобилиць - молокоїдів, бідних і справедливих із смертних", які жили на північ від Трої за "конеборними фракійцями і мідійцями, які б'ються врукопашну".
Біля гірла Тіраса (Дністер) "батькові" грецької історії Геродоту у V ст. до н.е. показували могилу останніх кіммерійських царів, а сучасний Керченський півострів Геродот називав Кіммерійським Боспором.
Великий географ давнини Страбон (63 р. до н.е. - 23 р. н.е.) писав, що кіммерійці здійснювали свої походи у країни Східного Середземномор'я ще навіть і до Гомера.
Історики вказували, що кіммерійці були відважними та жорстокими вояками - і, як підтвердження, у біблійських авторів читаємо: "Ось іде народ з північної країни… тримає лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не пожаліють! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… " "Народ здалеку… Народ стародавній…, мови якого ти не знаєш… Сагайдак його, як відкрита домовина, усі вони люди хоробрі…" "Він пожере твоє жниво і хліб твій, винищить синів і дочок твоїх, пожере вівці і корови твої, пожере виноград твій і смоківниці (інжир) твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти маєш надію".
Ці племена зникли з історичної арени наприкінці VII ст. до н.е. Але це зникнення пов'язане з трагічними подіями, які були породжені не стільки загарбницькими війнами скіфів, скільки нерозумними діями кіммерійців.
З відомостями Арістея з Іроконіса (VII ст. до н.е.) і Діодора Сіцілійського (друга половина І ст. до н.е.) скіфи, які прийшли з Середньої Азії, вторглися непрохані в Північне Причорномор'я Подніпров'я сьомого століття до нової ери. Стривожені небаченим нашестям кіммерійці розгубилися: чи стояти на смерть, давши відсіч за будь-яку ціну, чи втікати, залишивши напризволяще благодатний край. І суперечки дійшли до того, що між своїми спалахнула кривава сутичка. Відлуння про ту подію долинуло до сучасності, вірогідно, в невмирущому повчанні про найстрашніший на світі гріх братовбивства.
Скіфи явно не розраховували на такий "безкровний подарунок" і були дивно вражені такою безглуздою поведінкою господарів. Зрештою, прийшовши до тями, скіфи безкарно заволоділи землями кіммерійців.
Отже поразка кіммерійця пов'язана із незгідливою поведінкою окремих його членів, які дозволили загарбникам легкою силою їх поневолити назавжди. Частина, зрадивши батьківщину, перейшла на бік скіфів.
Вдивляючись в літописні повідомлення, ми легко помічаємо суперечливість висвітлення історії цих племен - одні дослідники вказували на відважність та жорстокість кіммерійців, другі навпаки на їх безпорадність в цьому відношенні, бо коли вони лише побачили свого ворога, то ще до початку бойових дій між їх учасниками всередині гурту виникли негідні явища братовбивства і зради. То ж про яку відвагу можна вести мову! Їх відважність відповідала мудрому народному прислів'ю на Русі: "Молодец, против овец, а против молодца - сам овца". Тому я прийшов до однозначного висновку, що деякі історики помилково віддали "пальму відважності" членам племені кіммерійців, а їх безпорадність не мала права на подальше існування і вони історією вірно були замінені на більш сильних істот відповідно до вимог природного закону життя - слабкому місця там не має.
Кіммерійці були одними із перших поселенців на сучасному півострові Крим, що підтверджує історична хронологія його заселення.
Початкова назва цього півострова була Тавріда, а під кінець XIII ст. татари дали йому свою назву Крим і, згідно пояснення Форстера, в перекладі це слово означає "кріпость". Чому? Та тому, що півострів з'єднаний із материком південних степів України Перекопським перешийком, який в ширину має не більше 7 верст. На погляд Реклю, якщо цей перешийок перегородити, то його можна перетворити в дійсну кріпость.
Крим був заселений людиною із часів раннього і середнього палеоліту. Надалі в мідно-бронзовий період зустрічаємо землеробів і скотарів ямної і катакомбної культур, а дещо в пізніший час цього періоду в степовій частині зустрічаємо археологічні пам'ятники, залишені кіммерійцями, натомість в гірських місцях - пам'ятники кизил-кобинської культури, котру пов'язують із таврами.
В VII ст. до н.е. степова частина Криму і все Північне Причорномор'я підпали під владу скіфів.
В ІІ ст. до н.е. сюди проникли сармати. Одночасно в VII ст. до н.е. Крим почали освоювати греки, де в VI-V ст. до н.е. вони заснували свої колонії (Херсонес, Пантікапей тощо). Під кінець ІІІ ст. до н.е. скіфи заволоділи цими колоніями. В останньому десятиріччі в Криму запалало повстання Савмака проти рабства, яке було придушено понтійськими військами. З другої половини І ст. до н.е. понтійський цар Митридат VI Євпатора попав під залежність від Риму, а в І ст. вже н.е. римляни повністю окупували Крим. В середині ІІІ ст. н.е. в Крим проникли готи. Про перебіг подій, пов'язаних із поселенням готів в Криму, прозоро і неупереджено записано в енциклопедичному словнику Брокгауза-Єфрона (том 17. сторінка 443), витяг із якого я подаю в оригіналі:
В 70-х роках IV ст. н.е. Крим був спустошений гунами, в результаті чого розпалися Боспорська і Скіфська держави. В VI ст. частину Крима завоювала Візантія, а в останній четверті VI ст. Крим захопили хазари. В 90-х роках Х ст. н.е. після облоги Київський князь Володимир взяв Корсунь - головний пункт Візантії. Надалі в Криму побували печеніги (середина Х ст.), половці (середина ХІ ст.), а в середині ХІІІ ст. Крим став улусом (провінцією) Золотої орди монголо-татарів. Першу згадку про кримських татар знаходимо в сурозькому синаксарі, в якому сказано: "27 січня 1223 року вперше прийшли на кримську землю татари". (газета "Народне слово". №10. 10 березня 2006 рік. М.Кучеренко)
Татари в Криму не мали єдиного національного статусу і були розподілені на два гурти:
- степові татари - це прямі нащадки монголів;
- гірські татари, судячи по їх типу - це нащадки первісних мешканців південного узбережжя, зокрема кіммерійців, греків, італійців, готів тощо, котрі прийняли іслам і татарську мову. Але в цю мову вони вклали стільки турецьких, зіпсованих грецьких та інших слів, що вона набула самостійного вигляду і була не зрозуміла монголо-татарам. (Брокгауз. Енцсловник. Том XVI-а. сторінка 877. С.-П., 1895 рік)
Прихід чергового, в даному випадку монголо-татарського загарбника виявився для русинів занадто тяжким.
31.V.1223 року руські князі програли битву на річці Калка (тепер р. Кальчик). "Розлючені татари - писав літописець - князів поклали під дошки, а самі сіли зверху обідати, із сміхом слухаючи, дикі варвари, як під дошками тріщали їх кістки, - і "тако ту скончаша князи живот свои". ("Стародавня Русь". м.2005 рік. сторінка 116).
Надалі татаро-монголи наклали великі податки, які стягувалися занадто жорстоко із усіх русинів, а тих, хто не мав можливості їх сплатити, перетворювали в рабів. Але з духовних осіб податки не стягувалися, бо вони використали церкву і її служителів в своїх інтересах ("Всесвітня історія". М.: 2000 рік. сторінка 240). Це черговий доказ зрадницької діяльності церковників. Та, на жаль, політики цей доказ не сприймають, зокрема лідери незалежної України, бо цей зрадник за певні пільгові умови служить любому правлячому уряду.
Із 60-х років ХІІІ ст. в Криму почали засновувати торгові колонії генуезці. Після занепаду Золотої орди, в середині XV ст. н.е. виникло Кримське ханство (1443-1783) з центром в м. Бахчисарай, а вже в 70-х роках XV ст. воно стало васалом Туреччини. Надалі сумісна боротьба запорізьких козаків, українського і російського народів привела до Кючук-Кайнаджийського миру і в 1774 році Кримське ханство було визнано незалежним від Турції, а в 1783 році Крим був приєднаний до Росії і в 1802 році він ввійшов до складу Таврійської губернії. В радянські часи Крим в складі Росії проіснував до 1954 року.
19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР в зв'язку із 300-річчям возз'єднання України із Росією на основі спільності економіки, територіальної близькості та тісних господарських і культурних зв'язків між Кримською областю та УРСР передала Крим зі складу Росії до складу Радянської України.
Аналізуючи історію заселення Криму можна впевнено заявити, що обжитий українськими пращурами кіммерійцями Крим вірно було повернуто Україні. Але правду історії деякі панівні лідери різних держав не бажають визнати, перетворюючи правду в брехню, натомість міфи, брехню вони намагаються перетворити в правду, зокрема татари, котрі вважають Крим своєю прабатьківщиною (УРЕ. Том 5. сторінки 447-448. К., 1981 рік; Енцсловник Брокгауза. Том 32, сторінка 372. С.-П., 1895 рік).
Скіфи - це кочові племена, які були одними із перших непроханих загарбників, орди за ордами яких вивергало, здавалося, бездонне черево Середньої Азії на згубу не тільки кіммерійцям, а взагалі всій Східній Європі.
Геродот пояснював, що назва скіфи (скити, самоназва - сколоти) походить від слова, яке по-скіфському означає "цар". Власне скіфами - іранцями, на його думку, були степовики, які кочували від Дніпра на схід і над Сіргісом (Сіверським Дінцем), а на південь від них жили царські скіфи. Вони очолювали могутню Скіфію. Зі скіфами на Україні затвердився на початку VIII ст.до н.е. залізний вік. Залізо знали вже кіммерійці, але тільки скіфи почали виготовляти з нього зброю та знаряддя праці. Скіфські жінки, діти й старики жили в повстяних кибитках, до яких запрягали декілька пар волів. Молоді хлопці й зрілі воїни не розлучалися з кіньми. Скіфський цар Атей так любив коней, що їхнє іржання ставив вище від звуків флейти і можливо саме ця свідома любов до коней на початку їх експлуатації не надавала "згоду" запрягати коней до транспортних засобів пересування, бо, як свідчить історія, до повстяних кибиток запрягали волів.
Сіна на зиму не заготовляли, а траву для корму коні самі добували копитами з-під снігу. По їхніх слідах бігали вівці, йшла рогата худоба тощо і підбирали залишки трав'яної кормової маси.
Центр скіфів містився над долішнім Дніпром, а в ІІІ ст. до н.е. перемістився в Крим до Неаполя Скіфського, який розміщувався недалеко від сучасного, за станом на ХХ століття нашої ери, міста Сімферополь.
Скіфи брали від степу все необхідне для життя. Наприклад: в степу не було дерев, то вони закладали м'ясо в казани, заливали його водою та підпалювали кістки. Геродот був захоплений їхньою кмітливістю.
Скіфів-хліборобів називали ще й борисфенітами по тій причині, що вони просувалися на південь, де освоювали родючі низини ріки Борисфена - Дніпра. Сіяли пшеницю, просо, коноплю, різні овочеві культури.
Ці племена в V-II століттях до нової ери заселяли також все узбережжя Азовського моря. Найбільша праця про існування скіфів написана стародавнє-грецьким істориком Геродотом в V ст. до н.е. за назвою "Історія", де ми зустрічаємо, що скіфи називали це море як Меотійська затока або Меотійське озеро. Геродот стверджував, що Меотида була матір'ю іншого моря Понта, сучасного Чорного моря. В Азовське море впадали такі річки: Лік (тепер Обіточна), Агар (Корсак), Порита (Берда), Танаїс (Дон). Аналогічну назву "Меотійське озеро" зустрічаємо також в праці мандрівника і географа Страбона "Географія" (кінець І ст. до н.е. і початок І ст. н.е.). Римський історик в І ст. н.е. Пліній в своїй праці "Натуральна історія" вказував, що римляни це море називали Покус Метис, цебто Меотійське болото. Можливо ця назва пов'язана із гідрогеографічним режимом цього моря, бо приблизно 3,5-2 тисячі років тому рівень води в Азовському морі був на 4 метри нижчий сучасного і береги його були сильно заболочені.
Підвищення рівня води в Азовському морі на 4 метри, а, згідно закону фізики про сполучені судини, і в усьому океані планети Земля, вказує, що іде постійне розтавання криги через відповідне потепління клімату. В останні роки ХХ століття в наукових колах все частіше лунали голоси про різке потепління. Вчені пов'язували це явище із значним забрудненням навколишнього середовища, що викликало так званий парниковий ефект. Але величезні підприємства-забруднювачі з'явилися відносно недавно, приблизно з кінця ХІХ століття, а підвищення рівня води світового океану, якщо вірити вищезгаданому, відбувалося ще за далеких часів, коли забруднювачів майже не існувало.
Виявляється, що на певному етапі свого існування природа заморозила величезну кількість води, а через деякий період чомусь розпочала поступово перетворення криги знов у воду.
Тому сам собою напрошується висновок, що процес холод-тепло іде постійно і винайдений самою природою, а навіщо це їй потрібно людина не знає, виношуючи лише здогадки.
Так доктор фізико-математичних наук Хабібулло Абдусаматов із головної астрономічної обсерваторії Російської академії наук дійшов до висновку, що глобального потепління на Землі не буде, незважаючи навіть на той випадок, якщо антропогенні викиди вуглекислого газу в атмосферу досягнуть рекордного рівня і основною причиною вчений вважає зниження рівня світимості Сонця. Як наслідок, кількість випромінюваної Сонцем енергії зменшується і приблизно в середині ХХІ століття наступить новий льодовиковий період.
Але і цей вчений не дав відповідного запитання: чому саме такий процес утворила природа? Він встановив лише наслідки, не знаючи причини.
Я, в свою чергу, проаналізував грудень місяць 2002-7 років ХХІ століття, за винятком 2005 року, і встановив:
Хмарність була протягом 102 діб або 65,81%;
Сонячно було протягом 53 діб або 34,19%.
Звідси я зробив висновок, що світимість сонця була менша в
65,81 : 34,19 = 1,92 рази.
Окремо виділяю грудень 2007 року, на протязі якого 30 днів було хмарно і як наслідок дійсно теплова енергія Сонця через товщу хмар до землі не доходила.
Але дивно, що, незважаючи на 30-добову хмарність, опадів було обмаль, зокрема дощів - 3, мряк - 3 та дрібного снігу 4 доби.
Співставляючи мої спостереження і науковий доробок вченого Абдусаматова, можна зробити приблизний висновок, що дійсно, світимість Сонця зменшується, і тому, за прогнозом вченого, глибоке похолодання розпочнеться приблизно в 2055-2060 роках і протримається біля 45-65 років, цебто до кінця ХХІ століття.
До речі зазначу, що наші пращури - німці подібне зустрічали в другій половині XVII століття під час переселення на Катеринославщину, яке ввійшло в історію за назвою малого льодовикового періоду.
Що буде? На це питання правдиву відповідь дасть лише історія. ("ПР". 25.01.2008 рік, сторінка 14. основа "РІА Новини").
Історики до характеристики племен скіфів додали загадку про їхнє письмо. Вони вказували: "скіфи не залишили писемних пам'яток". Водночас "учитися вони їздили до Греції".
Тож постає питання: "Навіщо було їздити до Греції?". Звичайно це не були пустощі. Тому висновок вчених істориків в частині письма я не поділяю і вважаю цей вирок помилковим, що, на мій погляд, легко доказати:
По-перше, пригадаємо мудрі слова російського прислів'я: "С кем поведёшься, от того и наберешься".
По-друге, по території майбутніх русичів проходив важливий торгівельно-дипломатичний шлях "із варяг до греків".
Втретє, ще за 7 століть до н.е. письменні греки "буквально усеяли своими колониями" північне узбережжя морів Меотиди (Азовського) та Понту (Чорного).
Як бачимо, на нашій території кипіло цивілізоване життя. Дипломати, купці, колонізатори тощо - це грамотні люди, які ні в якому разі не обходилися без спілкування з автохтонами, а останні при спілкуванні із письменними народами, в свою чергу, набиралися відповідних цивілізованих новин. Не вірю, що скіфи були безграмотними, а пращури-русини дійшли письменності лише під кінець І тисячоліття н.е., бо пройти повз письмо людей, із якими мешкали, вони не могли. Лише психічно хворі, недієздатні люди не могли це ухопити, а таких природа, на щастя, народжує мало, а більшість із нас це високо розумні істоти, які обов'язково перейняли б ази письма, лише можливо не на такому високому рівні, який був притаманний письменному світу. Але цю істину від нас якась ідеологічна сила-зброя приховала, щоби в зручний час засвітитися серед нашого люду спасителем-носієм нібито милосердя та добра і за станом на травень 1996 року на це питання я відповіді не мав.
Якщо на питання письма достовірної відповіді під кінець ХХ ст. н.е. я не мав, то на алкогольне питання, навпаки, мав: таке горе, як пияцтво, на жаль, занесли саме ці племена і поширилося воно навіть за межі. Так в стародавній Греції існував вислів - "пити по-скіфському", який означав вживання вина нерозведеного водою, бо до них існувала традиція, яка вимагала вино розводити водою і цим самим забезпечувалося менше сп'яніння, яке нібито не породжувало такого тяжкого захворювання, як алкоголізм.
Але це правило, незважаючи на гріховність, було брутально порушено і ніяка сила не змогла подолати скіфське нововведення.
Французький інженер-фортифікатор Гібона Левасера де Боплана, в книзі "Опис України" писав: "Вони (українці) сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською, дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік. Зате, я гадаю, навряд чи якийсь інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони… Однак усе це тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють, або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі" ("Наукова думка". стор. 30-31. К.).
Перші наші стародавні пращури кіммерійці до цього зілля були байдужі, і я не знайшов в історії протилежної думки. Тому, на мій погляд, родоначальником алкоголізму в нашій державі були скіфи.
Скіфське мистецтво IV-III ст. до н.е. відоме по знахідкам із курганів Солоха, Чортомлик і інших, в яких знайдені вази, налуччя, діадеми - це головний убір царів в давні середні віки, як ознака царського володіння, головна пов'язка давньогрецьких жреців із коштовних металів із відображенням людей і скіфських богів, сцен із життя скіфів і античних героїв.
Слово ера походить від латинського "aera" і ввійшло в різні мови без перекладу, зокрема в українську. Згідно тлумачного словника іноземних слів (Р-н-Д., 1995 р. сторінка 445), ера - це момент, із якого ведеться літочислення.
Відокремлюють дві назви ер.
Історична - це відрізок часу, який відрізняється за своїм внутрішнім суспільним змістом по історичним подіям від попереднього відрізку часу в розвитку історії.
Геологічна - великий проміжок часу, на протязі якого відбувалося утворення гірських порід, складаючи групи - архейська, протерозойська, палеозойська, мезозойська та кайнозойська.
Подібної точки зору дотримувалися автори УРЕ (Том 12. К., 1985р., сторінка 478).
Я жив в епоху нашої або нової ери - це сучасна система літочислення, яка за початковий період підрахунку взяла Різдво Христове і прийнята в більшості держав світу (С-П., "Норінт". 1998 р., сторінка 790).
Римляни вели літочислення від дати легендарного заснування Рима. Та через 500 років після перемоги над язичниками християнство розробило нову систему літочислення, початком якої служив рік народження Іісуса (V).
Тому в країнах західної Європи введені такі позначення, як ВС - Before Christ - рік до народження Христа та АД - Anno Domini - рік після його народження. В російському літочисленні їм відповідає значення "до н.е." - рік до нової ери та "н.е." - рік нової ери.(Oxford, Велика енциклопедія школяра, М., 2002 рік, сторінка 576). А українська радянська енциклопедія пояснювала так: "ера від Різдва Христа була встановлена в багатьох європейських країнах в 532 році, а у нас вона розповсюдилася лише із 1431 року і використовували її паралельно із іншою вигаданою ерою - "від утворення світу" (Том 12. К., 1985 р. сторінка 115)".
Ери в більшості країн світу носять довільний, часто фантастичний характер. Так китайська ера починається від "першолюдини", яка, на погляд китайських винахідників літочислення, існувала за 2.267.000 років до нашої ери. Натомість візантійська ера походить від дати утворення чи заснування світу, а це 5508 рік до нашої ери. Єврейська ера - це 3761 рік до нашої ери і також походить від дати утворення світу, тільки, вже на погляд єврейських винахідників літочислення, цей світ утворився набагато пізніше від візантійської міфології і ця фальсифікована різниця дорівнює 1747 рокам, а від "китайської людини" ця фальш вимірюється астрономічною цифрою 2.263.239 рокам.
Грецька ера падає на 776 рік до н.е. Це ера Олімпіад.
Римська ера падає на 753 рік до н.е. і тісно пов'язана із датою заснування міста Рим.
Звідси можна зробити висновок, що людина на планеті Земля утворила суспільний некерований устрій і кожний гурт людей самостійно вирішував земельні питання, не рахуючись із сусідом, як мовиться в народі "кожний тягне єдину земельну ковдру на себе" і, як наслідок, це непорозуміння викликало не бажані, часом жахливі дії із кровопролиттям та безліччю жертв і за станом на початок ХХІ століття на цій планеті не віднайшлося мудрої особи, котра покінчила б всі безглуздя, об'єднавши всіх людей-землян в єдину мудро керовану родину.
Перший занесений в російський літопис (Лаврентіївський) рік був 6360 від утворення світу (візантійська ера), коли із початком царювання Михайла ІІІ "нача ся называти русская земля", "оселе начнем и числа положим", а це 6360-5508 = 852 рік н.е. і це одна із перших згадок про назву нашої країни Русь, яку чомусь науковий світ не помічає по сей день.
До XV століття н.е. у нас існувало два підрахунки часу: по одному новий рік розпочинався з 1 вересня, по другому - з 1 березня, але початок підрахунків в обох випадках вівся від утворення візантійського світу, а це 5508 років до нашої ери. Так новий вересневий 1700 рік н.е. відповідав 5508+1700 = 7208 року від утворення світу. В XV столітті березневий рік нарешті вийшов із ужитку і залишився лише вересневий. На початку 7208 вересневого року Петро І наказав 1 січня 7208 вважати днем нового 1700 року - так названий січневий рік і з цього періоду підрахунки вже ведуться не від часу утворення візантійського світу, а від Різдвва Христова, яке фактично історії невідоме і тому, як наслідок, літочислення ми маємо помилкове.
В Західній Європі всі ці ери замінила християнська ера, запропонована монахом римської церкви Діонісеєм Малим (помер в 556 році), який встановив Різдво на 25 грудня 753 року від часу заснування Рима і з нього бере початок християнська ера, а її першим роком запропоновано було вважати 754 рік римської ери ("Християнство". Енциклопедичний словник. 1995 рік. М., том 3, сторінка 176; Енциклопедичний словник. Том XXXVIIа - 74. 1903 р. Ф.А.Брокгауз (Лейпциг) та І.А.Єфрон (С.-Петербург). С-П., сторінка 742-745).
Історики Брокгауз та Єфрон до цих непорозумінь додали своє бачення: "русское счисленіе не можетъ считаться показателем степени культуры народа, так какъ оно было заимствовано изъ Византии, а какое существовало счисленіе у русскихъ славянъ до принятия християнства - трудно решить за отсутствиемъ опредъленныхъ данныхъ", бо ці дані були знищені князем Володимиром, сином Малуші саме в дні прийняття Київською Русю християнства, внаслідок чого ми не знаємо не тільки "Счисленіе у русскихъ славянъ" та їх письменності, а взагалі повної історії пращурів, за винятком окремих періодів. Та наступні урядовці на цей беззаперечний факт по сей день не звертають уваги, продовжуючи сіяти фальш, бо, за висловом літературного генія ХХ ст. О. Солженіцина, ця фальш вкупі із насиллям захищає їх, м'яко кажучи, політичні трони.
У ІІІ ст. до н.е., подолавши скіфів, в причорноморські степи вдерлися сармати з Казахстану, Приуралля й Поволжя. На ранній стадії формування сарматських племен панував матріархат. Найдовше кочували вони саме в наших степах. На відміну від скіфів сармати досягли дещо вищого ступеня господарської діяльності. Перші худобу не годували, а тварини самотужки діставали корм. Другі знайшли засіб заготівлі кормів на зимовий період, що дозволило раціональніше утримувати тварин.
Під кінець ІІ і особливо І ст. до н.е. найбільшого розквіту досягли алани - численні іраномовні племена сарматського походження, які відігравали визначну роль на теренах сучасної України. Але, принісши зло загарбника, алани згодом були і знищені таким самим злом - племенами готів.
Розбиті сильнішим, алани розділилися на окремі групи, зокрема на яси і язиги, які подалися із нашого степового краю до Північного Кавказу і стали предками осетинів. Деякі втекли до Криму. Значна кількість аланів зосередилася між Сіверським Дінцем і Доном, а також на землях сучасної Харківщини.
Як бачимо племена, котрі почергово з'являлися на теренах Європи, зокрема на Україні, повністю і безслідно не зникали. Частина їх обов'язково залишалася. З часом вони змішувалися із автохтонами та іншими племенами і таким чином формувався певний гурт, генетичний склад якого мав "інтернаціональну начинку" з відповідною національною символікою (найменування, гасла, прапори, гімн тощо) та кордонами.
Врешті-решт на початок ХХІ ст. в наших краях гурт мав загальну назву українці. Але в кожній окремо взятій українській особі мається генетична спадщина окремих минулих пращурів в відповідних розмірах. Простіше кажучи, кожний українець складається із кіммерійця, скіфа, сармата, алана, гота, половця, хазара тощо. Тому в деяких регіонах інколи з'являються ритуали звеличення того чи іншого минулого пращура і його вибір залежить від відповідного геному. Наприклад: в Донбасі під кінець ХХ століття створився благодійний фонд "Золотий скіф", а українські пивовари увіковічили пам'ять про племена сарматів відповідною назвою пива. На мій погляд, з точки зору генетики, в цьому плані немає нічого ганебного, але в суспільстві маються різнополюсні погляди, деякі із яких науково не обґрунтовані і засновані на емоційних і безпідставних вигадках. Так письменник Вадим Пепа 09.06.2001 р. в газеті "Урядовий кур'єр" негативно відреагував на благодійний фонд "Золотий скіф", вказавши, що "гляди, такої ж честі удостоїться й "золотий монгол"" і тому, на його погляд, "нам ще утверджуватися й утверджуватися, щоб почуватися у власній державі повноправними зусібіч захищеними громадянами". Тільки від кого і від чого?
Але можливо (і я не стверджую, що так) саме у цього українця маються успадковані гени і скіфа, і монгола, і сармата, і … Тому генеалогію, історію, геральдику та інші науки треба знати і вміло ними користуватися. Для цього необхідно, щоби суспільство схаменулося і прийняло відповідне доленосне рішення на освітянському рівні. Ось тоді через певний відрізок часу ми, на мій погляд, дійсно здолаємо на сьогодні темну вершину незнання свого родоводу і без зайвої і сторонньої допомоги станемо "зусібіч захищеними громадянами" самозахистившись.
В першій половині ІІІ ст. н.е. з-над Балтійського моря до наших степів досягла готська навала. Германські готи розігнали аланів і, змішавшись із залишками місцевих скіфсько-сарматських кочівників, створили сильну державу від Азовського моря до Дунаю.
Згідно історичних спогадів Феодосія Макаревського, викладених в книжці "Матеріали історично-статистичного опису Катеринославської єпархії в XVIII ст." в наших місцях готи з'явилися біля 260 р. н.е. із помор'я балтійського - народ мужній і войовничий. Після кожного нападу на Грецьку імперію готи приводили до нашої місцевості поневолених слав'ян, число яких рік у рік збільшувалося. На сторінці 35 читаємо: "Побъедители - Готфы ничемъ не стъсняли своихъ плъненных славянъ".
Готи - одне із стародавньо-германських племен, яке сформувалося в Прибалтиці. Але під тиском сусідніх народів, сильних холодів і голоду майже 200 років вимушено рухалися на південний схід Балто-Понтійським коридором. Цей рух став можливим лише тоді, коли глибока криза вдарила Римську імперію і зруйнувала суспільство мешканців степів - сарматів та аланів.
В "державі Ойум" (низ Дніпра) в період правління короля Філімера готи розділилися на дві гілки. Одна частина під назвою остготів або грейтунгів - "степові мешканці", їх ще називали примеотійськими, тобто приазовськими готами, поселилися на лівобережжі. На правому березі Дніпра залишилися вестготи або тервінги ("мешканці лісів").
На мій погляд, історичні джерела не повністю розкодували назву цих двох гілок. Свою назву готи отримали від місця розташування відносно річки Дніпро. Лівобережжя - це східний край України, а схід на німецьку мову перекладається як "ost". Тому ці готи додали до свого коріння приставку "ост" без перекладу і стали називатися "остготи".
На захід від Дніпра розселилися такі ж самі готи, які додали також без перекладу до свого коріння приставку "west", що в перекладі на українську мову означає "захід" і отримали нову назву "вестготи".
Взагалі необхідно зазначити, що лише готи до своєї назви додавали приставку, яка пов'язана із місцем мешкання і, таким чином, вони отримували "об'єднану" назву. Крім західних та східних готів, історія знає мезійських та кримських. Останні заслуговують на більш широке пояснення, бо їх доля тісно пов'язана із історією наших країв. Відомо, що готи зайняли Крим вже в ІІІ столітті н.е. Але під тиском гунно-болгарських племен вони були вимушені розміститися в гірській області між Судаком та Балаклавою, і в цей час їх налічувалося біля 3000 душ. Таким чином, можна накреслити хронологію Криму: в ІІІ ст. до н.е. там з'явилися скіфи, витиснувши греків, а в ІІІ ст. вже н.е., потіснивши скіфів, Крим зайняли готи, котрих частково потіснили гунно-болгари і надалі всі ці змішані племена існували дещо сумісно. За свідченням Брокгауза і Єфрона, кримські готи майже повністю зникли десь біля XVII ст. н.е. Їх залишки в вересні місяці 1778 року на чолі із останнім готським митрополитом Ігнатієм покинули Крим через непорозуміння із татарами. Але на цей час гурт не мав юридично мотивованого дозволу на переселення, а таке право на їх запит від 16.08.1778 року готський митрополит Ігнатій отримав від Катерини ІІ лише в травні 1779 року. Тож яким же треба було бути короткозорим керівником, щоби повести гурт в "нікуди" під зиму!
Внаслідок таких дій гурт в районі сучасного міста Новомосковськ Дніпропетровської області зазнав холодно-зимового знущання, від якого загинуло майже 1/3 людей та свійських тварин. Та незважаючи на цей беззаперечний доказ історії про безглузді дії Ігнатія, які повинні були б істориками осуджені, як злочинні, його навпаки підняли на крила слави, а в місті Маріуполь йому навіть пам'ятник спорудили. Така гірка правда.
Надалі, отримавши вже юридичні права на землі, готський гурт поселився в Приазов'ї, де вони заснували місто Маріуполь та 24 села. Їх нащадки, розмовляючи татарською і грецькою мовами, повністю забули свою готську національність, отримавши не підтверджену історією нову національність, за висловом Брокгауза та Єфрона - "маріупольські греки".
Факт належності цього гурту до готської національності, а не до грецької, був наяву. Окрім того, після детального вивчення переселення, народилася додаткова не менш вірна версія: готи - це нащадки германського (німецького) народу. Імператриця Росії Катерина ІІ - це дочка цього народу. Тому коли вона дізналася про нездорові стосунки готів із татарами, вона прийняла дійові заходи по спасінню готського гурту, котрий на землях Дніпропетровщини попав в скрутне становище. (Брокгауз-Єфрон. Том 17-ІХ. С-П., 1893 рік, сторінка442-444).
Історичні дослідження про готів широко проводилися в ХІХ столітті н.е., зокрема: В.Томсен "Ueber dur Einfluss der german Sprachen auf die finisch - lappi schen" в перекладі із датської мови (1870 рік);
Та незважаючи на наявний історичний матеріал, викладений в "Енциклопедичному словнику" Брокгауза і Єфрона, паплюжуючи правду-істину, наступні лідери, говорячи словами Кокто, правду перетворили в брехню, а міф-брехню, навпаки, в правду. Наприклад, датою заснування міста Маріуполь вважається 1778 рік, що явно помилкове рішення, бо готський митрополит Ігнатій, котрому приписали заслуги в зародженні цього міста, в цей час був в Криму, а в вересні місяці 1778 року почав рух в сторону річки Самари, де пробув аж до травня місяця 1779 року і, як наслідок, заснувати це місто в 1778 році він не міг.
Рух готів на південь був повільним та відносно мирним і в історичних літописах я віднайшов єдиний випадок кровопролиття, що стався між ними і племенем спалів.
Брокгауз-Єфрон ( Том 9. 1893р. С-П., сторінка 442) про ці племена згадували поверхово так: "главная маса (готы) под предводительством короля Филимера, сына Гудариха, прошли через болотистую область Припяти и, разбив народ спалов (славян), преградивших им путь, достигла прибрежья Черного моря. С римлянами Г. столкнулись впервые около 215 года, при Каракалле, уже на Дунае. Около этого времени они заняли всю нынешнюю Украину и Румынию". Автори пов'язують назву спалів із слав'янами, але лише під знаком питання, тобто це не доказане на науковому рівні.
Інші дослідники мали дещо протилежну думку і, на їх погляд, племена спалів мешкали на річці Танаїс (Дон), яких готи взяли силою і ввійшли до Меотіди (Азовське море). В гирлі річки Дон готи приблизно в 225 р. н.е. загарбали Танаїс - місто і центр стародавніх греків і місцевих племен. Відбудувавши його після руйнувань, вони жили разом з автохтонами відносно мирно. При розкопках міста Танаїс були знайдені доказові речі перебування готів - трьохшарові гребінці на заклепках із кості, янтарні грибочки, залізні набійки для центру щита, особливі шпильки для плащів (фібули).
Подібні знахідки були добуті археологами поблизу міст Новочеркаська, Таганрога і в інших місцях Ростовської області, а також в Донбасі.
Аналізуючи спогади різних істориків, я прийшов до висновку, що єдиної науково обґрунтованої істини вони не мали і кожний на готське питання дивився зі своєї особистої "дзвінниці". Так Брокгауз та Єфрон вказували, що вже в 215 році н.е. готи досягли меж Чорного моря, а в 225 році н.е. історики їх бачать в районі міста Танаїс. Натомість християнський діяч Феодосій Макаревський зазначав, що готи в наших місцях з'явилися лише в 260 роках н.е. Наяву нестиковка, і я беру на себе обов'язок арбітра.
На мій погляд, Брокгауз та Єфрон більш реально вказували на фактичні дати, зокрема вони привели доказові речі знайдені при розкопках міста Танаїс. А чого вартий доказ зустрічі готів із римлянами, що сталася в 215 році н.е. і вже на цей період сучасні Україна та Румунія були підкорені готами. Натомість християнин Феодосій, мабуть, керуючись чинним віровченням, яке науковці "охрестили", як плутане та суперечливе, подав дату появи готів в наших місцях біля 260 року н.е. без її обґрунтування і, як наслідок, суперечливу та плутану. Тому погляди Феодосія помилкові і не варті уваги.
Готський союз племен склався наприкінці ІІІ століття н.е. Два найбільших племінних об'єднання на півдні Східної Європи охопили найвищі готські роди - на чолі остготів стояли амали, а вестготів - балти (відважні). В середині IV ст. держава остготів в Північному Причорномор'ї на чолі з королем Германаріхом досягла свого найбільшого розквіту. Загарбавши міста в гирлах Дніпра і Дністра, готи їх не руйнували, а мирно жили із місцевим населенням. Займалися землеробством і тваринництвом. Набравшись сил, готи розпочали і морські походи, які пролягали з 255 року через Чорне море і сягали Малої Азії, Візантії, Греції.
На мою думку, готи на знак величезної заслуги їхнього вождя назвали себе германцями. Воно настільки прижилося, що навіть після руйнування не тільки могутньої держави Германаріха, а всього готського панування, назва збереглася до сучасного періоду.
Але добитися певної гегемонії в Східній Європі їм перешкодили слав'янські племена антів, які розпочали боротьбу з готами і навалою гунів. Так, згідно спогадів грецького історика Іордана, супроти готів повстало слав'янське плем'я росомонів.
Що це були за племена, де вони мешкали - жодний літопис пояснення не давав і тому їх походження я не встановив. Лише єдине явище, яке було пов'язане з племенем росоманів і відоме історії, так це назва гурту озброєних людей на одному театрі війни - армія, а саме слово походить від імені полководця росомонів Армія.
Про самого Армія і його брата сказано так: "брати Сар і Армія наздогнали Германаріха на річці Ерак і його поранили. Ця рана, а також постійні напади гунів завдали значної шкоди здоров'ю Германаріха і приблизно в 375-376 роках у 110-річному віці він помер. Зі смертю короля рухнула і держава".
Остготи розпалися на декілька груп. Частина їх на чолі з вождем Вітімером після боїв з аланами пішла на захід. Інші племена підкорившись гунам, в пониззі Дніпра залишилися жити на чолі з сином Германаріха Вінітаром. Але готи і на цей період були ще сильними. Наприкінці 70-х років IV ст. Вінітар навіть зміг придушити повстання антів, а їх князя Божа, його синів і ще 70 прибічників було розіп'ято.
Через один рік анти, об'єднавшись з гунами, розбили готів. В цій битві загинув їх ватажок Вінітар. Та незважаючи на поразку і підкорення гунами, вони ще до кінця IV століття керувались своїми королями, але постійні турбування гунів змусили остготів залишити наш край і , перейшовши Дунай, вони в Італії заснували своє королівство, де їх в 552-555 роках завоювали візантійці.
"Наші" вестготи в 376 році також перейшли Дунай, пограбували Рим і на території Галії заснували Тулузьке королівство. Їх історія скінчилася в 718 році в Іспанії, де були завойовані арабами.
Готи мали рунічне письмо, котре було тісно пов'язане із обрядами язичеського культу. Цей історичний факт вказував, що готи не були християнами. Окрім того оприлюднення Брокгаузом і Єфроном наявності рунічної письменності, котра існувала на теренах сучасної моєї Батьківщини, продовжувало розсіювати фальш про те, що пращури, котрі тут мешкали, були безграмотними, і тільки християнство нібито засвітило освітянське проміння серед наших пращурів. Пошук додаткових доказів я продовжував. ("Енцсловник" Брокгауз-Єфрон. Том 13-VII. С-П. 1892 рік. Сторінка 454, друга колонка),
Стародавніми пам'ятниками готської мови є рунічні написи на наконечнику списа, знайденого в Ковельському повіті Волинської губернії (біля ІІІ ст. н.е.) і золотому обручі, знайденому в Пієтроассі в Румунії (біля IV ст. н.е.) (Енциклопедичний словник. Брокгауз-Єфрон. Том 17-ІХ. С-П.,1893 рік, сторінка 444).
Одним з видних релігійно-політичних діячів вестготів був Вульфіла. Гот Вульфіла (311-383) - особа суперечлива. Його ім'я має суто готське походження і виникло воно від слова Wulfs, в перекладі вовк. Надалі під впливом грецької орфографії виникли форми Uefila тощо.
Відомо, що готи поклонялися релігійному віровченню язичників. Але в той час між язичниками і християнами точилася тривала кровопролитна бійка, а ідеологічна зброя цих вір ламала долі людей, паралізуючи їх свідомість і вони метушилися між цими двома таборами, як загнаний звір.
Внаслідок цього існувала зрада. Одним із таких зрадників був гот Вульфіла. Він зрадив язичеське готське віропоклоніння і перемахнув на протилежну сторону до християн. Вдячні Константинопольські християни, звичайно, прийняли цього готського зрадника як героя, надавши йому високий духовний сан "єпископа". Але готський народ свого зрадника зненавидів, прокляв і вигнав Вульфіла за межі свого готського гурту - разом із його однодумцями. Прийняла цих зрадників держава Мезія, котра була розташована між Нижнім Дунаєм і Балканами, населена фракійцями. Межувала на сході із Чорним морем на узбережжі котрого в VII-VI ст. до н.е. виникли грецькі поселення Одессос, Калаталія, Томи, Істрія тощо. (ВРЕ, том 16, сторінка 3). Вульфіла після вигнання відмовився не тільки від материнської релігії, а і від рідної мови і на основі готської, грецької і латинської мов створив свою "зрадницьку" мову, на яку перекладав християнські твори ("Християнство". Том 3. М., 1995 рік, сторінка 50).
Зрада поняття відносне і на мій погляд вона існувала споконвіку, не покидаючи і сучасність. Наприклад на початку ХХ ст. н.е. офіцер царської армії Г.Жуков, зрадивши військовій присязі, перейшов на бік комуністів, де за статутами військових знову присягався вже "вірно" служити другій владі. Це явище занадто суперечливе і, на мій погляд, породжене ідеологією. Тому суворо карати "загнаних" ідеологічною зброєю людей не треба, бо вині ідеологи, а не виконавці.
Аланів і залишки готів у 375 році розбили гуни з Північного Китаю. Ці племена були споконвічними скотарями і мисливцями.
В 445 р. правити гунами став Аттіла. При ньому гунська держава зайняла величезну територію від Волги до Рейна з центром в Паннонії (Угорщина). Північне Причорномор'я ввійшло під владу Аттіли під назвою Припонтійська Скіфія, де господарював його син Еллак. До війська гунів входили анти, алани, роксолани, готи та інші племена Північного Причорномор'я. Після смерті в 453 році Аттіли гунське володіння розпалося. Самі гуни розділилися на декілька окремих національних племен, зокрема гуни-утригури чи оногури, гуни-кутригури, гуни-савіри тощо. Розподіл призвів до значного послаблення гунської єдиної держави. Більш того, це породило ворожнечу з кровопролиттям. Братовбивча війна серед своїх співплемінників, які говорили на одній мові, були близькими родичами, засуджувалася окремими мудрими лідерами. Так вождь оногурів Санділ говорив, що вважає непристойним і беззаконним знищення братніх народів. Але нездорові обставини, які були породжені сусідніми державами, зокрема Візантією і Фракією (сучасна Болгарія), призвели до громадянської війни між кутригурами і оногурами, що розгорілася в 551 році. Після цього періоду ще довго точилася ворожнеча між братніми народами. Врешті-решт все скінчилося повним занепадом. Востаннє історія згадує про гунів так: в 558 році кутригурів поневолили племена аварів, а оногурів - тюрки в 574році. Пізніше ті та інші розшарувалися в середовищі аварів і болгар.
На мій погляд, гунська політична діяльність не самознищилася одночасно з відходом у небуття гунів, як народу. Перебуваючи на нашій території, поруч із майбутніми племенами Київської Русі, цей ганебний політичний устрій гунів в деякій мірі передався нашим пращурам. Найбільш могутній народ племені полянів полонив сусідів, і врешті-решт народилася могутня держава Київська Русь. Пізніше народи отримали нову національну назву руси (білоруси), малі руси (малоруси, українці) і великі руси (росіяни). Цей розподіл народів Київської Русі, як і розподіл гунів, призвів до кровопролиття і тривалої зневаги. Історія свідчить про братовбивчі війни, про нерозумні дії по возз'єднанню і роз'єднанню, про економічні негаразди, знущання тощо, які не надають користі жодній стороні конфлікту, За станом на ХХ та початок ХХІ століть, на превеликий жаль, кінця-краю цьому безглуздю не видно.
Приклад готів і гунів підтверджує, що суспільство того чи іншого народу досягає відносно добрих успіхів лише при наявності гідного лідера, здатного повести за собою "зграю". Іншого не дано.
Надалі в наших степах історія бачить племена антів (склавинів), аварів, печенігів, половців тощо, і їх поява носить більш-менш свіжий варіант. Тому зупинятися на них не буду за винятком наступних племен, історія яких дещо суперечлива.
В VII ст. у Волго-Донському межіріччі і в Приазов'ї постала Велика Болгарія, яка особливого розквіту досягла в 30-40 роки. Але міжусобна ворожнеча між синами вождів племен у другій половині VII ст. та наскоки хазарів привели об'єднання до розпаду. Частина болгар під натиском хозар втекла за Дунай, де їх вождь Аспарух в 681 р. заснував Дунайську Болгарію. Інші, так звані "чорні болгари", ще довго блукали в степах між Дніпром і Доном, опісля переселившись в Середнє Поволжя і Прикам'я, змішалися з місцевими фінно-угорськими племенами.
Хозарський каганат, звільнившись в середині VIII ст. від західнотюркського каганату, за кагана Йосифа набув одночасно із Великою Болгарією особливої могутності. Як тільки занепала В.Болгарія, хозари захопили їхню територію. Від хозарів залежали аланське, болгарське, слав'янське населення басейну Сіверського Дінця і платило данину так само, як і племена полян, радимичів, в'ятичів і сіверян.
Історик В.Ключевський вказував, що в VIII ст. серед хозар з'явилися із Закавказзя промислові євреї і араби. З часом єврейський вплив тут набув такої сили, що династія хозарських каганів зі своїм урядом, цебто вищим класом хозарського суспільства, прийняла юдейство (чи іудейство).
Столиця хозарів Ітіль стала великим різномовним торговим центром, де мешкали магометани, євреї, християни і язичники.
Професор Ключевський стверджував, що для дніпровських слав'ян хозарське іго було не особливо тяжким і не страхітливим, а навпаки, полишивши їх зовнішньої незалежності, воно надало східним слав'янам великі економічні вигоди, зокрема відкривши ворота на чорноморські і каспійські ринки. Так арабський письменник ІХ ст. Хордадбе, сучасник Рюрика і Аскольда, вказував що руські купці возять товари із віддалених місць своєї країни в грецькі міста, до хозарської столиці. (Курс рос. Історії. 1956 р. М., стор. 125). Але з таким поглядом не згодні інші історики, які вказували, що не витримавши тягаря, в 965 році на хозар пішов київський князь Святослав Ігорович і в битві "переміг" каганське військо, знищивши усі торгівельні шляхи, хозарські міста і поклав кінець хозарському пануванню в Південно-східній Європі.
Наприкінці Х ст. син Святослава Володимир, від рабині Любичаніної, пішов на волзьких болгар, а потім спустився донизу по Волзі в Хозарський край. Цим самим і батько, і син забезпечили Київській Русі шлях на Візантію і арабський Схід, з чорноморо-каспійськими ринками.
Як бачимо ми маємо протилежні погляди на одне і теж історичне явище, а саме, що чорноморо-каспійські ринки для дніпрян відкрили і хозари, і київські князі. Тому, тут я візьму на себе роль арбітра. На мій погляд, ці ринки відкриті були все-таки хозарами, про що говорить час і його свідок Хордадбе, який вказував про наявність руських товарів привезених слав'янами вже в ІХ ст., а 965 рік - це вже друга половина Х століття. Цебто саме хозари надали цю торгівельну можливість для слав'ян майже на 100 років раніше, аніж це нібито зробили князі Святослав і Володимир. Вони не забезпечили цей шлях, а просто кажучи його загарбали. Така правда історії і в цьому полягає суперечливість в її висвітленні.
Можливо саме через подібні точки зору на історичні події праця професора В.О.Ключевського в мій час комуністичним режимом не була визнана і в навчальних закладах не викладалася, на відміну від творів Костомарова, Грушевського та інших. Вивчаючи "гостей", котрі приходили на землі нашого сучасного краю, я прийшов до висновку, що майже всі "чужоземці - колонізатори" мали азіатське походження і лише готи були європейцями із північного краю, а за свідченням історика Ключевського (збірник 1.1. стор.107) "начальная летопись не помнит времени прихода славян из Азии в Европу". Виявляється, що навіть і ці племена об'єднаних істориками під єдиним іменем слав'яни, не європейського походження, а також азіатського.
То ж в чому причина? На мій погляд, це явище дещо пов'язане із перенаселенням того чи іншого регіону планети Земля і його коріння мають природою обумовлений характер. Вдумаємося всі разом і кожний окремо, що як в давнину так і на початок ХХІ століття місця значного перенаселення закладені саме в Азії. Так Індія до 2050 року матиме найбільше за чисельністю населення на світі. Таких висновків дійшли американські вчені Вашингтонського бюро довідок населення (PRB). За найближчі 46 років демографічні показники цієї країни збільшаться вдвічі і становитимуть 1,6 млрд. Китай, який своєю чисельністю населення приголомшував свідомість людей цивілізованого світу в ХХ столітті, за прогнозами матиме трохи повільніші темпи зростання - лише 11 відсотків, а це приблизно 1,4 млрд. (УК. №156. 19.08.2004 р.).
Ми, автохтони Європи навпаки чомусь весь період існування тупцюємо в цій справі або ж на місці, або ж мінусуємо. Так в Україні із 52 млн. населення за часів СРСР за станом на 1 травня 2005 р. проживало 47134700 осіб. Упродовж січня-квітня 2005 р. кількість населення зменшилася на 146,1 тис. осіб. Природне скорочення населення у січні-квітні 2005 р. порівняно з січнем-квітнем 2004 р. збільшилося на 18,8 тис. осіб (на 14,4%) за рахунок зменшення кількості народжених на 3,1 тис. (на 2,2%) та збільшення числа померлих на 15,7 тис. (на 5,8%) і становило 149,2 тис. осіб. У січні-квітні 2005 р. зафіксовано міграційний приріст населення (3,1 тис. осіб), тоді як у січні-квітні 2004 р. спостерігалося міграційне скорочення (1,9 тис. осіб).
І таке становище не тільки у нас. Мінус охопив країни майже всієї Європи, зокрема наших найближчих сусідів Росію.
Отже, як бачимо, на планеті Земля в одному місці створювалися зайві обличчя, а в іншому дефіцит. А так, як вакуум завжди чимсь заповнюється, то з часом в цей за назвою демографічний вакуум обов'язково вливалася зайва частина людства. Це щось на зразок закону природи про сполучені судини. Так було раніше і на жаль мабуть так буде і надалі. Звичайно між господарем і гостем виникнуть, як і виникали в минулі часи, певні суперечки, які з часом, після ой як небажаних наслідків, віднайдуть загально приємний знаменник. Наприклад ось які наслідки ми бачимо після чергового демографічного приливу азіатів.
У 1220 році в наші степи вдерлася ще лютіша від половців орда - монголо-татарська. 31 травня 1223 року вони здобули перемогу над річкою Калкою над збірним військом князів Чернігівського, Смоленського й Волинського, а також половцями, які ввійшли до складу цього походу. У 1237 році татари розбили болгар, а в 1238 році покорили Володимиро-Суздальське князівство (це ті, що спустошили Київ першого разу).
У 1239 році татаро-монгольська орда перемогла військо Чернігівського князя Мстислава, а 5-6 грудня 1240 року здобула Київ і втретє його зруйнувала. Так через неузгоджені дії князів Київської Русі, Володимиро-Суздальського й інших князівств монгольська навала стала фатальною. Лише в 1480 році руський народ скинув монголо-татарське ярмо, але Київська Русь з руїн більше не піднялася, а сам Київ кілька століть пролежав в забутті. В XVI ст. це була звичайна прикордонна фортеця, де стояла військова залога, тулилося трохи міщанства і іншого стану людей під охороною фортеці. Тільки старі руїни та кілька вцілілих монастирів нагадували колишню славу Києва. Навіть в середині ХІХ ст. Київ був забутий людьми й історією.
Тому, коли до влади прийшли на початку ХХ століття комуністи і створили радянську республіку Україна, то це місто не стало її столицею, бо воно не відповідало столичним вимогам. На цю історичну "посаду" вони вибрали більш розвинуте в цивілізованому відношенні місто Харків. Лише після значних зусиль і витрат в радянські часи все-таки місто Київ "завоювало" титул столиці.
Згідно історичного пояснення професора Ключевського на "світанку" свого мандрування із індоіранського регіону племена були об'єднані в єдиний цілісний гурт на основі ідеї, котра ґрунтувалася на пошуках золото-щасливої долі. Але причина, яка спонукала їх зірватися із насидженого цивілізовано-обжитого місця полягає в тім, що в старому "вулику" їм не знайшлося місця і це явище, на мій погляд, має природне підґрунтя , котре зароджується на генетичному рівні. Цей процес поясню на базі бджільництва. В кожному вулику лідером бджоло родини являється матка в суворо єдиному числі і всі її "вказівки" виконуються підлеглими бездоганно. Та наступає час, коли в цій об'єднаній родині з'являється "ідея" розбрату, і бджоли закладають нові "роддоми" для однієї чи більше молодих маток. "Ідеологія" розбрату, як бачимо, має дійсно природний характер і він притаманний істотам всього живого світу, включаючи людський. З'явившись на білий світ, нова матка вступає в боротьбу за владу зі старшими за віком. Але ці дві "ідеологічні" течії повинні бути наповнені виконавцями, тому нова і стара матки серед гурту бджіл проводять відповідний "ідеологічний обробіток" із метою якомога більше осіб перетягти на свою сторону. Серед генетично-рідного гурту однієї і тієї ж родини розпалюється ворожнеча, яка, досягши найвищої температури, вибухає повним розколом на два протилежні "табори". Та ці два табори по своїй потужності не рівноцінні: один сильніший, інший слабкіший. В дію вступає непримиренний закон сили і сильніший гурт перемагає слабкішого, якому терміново необхідно втікати. Тому слабкіший гурт покидає вулик, втрачаючи частку свого нажитого "рухомого і нерухомого майна".
Така суть міжродових "війн".
Приблизно за такою схемою відбувся розбрат і в індоіранському гурті. На старому місці залишився гурт-переможець, а слабкіший, виробивши вже суто свій ідейно-політичний напрямок діяльності, подався в інші місця.
В.Ключевський вказував так: "приблизительно ко ІІ веку по Р.Х. народные потоки славян прибились к среднему и нижнему Дунаю". Професор чітко пояснював в своїй праці, що цей індоіранський гурт мав національну назву слав'яни, яка походить від слова "слава", цебто члени цього гурту самі себе славили за свої, на їх погляд, сміливі та розумні дії. Окрім того, відокремившись від родового гнізда на агресивній основі, гурт не бажав носити назву "своїх ворогів" індоіранців і тому після певних коливань, міркувань, поглядів тощо вони винайшли загально прийнятну національну назву. Можливо на цій історичній основі український народ успадкував своє національне походження від славян, бо слово "слава" майже винятково вживається лише у нас і в більшості урочистих церемоній (зборів, промов, мітингів, з'їздів, конференцій тощо) вони закінчуються висловом "слава Україні". В мій життєвий період цей вислів було переінакшено і мав він такий вигляд "Хай живе Україна", який відповідав міжнародному значенню.
Так в Росії говорять: "Да здравствует …" і далі іде перелік причин, які викликали цей вислів, наприклад "русско-украинская дружба", "великий народ" тієї чи іншої країни тощо.
Відповідний вислів я зустрічав в Німеччині, наприклад "Es lebe unsere Freindschaft" - "хай живе наша дружба", а також в Польщі.
Та існує інша історична думка, а саме, що назва "слав'яни" і походить нібито від "слова"?! Але із другою версією я не згоден, бо перша настільки логічна, що не підвладна сумніву.
Історичні докази В.Ключевського про час переселення індоіранського гурту в регіон сучасної України, а саме в ІІ столітті н.е., не стикуються із літописними поясненнями про діяльність амазонок, автори яких вказували, що наприкінці епохи бронзи, а це приблизно XV-XI ст. до н.е., степову частину України й пониззя Дону вже населяли індоіранські племена, цебто індоіранці на нашій території були за тисячі років до фактичного дунайського переселення. Окрім того, на думку історика Толочко, кіммерійці - це також нащадки індоіранського гурту.
Тому одними із перших, хто колонізував наші сучасні місця, були вихідці із індоіранського краю, а період дій був відносно тривалим.
На погляд професора Ключевського, чергова індоіранська міграційна хвиля, з'явившись в дунайському регіоні, не знайшла бажаного, бо автохтоми зустріли їх непривітно. Це явище ще більше їх згуртувало навколо свого лідера та відповідної ідеології, і слав'яни вирішили віднайти вільні землі. На їх погляд, це був Карпатський край. Але і тут "райського" місця вони не зустріли, але вже в зв'язку із наявними труднощами природного характеру. В додаток до цих негараздів, на думку професора Ключевського, негативно-важливу роль відіграв факт небажаної зустрічі із східними загарбниками за назвою авари. Виявилося, що і ці місця вже були "зайняті".
Саме ці причини призвели до розбрату і цей гурт розколовся на дрібні племена без назви. Тому окремо взяті "шматки" розпочали колонізувати вільні землі на схід, північ і дещо на захід від Карпат. З'являючись в певних місцях, де їм історія дозволяла зупинитися, вони пускали "коріння", надаючи одночасно собі так звану національну приналежність, яка залежала від місця мешкання, імені лідера тощо. Літописець "Повісті минулих літ" про це явище писав так: "Тако же и ти Словъне пришедшее съдоша по Днепру и наперекошася поляне, а друзии Древляне, зане съдоша в Лъсъхъ; а друзии съдоша межи Припътью и Двиною и нарекошася Дреговичи; инни съдоша на Двинъ и нарекошася Полочане, ръчъкы ради юже втечеть в Двину, именемъ Полота… словъне же съдоша около озера Илмера, а друзии же съдоша на Деснь, и по семи и по Сулъ нарекошася Съверо.
Кривичи, иже съдять на върхъ Волгы, и по върхь Двины, и на върхь Днипра…
Бужане заи сьдять по Бугу, послеже Вольняне…
Родимичи ко и Вятичи от Ляхов, бяста бо два брата… Родимь, а другыи Вятко, и пришедша сьдоста, Радим на Сьжю…, а Вятко сяде своимъ родом по Оце.
Орвати и Дулъби же живяху по Бугу, жде ньшь Волыняне, а Оуличи и Тиверци сьдяху по Бугу и Днипру и присьдяху к Дунаеви… оли до моря".
Аналізуючи історію індо-ірано-дунає-карпатських племен, професор дійшов до висновку, що саме їх можна поставити на самому початку зародження нашої руської історії - вона розпочалася на самому краю в південно-західному куточку нашої рівнини і на північно-східних схилах та передгір'ях Карпат.
Цікаво подають історики спогади про житло: "Вони часто залишали свої злиденні хатини, заглиблені наполовину в землю". Як бачимо людина із прадавніх часів для захисту від природних негативних явищ, ворогів, звірів тощо будувала собі житло. Якими були хатини у кіммерійців, скіфів, сарматів, готів та гунів вивчені мною історичні джерела відомостей не подавали, за винятком скіфів, які жили у повстяних кибитках і, на мій погляд, лише під час походів, а в місцях постійного проживання і вони будували житлові приміщення.
На відміну від цих племен слав'яни мешкали в злиденних хатинках і, що дивно, подібні будівлі були в нашому селі навіть в мій час. Пам'ятаю, що в таких хатах жили дві родини на прізвище Прилипченко та Заїченко, яких занесла в наші місця не вивчена мною міграційна хвиля.
Житло Прилипченко розміщувалося поруч із хатою мого рідного дядька по материнській лінії Терентія, а Заїченко біля хати Ткаченко Івана і Зої, знаних новітньою селянською історією, як учасників репресивних органів по розкуркулюванню своїх же односельців.
13 грудня 2003 року Ніна Яременко доповнила мою інформацію своїми спогадами так:
"У новозаселених селах Надія і Людмиловка подібні хатини також були збудовані переселенцями відповідно з Хмельницької та Черкаської областей. За своїми конструктивними параметрами вони виглядали приблизно так: викопувалася яма глибиною до 1,5 м і довжиною 10-15 м. Її стіни чимось укріплювалися, а над поверхнею землі приблизно від 0,5 м до 1 м викладалися стіни лимпачем. Із півдня і заходу було по два віконця. Вхід будувався зі сходу сходинками. Всередині були піч і плита, які добре обігрівали приміщення і там ніколи не було холодно, на відміну наприклад від моєї цивілізованої хати - як тільки перестає горіти в плиті зразу відчувається прилив холоду. Дах будувався без горища шляхом накладання трикутноподібним порядком крокв, обплетених лозою, з подальшим обмазуванням піщано-глиняним розчином".
Але цей вид житла, названий історією злиденним, не набув в наших місцях широкого розвитку і коли, наприклад, Прилипченко чи Заїченко піддавшись новій кримській міграційній хвилі, покинули село Потоки, то ці напівзаглиблені в землю хатини самознищилися і наступні покоління вже ніколи не поверталися до подібного будівництва житла, а в часовому виміру - це друга половина ХХ століття.
Як бачимо формування етносу слав'ян відбулося на індоіранській основі. Цієї точки зору дотримувалися не тільки вчені "царського періоду" В.О.Ключевський, Брокгауз, Єфрон та інші, а і вчені радянської доби, зокрема автори радянської енциклопедії історії України (Том IV, сторінка 283).
Але в процессі формування гурт зазнав значної руйнації і, як наслідок, розшарувався на окремі держави. Це явище історики Брокгауз та Єфрон пояснювали так:
"Славъяне. В их число окроме русского народа, въ его трехъ разновидностяхъ - великорусской, бьлорусской и малорусской принадлежатъ (перепись 1890 г.):
1. Болгары - 4.700.000 душъ;
2. Сербы и хорваты - 7.800.000 душъ;
3. Словинцы - 1.300.000.
Всех юго-зап. С. в их трехъ разновидностяхъ - свыше 13.800.000.
Къ съв-зап. С. относятся:
1. Поляки и близка къ полякамъ народность кашубская, ляшской же отрасли сьв.-зап. славянства;
2. Остатками С. полабсьскихь являються сербы мужицкие;
3. Къ полабськимъ принадлежат чехи и извьстная секта братьевь чешскихь;
4. Словаки-населяють всю восточную Моравию и съв. Венгрию, соединяя, таким образом, восточное славянство съ сьверо-западнимъ. Ихъ около (с чехами) 2 млн. душъ.
Итак в Европъ и отчасти в. Америке живет с лишком 36 млн. С.
(Брокгауз-Эфрон. Т.ХХХ. С-П., 1900р., сторінки 287-293).
На погляд авторів "въ, ближайшемъ будущемъ не предвидется ни политическаго, ни литературнаго взаемнаго объединенія всего западнаго славянства…
Западныя славянския племена, как отдъльныя национальности, слишкомъ слабо вооружены и каждое изъ них слишкомъ малочисленно".
Волиняни - східні слав'яни, що мешкали на берегах річки Буг і на початку річки Прип'ять. В 981 р. князь Київської Русі Володимир Святославович підкорив Волинянську, Червенську і Перемишлянську землі. Центральне місто Червень він змінив на місто Володимир-Волинський і посадив там свого князя.
Первісна назва цих племен була дуліби, а дещо пізніше - бужани. Літописець вказував, що назву вони отримали "за седоша Бугу".
В'ятичі - стародавні східні племена, які мешкали в районі річки Ока. Займалися тваринництвом і землеробством. До початку ХІІ ст. були самостійними, а в другій половині ХІІ ст. ці землі були загарбані Київською Руссю і розподілені між Чернігівським і Суздальським князівствами. Заснували Москву. Релігію язичників зберегли до XIV ст., про що свідчать могильні розкопки. Захищали її із зброєю в руках, але чужоземна віра все-таки перемогла. Прийшли вони, за свідченням літописців, із заходу і розселилися на річці Ока. Будучи з роду ляхів, отримали свою назву від імені вождя В'ятко. В'ятичі були одними з найбільш грубих і неосвічених серед слав'янських племен. Вони знали лише рибну ловлю і мисливство на звірів. Жили, як звірі - "яко звери, ядуче все нечисто" в своїх куренях. Шлюб складався шляхом викрадення нареченої. Померлих спалювали, відправляючи трапези і споруджуючи кургани.
Древляни - східні слав'яни, що мешкали на території Полісся і Правобережної України, на захід від полян по річках Тетерів, Уж, Уборть, Ствіга і до річки Случ. Центральне місто - Вручий (Овруч). Займалися землеробством і ремеслом. Було своє князівство. Їх герой - князь Мала. Загарбання Київською Руссю розпочалося десь в 883 р. і закінчилося повним поневоленням в 945 р.
Таку назву отримали від того, що жили в лісах серед дерев. Літописець зазначав, що на відміну від полян були грубим народом "живяху скотськи, убиваху друг друга, ядуху все нечисто и брака у них не сиваше, но умікиваху уводи девица".
Згідно археологічних розкопок в могилах не було знайдено зброї, тому вчені стверджують, що древляни були мирними людьми. Але, на мою думку, тут вчені помиляються. По-перше, літописець зазначав, що вони навіть братовбивством займалися, а для цього треба було мати якусь навіть примітивну зброю. По-друге, цей народ був волелюбним і не підкорився русинам-загарбникам, Зі зброєю в руках вони більше ніж півстоліття вели справедливу кровопролитну війну. Та сили були нерівними, але зараховувати цей волелюбний народ до ряду мирних (безпорадних) не треба.
Дреговичі - східні слав'яни по річці Прип'ять і на північ по Дніпровському правобережжю. Центр - м. Туров. Загарбані Київською Руссю в Х ст. Землі дреговичів знаходилися на великій відстані від варязького шляху. Тому літописець на цій підставі вважав, що вони не відігравали визначної ролі в історії Русі.
Ільменські слав'яни - най північніші групи східних слав'ян. Мешкали поблизу озера Ільмень, річок Волхів, Ловать і Мологи. Займалися землеробством. Стали основою володінь Новгородського князівства, їх історія зараховує до племен кривичів.
Кривичі - східні слав'яни, мешкали в верхоріччі Дніпра, Волги і Західної Двіни. Займалися ремеслом. Центри Полоцьк і Смоленськ. Загарбані Київською Руссю в другій половині ІХ століття. Востаннє згадуються в літопису в 1162 році. Відігравали велику роль при колонізації Волго-Клязьмінського району.
Поява племен кривичів в вищезгаданих місцевостях залишається припущенням. Так енциклопедія 1895 р. (Т.32. стор.738) вказує, що мабуть це перше слав'янське плем'я, яке вирушило з Прикарпаття на Північний Схід, "проковтнувши" фінські племена, що мешкали там. На Заході кривичі разом з дреговичами склали основу білоруського племені. Розселяючись на водному шляху зі Скандинавії в Візантію, вони приймали активну участь в торгівлі з Грецією, Особливо літопис вказує на велику майстерність кривичів у виготовленні човнів, на яких русини ходили аж до Царьграду.
Поляни - східнослав'янські племена, які мешкали на початку в середніх течіях правого берега, а пізніше розшарувалися по обидва береги Дніпра, по нижніх течіях річок Рось, Сула, Стучни, Тетеріва, Ірпень, Десни і Прип'яті. Межували з племенами древлян, радимичів, сіверян, тиверцями, уличами.
Поляни різко відрізнялися від сусідніх слав'янських племен по моральним рисам поведінки і по формі суспільного побуту. В стародавніх літописах записано так: "…поляне ба своїх отець обичаи имяху тих и кроткь, и стідньнье кь снохамь своїм и кь сестрамь и кь матерямь своимь … брачные обычаи имяху".
Племена древлян, радимичів і в'ятичів шлюбних стосунків не мали і мешкали в лісах подібно звірям.
У полян більш широко аніж у інших слав'ян було розвинуте тваринництво, землеробство, торгівля тощо. Вміли вправно використовувати різні ремесла, зокрема ковальське, ливарне, гончарне, ювелірне.
По землям полян проходив важливий торгівельний шлях "із варяг до греків", що з'єднував Північну Європу з Причорномор'ям і Візантією. Про цей шлях стародавня "Повість про початок Русі" писала: - "путь из Варяг и из Грек по Днепру, и верх Днепра волок до Лопоти внити в Ильмерь озеро великое Нево и того озера внидеть усть в Море Варяжское, и тому же морю ко Царюгороду, а от Царягорода прити в Понт море, в неже втечеть Днепр река".
Осівши по Дніпру, східні слав'яни - поляни виявилися на самій цій круговій дорозі, яка опоясувала всю Європу. Завдячуючи цьому шляху, вони з часом досягли значних економічних успіхів, але на початку десь VIII століття поляни підпали під залежність хозар, які не завдали їм великої шкоди і, дякуючи долі та своїм культурним і економічним перевагам, із оборонного положення швидко перейшли в наступ.
Ланцюгова загарбницька реакція полян чорною хмарою нависла над іншими племенами. Наприкінці ІХ ст. вони оволоділи землями древлян, дреговичів, сіверян тощо. Земля полян з містом Київ стала центром володінь Рюриковичів із 882 року. Останнього разу в літописах про полян згадується в 944 р. з нагоди походу князя Ігоря на греків і наприкінці Х ст. називалися іменем руси, а також частково кияни.
Отже історична доля полян складалася відносно сприятливо і вони із гноблених перетворилися в гнобителів, ставши родоначальниками могутньої держави під назвою Київська Русь.
Радимичі - різновид слав'ян. Мешкали в східній частині верхів'я Дніпра і по річці Сожу. Але згідно пояснення професора В.Ключевського (Том І. стор.111-112. М., 1956 р.) ці племена прийшли із Карпат, теперішня Галичина, із області верхньої Вісли. Початковий літопис запам'ятав, що у ляхів були два брати Радим і В'ятко, які прийшли зі своїми родами і осіли: Радим на Сожі, а В'ятко на річці Ока. Тому від них і пішла назва цих племен радимичі і в'ятичі. Про останніх я вже вище згадував. На думку вченого, поселення цих племен за Дніпром вказує на те, що їх прихід був відносно пізнім приливом слав'янської колонізації. Нові "господарі" не знайшли собі місця на правому боці Дніпра і тому повинні були рухатися далі на схід за річку Дніпро.
В 885 році радимичі були загарбані Київською Руссю варяжським князем Олегом, а в 984 р. зовсім розбиті. Їх території розподілені між Чернігівським і Смоленським князівствами. Востаннє про радимичів згадується в літопису в 1169р.
Літопис вказував, що радимичі виявилися найменш здібними в землеробстві, про них складалася приказка: "Пещаньци (так їх ще іменували по річці Пещана) Волчія хвоста бегають". Вони не мали ні міст, тобто укріплених пунктів, ні особистих князів. Згодом вони послужили основою для утворення білоруської народності.
Сіверяни - група східнослав'янських племен, що мешкали поблизу річок Десни, Сейму і Сули. Наприкінці ІХ ст. були підкорені Київською Руссю. Центрами були Чернігів, Курськ, Новгород-Сіверський. Займалися землеробством, тваринництвом, різними ремеслами. Востаннє згадувалися літописцями в 1024 р.
Тивірці - східні слав'яни, що мешкали по р. Дністер до Чорного моря і Дуная.
В Тверському літопису за 863 рік знаходимо повідомлення про боротьбу Аскольда і Діра з тиверцями. Під 885 рік вказано, що князь Олег "омел рать с тивірцями и уличами". Востаннє про тивірців згадано в літопису, коли вони в 944р. приймали участь в поході князя Ігоря. Відношення тиверців до київських князів не з'ясовано.
Уличі - один з племінних гуртів східних слав'ян, що мешкали у нижньому Придністров'ї, Прибужжі, на узбережжі Чорного моря. Вели непримиренну боротьбу з київськими князями за свою незалежність. Всередині Х ст. н.е. включені до Київської Русі. Під натиском печенігів переселилися на північ.
Хорвати білі - пояснення не знайшов. Мешкали в гирлі річок Дністер і Прут трохи на захід від племені волинян.
Окрім цих племен могутня Київська Русь поневолила прибалтійсько-фінно-угорські племена, зокрема:
Весь - прибалтійсько-фінські племена, які мешкали поблизу Білого озера. Займалися мисливством. Загарбані Київською Руссю десь в ІХ ст. і обрусіли. Нащадками стали вепси, тепер близькі до карелів. Мало вивчені.
Водь - прибалтійсько-фінські племена, які мешкали в північно-західній частині Новгородської землі. Процес злиття розпочався в ІХ ст., точних даних про поневолення Київською Руссю немає.
Меря - племена фінно-угорського гурту, мешкали в Волго-Окському межиріччі. Перші згадки про мерів зустрічаємо в VI ст. в літописах готського історика Іордана, де зазначалося, що зона мешкання була значною і обіймала все середнє Поволжя, на півдні сягала верхоріччя Клязьми і Москви-ріки, стикаючись із зонами кривичів і в'ятичів, а на схід кордони сходилися біля селищ мещерів, муромів і пермів. По мірі просування слав'ян на Північ і Поволжя, народність мерів поступово обрусіла. Літопис зазначав, що на основі мерів виникла російська держава і під впливом слав'янської колонізації утворилася, головним чином, великоросійська народність.
Мурома - один з гуртів фінно-угорських племен, споріднені мордві. Мешкали на берегах р. Ока. В Х-ХІ ст. н.е. сплачували данину Київській Русі, а в ХІІ ст. остаточно обрусіли і ввійшли до Муромо-Рязанського князівства.
В результаті загарбницько-колонізаторських дій деякі слав'янські племена зникли із історичної арени назавжди і за станом на 1980 рік із відносно недавніх слав'ян залишили свої назви такі:
1. поляки - 40 млн. чол.; 2. чехи - 10,5 млн. чол.; 3. серби - 9,7 млн. чол.;
4. болгари - 8,45 млн. чол.; 5. хорвати - 5,35 млн. чол.; 6. словаки - 5,35 млн. чол.;
7. словенці - 2,15 млн. чол.; 8. македонці - 1,6 млн. чол.; 9. чорногорці - 0,6 млн. чол.; 10. лужичани - 0,1 млн. чол.
На місці інших східних слав'ян та частково на території прибалтійсько- фінно-угорських племен з'явилися слав'яни із новою назвою:
а) росіяни або ж великороси - 140 млн. чоловік також за станом на 1980 рік;
б) українці - 44,5 млн. чоловік також за станом на 1980 рік;
в) білоруси - 9,75 млн. чоловік також за станом на 1980 рік.
Всього: 282 млн. чоловік.
Через збіг обставин та з різних причин, зокрема з розселенням слав'ян на великих теренах Східної і Центральної Європи, вони втратили мовну єдність, етнокультуру, кровні зв'язки порушилися і утворилися окремі державні угрупування, зокрема могутня на свій час існування Київська Русь, історія якої науковим світом вивчена досконало. Залишилися "в таємниці" лише деякі приховані періоди та дії окремих політичних діячів, як наприклад міждинастичні шлюби.
Між династичні шлюби руських князів беруть початок від Володимира Великого, від його шлюбу з чеською князівною Малфрідою, і фіксуються протягом одинадцяти поколінь руських князів, аж до правнуків короля Данила Галицького, тобто від 981 року до 20-х років XIV століття. Загальний перелік династичних шлюбів трохи перевищує число 100.
У середньовіччі виробилися певні правила і традиції укладання династичних шлюбів, хоча радше можна говорити про ряд загальновизнаних обмежень, що унеможливлювали шлюби між кровними та духовно спорідненими особами. Треба пам'ятати, що, за окремими випадками, династичні шлюби були наслідком політичних комбінацій і розрахунків, здебільшого майбутнє подружжя не бачило одне одного.
Очевидно, що з правителями сильніших держав володарі менших, слабших чи залежних намагалися породичатися, аби піднести себе на їхній рівень (принаймні вони цього прагнули), утвердити себе та мати підтримку в конфліктах, яких ніколи не бракувало. А сильніші держави через шлюби намагалися убезпечити себе від агресивності сусідів та почати контролювати події, а також впливати на політику сусідів.
На час, коли Русь стала чинником тогочасної політики, найбільшою потугою ойкумени була Візантійська імперія, яка йменувала себе Римською імперією, а, по суті, була етапом розвитку державної формації. Основна відмінність Візантійського періоду імперії полягала в новій універсальній духовній сутності - християнстві. Всі народи і держави, які потрапляли в орбіту імперії, а до таких належало і Руське князівство, опинялися під впливом її магії. Вони ненавиділи ту силу, боялися, хотіли бути подібними до неї, і, зокрема, через шлюб своїх вождів-правителів прагнули породичатися, і тим урівнятися з імператорською родиною.
Проте Візантійська імперська доктрина визнавала владу імператора як освячену Богом, і пошлюбити представника правлячого роду іншої країни, що в принципі не міг бути рівним імператорському, вважалося принизливим для імператора і держави. Трульський церковний собор (691-692 роки) своїм рішенням заборонив членам імператорської родини брати шлюб з іноземними володарями. Винятки, і то як екстраординарні, робилися для тих правителів, що прийняли християнство.
Перша відома спроба поріднити династію київських князів із візантійськими імператорами належить княгині Ользі. Деякі дослідники припускають, що 955 року під час її візиту до Константинополя, поряд з іншими справами у перемовах із Костянтином VII Багрянородним, Ольга намагалася взяти за дружину своєму сину Святославу особу імператорської крові.
Проте лише через тридцять чотири роки великий князь київський Володимир Святославович став першим руським князем, що подолав візантійський "бар'єр" і одружився (про цей тривалий процес насильницького одруження за допомогою зброї та російського війська пояснення викладені в рубриці "Християнство" розділ "релігія") з представницею імператорського візантійського роду - принцесою Анною, онукою Костянтина VII Багрянородного, дочкою візантійського імператора македонської династії Романа ІІ та імператриці Феофано. Востаннє русько-візантійський шлюб укладено між Єфимією, дочкою новгородського князя Гліба Святославовича, та сином візантійського імператора Олексія IV Ангела. Відомо, що засватано її було 1194 року, незабаром їх і повінчали.
Стосунки руських князів з європейськими династіями будувалися на трохи інших засадах, ніж з Візантією, бо руські князі та королі були в принципі рівнею європейським князям, герцогам, королям, мали приблизно однакові цілі і завдання: утриматися при владі, змінити її, збільшити свої володіння тощо. Першим руським князем, що одружився з дочкою європейського династа ще до шлюбу із візантійською принцесою, був той-таки князь Володимир (нагадувати, що він мав багато дружин, не варто). Він узяв князівну Малфріду, дочку котрогось із чеських князів.
Трохи по-іншому вирішувалося питання шлюбів із правителями східних сусідів, половців. Склалося так, що половецькі хани (саме вони на той час були найближчі східні сусіди Русі) віддавали своїх дочок у дружини руським князям, але жодна князівна не стала хановою, тобто не мала шлюбу з половецьким ханом. Лише один раз зафіксовано порушення заведеного порядку, коли дочка городенського князя Всеволода Давидовича після смерті першого чоловіка Володимира Давидовича 1151 року, за словами літописця, "втекла" в степ до половців, тобто зневажила закон, і стала дружиною половецького хана Башкорда, чим поставила себе поза князівське середовище.
Треба зауважити, що хани не всіх половецьких орд могли поріднитися з руськими князями. Зокрема не зафіксовано жодного шлюбу князів з дочками чорних клобуків, переяславських торків та чернігівських ковуїв, які перебували у васальній залежності від руських князів. Таким чином поступово половецькі хани ставали напіврусинами, часто приймали православну віру. Родинні зв'язки неодноразово використовувалися в часи міжусобних сутичок, коли руський князь кликав половецького хана, що доводився йому то племінником, то братом, то дядьком.
Першим взяв дружину зі степу Святополк Ізяславович 1094 року. То була дочка Тугархана. А останній шлюб укладено 1253 року між Мстиславом Даниловичем та дочкою хана Тігарка.
Найінтесивніші шлюбні "контракти" склалися між Руссю та Польщею. Започаткували їх 1013 (або початок 1014) року Святополк Окаянний та дочка польського короля Болеслава Хороброго і його третьої дружини Емнільди. Останній русько-польський шлюб укладено приблизно у 20-х роках XIV століття між королівною Марією (дочка короля Юрія Львовича) та Тройденом, сином польського князя Болеслава І.
Із загальної кількості міждинастичних шлюбів руських князів та князівен понад 30 становили русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю, хоч як це дивно, стоять русько-половецькі шлюби - трохи менше 15, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - всіх понад 10, далі - по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюбів, та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському, русько-хорватському шлюбу.
Разом з нареченими, як руськими князівнами, так і з дочками іноземних правителів, до Києва і, відповідно, до інших столиць прибували значні почти, слуги, священики, а також дорадники, військові тощо. Часто-густо це були численні групи людей, які творили двірцеві клани, що реально впливали на політику. Посаг наречених почасто становив значне багатство. Так, за свідченням очевидця, наречена Генріха IV руська князівна Євпраксія прибула до Саксонії з великим посольством та валкою верблюдів, навантажених посагом. Не раз "приїжджі" відігравали важливу роль у політичному житті своєї нової батьківщини. Вони та їхнє оточення привносили елементи іншої культури, звичаїв тощо. Окремі найдорожчі мистецькі вироби - корони, прикраси, картини, книги - ставали окрасою державних скарбниць.
Але міждинастичні шлюби на цьому історичному етапі не завершилися і їх продовження зустрічаємо в наступних століттях, наприклад шлюбна історія німкені імператриці Катерини ІІ в XVII столітті н.е.
Державу Русь, яка пройшла складний, наповнений боротьбою шлях, попереду очікував новий історичний період за назвою "козацтво" (УК № 51. 22.ІІІ.2005 року, сторінка 11, автор О.Кучерук).