Найстарший мій брат Микола народився 15 серпня 1933 року в с. Потоки Божедарівського чи Кам'янського району Дніпропетровської області. Божедарівка в цей рік втратила статус райцентру і була разом з нашим селом Потоки підпорядковано Кам'янському району. Але історія не повідомила конкретного числа і місяця, тому в якому районі народився брат, я не знаю. Зверніть увагу на дії держави: с. Потоки розташоване від Кам'янського на відстані приблизно 60 км. Для вирішення питань, які віднесені до компетенції районної влади, в той час було майже неможливо добратися в райцентр, а хто на це дійство наважувався, отримував нелюдські навантаження. Знущання над селянами сягали все більшого і більшого рівня.

На відміну від брата Івана, Микола до історичних подій мав величезну тягу і значно допоміг мені під час підготовки всього матеріалу.

Ім'я Микола має грецьке походження і означає "перемагати"; у Франції - Нікола, в Росії - Ніколай, в Німеччині - Клаус ("Словник імен", стор. 498).

День народження 15 означає, що особи мають такі приховані здібності: артистизм, великодушність, здібність вчитися на власних випробуваннях, а згідно ну мерології відноситься до числа 4 і означає:

1) докладає максимальні зусилля протягом життя, щоб розбагатіти;

2) твердою ходою йде шляхом, який сам вибрав;

3) боязливий, що викликано сумнівами в своїх силах;

4) надмірна делікатність.

Народився Микола у рік Півня: обдарована особа, має здібності до сільського господарства, нікому не довіряє і звіряється тільки з собою, може бути різким і грубим, егоїстичним, а в коханні непостійним.

Дитинство брата Миколи пройшло у відносно спокійний час, бо голод в серпні 1933 р. вже відступив. Щоправда селянам ще треба було пережити період репресій, які за своєю жорстокістю не поступалися голоду. Але лихо обминуло його родину. 1 вересня 1940 року пішов до Потокської неповної середньої школи і успішно закінчив перший клас в травні 1941 року. Доля дитинства надалі була пов'язана з війною, бо 16 серпня 1941 року наше село окупували німецькі солдати. Про час їх перебування я дещо розповідав в розділі про себе, тому повторюватися не буду. А брат ввечері 24 листопада 1997 року в с. Потоки повідомив деякі цікаві свідчення про ті роки. "Батька влада мобілізувала на війну і 8 липня його з нами не стало. Наші війська відступили "тихо-мирно", ніяких бойових дій не було. Навіть вибухів і пострілів не було чути. Наступ німецьких військ був настільки стрімким, що влада навіть деяких військовозобов'язаних чоловіків не встигла забрати до війська. Так залишилися на окупованій території дядько Андрій Манко, Кузьма Кагал, дядько Терешко Манко і багато інших. Тодішня влада не виявила жодного натяку про збереження нас від ворога, що наближався. Жінки, літні люди, діти і дорослі чоловіки були кинуті напризволяще. Непрацездатна бабуся і нас троє дітей залишилися "на шиї" у матері, якій вдалося в складних умовах зберегти всіх живими. Німецька влада додатково виділила нашій сім'ї 2 га землі. Ця ділянка була розташована на території сучасного клубу. Я, восьмирічний хлопчик, вже там приймав посильну участь у вирощуванні сільськогосподарської продукції. Іван майже нічого не робив, йому було лише 6 років, а ти був ще зовсім малим, тому лише грався на цьому городі. Отже, влітку прийшли німці. Життя було підпорядковане новій владі. Навчання в школі нова влада не припинила, а знайшла кошти для його фінансування. За який рахунок - не знаю. І 1 вересня 1941 року ми знову пішли до школи, зокрема я в 2-й клас. Але замість російської мови нам викладали вже німецьку, бо змінився господар в нашій державі. Навесні 1942 р. я закінчив 2-й клас і 1 вересня цього ж року при тій же німецькій владі я пішов в 3-й клас, який закінчив навесні 1943 р. Навчання в школі продовжували за підручниками на нашій українській мові, які нам видали ще до початку війни. Тільки не викладали російську мову. Тому ми продовжували вивчати німецьку. Наближення військових операцій до нашого села в 1943 р. не дозволили вчасно розпочати моє подальше навчання в 4-му класі".

Отже над головами окупантів запахло жареним. В грудні 2000 року в селищі Щорськ Галя Сульженко (Манко), дружина мого брата Миколи згадувала так: "Наша родина в складі сестер Тоні і Марії, матері і батька в момент окупації мешкали в своїй хаті в с. Людмилівка. батька, як механізатора, влада залишила по броні для роботи в колгоспі, а коли відступали, не встигли його мобілізувати. Перед наступом наших військ німці нас попередили про можливі тяжкі бої і рекомендували залишити село. З боку Божедарівки німці будували захисні зони, мабуть звідти вони і очікували наступ наших військ". А тепер я порівняю свідчення Галі і мого дядька Анатолія на цю тему. Вони майже повністю співпадають. Німці очікували наступ наших військ з боку Божедарівки, а фактично наші дали бій і ввійшли у Потоки з боку с. Мар'ївка. З цього видно, командування наших військ вміло керувало бойовими діями. Німці не завжди вчасно могли передбачити задуми Червоної Армії.

Галя продовжувала: "Батьки підкорилися наказу німців і ми пішли до хати Івана Івановича Анацького. Чому саме туди - мені невідомо. Я і Тоня йшли пішки, а Марію мама несла на руках. Ми не дійшли до мети, нас зупинив підбитий наш танк. Звідти вискочив танкіст і хвильоподібним бігом втік в бік с. Адамівна. Ми прихилялися, бо іноді снаряди на нашими головами летіли все нижче і нижче, а їх вибухи ми бачили, як зараз в кіно, все ближче і ближче. Ночували в хаті Анацьких, а коли вранці вийшли на подвір'я, то побачили, що вбитими лежали корова і кінь. Чомусь їх господарі залишили на подвір'ї. та що говорити, події були настільки жахливі, що до розумних дій було далеко. З одного боку снаряд відірвав вугол хати".

До речі, ми в своєму діалекті вживаємо слово "вугол", а треба казати по-українському "кут". Так повелося з давніх-давен і ми, діти освіченого періоду, не бажали поміняти. Слово "вугол" торкається лише хати. Всім нам воно зрозуміле і не потребує пояснення. Воно носить зовнішню ознаку, а коли необхідно пояснити подібне щось в середині оселі, ящика тощо, то тут обов'язково вживаємо слово "кут", як і вимагає українська мова. Наприклад, говоримо, що цеберка із водою завжди стояла в кутку на ослоні. В кутку ставили ікони. Але не плутайте з цим "кутю", що її на релігійні свята ставлять в куток на солому. "Кутя" в перекладі із стародавньої арабської мови означає "їжа", ритуальна страва язичників, що її перейняли християни.

Отже, лихо війни обминуло хату Івана Анацького - снаряд лише частково пошкодив вугол. Життя всіх людей, що юрбилися в цій оселі, було збережено, звичайно із відносно тяжкими наслідками.

Галя: "Як бачимо, німці помилилися і послали нас навпаки в небезпечне місце. Тому батьки прийняли рішення залишити хату Івана Івановича Анацького і повернутися до своєї хати в село Людмилівка. На день повернення німці ще були в нашому селі. Відступаючи, вони розпочали палити хати на сусідньому боці, де мешкав Хуторний. Я пам'ятаю, як німець із соломоскипом йшов від хати до хати, їх підпалюючи. Вони були вкриті соломою, тому горіли швидко. Всі мешканці цієї пожежної сторони після відступу німців перейшли на тимчасове мешкання до наших хат. В кожній оселі відносно дружно мешкало по 2-3 родини".

25 жовтня 2001 року українське радіо по першій програмі повідомило, що цього дня виповнилося 58 років з дня початку визволення міста Дніпропетровськ і я цей день беру як базу для уточнення дати визволення нашого села, яке було розташоване від обласного центру на відстані 90 км, які нашим визволителям необхідно ще було здолати.

Згідно свідчення Івана Григоровича Онішко, день визволення села Потоки і поруч розташованих сел Людмиловка, Скелеватка та Надія припадав на 3 листопада 1943 року. Але офіційна влада вказувала 30 жовтня 1943 року. На цю дату вказував і наш батько, який, перебуваючи в місті Куйбишев, по радіо почув звістку, що наші доблесті війська визволили 30 жовтня 1943 року районний центр Щорськ.

Та свідок Іван Григорович навів такі достовірні факти і аргументи про день визволення наших місць від іноземного загарбника, що, як мовиться, все стало на своє місце.

Отже, 3 листопада 1943 року наш рідний край був визволений від іноземного загарбника.

Далі брат Микола говорив: "Навчання в школі не відразу розпочалися. Та все-таки поновлена радянська влада знайшла кошти для школи і ми пішли вчитися. Четвертий клас я закінчив навесні 1944 року. А вже в п'ятому класі розпочалася "чехарда". Під час окупації підлітків забирали на примусові роботи до Німеччини, а їхати туди добровільно ніхто не хотів, тому вони переховувалися під час таких операцій і про навчання навіть мови не було. Наприклад, Шурко Баль одягався в жіноче вбрання і це його врятувало від фашистського рабства. Коли прийшли наші війська, постало питання про навчання цих дітей-переростків. Ось чому нас в п'ятому класі стало дуже багато. Не всі переростки хотіли вчитися, а такий, як Степан Карабаш, наш троюрідний брат по батьківській лінії, окрім хуліганства нічого більше не робив в школі. Це було не навчання, а знущання над вчителями і дітьми, які бажали набути хоч які-небудь знання. Навесні 1945 року дехто із переростків залишив навчання. Звичайно в такій ситуації про якість навчання мова не йшла. Тому педагогічний колектив прийняв рішення: всім бажаючим вчитися знову пройти курс за п'ятий клас, і 1 вересня 1945 року я знову розпочав програму п'ятог1о класу. Але і це рішення не дало позитивного результату. Наприкінці навчального року в 1946 році нас залишилося і закінчило навчання за п'ятий клас лише 13 учнів.

Завважте, що в п'ятому класі навчалися лише 3 дівчини, хоча в селі Потоки та в навколишніх населених пунктах їх було багато, але навчатися вони не бажали. Чому? На це питання складно відповісти. Мабуть ця проблема пов'язана із безграмотністю, в основному, їх матерів, бо батьки, в своїй більшості, мали хоч початкову освіту. Загадаймо висновок про науку моєї бабусі Наталки (лінія мами): "Гребінь та днище - це наука вища". Тому батьки не тільки не наполягали на навчанні дівчат, а, як правило, мали до жіночої освіти прохолодне ставлення. На мій погляд, розбудила від цього сну їх війна. По її закінченню мої ровесниці в більшості отримали 7-ми річну освіту, а окремі досягали середнього освітянського рівня. Але наслідки старого мислення все-таки сказалися і жодна із моїх ровесниць (Дуся Свищ, Віра Козлова, Надія Бабенко, Ніна Мельник, Галина Донченко, Раїса Карабаш, Надія Касян, Віра Прокопенко та багато інших) не мали вищої освіти.

Так що, мої ровесниці були невігласами? Категорично "НІ".

Всі, виключно всі, вони отримали на родинно-суспільному рівні найвище жіноче виховання. Бабусі і дідусі, матері і батьки крок за кроком старанно і щоденно навчали своїх вихованок зразковим методом жіночого буття, зокрема охайності, кулінарії, материнству, жіночності тощо.

Мій батько зазначав: "Жінка вигадана природою, щоби дитину народити та борщ зварити". І це не обмеженість, бо виростити та виховати людину, то занадто складна справа, що вимагає від батьків і, в першу чергу, від матерів і бабусь, значних зусиль. Оцій високо благородній справі і служили мої ровесниці і, як наслідок, вони залишили після себе достойну зміну.

"Знову - продовжував брат Микола свої спогади - постала проблема перед освітянами і було вирішено, що в зв'язку із відсутністю прийнятої на державному рівні норми наповнення учнями класу, на учбовий період 1946-1947 років шостий клас в Потокській неповній середній школі взагалі не відкривати, а усіх потокських п'ятикласників, бажаючих набути семикласну освіту, було направити на подальше навчання до Болтишської НСШ. Відстань від села Людмилівка до цієї школи сягала більше 8 км. В цьому відношенні села Надія та Потоки знаходилися в кращому стані, але і я, навчаючись в цій школі, щоденно долав відстань біля 5 км.

Такі непорозуміння звичайно негативно вплинули на нашу дитячу психіку і фізичний стан. З боку батьків ніякої підтримки і контролю не було. Розпочався період саморозбещення. Тому період 1946-1948 рр. я вважаю не навчальним, а пустопорожнім ходінням в сторону школи, а не до школи. З лихом наполовину, як кажуть в народі, я все-таки отримав свідоцтво про семирічну освіту, звичайно без знань!"

Зазначу, що, не зважаючи на те, що до цієї школи ходили навчатися діти із багато населених пунктів, наповнення класу до норми так і не досягло, а сьомий клас закінчили 18 дітей.

"За чиєю рекомендацією, я вже не пам'ятаю, поїхав поступати до медичного учи-лища в Дніпропетровськ, але не пройшов за конкурсом. В той час в цьому місті проходив службу офіцером мій дядько Іван Миколайович Манко, який порадив йти навчатися до педагогічного училища. Я здав туди документи, але через декілька днів передумав, забрав документи і повернувся додому, де мою появу сприйняли без радості. Батько сказав, що в Дніпродзержинську мешкає його рідний дядько по матері Павло Проша і рекомендував звернутися до нього, може він щось вирішить. Батько накреслив мені шлях від Потоків до хати Прошів, дав трохи грошей, деяких харчів і я вночі пішки сам (п'ятнадцятирічний хлопчик) пішов на станцію Божедарівка. Зараз страшно згадати, бо в дорозі будь-що могло трапитися, але ні батько, ні мати не потурбувалися провести мене хоч би до станції. Та на щастя все обійшлося без лиха. Я добрався до залізничної станції Божедарівка, де треба було ночувати, бо десь вранці ходив лише один пасажирський поїзд по маршруту Долинське-Днїпропетровськ. З деякими труднощами наприкінці дня я добрався до хати Прошів, а наступного дня двоюрідний дід по бабусиній лінії Павло відвіз мене до РУ-1, де мене зарахували в групу електрослюсарів. В училищі держава нас тримала на повному обслуговуванні: одягала, годувала і навчала. Період навчання сягав два роки, ніякої загальної освіти ми не отримували. Це було суто технічне робітниче навчання, яке я закінчив навесні 1950 року і отримав робітничу путівку на шлаковий завод в цьому ж м. Дніпродзержинську, де мене прийняли електриком. За освітою я був електрослюсарем, а не електриком. Звичайно деякі знання мав, але більшість знань і умінь набрав практичною роботою".

Пам'ятаю приємний випадок: мій брат Микола в 1952 р. вперше взяв мене із села до міста за те, що я непогано вчився і навіть пообіцяв мені купити кольорові олівці, яких я звісно в руках ніколи не тримав, бо малював простим олівцем. Забігаючи наперед скажу, що свого слова він дотримався і не тільки олівці купив, а ще навіть і портфель, тому до сьомого класу я пішов не з полотняною торбиною.

Жив він в гуртожитку. Мені віддав своє ліжко, а сам спочивав по черзі в інших кімнатах, коли той чи інший співпрацівник був на роботі. В його кімнаті був саморобний програвач платівок. Він мені розповів, як ним користуватися, щоб я не сумував під час його відлучення на роботу. Але система дротового підводу електричного струму була не досконала, в деяких місцях була оголена проводка і я випадково вчинив "коротке замикання". На щастя не відбулося пожежі. Після повернення брата із роботи я йому розповів про скоєний злочин, на що він відреагував спокійно, пояснивши причину і спосіб виходу у подібних випадках. Надане ним електричне навчання спрацювало відмінно, і надалі електрична тема мене ніколи не гальмувала.

Харчувалися ми в робітничій їдальні. Пам'ятаю, ніби це зараз все відбувається, як ми заходили до залу. Спочатку купували талони на кожну окремо вибрану страву, із ними підходили до роздачі-кухні, де кухарка нам видавала все, що ми замовляли. Там я вперше скуштував шніцель.

Через деякий час брат повернув мене до рідної хати із олівцями і портфелем.

Заробляв брат Микола тоді добре. Купував собі гарний одяг. Придбав фотоапарат "ФЕД" і успішно навчився фотографувати, за що ми йому вдячні. Зараз більшість його фоторобот - це історія нашого життєвого шляху.

До мистецтва хисту майже ніякого не було, за винятком танців, в яких він був неперевершеним серед нашого братства. Але десь наприкінці 50-х років брата вразила тазостегнова хвороба, яка значно зменшила можливість танцювати. Співати він взагалі не вмів, а якщо в компанії розпочинав щось співати, то в навколишніх осіб складалося враження, що брат знущається над піснями. Трохи розпочинав грати на струнних інструментах, але також нічого путнього не вийшло.

Та час парубкування невблаганно наближався до закінчення. Закон природи про продовження роду вимагав зовсім інших дій. На своєму життєвому шляху він зустрів Сульженко Галину Лук'янівну із с. Людмиловка, покохав і одружився. Весілля відбулося в кожній родині окремо в травні 1956 р. Якщо мій двоюрідний брат Іван Вовковий, коли одружувався, до молодої їхав бричкою, запряженою кіньми, то вже через п'ять років мій брат Микола їхав до молодої на вантажній автомашині. Я приймав участь в цьому весіллі, але брат зробив так, що я не міг ані танцювати, ані співати. Він вважав, що я ще не доріс до цих дій.

Перебіг весільних подій зафіксовані на фотознімках:

Прізвище Сульженко походить від німецького слова "Sсhule", в перекладі означає "школа, училище" (НРС, стор. 734). Прізвище співачки Клавдії Шульженко аналогічне прізвищу дружини мого брата і писалося більш вірно. Буква "ш" перейшла в букву "с" мабуть у вигляді гумористичної клички, коли якийсь із пращурів не вимовляв букви "ш". А вже при офіційній реєстрації вона в такому стані і попала у документи.

Згідно наукового пояснення, на теренах України до коріння додавалися українські приставки, найчастіше "ко", і тому до німецького слова "шуль" була приєднана відповідна приставка, надавши прізвищу кінцевого українського звучання "Шульженко-Сульженко". Але подібний випадок не являється винятковим явищем, воно має природне походження і мабуть тому відносно поширене. Так Василь Іванович Красночуб, знаний моїм поколінням як досвідчений фахівець ветеринарної справи, при вимовлянні в словах букву "д" озвучував її як букву "т", роблячи на ній твердий наголос. Наприклад, вираз: "добре, я підожду" у нього звучав, як: "топре, я пітожту".

Інший односелець Степан Романович Кокоша букву "б" в словах озвучував як "п" і, наприклад, в його вимовлянні слово "баран" звучало як "паран". А Валентин Іванович Білоус, син нашої недалекої сусідки Ніни Федорівни Троцько і мій друг дитинства, в перші роки життя не міг впоратися із буквою "к" і вона в його словах звучала як "т". Наприклад, слово "молоко" він вимовляв як "молото". Останній приклад притаманний в дитинстві майже усім дітям. Більшість із них при зростанні позбуваються невірного вимовляння слів і лише, як виняток, деякі проходять свій життєвий шлях зі словами дитинства. Мабуть, одним із таких "деяких" був пращур родоводу Шульженко, якому не судилося подолати голосом букву "ш", залишивши назавжди її з невірним вимовлянням у вигляді "с".

З часом історичні коріння, звичаї, традиції, етнокультурна тощо на протязі певного періоду існування були втрачені і всі мешканці "українізувалися", зокрема родовід "Шульженко-Сульженко". Більше того, в цей далекий німецький родовід на шлюбній основі входили жіночі особи іншого національного походження, зокрема в ХХ сторіччі до них додалась українська "клепка. В решті-решт вони стали українцями, а деякі члени "суржикових" родоводів не бажають і чути про інше національне коріння.

Основні проблеми подружнього життя брат після весілля не вирішив, продовжував працювати в Дніпродзержинську. Дружина Галина продовжувала мешкати в Щорську. Приблизно через рік держава забирає Миколу до армії

Там йому пощастило - влада розпочала скорочувати свою занадто вже велику армію і брат попав в цей добрий список

Після демобілізації, як зазначав брат, деякий час він потинявся по місту. Але путньої роботи не знайшов, а про наданн житла ніхто ніде і слухати не хотів. Тоді він прийняв, на мій погляд, єдине вірне рішення - переїхати на помешкання в Щорськ, де дружина Галя вже мала державне житло. Випадково прочитав об'яву, що маслозаводу терміново потрібен електрик, а цю професію він вже мав. Звернувся до адміністрації і без зайвих перешкод був прийнятий на роботу, де пройшов шлях аж до директора. Він закінчив Дніпропетровський технікум електрифікації сільського господарства за своєю спеціальністю. Цю освіту він отримав за допомогою рідного дядька Івана Миколайовича Манко.

Отже, життєві коріння брат розпочав пускати в селищі міського типу, яке в той час було райцентром Щорську. Дружина Галина працювала в системі торгівлі і їй дали службову квартиру. Але чуже - не своє, і за порадою батька Микола вирішив будувати свою домівку. Обставини були сприятливими і практично реалізованими. Наші батьки, брат Іван, Сульженки, їх родичі, інші члени нашої родини по можливості допомагали моєму брату збудувати досить добрий будинок, який розташовувався по вулиці Комсомольській, № 3. Цей випадок з будівництвом хати вплинув на брата в тому, що він відносно непогано навчився класти стіни із цегли. Дещо він вміє творити в столярній справі і цим вмінням щиро ділиться з іншими членами нашого роду. Так він допоміг брату Івану при будівництві гаражу для автомашини, а мені - в побудові дачної хатини. Та найбільший і найвагоміший внесок, як будівельник, зробив брат Микола для свого сина Олександра, побудувавши йому в Щорську гарний будинок. Це перша позитивна риса діяльності брата. Друга - бджільництво. Ця галузь в нашому роді, закладена нашим дідусем Миколою Левовичем і була продовжена батьком. Вони не досягли високих рівнів господарювання в цій галузі, та все-таки фундамент вони заклали добрий. Брат Микола розширив його, вніс своє і добився успіху у виробництві меду. Він не тільки нагодував вдосталь членів своєї сім'ї цим продуктом, а ще мав можливість дещо продати. Ця галузь в його руках приносила прибуток і як майстер бджільницької справи в нашій родині він поки що неперевершений. В нашому роді є пасічники більш вищого ґатунку, наприклад Іван Кагал, але це вже інша генеалогічна гілка. До третьої позитивної риси в господарській діяльності треба віднести вміння розібратися в механічній справі. Він і на виробництві "своя людина", і в побуті "задніх не пасе". Добре знається в автомобільній справі, а вже як електрик, то тут він практично все може робити.

В лютому 1957 року, коли брат вже служив в Радянській армії, народилася вродлива і любима в нашому родоводі, особливо дідусем Федором, дочка Наташа. В своєму селищі вона отримала середню освіту. Згодом закінчила Криворізький технікум промислового транспорту за спеціальністю "зв'язок". За станом на 2000 рік вона працювала за фахом в м. Кривий Ріг. Коли їй пішов 21 рік життя, вона вийшла заміж за 23-річного інваліда загального захворювання І групи Миронюка Ярослава Васильовича.

Історія кохання Наталки і Ярослава має своєрідний характер. Як Шевченко писав: "У кожного своя доля і свій шлях широкий". Ярослав в своєму молодому віці отримав побутову травму і деякий період був прикутий до ліжка. Такого молодого ніхто не бажав моїй вродливій від природи племінниці Наталці. Але наші міркування не вплинули. На початку вересня 1977 року потайки від батьків Наталка офіційно зареєструвала шлюб з Ярославом. Наприкінці жовтня цього ж року я повертався з чергового санаторно-курортного лікування, завітав до брата, де і дізнався про "абсолютну таємницю". Звичайно брат Іван знав про цей факт, але повідомити брата Миколу не наважився. Але "скільки не тримай голку в лантусі, вона обов'язково про себе нагадає" - так говориться у народному прислів'ї. Необхідно було якось тихо-мирно і водночас рішуче діяти, але на розумній основі. Наталка, признаюся чесно, моя улюблена племінниця, і залишатись осторонь я не збирався. По телефону я повідомив до своєї сім'ї про затримку і наступного дня поїхав до брата. Весь час я обмірковував, як не накоїти лиха, і мої дії привели до порозуміння. Все скінчилося добре.

Але цей випадок, як підтверджено подальшим розвитком життєвих подій, мав своїх послідовників в діях вже наступних поколінь, зокрема її сина Сергія. який народився 7 серпня 1978 року. Восени 2003 року він досяг повноліття, і як мій батько любив повторювати, прийшов час закінчувати бурлакувати

Як мама в свої дівочі літа, так і син Сергій за декілька місяців до весілля офіційно оформив шлюб із коханою дівчиною. Однак, треба ж такому трапитися, весілля Сергія відбувалося одночасно із заміжжям дочки мого брата Івана Федоровича Наташею.

І Сергій, і Наталка весілля замовили на одну і ту ж дату - 20 вересня 2003 року. На мій погляд, батькам було б розумно домовитися про сумісне одночасне святкування обрядового дійства, що надало б йому вельми приємну окрасу, бо подібного явища навіть за бажанням складно вигадати. Але, на превеликий жаль, цей стовідсотково цікавий випадок батьки молодих не використали.

Внаслідок неузгоджених дій батьків, обряд весілля був зіпсований, бо члени нашого родоводу були поставлені в незручне становище. Відбулося розірвання по живим ниткам. Простіше кажучи, побувати на обох весіллях стало неможливим. Але мені із цим дійством аж ніяк не хотілося змиритися. Тому я все таки розірвався і цей болючий розрив не забарився сказатися на стані мого здоров'я.

Із цього не зовсім втішного випадку бажаю майбутньому поколінню нашого родоводу пам’ятати: рід - це єдине ціле.

20 жовтня 1983 року в родині Ярослава і Наталки Миронюк народився другий син Антон.

Та повернемось до життєопису брата Миколи. 4 вересня 1967 року в його родині стався визначний і щасливий випадок - народився бажаний син Олександр і, за словами нашого батька, продовжувач родинного прізвища Манко, яких, на жаль, в нашім родоводі обмаль.

Після закінчення школи і деяких непорозумінь вступив на механічний факультет хіміко-технологічного інституту, який успішно закінчив. Там він зустрів своє кохання - Євгенію Василівну Кусову, яка народилася в Криму 18 листопада 1967 р. Це подружжя подарувало нам Марію Олександрівну (22 жовтня 1991 р.) і Олега Олександровича (25 лютого 1994 р.). Родина мешкала в своєму особистому будинку в Щорську.

Своє ставлення до питання національного походження Микола виклав 24 листопада 1997 року так: "Під час окупації в 1941-1943 роках я легко оволодівав науку німецької мови, що говорить про наявність в мені генів німця, але обмеженого рівня. А ось гени українця в мені закладені природою високого рівня і успадкував ці гени я від бабусі Василини Сухом'яс, яка була стовідсотково українкою. Російських генів я, на мій погляд, не мав жодного. Тому я українську мову, національність українця, історичне минуле України і взагалі все, що пов'язане із українським народом, сприймаю близько до душі, щиро вболіваю за подіями навколо українського питання і боляче відчуваю промахи урядовців. Відношення до євреїв не можу характеризувати як теплі і, в першу чергу, тому, що нащадки цього народу знесилили моїх пращурів в частині релігійного віровчення християнства, яке суперечить бажанням українського народу мати свою віру. Ці християни-євреї знищили під корінь язичество та старослав'янське віровизнання нашого народу і по цих причинах визнати їх насильницькі дії я не можу і бажання не маю".