З Вікіпедії:

Інших офіційних даних про цей населений пункт не знайшов. Тому подаю лише згадки живих свідків.

23 травня 2004 року Ніна Іванівна Горобець свідчила так: "Одним із перших поселенців села Надія був мій батько Іван Федорович. Він жив в селі Шибине Хмельницької області. Десь під кінець 20-х років ХХ століття в цьому селі з'явилися радянські агітатори, які загітували про переселення. Всім бажаючим надавалися державно допомога і деякі пільги. Багато людей підкорилися агітації, зокрема батько і переїхали на нове місце".

Назва села Шибине походила від слова "шибениця". 4 березня 2007 року мешканець села Борис Мельничук пояснив так: "Село Шибине було засноване понад 700 років тому назад."

Як відомо із історії в минулі часи наші пращури мали лише особисте ім'я, а прізвища та по батькові не існували. Наприклад, князь Олег, Ігор, Святослав, Ярослав. При їх житті в залежності від обставин до імен додавалися клички, які в своїй основі означали певні дії, заслуги тощо. Наприклад, Ярослав "Мудрий", Ізяслав "Окаянний". Подібні явища зустрічаємо майже всюди, а в Європі до імен додавалося порядкове число згідно спадкоємства. Наприклад Генріх І, а його нащадок вже мав ім'я Генріх ІІ тощо.

Та с часом суспільство внесло зміни в назви людей які вимагали надання не тільки імен, а і прізвища та по-батькові. Це нововведення не обійшло стороною мешканців села Шибине.

Прізвище отримували за таким сценарієм. Мої далекі пращури мали млин і тому членів цієї родини всіх без винятку називали "Мельничуки", а коли прийшов час офіційної реєстрації, то це прізвище без зайвих вагань було занесено до відповідних документів; деякі мали прізвище "Осадчі", яке походило від слова "Оси" - і нібито тому, що вони до збудування своєї хати мешкали в печерах, де було дуже багато ос.

Свою назву село отримало нібито за таких обставин, ще не встигли новопоселенці облаштуватися, як сюди вдерлися татари і розпочали винищувати мешканців села шляхом катування на шибеницях. Та волелюбні наші пращури не підкорилися непроханому ворогові і через певний період досягли перемоги. Повернувшись в село, вони не довго думаючи, надали йому назву Шибине, як таке, де було понад усе забагато татарських шибениць. З такою назвою воно ввійшло в історію".

Постає питання чому саме сюди було переселено людей із села Шибине. Рідний брат Іван 23 травня 2004 року о 9 годині 15 хв. пояснив так: "Наш батько, до речі знавець історії навколишніх місць, вказував, що в наших краях володіли землею три брати за національним походженням - німці. Один із них мав наділ в районі сучасного села Надія. Тут він здобув собі маєток із відповідними господарськими спорудами. Здається батько називав його "Білль". В дитинстві ми з хлопцями бігали гуляти, забігаючи інколи і аж за село Надію. Там я бачив розвалля будівель, які належали німцеві-землевласнику. Батько згадував, що цей німець з представниками німецького родоводу Баль і Манко не приятелювали. Він мав інше родове коріння".

Історик із села Скелеватка Онішко Іван Григорович цього ж дня згадував так: "Приблизно в 1927 році ЦК КПРО прийняв рішення про заснування колгоспів. Тому всі землі були силою відібрані не тільки у німців, а в усіх землевласників, розпочалось розкуркулення. Звичайно, ця хвиля зачепила і вищезгаданого німця, водночас оголивши землю від роботящих рук. Тому по закінченню періоду розкуркулення істинних землеробів радянська влада розпочала переселяти в наші регіони людей із інших регіонів, бо не було кому обробляти землю. По цих причинах виникли нові села Надія та Людмилівка".

Із історії села Надія тісно пов'язана доля родини Яременко.

24 червня 2001 року їх нащадок Віра Трохимівна згадувала: "Моя мати Наталка народилася в 1900 році в селі Скелеватка в родині Філіпенко. Десь після голоду 1921 року в наших місцях з'явився інвалід громадянської війни Яременко Трохим Федорович, який поєднав свій життєвий шлях із Наталією Лук'янівною. В селі Потоки брати Дмитро та Микита Степановичі Ткаченко надали молодятам тимчасове житло, яке знаходилося в клуні, де я і народилася. Батько був скалічений на війні і виконувати тяжку фізичну роботу не міг, а існувати треба було, тому він заснував самогоноваріння, що на той час ще радянською владою не було заборонено. Справи пішли в кращу сторону. Він навіть придбав собі коня. Але жити в клуні звичайно було незручно.

Як на їх щастя, влада розпочала переселення "западенців" із села Шибине замість знищених розкуркуленням землеробів, надавши землю в районі села Надія, де йшло інтенсивне житлове будівництво. Батько і мати ходили туди будувати хати, де і придбали собі ще не зовсім добудовану хату у зятя мешканця села Орла. Брат Олександр народився в 1929 році в цій хаті в зростаючому селі Надія. В цьому селі влада відкрила колгосп "Нове життя", де першими були: головою - Семен Петров, рахівником - Загорулько Трохим Васильович, комірником - Яременко Трохим Федорович. Наближався страшний голодомор та сталінські репресії. Наприкінці 1932 - на початку 1933 р.р. всіх керівників було заарештовано так званою "трійкою". На горищі у Яременка знайшли просо, яке "трійка" зарахувала до речового доказу про крадіжку соціалістичної власності. До суду батько, Загорулько і Петров знаходилися в камері попереднього слідства, яка знаходилася у приміщенні теперішнього маслозаводу в селищі Щорськ".

Брат Микола, який в другій половині ХХ століття деякий час очолював колектив цього маслозаводу, згадав, що дійсно там існували дві великі бетоні камери. На стінах арештанти залишили різні надписи. З часом одну камеру повністю засипали, а в другій було розташоване деяке устаткування. Звичайно, камера була приведена в порядок - стіни оштукатурені і ретельно побілені, скривши навіки надписи нещасних людей.

За словами віри Трохимівни: "Звичайно злочину ніхто не скоював, що і підтвердилося наступними фактами. Відправили відбувати покарання мого батька Трохима Яременка в тюрму, яка знаходилася в м. Херсон. Там він працював чоботарем. Пробувши в тюрмі декілька місяців, він був звільнений. Влада відрапортувала перед вождем, що вона не дрімає, а веде активну боротьбу зі злочинцями. Повернувся батько десь взимку на початку 1934 р., бо син Іван народився 10 січня 1935 р.

8 січня 2005 року старожителька села Надія Лідія Кеда розкодувала причину виникнення клички "гатяки". За її словами: "так нас називали люди із сусідніх сел., Потоки та Скелеватка. Цьому явищу є логічне пояснення. Справа полягала в тім, що при управлінні волами під час руху у нас, вихідців села Шибине, поворот праворуч супроводжувався звуковим сигналом "гатя", а ліворуч - "гася". У наших сусідів, які тут поселилися набагато раніше ніж ми, для подібних поворотів використовувалися звукові слова відповідно "цабе" і "соб". Ці слова навіть увійшли до прізвищ. Наприклад моя пам'ять зберегла прізвище Цаберябий, нащадок цього родоводу займав керівну посаду районного рівня.

Наші нововведення дещо здивували місцевих, і вони це "диво" заклали в прізвисько. При цьому слово "гатя" деяким особам "різало слух" і вони на побутовому рівні почали називати всіх без винятку мешканців села Надія "гатяками", навіть тих які до "гатя", "гася" не мали ніякого відношення, наприклад родина Яременко. Так ми українці отримали нову національність "гатяки".

За станом на січень місяць 2006 року село Надія занепало. Західна сторона повність обезлюднилася, а на східній я зафіксував в цей час чотири родини, в оселях, яких про життя сповіщали собаки, гуси та кури, бо людину зустріти мені не пощастило. Як підтвердження людської життєдіяльності вказував факт розораних городів. Лише зазначу, що оранка відбувалася не на чотирьох присадибних ділянках, а на шести і цей факт пояснює що влітку сюди повернуться додатково ще дві родини для вирощування овочевих культур.

Цікаво зазначити, що ці села Надія і Людмилівка, які були породжені шляхом комуністичного агітаційного насилля, після краху цього режиму пішли аналогічним шляхом, і якщо в селі Надія за станом на початок 2007 року жили 4 родини, то в селі Людмилівка ще менше - лише один Шелест, котрий на початку 2002 року своїм від'їздом повністю обезлюдив це село. Цей рік можна вважати кінцевим в існуванні Людмилівки.

За станом на грудень 1963 року в селі було 50 хат в яких проживало 155 душ.

В селі Надія мешкало 6 інвалідів.

За цим показником села в нашому регіоні розподілилися так:

1-ше місце - в селі Скелеватка повернулися інвалідами Замотайло Г.М. та П.Х. Кагал, але в книгу ф.1 з невідомої причині вони не ввійшли, і тому село Скелеватка отримало "безінвалідне" перше місце;

2 місце належало селу Веселе (Ханське) - 1,27%;

3 місце належало селу Потоки - 2,17%;

4 місце належало селу Людмилівка - 3,42%;

5 місце належало селу Надія - 3,95%;

Як бачимо, люди, які були переселені комуністичним агітаційним насиллям із села Потапці Черкаської області до села Людмилівка та із села Шибине Хмельницької області до села Надія, за станом здоров'я значно поступалися мешканцям "старих" населених пунктів, але яка причина породила це явище, я не досліджував.

Перепис населення села Надія за станом на 26 грудня 1963 року можна побачити тут