Рівно на південь, приблизно на відстані 3 км від кінця нашого села Потоки, розташувалося село Болтишка, з яким наша родовід мав певні зв'язки. Тому цей населений пункт ввійшов в мій твір.
Згідно звіту за 1883 рік, первісна назва села була Ново-Київка. Мій батько вказував, що дійсно цей населений пункт був заснований вихідцями з Київщини. На 1 січня 1908 р. населення цього села було 263 душі і входило до складу Олександрівської волості. Це село згадується в літописах десь наприкінці першої половини ХІХ ст.. За станом на 1 січня1925 року в селі було 78 хат. Мешканці займали землю площею 570 десятин. На одного господаря приходилося в середньому 7,3 десятин землі, а на одну душу - приблизно 2,2 десятини. Населення 254 душ, з яких чоловіків - 122 душі, а жінок - 132 душі. Село майже не розвивалося, а населення з 1 січня 1908 р. навіть зменшилось на 9 душ. Для порівняння нагадаю, що на 1 січня 1925 р. в нашому селі населення було вже 807 душ, що більше ніж втричі. В селі Болтишка було вдосталь кришталево-чистої питної води, яку видобували з колодязів. Діяв вітряний млин. Незважаючи на невелике поселення, в селі була своя сільрада. Село Болтишка являється батьківщиною моєї бабусі Василини. "Приютило" на це село також рідну сестру мого дідуся Ганну Микитівну Манко і, як виявилося, навічно. Таким чином родовід Манко широко розповсюдився в селі Ново-Київка, звичайно по жіночій лінії. Відбувся, якщо можна так сказати, обмін родоводами - Сухом'яси з'явилися в селі Потоки, а Манко - в селі Болтишка. Завдячуючи саме цьому населеному пункту, мені вдалося зрушити із "мертвої зони" питання походження в нашому прізвища "Більницькі". Взагалі пошуки возз'єднання наших пращурів із іншими родинами я не припиняв на протязі всього терміну праці над родословієм і інколи після виснажливої роботи загоралася щаслива зіронька. Одна із таких зірок запалала, правда не на повну потужність, 3 лютого 2005 року під час спілкування із троюрідним братом по батьківській лінії Олексієм Леонтійовичем Раждою із села Болтишка стосовно родоводу Більницьких. Для наочного ознайомлення із наслідками цієї розмови подаю схему стосунків між родоводами - Більницькі та Манко
Мені вдалося встановити родові стосунки із одним із загадкових родоводів Більницьких. Як бачимо зі схеми, наш рід Більницьких мали зв'язки по батьківсько - дідусевій лінії, а не, як помилково я вважав, по лінії бабусі Василини. Мій батько був двоюрідним дядьком Івану та Олександру Григоровичам Більницьким, а вже мені вони доводилися троюрідними братами.
На жаль мені не вдалося разом з троюрідним братом Олександром 14 лютого 2006 року встановити родові стосунки між Більницьким Федором та його дочкою Марією Федорівною, які мешкали в селі Щорск.
Зазначу, що ми, діти Федора та Анастасії Манко, жодного разу не зустрічалися із двоюрідними тітками, зокрема Кузьменко (Манко) Явдохою Іванівною, а щодо дядьків, то знаний нами був лише контужений під час Харківської операції в другій світовій війні Василь Іванович, який часто заходив до нас в гості в село Потоки. Якби не його візити, то ми б не знали взагалі нікого. Другий двоюрідний дядько Федір чи Алфей працював вчителем, служив моряком на Балтійському флоті, де його застала війна і під час одного із боїв він загинув.
Причину не зовсім здорових родових відносин я пояснив в розділі "Земля".
Згідно офіційного переписного звіту за 1859 рік, який було видано аж в 1863 році, в селі Покровка 59 хат, які простяглися вздовж Рекалової балки. Населення: чоловіків - 192 душі, жінок - 190 душ. Відстань до повіту - 55 км. Спочатку село мало назву Милорадовиче, яке відповідало прізвищу землевласниці Милорадович Софії Миколаївні. Її чоловік служив в царській армії в чини полковника, а вона займалася господарством, яке було розташовано на землі площею 2344 десятини і простягалося аж до нашого ще зовсім невеликого села, а відстань від основного села Милорадовиче до меж села Потоки сягало понад 8 км. Для обробітку землі звідти щоденно приїжджали наймані робітники на що витрачалися певні кошти. З метою зменшення транспортних витрат, підвищення продуктивності праці тощо Софія Миколаївна вирішала заснувати окремий хутір в межах свого господарства для постійного мешкання найманців.
Доля випала розміститися цьому хутору на пагорбі біля з'єднання водних джерел Рекалового-Ковалівсько-Кудашевського напрямків, де за станом на ХХ століття існували потреба у сховищі вибухових речовин Кудашівського гранкар'єра.
Вивчаючи слово "Рекалове", істини не знайшов, бо ні свідки, ні друковані видання пояснення не дали. Тому маю лише припущення. На перший погляд, слово близьке до людського прізвища Рекалов, але такої особи там не було, і на цій основі припущення відхиляється. Постає інше. Ця назва відноситься до балки, де тече невеликий струмок, що дає перші натяки про назву річечки. Свідки вказували, що в тій річці чомусь водилася велика кількість раків. Тому її мабуть нарекли іменем Ракалова - річка, де раків ловлять. Це припущення є більш реалістичним. Навіть я в свої дитячі роки ходив з однолітками на цю річку ловити раків і завжди повертався з повною торбиною. При вимовлені назви буква "а" перейшла в "е", мабуть людям так легше вимовляти.
В зв'язку з тим, що на пагорбі був бідний рослинний світ, першопоселенці надали йому назву "Лисий хутір".
Про дійсне існування цього хутора та господарства землевласниці С. М. Милорадович я мав свідчення живих істориків-аматорів, зокрема Віри Трохимівни Яременко 1924 р.н., надані мені 24 червня 2001 року.
За її словами: "рідний дідусь Лука Філіпченко працював у наймах у землевласниці Милорадович і на початку мешкав в селі Милорадовиче (сучасне село Покровка). Але на основі економічних розрахунків Софія Миколаївна довела, що вигідніше їй буде заснувати на окраїні своїх володінь новий хутір і поселити там робітників, що було і виконано.
Тому із перших поселенців цього хутора був рідний дідусь Лука Філіпченко. Рік заснування хутора я не знаю, але точно мені відомо зі слів пращурів, що землевласниця Софія Милорадович з'явилася в наших місцях десь в 1859 році, викупивши значну площу землі. Дідусь згадував, що її чоловік був військовим і інколи приїздив до дружини.
В цьому хуторі в 1900 році народилася моя мати Наталія і цей факт вказує на, що хутір існував вже в ХІХ столітті.
На цій основі я роблю висновки, сучасне село Покровка є праматір'ю села Скелеватка, яке було засноване завдяки існуючому Лисому хутору".
Після смерті засновниці села Милорадович християнські духовні лідери майже негайно затушували ім'я Софії, і село отримало назву на честь свята Покрова. Чому так було? За переказами, які передаючись із уст в уста, дійшли до нашого часу, Софія була зрівноваженою та милосердною жінкою, і до своїх кріпаків вона відносилася не як до робочого скоту, а як до колег по веденню господарства. Землевласниця, маючи в своєму "штаті" кріпаків обох статей розуміла, що вони, як люди, не могли утриматися від виконання обумовленого природою закону про продовження людського роду і тому мали свої родини. Одним із доказів саме таких відносин між діючими особами може слугувати факт народження мого прадіда, що сталося під кінець 50-х років ХІХ століття, батьки якого були кріпаками. Звичайно, більшість родинної історії залишалася про події минулих часів. Після розкріпачення всі без винятку кріпаки не забажали розірвати добрі стосунки із землевласницею і залишилися при її дворі вже на правах вільних робітників, зокрема незнаний моїм поколінням наш рідний прадід Філіпченко.
Але після смерті Софії Миколаївни заснований нею населений пункт неправомірно перейменували в село Покровка. Назва пов'язана із кровопролитною війною християн супроти костантинопільців, яким нібито допоміг досягти перемого Покров-амофор. Я деталей цього дійства не знаю і тому прошу, тебе Шура, їх віднайти і викласти на сторінках свого твору для освітлення запаморочених односельців".
Я, виконуючи прохання Віри Трохимівни, передруковую дослідження визначних вчених-істориків Брокгауза та Єфрон (том 47-ХХІV. 1989р. С-П. сторінка 251): "покров пресвятої Богородиці - це свято православної церкви (1 жовтня), установлений в пам'ять подій, минулих в Константинополі в середині Х століття. Імперія вела в цей час війну із сарацинами, і місту загрожувала небезпека. В указаний день святий Андрій юродивий і його учень Єпифаній знаходячись в Влахернському храмі під час всенощного бдіння, побачили в повітрі Божу Матір із сонмом святих, які молидися про мир і розгорнули свій Покров - омофор над християнами. Греки були підбадьоренні і сарацини були розбиті. На честь Покрови Божої Матері існує акафіст - церковні хвальні пісні та молитви".
Слово "Покров" походить від дія слово "покривати" (Даль, стор. 246. -7, том 3. 1882р.). Слово "омофор" має грецьке походження і означає частину архієрейського облачання, одягання (Даль, том 2, стор. 673).
Ці слова взяті тому, що Богомати розгорнула покров-омофор на зразок покривала над греками-християнами.
Сарацини - народ, що мешкав в Аравії. На початку це були кочові племена, а в середні століття християни віднесли це слово до всіх арабів, а опісля до мусульман, але саме слово залишається не виясненим (Брокгауз - Єфрон, стор. 420, том 56-ХХVІІІ-а 1900 рік, С-П).
Під кінець 80-х років ХІХ століття на честь Софії Милорадович назвали залізничну станцію Милорадівка - і ця назва існує і понині.
Із селом Покровка наш родовід мав шлюбні відносини, а саме, дочки Якова Манко (це материнська лінія) були замужем за Покровським чоловіком, де і мешкали.
В моїй пам'яті про цей населений пункт залишилися такі спогади. В селі була середня школа, в якій вчителька ботаніки зорганізувала куточок рідкісних рослин. Про цей факт дізналися вчителі потокської НСШ і одного дня ми, її учні, здійснили пішу екскурсію на чолі з Іваном Трохимовичем Карабаш.
Зазначу, що відстань між нашими селами була біля 8 км, а туди і назад вже 16 км, які ми, діти 12-13 років, мужньо долали пішки, щоби побачити диво-рослини.
Під кінець 40-х років ХХ століття ввійшло в моду в літній період оздоровлювати дітей в так названих піонертаборах. Моєму батькові дісталася одна така путівка і, звичайно, нею скористалася "золота дитина" - так батьки називали рідного брата Івана. Але за своєю будовою табір мав паростки насилля - підйом, фіззарядка, сніданок, коли ще їсти не хочеться, екскурсії тощо. Такі насильницькі дії Івану не сподобалися і коли батько разом зі мною поїхав його навістити, то він зі сльозами на очах ухопився за руку батька і не пішов від нього. Тоді батько вирішив замість нього залишити мене, але мені дитині табірні порядки також не сподобалися, і в однин із днів, повідомивши піонервожату, я втік із цього "оздоровчого піонертабору", добираючись до рідної хати пішки.
Хат - 42, населення - 334 душі (список за № 1161). Відстань до повіту - 40 км. Із цим селом пов'язана доля матері нашої бабусі Василини, яка, вийшовши заміж за Макара Прошу, відмовилася від доньки. Мабуть, вітчим не забажав клопотатися з чужою дитиною.
Бабуся в ранньому віці працювала в наймах у німецької барині, яка ставилася до неї надзвичайно добре. В 1854 році в цьому селі з'явилися два генерал-майори, які за заповітом отримали землю. Князь Микола Миколайович Манвелов мав 2658 десятин, а його рідний брат Олександр - 2696 десятин. Це були найбагатші землевласники в цьому регіоні. Тому серед людей село Олександрівка називалося Манвелово, яке з часом вимовлялося як Мангелово, буква "в" змінилася на букву "г".
Літописець Феодосій зазначив, що в 1690 році це місце мало назву "Оврагъ Кузьминъ" і значилося в числі населених пунктів козаків-зимівників.
Після занепаду Січі в 1779 році ці землі дісталися поручику Івану Степановичу Руденко, де він заснував слободу за своїм іменем - Іванівну. Але після смерті царська влада стерла цю історичну назву, перейменувавши вже не слободу, а село Іванівну на Олександрівку - на честь імператора Росії.
Вже в 1782 році в селі було постійних мешканців 128 чоловік і 87 жінок. Як бачимо, наявність чоловіків значно перевищувала за чисельністю осіб жіночої статі, і це явище існувало аж до початку ХХ століття, коли час поміняв ролі - жінок стало забагато. 15 жовтня 1795 року на кошти Івана Степановича Руденко була збудована і освячена Іоанно-Предтеченська церква. Із слободи Мануїлова Ново-Київка московської волості 9 вересня 1795 р. на прохання Івана Руденко до цієї церкви був направлений священик Іоанн Жеребецький.
Ця церква проіснувала майже 100 років. У 1984 р. На її місці була збудована нова церква, про яку в "Справочной книге Екатеринославской епархии" дана наступна інформація:
- Алферове (Олиферово) — село при річці Саксагань в 45 верстах від повітового міста, 505 осіб, 81 двір, православна церква, синагога, постоялий двір, горілчаний склад, 3 ярмарки, базарь по неділях.
- Водяна — село при річці Саксагань, 528 осіб, 102 двори.
Згідно книги форми №1, станом на 23 грудня 1963 року у с. Алферове хат - 160, населення - 1109 душ. Із цим селом доля мого роду майже не пов'язана окрім Куницького Олександра - зятя Івана Микитовича, рідного брата мого дідуся Миколи.
Детального дослідження історії села я не проводив. Лише зупинюся на особі, іменем якого названо село.
Алферов Семен Никифорович, за походженням німець, значився урядовцем відділення зборів (податків). Від своєї землячки імператриці Катерини ІІ отримав рангову дачу в Саксаганській волості на річці Жовтій, де заснував однойменну слободу. 27 липня 1781 року його дружина Ганна звернулася до місцевої влади з пропозицією про побудову церкви. Через певний період всі справи були погоджені і 25 травня 1784 протопіп Федір Фомич освятив новозбудовану Іоанно-Богословську церкву.
АДАМІВКА
Подивитись на мапі можна
тут
У Вікіпедії надається наступна інформація.
Адамівка — село в Україні, Криничанському районі Дніпропетровської області.
Орган місцевого самоврядування — Адамівська сільська рада. Населення — 1406 мешканців.
Розташована біля ріки Базавлук, за 30 км на північний захід від районного центру і за 8 км від залізничної станції Божедарівка на лінії Кривий Ріг —Верхівцеве. Селом проходить автодорога E50 (ділянка Київ — Донецьк).
Село засноване в 1793 році.
В 1834 році побудована коштом поміщика Адама Даміановича Петровського була побудована кам'яна церква, один престол — в ім'я Святої Трійці.
Станом на 1886 рік в селі, центрі Адамівської волості Верхньодніпровського повіту, мешкало 235 осіб, налічувалось 36 дворів, існували православна церква та школа[1].
Станом на 1908 в адамівському церковному приході було 93 двори, прихожан чоловічої статі — 375, жіночої — 318. При церкві працювала церковно-приходська школа. Священник — Бажанов Григорій Євдокимович, 45 років, закінчив курс Катеринославської духовної семінарії, дружина та троє дітей, священник — з 1888 року, в цьому приході — з 1900 року. Псаломщик — Драгун Андрій Андрійович — з 1906 року.
З Адамівкою тісно пов'язана історія нашого села. Серед моїх односельців існувала думка, що таку назву село отримало від імені біблійного Адама, бо про поміщика Адама Петровського ніхто не пам'ятав.
Було засноване в 1793 році, але розвивалося на початку дуже повільно. Так, десь в середині ХІХ ст. в ньому було 25 хат з населенням 204 душі. В кожній оселі мешкало більш ніж 8 осіб, що вказує на значне відставання у житловому будівництві.
Найзаможнішими землевласниками в селі Адамівка були Петровські. Так, Олена Іванівна мала 1902 десятини землі, Микола Михайлович - 890 десятин. Цей рід пов'язаний із долею лейтенанта флоту Петровського, після загибелі якого із невідомих причин вдова Олена Іванівна з'явилась в цій місцевості на значній відстані від моря.
Поява цих осіб, розумних і працьовитих, призвела до розвитку села. В 1859 році там вже працювала церква, яка за станом на 1882 рік мала в особистому розпорядженні 66 десятин землі, в той час коли вся сільська община володіла лише 170 десятинами. В 1874-1875 навчальному році, як повідомляє літописець Феодосій, в с. Адамівна існувало училище, де навчалися 54 учні - 47 хлопців і лише 7 дівчаток. Цей факт вказує, що село перетворилося на значний центр цивілізованого розвитку. Одночасно він же дає нам зрозуміти, що жіноча справа у той час була у пригніченому стані. Вчителювала в цьому навчальному закладі дочка місцевого священика Явдоха Смірнська, яка закінчила курси при Катеринославському духовному жіночому училищі, і отримувала платню у розмірі 250 крб. на рік. Прізвище Смірнське з часом видозмінилося і в мої дитячі роки воно виглядало, як Смірницькі. Це в них ми зупиниляся на ніч, коли ходили до церкви. Батько згадував, що наш та їх роди мали якесь спільне коріння, але конкретних даних він не знав.
Розкодував цю таємницю 26 лютого 2008 року рідний брат Микола із селища Щорськ. За його словами: "рідна сестра нашої бабусі Наталії по материнській лінії Мокрина Василівна Вовкова була силою видана заміж в село Марівка за вдівця Миколу Смаглюка. Від цього шлюбу народилося багато дітей, зокрема Степанида Миколаївна, яка була замужем за одним із нащадків родоводу Смірницьких. Племінниця Мокрини Настя, вийшовши заміж за нашого батька Федора, поєднала наш родовід із родоводом Смаглюків та Смірницьких. Саме це поєднання надавало можливість ночувати нащадкам родоводів Манко та Вовкових в оселі Степаниди під час відвідування церкви".
Цікаво подати інформацію про майно цього училища. З меблів було 7 парт, яких було достатньо для розміщення 28 учнів. Тому за однією партою розміщувалося по чотири учні. Мабуть ця норма автоматично перенеслася в класи радянської школи, бо коли я вже навчався в початкових 1-4 класах, то за однією партою сиділи також по чотири учні.
Один шаф, стіл і стілець - це, мабуть, все для вчительки. Із канцтоварів було таке: 20 лінійок, 50 ручок, 7 коробок пер, 100 грифелів, 2 класні дошки. Заняття проводилися в дві зміни. Наповнення класів сягало в середньому 25-30 учнів і якщо порівняти із сучасним становищем, то воно майже ідентичне.
Один клас в Адамівському училищі був виключно "чоловічим" і заняття проводилися в другу післяобідню зміну, а змішаний клас (дівчатка і хлоп'ята) навчався, як правило, лише в ранкову зміну. Такий порядок відповідав логічному осмисленню в тій частині, щоб запобігти можливим негативним випадкам при спілкуванні дітей на статевому рівні. До речі, цей порядок чітко дотримувався і в радянські часи.
Підручники: по 25 штук - Арифметика, Євангелії, Псалтир, Біблія, Катехізис, Азбука і Рідне слово. Звідси ми дізнаємось, що церква майже повністю господарювала в освітній справі, виховуючи релігійно слухняних осіб.
В 1890 році в с. Адамівка працювала транспортна станція, яка налічувала 7 коней, 2 фургони, 2 саней і 3 ямщиків. Видатки на утримання станції дорівнювали 770 карбованців на рік. За свідченням літописця Феодосія на цей період в цьому селі було 549 коней, яз яких на прогони використовували 116, а без прогонів - 433. Усі вони були задіяні для потреб поліції, судів, училища тощо.
Маючи такий значний цивілізований потенціал, Адамівка насправді стала волосним центром, до складу волості входило і наше село.
В звіті Верхньодніпровського повіту за 1880 рік згадується село Алферополь Адамівської волості, в якому землевласниця Шарапова Феодосія Дем'янівна мала до 90 десятин землі. Що це за село і де воно було засноване мені з'ясувати не вдалося. Можливо, це перша назва села Марівки, котре розташовувалося впритул до с. Адамівка? Питання поки що залишається не з'ясованим.
ВЕСЕЛЕ
Подивитись на мапі можна
тут
На захід від села Адамівка було колись село Веселе, яке серед простолюддя отримало назву Ханське. Остання назва нібито пов'язана із Кримським ханством. Справа полягає в тім, що цей населений пункт був заснований в середині ХІХ століття Ялисоветою Федорівною, яка викупила в цьому місці землю площею 1172 десятини. Вона мала родові стосунки із родоводом лейтенанта військово-морського флоту Петровського, який в молодому віці загинув і був похований в цьому ханстві. Його дружина Олена Іванівна, викупивши 1902 десятини землі, поселилася в районі села Адамівка, а пустивши тут міцні коріння, перетягла із Кримського ханства своїх родичів.
З'явившись в наших місцях, Ялисовета Федорівна на згадку про своє ханське родинне місце надала нею заснованому населеному пункту назву Ханське, яке міцно прижилося серед людей нашого регіону і навіть в мій період життя це село зналося як Ханське і я, наприклад, дізнався про його офіційну назву Веселе лише під кінець ХХ століття і лише тому, що розпочав вивчення історії свого родоводу, яке зачепило значну територію.
Подібні назви зустрічаємо в Приазов'ї і всі вони пов'язані із Кримським ханством, бо саме звідси в район Південно-східної України були переселені греки, які, засновуючи нові населені пункти, надавали їм кримські назви і тому тут існують села Ялта, Мангуш, Старий Крим тощо.
Про походження назви села "Ханське" є і інша версія. Новокримські поселенці з'явилися в сучасних місцях тоді, коли навколо цього місця вже існували села Потоки, Скелеватка, Адамівка тощо. Місцеві жителі називали прибульців із Криму "ханами" і, як наслідок, село, де вони пустили свої коріння, серед народу прозвалося "Ханське".
На мій погляд друга версія менш вірна за першу. Але той факт, що село отримала "кримську" назву, суперечок не викликає.
Дату надання селу назви "Веселе" я не встановив.
Із цим селом пов'язав долю і наш родовід Баль по батьківській лінії. Там на початку ХХ століття мешкав Іван Кас'ян, який по досягненню повноліття одружився на Федорі Порфирівні Баль із нашого село Потоки, яка жила по сусідству із нами. Надалі ця родина пов'язала свою долю із містом Дніпродзержинськ, де мешкали на житловому масиві "Сировці". З їхніх дітей я знав лише одного сина Миколу.
Під час війни Микола Іванович Кас'ян переховувався в нашому селі від німців разом із якимсь євреєм на прізвище Новак. Їм вдалося уникнути полону. Моя мама розповідала, що коли в листопаді 1943 року прийшли радянські війська, Новак видав Миколу, та наслідків таких негідних дій моя мама не знала. Пізніше односелець Микола Бабко, з обуренням в душі, підтвердив факт зради.
Після війни Микола Іванович працював фармацевтом, проживав в місті Світловодськ Кіровоградської області де і помер приблизно в 2000 році.
В грудні місяці 2007 року нащадок родоводу Баль Раїса в листі повідомила про долю другого сина Григорія Івановича Кас'яна. В перші дні війни він був мобілізований на фронт і пройшов його до дня Перемоги. Після війни приймав участь в мостобудуванні. Надалі доля його пов'язана із м. Лодейне Поле, де він працював директором залізничного технікуму. Про його дружину Рая не написала жодного слова. Ця родина мала сина, який досяг визначних наукових успіхів в фізиці. Старша дочка також пішла науковою дорогою і разом із братом мешкала в м. Ленінград (Санкт-Петербург). Менша дочка працювала на керівних посадах залізничного транспорту.
Григорій помер десь біля 2004 року і похований в м. Петрозаводськ.
За станом на кінець 1963 року в селі проживало 156 душ в 55 хатах.
Тоді тут ще проживали нащадки родоводу Кас'ян, а саме родина Ярини Фаустовни 1895 р.н. та самотня Улита Володимирівна, але які між ними і Іваном були родові зв'язки я не встановив, бо за станом на 2007 рік село Ханське-Веселе вже практично не існувало. За свідченнями Ніни Семенівни Люлюк (Ткаченко) від 05.03.2007 року в селі офіційно ніхто не проживає. Влітку з'являються тут нащадки для вирощення на присадибних ділянках пращурів овочів та фруктів, зокрема Михайло Олександрович Рябіков 1944 р.н., син в минулому голови колгоспу.
Під час чорної хмари комуністичного розкуркулення роботящі землероби зазнали нищівного удару і про цей період ніхто із сучасних нащадків за станом на 2007 рік нічого не знали. Відомо, що тут був заснований колгосп за назвою "Веселий лан" в якому деякий час працював головою колгоспу росіянин Рябіков Олександр Олексійович, який був народжений 14 січня 1907 року, а після того як за вказівкою райкому партії він був звільнений із цієї посади, то до самих останніх днів працював бригадиром.
На початку 50-х років ХХ століття в село переселилося багато родин із Білорусі. Причини їх міграції не встановив, ходили чутки, що це був черговий плановий період переселення. Так з'явилися родини Рябоковець, Маніловських, Лешок, Колісніковичів, Сівоня тощо.
Одним із корінних мешканців села Ханське-Веселе була родина Люлюк. Господар Семен Кузьмович народився в 1904 році, а його дружина Агафія Іванівна в 1900 році. В цій родині на початку народився син Микола Семенович, що сталося 5 травня 1927 року. Дружина Явдоха Іларіонівна, яка народилася 22 липня 1937 року. Вони мали двох дочок: Олену народжену 12.10.1962 року та Людмилу - 13.03.1957 року. За станом на грудень 1963 року Микола Семенович із родиною мешкав в рідному селі.
В 1938 році Семен і Агафія подарували білому світу дочку Ніну, котра пов'язала свою шлюбну долю із Ткаченко Павлом Дмитровичем 1937 р.н., мешканцем села Потоки. Про історію села та свого родоводу Ніна Семенівна 5 березня 2007 року згадувала так:
"Батька Семена Кузьмовича та його брата Федора 1902 р.н. одночасно було мобілізовано в серпні 1941 року на війну. Вони, на жаль, невдовзі загинули: Семен 28 серпня 1941 року на станції Павлоград; Федір в 1942 році під Сталінградом. Особлива нещасна доля випала синам Давида Плахотника, яких фашисти розстріляли. Так 10 лютого 1943 року був розстріляний М.Д. Плахотник. Уник розстрілу лише Яків Давидович 1905 р.н., який мав дружину Галину Трифонівну 1910 р.н. Вона за станом на грудень 1963 року мешкала в селі Веселе.
Для насильного рабства до Німеччини в 1942-1943 р.р. були вивезені і молоді люди мого села, зокрема Мартинюк Михайло Єфремович 1927 р.н., який в неволі познайомився із Довбань Зоєю Кирилівною 1925 р.н. Опісля вони утворили нову родину, в який народилися дві дочки Валентина в 1954 році та Марія в 1957 році.
Але в житті все буває - і добро, і нещастя. Так в родині Солод чоловік і дружина не зійшлися характерами і розлучилися, тому мати Анастасія Володимирівна сама виховувала синів Марка 1935 р.н. та Віктора 1936 р.н. аж поки до неї не пристав в прийми полонений радянської армії Харламов Григорій Іванович 1917 р.н., а батько одружився вдруге і прижив в другому шлюбі дочку Любу 1937 р.н. та сина Петра 1939 р.н., проживаючи в селищі Щорськ.
Приймаком став і поточанин Підтиканий Петро Сергійович 1942 р.н., який після одруження з білоруською переселенкою Марією Степанівною Коліснікович 1946 р.н. поселився в її оселі, де 19 січня 1964 року народився Віктор Петрович, прізвище якого мало материнське походження Колісникович. По цій причині можна зробити висновок, що наш земляк Петро Сергійович не мав офіційно зареєстрованого шлюбу".
Приймак - це виняткове явище, бо як правило після одруження невістки переселялися до оселі чоловіків. В наших краях вшанування приймаків на рівні державного чи народного свята не відзначалося, а в сусідній Болгарії існувало таке веселе, гумористичне свято із нотами жалості, бо піти в прийми означало закабалити чоловіка. Так це чи не так, судити вам, шановні приймаки.
Існує інший населений пункт з такою ж назвою "Кудашівка", про який написано нижче.
КУДАШІВКА
Нині - с. Калинівка, подивитись на мапі можна
тут
Хат - 56, населення - 402 душі. Розташоване поруч із с. Олександрівка. В літописі вказано навіть одну відстань до повіту - 40 км. Спочатку село мало назву Кудрявцеве, яке було пов'язано з прізвищем землевласниці. Дещо пізніше ці землі були успадковані братами Манвеловими, але деталей по цій справу я не знайшов. Найзаможнішим землевласником в цьому селі був купець Бабушкін Костянтин Лукич, який володів 5291,1879 десятинами землі. Зверніть увагу, що на той час землю так часто вимірювали, навіть до десятитисячної долі.
Наше село з Кудашівкою доля пов’язала через вчительку Мотю Автономовну Стець і поточанина Івана Трохимовича Карабаша. Про них розсказано у розділі "Бабуся Василина".
ГРУЗИНІВКА
Подивитись на мапі можна
тут
Грузиновка (укр. Грузинівка) — село, Покровский сельский совет, Криничанский район, Днепропетровская область, Украина.
Код КОАТУУ — 1222085003. Население по переписи 2001 года составляло 152 человека.
Село Грузиновка находится в 3-х км от правого берега реки Базавлук, по селу протекает пересыхающий ручей с запрудами, выше по течению которого на расстоянии в 2 км расположено село Зелёный Яр. Рядом проходит автомобильная дорога
Із історії відомо, що під час переселення греків Катериною ІІ із Криму, спершу до наших місць (район річки Самари), а в 1778-1779 р.р. і до Приазов'я була переселена деяка частина грузинів. Один із гуртів не пішов в південні місця, а облаштувався в наших регіонах, де і заснував населений пункт із відповідною назвою. Але при реєстрації назви села в офіційні документи ввійшла назва Софіївка. Та первісна назва збереглася навіки і, наприклад, коли наш земляк Дмитро Шлик згадував свій життєвий шлях, який був частково пов'язаний із цим селом, то він називав його не Софіївка, а Грузинівка.
ГУЛЯЙ-ПОЛЕ
Подивитись на мапі можна
тут
З Вікіпедії:
Гуляйполе (укр. Гуляйполе) — село, Гуляйпольский сельский совет, Криничанский район, Днепропетровская область, Украина.
Код КОАТУУ — 1222082001. Население по переписи 2001 года составляло 1177 человек.
Является административным центром Гуляйпольского сельского совета.
Село Гуляйполе находится на берегу реки Базавлук, выше по течению на расстоянии в 1,5 км расположено село Удачное, ниже по течению на расстоянии в 3 км расположены сёла Березино и Бузулуки. По селу протекают пересыхающие ручьи с запрудами. Через село проходит автомобильная дорога Т-0432.
Село розташоване на річці Бузулук. В 1781 році після занепаду козацької доби землі навколо цього села викупив придворний радник Федір Михайлович Корба, а сусідні землі дісталися генерал-поручику, графу Борх. Але ні перший, ні другий до місцевої історії не ввійшли і нащадки про них ніде не згадували.
Вищевказані села відносно "старі" і ввійшли в історичний літопис - перепис за 1859 рік. Але поруч із нашим селом виросли молоді села - Надія, Людмилівка та ін.
СТАНЦІЯ КУДАШІВКА
Подивитись на мапі можна
тут
В 1897 р. в зв'язку із зростаючим вагонопотоком та для більш ефективного використання збудованої залізничної лінії за ст. Божедаровка було відкрито роз'їзд, який дістав назву "Алферове". Але ця назва протрималася менше року. Наприкінці 1897 р. адміністрація залізниці і владні структури перейменували назву роз'їзду на Кудашівку, одночасно надавши цьому роз'їзду статус станції.
Слово "Кудашев" не слов'янського, а тим більше не українського походження. Воно з'явилося в наших краях наприкінці ХІХ ст., і пов'язаний цей факт із будівництвом залізниці. Одним із керівників будівельної дільниці був інженер Кудашев, який помер під час будівництва станції. На його честь станцію нарекли Кудашівка. Згідно літописних пояснень це прізвище поширене в Башкирії. Там, наприклад, в 1894 р. народився башкирський поет Кудашев. Тому, вважаю, що на нашій землі увічнено пам'ять одного із синів башкирського народу інженера-залізничника Кудашева у назві населеного пункту і залізничної станції.
Та звідки походить первісна назва станції?
Землі, де розташована станція, в козацький період належали заможному козаку - зимівнику Андрію Неплюю, про якого літописець ХІХ століття Феодосій згадував так:
"Козак Батуринського полку Андрій Неплюй після повернення запорожців із Алешек на Чортомлик першим зайняв територію слободи Алферовки. Побудував тут собі зимівник і запросив сюди із Сосниці Чернігівської губернії своїх рідних, знайомих і залишився тут назавжди. Для Неплюя ця місцевість була чомусь найціннішою, святою. Він в 1712-34 р.р. п'ять разів приходив сюди із Алешек "поплакать и помолиться", "излить здесь скорбныя чувства души своей в горячей и слезной молитве к Богу".
В 1742 р. Неплюй в своєму зимівнику заснував похідну церкву для всіх "околичныхъ хуторянъ" і запросив для святого служіння ієромонаха Самарського монастиря Афанасія. В 1750-1760 р.р. зимівник Андрія Неплюя уявляв собою дійсно велику торгову і промислову слободу. Але нагрянула козацька "реформа".
Зимівник запорізького козака Андрія Неплюя дістався німцю Алферову. Він став на зразок правонаступника, бо йому разом зі значною площею землі дісталися й основні засоби існування (будівлі, інвентар та ін.). згодом ця особа в наших краях досягла найбільшого розвитку в своїй економічній діяльності, і нібито на його честь були названі село і станція.
Але в часовому вимірі останній доказ досить сумнівний, бо більше ніж за півтора століття до появи німця Алферова село за назвою Алферовка чи Алферово вже існувало і тому ці два чинники спірної теми "не стикуються". Тому мабуть це просто так співпало. Отже наяву два "претенденти". Постає питання.
Кому залізничники віддали перевагу при назві станції селу чи людині?"
На мій погляд назва пов'язана із діяльністю німця Алферова. Докази.
По-перше. Село Алферове згідно карти Катеринославської губернії кінця ХІХ століття розмішувалося на північний схід від міста Саксагань, цебто в іншу від станції сторону на відстані біля 18 км.
По-друге. Зі станцією в сторону м. Саксагань значно ближче сусідствували села Андріївна та Чумаки, але їм не була надана честь в назві станції.
По-третє. На місці сучасної станції на початку будівництва залізниці існував пункт перевантаження будівельних матеріалів із вузькоколійних вагонеток в магістральні вагони. Між цим пунктом і родовищем будматеріалів, яке знаходилося в селі Скелеватка, була прокладена залізнична вузькоколійка, а відстань між ними сягала лише біля 5 км, цебто село Скелеватка було до станції ближче по відношенню до села Алферова більше ніж на 13 км і в господарській справі тісно пов'язане. Але навіть ці "пільгові чинники села Скелеватка мали меншу вагу аніж прізвище німця Алферова".
Висновок: роздільний пункт зразка 1897 року носив первісну назву на честь землевласника Алферова.
[Зміст]
