Мати

Мати Манко Анастасія Миколаївна народилася з 31 грудня 1908 на 1 січня 1909 року. При відновленні віку в бюро РАГС, зафіксованого свідоцтвом І-ЯК № 1241151, день народження вказано 2 січня 1909 року. Місце народження - с. Потоки Адамовської волості Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії.

Батько - Манко Микола Левкович (1888-20.05.1975р.р.); мати - Манко (Вовкова) Наталія Василівна (1888 - 09.07.1971 р.р.), яка згадувала перші роди так: "потуги (схватки) розпочалися десь під кінець доби 31 грудня 1908 року. Люди готувалися до зустрічі Нового 1909 року, а я їм цю святковість дещо зіпсувала. Пологового будинку в селі Потоки не було і мені здається, що їх в більшості населених пунктів не існувало, зокрема в селах Скелеватка, Ново-Київка, Олексіївка, за винятком села Адамовка. Тому поточани самі собі надавали акушерські послуги. Біля 23 години 30 хвилин на білий світ з'явилася моя перша дитина - дочка. Та святковий день 1 січня Нового року вплинув на офіційну реєстрацію дочки і тому її день народження було вказано 2 січня 1909 року".

Відомо також в точності до хвилини і дата смерті нашої матері: 2 година 47 хвилин 21 квітня 2000 року і це єдина особа в нашому родоводі, яка мала такі точні дані про часи та хвилини народження і смерті і тому термін її життя становив: 91 рік 3 місяці 20 діб 3 години 17 хвилин.

Дитинство пройшло в рідному селі, освіту здобула початкову. Навчалася надзвичайно успішно, в класі була відмінницею по всіх предметах, а сам шкільний процес до безмежності подобався. Але бідність батьків не дозволила їй закінчити і семи класів, примусивши її працювати по господарству, щоб приносити хоч яку-небудь користь, бо школа не давала родині ніякого прибутку, окрім збитків. Ось так обдарована особа залишилася без освіти. А її мати казала, що "гребінь та днище - освіта вища". Тому з дитинства вона змушена була виконувати господарські роботи. Більш того наша бабуся Наталка народжувала дітей кожні два, а той менше роки. За ними був на той час не дуже досконалий догляд, та все-таки необхідно було їх доглядати. Маючи численний гурт немовлят, її мати переклала частину своїх материнських обов'язків на свою дочку Настю. Тому не тільки бідність в сім'ї, а і немовлята змусили нашу маму залишити навчання у школі. Окрім внутрішньо сімейних обставин, негативну роль в продовженні навчання відіграла і загальносуспільна думка про недоцільність надання освіти жінкам. В більшості випадків освіту отримували чоловіки. Недосконала початкова освіта все-таки дала нашій мамі можливість навчитися не тільки лічити і писати, а добре читати. Пам'ятаю випадок, коли я в черговий раз приїхав відвідати свою маму, то застав її за читанням книги "Морські оповідання".

Мати згадувала: "Минув деякий час і вже при радянській владі, якось зайшов до рідної хати уповноважений по освіті, щоб я йшла в лікнеп. Він запитував мене по програмі початкових класів, а я йому чітко відповідала. Тоді він сказав, що мені в лікнеп не треба, бо грамотна. А навчив мен цій грамоті вчитель Костянтин Павлович, людина освічена, вихована, культурна і він дійсно був дуже добрим вчителем, як казав Некрасов "сеял разумное, доброе, вечное".

Згідно тверджень річного гороскопу мама народилася під знаком Півня. Основні риси - глибоко вдумлива, обдарована особа, нестала у коханні, з великою працелюбністю, наділена здібностями до сільського господарства, де може досягти великих успіхів. Погляньте - це все про мою маму. Тобто сама природа її генетично зробила особливою.

Коли в селі почали колективізацію, то її батько і вона першими стали членами колективного господарства, яке носило назву "Червоний Жовтень". Мама стверджувала, що її батько Микола протягом життя був прогресивною людиною і все нове він зустрічав з якоюсь повагою і допитливістю. За ним пішла найстарша дочка, бо в сім'ї було голодно, треба було приносити прибуток. Та і природні дані, згідно із річним гороскопом, підказували їй, що в сільському господарстві вона - "своя людина". Так розпочалася трудова діяльність моєї мами.

На гребені хвилі колективізації, як свідчив П.І. Кагал 2 березня 2000 року у Кривому Розі, виявилася і слабкість людської душі.

В цьому творі я задавав питання хто ж був фактичним виконавцем вказівок лідерів нової влади і всіляко обходив дати на нього відповідь, бо відчував, що ця відповідь відродить рани у жертв і можливо відкриє рани у нині живих нащадків. Але в квітні-травні 2005 року, перебуваючи в оселях цих нащадків, я зрозумів, що це не таємниця, бо більшість, якщо не всі, знали факти і обережно мені про них надавали свої спогади, які за своїм змістом були цікаві і протилежно-суперечливі, образливі і лагідні. Та іншого і бути не могло. А обережність була пов'язана із тим, що мої найближчі пращури були безпосередніми виконавцями нових забобонів, і тому свідки дещо ніяковіли при спогадах.

Іван Данилович Манко. Тетяна Іванівна Манко, Катерина Максимівна Волкова, Лідія Микитівна Тесленко, Микола Максимович Манко, Марія та Віра Парменівни Баранік, Зоя Білай та багато інших так згадували дійових осіб цього явища:

- в селах Потоки і Скелеватка були зорганізовані спеціальні каральні експедиції на чолі із членами партії. В селі Скелеватка цю банду в законі очолював Донченко Андрій, який працював десь в районі села Мало-Софіївка головою колгоспу і був сюди присланий із завданням провести в наших місцях колективізацію і розкуркулення. Особливою жорстокістю він не відзначався. До складу експедиції входили Манко Данило Тимофійович, Шматко Петро, нащадок першовідкривача села Скелеватка також по прізвищу Шматко, Прокопенко Максим Данилович, Баранік Семен Григорович та інші. В цій групі особливою жорстокістю виділявся Шматко і не набагато менше Данило Манко.

В селі Потоки подібну експедицію очолював загадковий Касік Ведькало. Чому загадковий? Та тому, що такого імені в офіційних документах я ніде не зустрічав, а показання свідків носили суперечливий характер. Лише 12 травня 2005 року вдалося майже повністю розкодувати цю загадку.

В селі Потоки мешкав Василь Ведькало рік народження десь біля 1900. Імені батьків не встановлено. В дитинстві його звали Васік. Дружина мала незвичне ім'я Хотина.

Василь рано "покохав" горілку, до роботи був надзвичайно ледачим, а навчатися зовсім не бажав. Але коли грянула революція 1917 року, яка оголосила "землю крестьянам" він негайно перемахнув на сторону революціонерів.

Свідок Віра Парменівна вказувала, що дійсно він був якийсь невдалий, завжди обшарпаний і п'яний.

В 1924 році Хотина і Васік народили єдиного сина, якому революціонер Васік надав ім'я автора маніфеста компартії Карл. Односельці дали йому кличку подібну до Васіка, а саме Касік. З-часом воно з'єдналося в єдине ціле і батька в селі почали звати також Касік.

Та настав час розкуркулення і колективізації. Для втілення в життя цих задумів комуністів необхідні були кадри, і на цю роль якнайкраще підійшов Касік-старший, так я його назву, щоб не плутати із сином Касіком-молодшим.

Отже в каральних експедиціях приймав участь Василь Ведькало. Його хата була розташована в минулому селі Ново-Миколаївка поруч із хатою Мажуровських, це в районі Потокського медпункту. Окрім нього до цієї бригади входили подружжя Ткаченко Іван Петрович і Зоя Василівна (Шмалько) та інші.

Для підсилення цієї групи за вказівками Донченко Андрія під час безпосередніх операцій направлялися інші активісти, зокрема Петро Шматко.

Спогади про їх діяльність по розкуркуленню окремих осіб я буду проводити по мірі висвітлення біографічних даних постраждалих сімей в відповідних розділах і рубриках.

В зв'язку із тим, що моя мати була дочкою активіста і всіляко, на жаль, підтримувала свого тата, саме тут згадаю процес розкуркулення який пов'язаний із нашою сім'єю.

Дідусь Манко Микола Микитович і бабуся Вася мали в селі Потоки біля 10 десятин землі. Для її обробітку мали коня, інвентар тощо. Батько згадував, що коли його рідний батько помер від ран отриманих на фронті в 1915 році, то Іван Микитович, як рідний брат померлого і дядько, всіляко допомагав сім'ї в обробці землі. Він також мав коня і, з'єднавшись, вони спільно господарювали. Та нагрянула розруха 1917 року, земля переходила то із рук людей до влади, то від влади знову до рук людей і так декілька разів. Врешті-решт прийшов час розкуркулення і колективізації.

В нашій сім'ї на чолі із бабусею Василиною одночасно проживали син Федір і дочка Наталія, а дочки Пріська та Марфина вже були замужем і жили окремо. Бабуся бачила результати трагедії, зокрема у сусідів Бать і тому коли прийшли розкуркулювати, то вона без щонайменшого опору все віддала, що дозволило їй бути не арештованій і не підданій каторгам. Перед цим вона наказала своїм дітям Федору і Наталці також підкоритися представникам влади. До складу активістів входив і майбутній сват Микола Леонтійович Манко, який, маючи однакове з нами прізвище, родових зв'язків не мав. Врешті-решт все обійшлося без кровопролиття і каторги. Але в серці бабусі Василини навіки засіла нелюбов до Миколи Леонтійовича. Тому, коли син Федір надумав одружитися на його дочці Насті, вона категорично постала проти, але вдіяти нічого не могла. Такі причини породили довічну недовіру і зневагу між бабусею Василиною і дідусем Миколою Леонтійовичем.

Підкорившись новій влади, дідусь нажив собі горя та ворогів серед односельців.

Дідусь Микола ніколи не згадував цей час, як і бабуся Василина. Перший тому, що відчував свою провину, а друга тому, що весь час боялася караючого меча комуністичного режиму, так і проживши на межі страху.

Навіть коли моя найдорожча людина бабуся Василина померла, що сталося 2 лютого 1967 року, дідусь Микола не прийшов на похорони і заборонив це зробити своїй дружині Наталії Василівні моїй бабусі по материнській лінії. Така гірка правда.

Та всі активісти колективізації - це, на жаль, жертви політиків. На місці Шматка чи Ведькалао могли бути інші, але були б неодмінно.

Окремо виділяю ставлення мами до сільського господарства. Здається, що в цій галузі вона могла все робити, все тут лагодилося. Наведу, може і не повний, перелік робіт, які вона виконувала на високому професійному рівні. Вирощувала сама насіння овочевих культур; розсаду ніколи не купувала, завжди її мала в достатній кількості; заготовлювала на зиму квашену капусту і солоні огірки. Момент квашення капусти моя дитяча пам'ять зафіксувала так: капустини мати спочатку складувала в окрему купу, накривши її старим одягом чи ряднами. Після певного періоду із урахуванням фази місяця мати і частково бабуся розпочинали ножем дрібно кришити капусту, а мені залишалися качани - серцевина капустини. В сучасному житті я в літературі зустрічав, що в серцевині накопичуються нітрати і їх вживати не бажано. Але всі качани були мною використані.

На наступній фотографії зафіксовано епізод виготовлення варених ковбас. Із цим фото пов'язаний мій особистий нещасний випадок. Як бачите, мої читачі, біля правої руки мами стоїть миска із готовими ковбасами. Я підбіг і намагався взяти кусочок ковбаси, але мама мені з погрозами це зробити заборонила і я тікаючи випадково наступив босою ногою на стоячу за столом косу. Облишивши справи, мама налила в цеберку трохи гасу (керосину) і туди мою кров'яну ногу. Після промивання вона поклала якийсь листочок, здається лопуха, зав'язала ганчіркою і відправила мене в хату. Рана з часом загоїлася, але шрам і по цей день на нозі залишився.

На цьому місці пізніше батько збудував приміщення літньої кухні, а через 50 метрів Іван Власович Прокопенко збудував собі хату, де мешкала його дружина Ніна. Сам він після розлучення виїхав в Запорізьку область.

Знімок був зроблений братом Миколою в 1950 оці. По закінченню ремісного училища він на одну із перших зарплат придбав собі фотоапарат "ФЕД" і звичайно на радощах приїхав до рідної оселі показати батькам свої успіхи.

Але ці радощі були зіпсовані поведінкою мами. Брат, побачивши трагічний випадок, що стався із моєю ногою, не втримався "прочитати мораль батькам" за їх недбале відношення до своїх синів, зокрема моя пам'ять зафіксувала навічно такі його слова: "ви завжди ховали від нас мед, щоб не дай бог ми не взяли ложку меду, а тепер ковбасою Шурка калікою зробили".

Після цих слів брат Микола зі сльозами на очах покинув рідну хату і пішов пішки на ст.. Божедарiвка, щоби добратися до місця своєї трудової діяльності, яке знаходилося в м. Дніпродзержинськ.

Виготовлені батьками ковбаси, як до речі і всі інші продукти харчування, були екологічно чистими і відносно безпечними для вживання.

Мама також вміла варити самогон високої якості. Лише вона вміла готувати надзвичайно смачні пампушки! Пряла і ткала рядна. На цьому зупинюся детальніше. Жили ми бідно, хоч працювали багато,але за колгоспівську працю плата була символічна, і тому одягатися у куплені речі ми не мали можливості. Мати нас одягала у власноруч виготовлений одяг. На городі садила прядиво (коноплю). Наприкінці літа - на початку осені спочатку вибирала плоскінь - рослини без насіння. З неї виготовлялося полотно високої якості, яке не можна було порівняти з полотном, виробленим із прядива - рослин з насінням. Так природа розпорядилася, бо плоскіні віддавалися всі поживні речовини, що й використовувались для полотна, а іншим поживні речовини ще треба було частково дати для продовження "прядівського роду".

Слово "плоскінь" я від мами сприймав як якесь "нікчемне", безграмотне, і в школі тями-відповіді вчителі не дали. І лише у свої "підтоптані" роки я знайшов у вірші Т.Г. Шевченка "Мені тринадцяти минало …" слова, які прояснили мій сумнів:

"… А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала …"
(див. "Кобзар", книга 1, стор.64, 1989 р. )

Вибрані і розділені по сортах рослини в'язалися у снопи товщиною приблизно 20-25 см, які перевозилися до Катреного плеса, розташованого в кінці огороду Онішків на початку с. Надія.

Плесо наповнювалося водою з двох джерел. Перше мало початок зі струмків сіл Покровка, Ковалівка та Людилівка і з'єднувалося в один потік в кінці села Скелеватка, а друге джерело мало суто потокське походження. Обидва напрямки зливалия в єдину річку саме перед цим Катреним плесом.

Снопи коноплі клали у воду, а зверху, щоб не спливали і краще квасилися, обов'язково накладали придонну муляку. Двадцять один день перебували вони в цьому середовищі, після чого мати, і ніхто інший, залазила знову в цю багнюку, холодну воду і виносила снопи на берег, виставляючи їх один до одного у вертикальному положенні для просушки. Добре висушені снопи мати перевозила додому, де розпочинався складний технологічний процес відокремлення полотняного прядива від твердої шкурки-лузги. Таким чином отримували м'який, довгий вихідний матеріал, з якого пряли тоненьку пряжу - нитки діаметром менше 1 мм, а вже з цих ниток мати на спеціальному ткацькому верстаті кустарного виробництва ткала полотно. Та і це ще не все. Треба було відбілити, а це важка праця, і мати біля колодязя в натуральній воді доводила до належного стану цю тканину. Пам'ятаю, що його розкладали на траві для висихання і вже відносно біле та сухе воно було придатне для виробництва побутової білизни і одягу. Ми не знали що таке простирадло, перина, ковдра та інші "цивілізовані" речі. Мати самотужки виробляла із цього полотна натільну білизну, штани і сорочки для всіх членів родини. Шила напірники, матраци і рушники. Подушки були набиті сіном. В матрац також клали сіно. Вкривалися ряднами, які виготовлялися мамою із старого ганчір'я, але, незважаючи на це, вони виглядали гарно.

В нашому селі всі хати були білі-білі. Обов'язки по їх утриманню в належному стані виконували лише жінки, а в нашій родині в основному мама. За свідченнями односельчанки Асі Карабаш, цей технологічний процес включав в себе наступні складові частини:

- білу глину розводили теплою водою, а тоді кип'ятили;

- розчин наносили на стіни так майстерно, щоб слідів щітки не було видно;

- для запобігання швидкого змивання глини із стін дощами після побілки покривали віяним (обезжиреним) коров'ячим молоком;

- внизу від призьби шириною приблизно 20 см хати підводили чорною фарбою, виготовленої на основі сажі;

- самі призьби, якщо вони були, бо деякі хати такого "архітектурного пристрою" не мали, мазалися лише рудою глиною;

- після закінчення білування хат вікна і двері змащувалися гасом, щоби не заводилися "квартиранти".

Для підтримування належного санітарно-гігієнічного стану необхідно було мати мило, а купувати його не було за що, і мама вправно в домашніх умовах виготовляла мило в достатній кількості. Екологічно чисті одяг, білизна, мило тощо позитивно відбивалося на стані здоров'я, і ми майже не зверталися за медичною допомогою, бо її не вимагало міцне здорове тіло. Працював здоровий спосіб життя.

Як бачимо наша мати виробляла безпечну тканину і за це нам треба їй низько поклонитися.

Особливо треба відзначити здібність мами випікати смачний хліб. Вже як спече хліб, так це, за словами батька - справжнє праведне сонце, такого смачного хліба на моїй пам'яті ані родичі, ані знайомі не могли виробити. Щоб її технологічний процес виготовлення не пішов у небуття, я зі слів мами його занотував: "Дріжджів державного виготовлення ми не мали. Та природа і тут все передбачила - виростав у дикому вигляді хміль. Наприкінці осені, коли листя обсипеться, ми нарізали стиглі шишки хмелю разом із гілочками і просушували їх, щоб не зіпсувався від вологи. Потім брали цю сушку, заливали холодною перевареною водою і настоювали приблизно ніч. Вранці все кип'ятили і туди, мішаючи, повільно додавали борошно, приблизно три жмені. Все це треба добре перемішати, накрити цю посудину, щоб напарилося. Після цього, коли вже трохи воно прочахне, знову необхідно ретельно помішати і через друшляк перепустити в іншу каструлю, промивши суміш невеликою кількістю холодної повареної води. Це вже готові рідкі дріжджі. Їх колір повинен бути білуватий. А щоб дріжджі зберігалися тривалий час, треба цю суміш не цідити через друшляк, а змішати з висівками і висушити - отримаєте сухі дріжджі. Хліб треба пекти так. Беремо ці дріжджі і замочуємо, їх треба трохи настояти і через друшляк процідити, щоб часточки шишок, гілочок не потрапили у хліб. Перед цим треба ще запарити трохи борошна і туди, щоб не було гарячим, а лише теплим, влити проціджені через друшляк дріжджі білого кольору, трохи перемішати і нехай піднімається. В макітру я приблизно ще три рази додаю борошно і підбиваю. Кількість борошна беру таку, яка мені потрібна для форм, якоїсь точної норми не дотримувалася, це вже треба напрактикуватися. Всю суміш треба вимісити 2-3 рази, кожного разу даючи їй підійти і тоді розкладаємо у форми на сковороду і сажаємо у піч, яку треба добре нажарити. Ми для цієї мети використовували гній. Треба стежити, щоб хліб там не згорів. Тривалість часу випікання залежав від температури в печі. В цьому треба також напрактикуватися". 18 січня 1998 року тітка Палажка, рідна мамина сестра, що зимувала у своєї дочки Люби в Дніпропетровську, підтвердила цю технологію випікання хліба за допомогою натуральних дріжджів.

В особистому житті все йшло згідно з вимогами природи. Приблизно у 20-річному віці людина виробляє, як я їх називаю, гормони продовження людського роду. Не обійшов цей період і маму. Покохала вона Костю Васика, але на їхньому шляху перешкоду поставила влада. Коханого забрали на дійсну військову службу. Після деяких вагань мама вийшла заміж за Федора.

При цьому виник ще і конфуз - у них прізвище і по-батькові співпадали, і при реєстрації державні службовці завагалися, чи не були вони рідними братом і сестрою. За допомогою свідків подолали цю перешкоду, і весною 1931 року вони одружилися. Мати перейшла жити в батьківську хату. Через деякий, природою розрахований термін мати народила дочку Раю; за її твердженням це сталося 15 лютого 1932 року. Але доля подарувала цій дівчині коротке життя. Вона була надзвичайно вродливою дитиною і люди, як каже мама, її наврочили - з'явилася страшна хвороба, які ніхто не зміг приборкати, і приблизно у віці восьми місяців вона померла. Мати в той час вже працювала в колгоспних дитячих яслах. Та наближався страшний період - політично змотивований голод 1932-1933 р.р. Але закони природи діяли бездоганно, і мати десь в середині грудня 1932 року, цього смертоносного періоду, завагітніла і 15 серпня 1933 року народила сина Миколу. Пізніше, 7 листопада 1935 року народився син Іван, а 5 вересня 1938 року, о 9 годині ранку, в понеділок, як згадувала мати, побачив білий світ останній син Олександр.

На цьому архівному фото зафіксовано наше дитинство. Навколо мами брат Іван, я, Олександр, брат Микола. Брати тримають в руках зошити чи дитячі книжки, які вказують на факт прилучення їх до науки:

До початку війни мати продовжувала працювати в колгоспі. В перші місяці війни влада забрала нашого батька на фронт, а нас, трьох синів, бабусю і маму, залишили на окупованій німцями території. Жилося і духовно, і фізично під гнітом чужоземців не легко, але і не дуже тяжко. Голоду не було. Мати працювала на землі, бабуся господарювала вдома, доглядаючи за онуками. Коля продовжував навчатися в школі і при німцях, а Іван і я ще не досягли шкільного віку і гралися вдома. 1943 року наші війська визволили нас від німецько-фашистських загарбників.

Як стверджує нумерологія, мама жити егоїстично не може. Їй потрібне спілкування і в радості, і в неприємностях. І це насправді так. Маму неможливо було утримати вдома, вона рвалася у колектив, там вона розквітала. Домашні справи її пригнічували, дітей вона не тільки не виховувала, а навіть і не бачила. Пам'ятаю, я вже ходив до школи у с. Щорськ, прокинувся о п'ятій годині ранку, а мами вже нема - пішла на роботу. Лягаємо спати приблизно о дев'ятій вечора, а її ще з роботи нема. Отак ми три сини і виросли під наглядом бабусі Василини.

Як дружина, то вона через все життя пронесла вірність своїй родині та чоловікові. Мати була фанатично віддана релігійній вірі, яка забороняла "блудство" і цим допомагала мамі вистояти за будь-яких життєвих обставин.

Про страви. На відміну від батька, мама не мала тільки нею улюблені харчі. Вона була всеїдною. Але деякі особливості були, зокрема. до страв тваринного походження ставилася байдуже і їла, так би мовити, залишки. А ось до картоплі і риби ставлення було особливе - для неї це були найсмачніші продукти харчування. Любила страви рослинного походження, овочі і фрукти. Із напоїв їй подобалися лише колодязна вода. Алкоголь ігнорувала, а виходячи з того, що по Зодіаку вона "Козеріг", то спиртне їй не приносило розслаблення і бажаного забуття.

До мистецтва - співи, танці, гумор - тяжіння не було, але їй подобалося відпочивати у гарних компаніях-гулянках.

Як дочка, то вона плекала до своїх батьків теплі почуття, називала їх тільки на "Ви" і в тяжкі хвилини віддавала їм свої сили і час.

До історії ставилася позитивно. Маючи надвелику пам'ять, вона зафіксувала історичні події і щиро ними ділилася, хто цього бажав.

Мати в нашому роді поки що посідає перше місце як довгожитель, їй пощастило досягти дев'яносторічного віку. Моя пам'ять не знає такого періоду в її житті, щоб вона скаржилася на біль голови або серця, шлунку чи печінки, легенів чи бронхів. Органи травлення, виділення, кровообігу безперебійно і чітко працювали, а кров'яний тиск завжди був постійний і дорівнював 120/80 - найоптимальніший рівень тиску. Лише гінекологічне захворювання призвело її до операційного столу, та маючи здоровий організм, все перенесла добре і сталося це 21 червня - 12 липня 1976 року, коли їй йшов 67 рік.

Та одне питання в роки нашого юнацького зростання не мали відповіді: мама часто лікувалася стаціонарно в психоневрологічному відділенні райлікарні і причина була нам невідома.

9 січня 1998 року мама післяопераційний період сумісного життя із батьком характеризувала так: "коли я прийшла додому то він мене гарно зустрів. Надалі наші стосунки набули такого досконалого взаємовиваженого рівня, якого не існувало на протязі всього сімейного часу. Ми поважали один одного, чим тільки могли підтримували один одного і я не можу пригадати жодної хвилини, щоб між нами виникли якогось рівня непорозуміння чи суперечки".

Але який би не був міцний фізичний стан організму вік бере своє.

В похилому віці її надзвичайно тяжко докучали болі в суглобах. Вона і раніше скаржилася на подібні хворобливі симптоми, але зі старінням організму хвороба прогресувала. З часом мати навіть рухатися не могла без допомоги ціпків. Цікаво зауважити, що жоден член нашого родоводу такого рухомого рівня не мав.

Тому це явище притаманне було лише матері. А причину вдалося мені нажаль розкодувати тоді,коли вона пішла в небуття.

За життя, я вже про це говорив, мама значно в великих харчових пропорціях зловживала картоплею та помідорами, а це продукти, які викликають хворобу кальціноз. Саме цей недуг завадив матері нормальній старості.

Батько навпаки пасльонові культури майже не вживав і говорив, що картоплі хай і не буде, то жалкувати не стане. Як наслідок, кальциноз його не тільки не мучив, а він про нього ніколи і не згадував. Нажаль, він зловживав пивом та харчовими продуктами із борошна, що призвело до ожиріння, високого кров'яного тиску тощо.

12 квітня 2000 року маму розбив параліч - інсульт. Маючи міцний стан організму. мама без їжі і води промучилася до 2 годин 47 хвилин 21 квітня 2000 року. Я перебував поруч з нею до останнього подиху і пам'ять фіксувала кожні секунди ЇЇ земного життя. Невістка Майя Михайлівна, дії якої я відношу до зразкових, приблизно о 22 годині відчула щось тривожне. Ні брат Іван, ні я на жаль цього не помітили в стані здоров'я мами. Вона звернулася по телефону за консультацією до знайомих лікарів і отримала відповідні рекомендації. Тому Майя викликала швидку допомогу, яка дійсно швидко прибула в складі лікаря-чоловіка і фельдшера-жінки. Брат Іван чомусь сторонився смертельно-хворого стану мами, а я навпаки без жаху і сорому втручався в події. Перш за все лікар засвідчився в праці пульсу, а потім поміряв тиск і нічого не говорив. Тоді я настирливо запитав "який тиск?" і … 90х90. все мені стало зрозумілим. Лікар виявися розумно-розсудливим чоловіком і щоби не було "зривів" спокійно і якось лагідно пояснив, що, на жаль, наука безсила в такому стані допомогти, і наказав фельдшеру зробити "укол". Які ліки були задіяні я не запитав, але вони на моїх очах були введені в організм мами. Яку мету мали дії лікарів в дійсності пояснити я не можу, але вони викликали в мене непорозуміння - навіщо мучити штучно людину коли вже все тобі, лікарю, відомо?

Після цього, залишаючи квартиру, лікар дав додатково рекомендації на випадок смерті. В оселі стало відносно спокійно і всі ми о 22 годині 30 хвилин 20.04.2000 року полягали відпочивати.

Та Майя Михайлівна знову виявила більш розумні дії по відношенню до моїх і брата Івана. О 1-й годині ночі 21.04.2000 року вона зайшла в спальню і розбудила Івана, не чіпаючи мене, але я спав відносно чутливо і миттєво піднявся. Підійшов до мами доторкнувся рук - холодні, тоді ніг - холодні, але ледь-ледь видно дихання. Ваня, Майя і я входили-виходили, але перед роковою миттю я залишився сам і мене охопило почуття: мама фанатично віруюча. Тому, я бачачи останні секунди життя мами, очікував якогось дива. Та все пройшло спокійно і по природньому виважено. Мама тихо видихнула, легенько захарчала і все скінчилося. Глянув на годинник - 2 години 47 хвилин.

В такому ж спокійно-зрівноваженому тоні я покликав Майю і Ваню, які знову викликали швидку медичну допомогу. Зайшли дві жінки - медики і зафіксували смерть.

Поховали маму поруч із могилою нашого батька на цвинтарі в її рідному селі Потоки 22 квітня 2000 року. На похоронах зі мною стався некерований випадок. Весь період від останнього прощального подиху я і мої брати відносно спокійно виконували обов'язки дотримуватися ритуалів і її заповітів. Але під час прощальної миті смуток здавив мене так сильно, що сльози не втрималися і я не плакав, а ридав. Ніхто вчасно на це не зреагував за винятком Галини Лук'янівни, дружини мого брата Миколи. Взагалі вона в моєму понятті значиться, як одна з найрозумніших жінок в нашому роді. Це підтвердилося і на похоронах.

Так скінчилося земне життя нашої мами.

Це останнє фото за життя мами було зроблене моїм сином, першим її онуком Олегом безпосередньо біля хати, в яку вона ввійшла невісткою весною 1931 року і звідки 22 квітня 2000 року пішла в останню путь:

МАТИ