|
Історію неможливо змінити. Треба тільки мати відвагу знати її правду. Лише тоді можна змінити нинішню жорстоку реальність. П. Куліш 5 год. 50 хв. 14.ХІ.2008 р. УР-1 |
Причина виникнення суспільно-політичного гурту за назвою козацтво чи бурлацтво на науковому рівні не встановлено, тому серед істориків існують лише здогадки. Наприклад Яворницький вважав наступну причину зародження одностатевого чоловічого гурту:
"Поляки, прийнявши у свою землю Київ і малоросійські краї 1340 року н.е., через певний час усіх людей, які там жили, обернули, в рабство" (Яворницький. "Історія…" Розділ 1. сторінка 82 "жовтень" № 4 1988 рік) і тому ті, хто, не знесли гніту і рабства, стали самочинно селитися біля річки Дніпра, нижче порогів, живлячись рибальством і звіроловством та морським розбоєм".
Але такий погляд помилковий, бо людей обертали в рабство і раніше та не тільки поляки, а в багатьох країнах, але одностатевого чоловічого гурту ніде не було. Лише, як виняток, історії відомий подібний гурт за назвою амазонки, де мешкали виключно жінки.
Наприкінці епохи бронзи (ХV-ХІ ст. до н.е.) степову частину України й пониззя Дону населяли індоіранські племена. У їхніх військових формуваннях були кінні загони амазонок. Смердоти стріляли з луків і кидали дротики. У деяких історичних літописах, зокрема ВРЕ, сказано, що амазонки - це легенди. Але інші, наприклад енциклопедія Брокгауза ХІХ ст.., подають реальні події, пов'язані з діяльністю амазонок. Зрештою., аналізуючи історичні повідомлення, я дійшов висновку, що такий військово-політичний період в існуванні людства дійсно мав місце і був поширений на всій земній кулі, зокрема в Чехії. Америці тощо.
Амазонки - цим іменем у стародавні часи називали народ, який складався виключно із жінок. Смердоти не терпіли при собі чоловіків. Ходили в похід під керівництвом своєї цариці. Озброєння - лук, сокира, легкий щит. Самі виготовляли одяг і шоломи. Створювали особливу військову державу. Для збереження свого генофонду амазонки час-від-часу їздили до інших народів і спілкувалися з ними близько місяця. Після повернення, молоді жінки залишалися в амазонських загонах доти, доки не родили. З потомства залишали тільки дівчат. Випалювали їм праву грудину, щоб більше корисних речовин потрапляло в праву руку і не заважала в битвах. Звідси походить і назва "амазонки", тобто жінки без грудей. З раннього дитинства розпочиналося навчання військовій справі. Народжених хлопчиків матері-амазонки негайно знищували. Єдиним винятком було замовлення членів сусідніх племен - амазонки їм віддавали хлопчиків-немовлят. Звичайно виростали вони за антиприродних умов, зокрема без материнського молока і наша сучасна свідомість не сприймає таку жорстокість матерів до своїх рідних синів. Мешкали ці військові жіночі формування не тільки в районі Кавказу, Меотиди (Азовського моря) та Малої Азії. Про їх діяльність широко відомо в усьому світі. Так в Чехії, за переказами, записаними в хроніці Далеміла, були жінки, які знищували своїх чоловіків, а в 739 р. розпочали семирічну війну проти всіх чоловіків своєї країни під проводом Власти. Літопис свідчить, що після тривалої бійки вони були переможені за допомогою обдурення.
Далеміла чи Даліміла Мезіржицький (2-а половина ХІІІ - початок ХІV ст.. н.е.) - це нібито автор Болеславської чи Далімілової віршованої хроніки чеської історії, вперше виданої чеським вченим П. Єшіним в 1620 році нашої ери.
Звідси робимо висновок, що 739 рік - це період нашої ери і як наслідок амазонки проіснували із ХV ст.. до н.е. аж до VIII ст. н.е., що в сукупності дорівнює приблизно 2300 рокам. Від них пішла назва Амазонської річки в Південній Америці.
Після цієї поразки історія більше не згадувала про амазонок і тому 739 рік нашої ери я вважаю кінцем існування одностатевожіночого військового формування і надалі жінки в самостійному варіанті війн не вели ("Енцсловник" Брокгауз - Єфрон. Том 1а. 1890р. С-П. сторінка 600-601. Том Х. С-П. 1893р. сторінка 41. ВРЕ. Том VII. Сторінка 522-512.М.1972р.).
В своїй праці я відносно часто використовував енциклопедію авторів Брокгауза та Єфрона і тому про них наступні спогади.
"Фрідріх Арнольд Брокгауз (Brockhaus) "4.05.1772 Дортмунд - 20.08.1823, Лейпциг" - німецький видавець, книготорговець, засновник книговидавничо-торгової фірми. Після невдалої мануфактурної торгівлі в 1805р. в Амстердамі відкрив книжну торгівлю, в 1811-17 знаходився в містах Альтенбург, а потім - в Лейпцигу.
Першим виданням Брокгауза являлася куплена у Р.Г Льобеля німецька енциклопедія "Коnversations - Lexikon" (1808-11), котра опісля декілька раз перевидавалася.
Після його смерті фірма перейшла в розпорядження синів Фрідріха і Генріха, які спільно із петербурзьким друкарем І.А. Єфроном, видали перший словник із 82 основних та 4 допоміжних напівтомів (всього 43 тома), і сталося це на протязі 1890 - 1907 років. Редактором перших 8 напівтомів був Арсен'єв І.Є., а інших - К.К. Арсен'єв та Ф.Ф. Петрушевський.
В числі редакторів були Венгеров, Гарєєв, Менделєєв, Радьов та інші, а із української сторони авторами окремих статей були І.Я. Франко, Н.Ф. Сумцов, Д.А. Граве, Д.І. Багалей, А.Є. Кримський, П.А. Тушковський.
За радянських часів засноване в Петербурзі Єфроном та німецькою фірмою Ф. Брокгауза видавництво не користувалося "увагою" і в 1930 році воно перестало існувати ("Книговедення".М. 1981р. Головний редактор Н.М. Сікорський. Сторінки 89-90).
Після амазонок новаторами одностатевого існування були християнські євреї, які через помилково-злочинне дійство князя Володимира безкарно принесли на терени Київської Русі своє релігійне віровчення, в якому зокрема мало місце так назване монашество, яке передбачало окреме існування громадського життя людей за статевими ознаками. Були створені жіночі та чоловічі монастирі. Спілкування між собою заборонялося і тому продовження людського роду, також заборонялося.
Отже приклади існування гуртів за статевими ознаками були наяву і їх використали вже чоловіки.
Перші чоловічі громади, які зафіксовані історією, були відомі вже на початку XIV століття н.е. і мали назву перекопські, аккерманські, азовські тощо. Всі вони зародилися серед татар, які членів цих громад називали "козаками".
Отже родоначальниками козацтва можна вважати татар із певним припущенням, бо в творах істориків росіянина Єфрона і німця Брокгауза (див. Том XV, 1895р. стор. 581) прямо вказано, що загальної і повної історії козацтва не існує, тому і саме питання про їх походження, не зовсім поки що пояснено. На їх думку, козаки мали чужорідне походження, зокрема від племен хазарів, чорних клобуків, косогів, черкесів. Але в мій час лунали інші голоси, які визнавали козацтво не чужорідним нарощенням на народному тілі, а самостійним явищем руського життя.
Як вище вже мною встановлено, саме слово належить татарам, які так називали нижчий розряд військ, найбільш легко озброєного.
Ця думка підтверджується словником половецької мови за 1303 рік, який зберігається при костьолі Святого Марка у Венеції і сказано так: "козак - тюрське слово і означає поняття варти, сторожі, караулу". Доказовим фактором татарського походження назви українського козацтва є наявність у козацькому побуті чисельної кількості тюрських слів, зокрема кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо, а також татарського озброєння в вигляді кривої шаблі, одягу в вигляді шароварів, оселедця-чубу тощо (Бойко О.Д. "Історія України". К. 2002р. сторінка 131).
Основним ідейним направленням в діяльності козацького суспільного устрою було непокора владі. Цю непокору ми зустрічаємо і серед татар, де козаки ігнорували владу хана, і серед малорусів-українців, де козаки не підкорялися існуючий владі, і серед інших козацьких гуртів.
Об'єднавшись в паразито-бандо-терористичний гурт всі разом і кожний окремо відчули, що тепер вже вони можуть із гонимих стати гонителями, із гноблених - гнобителями і такими козаки стали, бо в суспільстві, яке є частиною природного середовища, не було, немає і ніколи не буде рівноваги. Обов'язково хтось буде внизу, а хтось - зверху.
Тоді випливає висновок, що козаки не такі вже і нещасні особи, як їх деякі історики нам підносять, а по своїй суті порушники існуючих законів. На цій основі вони згуртувалися в єдине ціле, де виробили свої, лише їм притаманні умови існування. А так як в природі рівноваги не існує, то і в цьому гурті з часом з'явилися свої "щуки" в вигляді козацької старшини, полковників тощо. Врешті-решт все, як мовиться, стало на своє місце і ця "шайка", яку в сучасний період називають терористами, підкорившись відповідним силам, розпочала своє існування.
На теренах Росії (збірник 2. сторінка 105, історик В.О. Ключевський) перші козаки з'явилися в районі міста Рязань і від назви міста отримали найменування - рязанські козаки, які в 1444 році зійшлися в битві із татарами.
Історії відомо, що це явище існувало і в інших регіонах, де козаків називали в залежності від географічного місцезнаходження, зокрема донські, уральські тощо. Справи зайшли так далеко, що козацтво охопило територію аж до Далекого Сходу.
На Україні місцем схову від гнобителів і силових державних органів найманці вибрали саме Дике поле. Чому? Та тому, що по-перше: ця місцевість ніким на той час не була обжита і ніхто на неї не претендував. По-друге: це поле на той час було майже нездоланне, навіть могутнє військо Київської Русі обходило його стороною.
Але Дике поле повністю відповідало своїй назві і кожного сміливця зустрічало грізно і жорстоко. На його теренах бездоганно діяв закон природи - виживає лише сильніший. Тому втікачам необхідно було згуртуватися для примноження відповідних сил в боротьбі із природними перешкодами. Історія вказує, що поодинокі випадки не мали успіху і майже завжди справи закінчувалися трагічно.
На початку природні умови Дикого поля дозволяли мати продукти харчування у відносно великій кількості, але давалися вони занадто тяжко.
Про багатство цього краю французький мандрівник Блез де Віженер у книжці "La description du Royame de Policene" (Опис Польського королівства), виданий у Парижі в 1573р. писав так: "Всюди ростуть фруктові дерева й виноград. У старих дубах і буках рої бджіл і джмелів. Звірів у лісах і на полях так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише задля шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На ріках повно бобрових гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м'ясом і рибою".
А духовний лідер ХІХ століття Феодосій зазначив, що околиці Самари запорізькі козаки звали обітованою Палестиною, раєм божим на землі, а всю землю біля ріки - "дуже гарною, кветнучею и изобилующую", саме місто Самарь (нині м. Новомосковськ Дніпропетровської області) "истинно новым и богатым Иерусалимом" ("Самарський Пустинно-Миколаївський монастирь" 1873 рік. Сторінка 8. М. Катеринослав. "Жовтень". № 4. 1988р. Яворницький. Розділ 3, сторінка 85).
До цього багатого і водночас небезпечного Дикого поля потяглися чоловіки, які не хотіли терпіти знущання. Це були вільні люди, яких наша історія нарекла "бурлаками", а тюрські народи - "козаками". З часом до ужитку ввійшла назва "козак", а слово "бурлак" втратило своє значення і рідко літописці його згадували в своїх творах.
Слово "бурлака" означає бути одиноким, несімейним, неодруженим. Людина без роботи і постійного місця проживання, безхатченко, нетяга, зайдак, перекатиполе (Новий словник української мови. Том 1. К. 2003р. стор.147). Слово "зайдак" означає приблуда, приплентач або завилока (там сторінка 699).
Та серед нащадків в простолюді це слово не зникло, що підтверджую наступним доказом. Мій батько при досягненні зрілого віку його трьох синів чемно і водночас настирливо нагадував нам, що час бурлакування має свої межі, тому необхідно думати про утворення сім'ї. Більше того основу для занепокоєння батько мав, бо син Іван одружився аж в 1962 році в віці біля 27 років. Батько бачив це непорозуміння і вже мені про бурлацтво нагадував якнайчастіше. Врешті-решт і я розділив із братом подібну шлюбну долю. Зважте, що батько для досягнення своєї мети взяв за основу слово "бурлак", як таке, що не відповідало його задуму і воно повинно було сколихнути шлюбну свідомість його синів.
Своїми мудрими, спокійними настановами батько бажав донести до нашої свідомості, що "бурлакувати - козакувати" не до лиця взагалі людині і наслідки цього дійства мають принижуючий, ганебний кінець з відповідними недоліками.
Не знаю, як ця настанова подіяла на брата Івана, а на мене вона дійсно мала значний вплив і в моїй свідомості слово "бурлак" віддзеркалювалося негативною стрічкою.
Перші згадки про запорізьких козаків серед наших істориків датуються 1480-ми роками, а Грушевський знайшов ще не зовсім ясні натяки на існування цих козаків у 1470-х роках. Та вже в 1493р. запорізькі козаки під проводом черкаського старости Богдана Глинського зруйнували турецьку твердиню над гирлом Дніпра - Очаків, яку пізніше спалив також черкаський староста Остап Шашкевич.
Останній радив польсько-литовському уряду збудувати за порогами замки і тримати в них залогу. Ця порада була прийнята урядом і тому польський король Сигізмунд (1507-1548) першим дарував козакам у вічне володіння землю саме біля порогів, угору й униз по обох берегах Дніпра, щоб вони, ставши на чолі, не давали татарам і туркам нападати на російсько-польські землі.
Тому вже в 1540-х роках за порогами існував кіш з гарнізоном, який мав у своєму розпорядженні гармати й човни. Це була (одна із перших) найвагоміша політична помилка на урядовому рівні, бо козацький гурт із інтернаціональним наповненням був "сбродной и бродячей массой" без "гражданского чувства" із основним призначенням: "вбивати і грабувати та шаблею торгувати".
Але можливо це не помилка Польщі, а вимушене рішення її уряду і держава, як загарбник чужих земель, зокрема України, розуміла, що якщо вона не задобрить "притон бунтов", то звідти отримає певну біду. Козак міг надати свої послуги за відповідну винагороду в першу чергу Україні і мабуть, щоби цього не сталося Польський уряд пішов на відповідні ігри із запорізькими козаками.
В свою чергу, отримавши абсолютно за безцінь у вічне володіння землю не шляхом грабежу та вбивства, ця маса зрозуміла, що таким чином можна ще додатково розбагатіти, бо як мовиться в народному прислів'ї "апетит приходить під час їжі", що дійсно сталося при королі Стефані Багорії (1576-1586).
Академік Яворницький про цей факт писав так:
"Ннадає королівська величність (1576 року, серпня 20 числа) козакам низовим запорізьким вічно місто Терехтемирів із монастирем і перевозом, окрім складового старовинного їх запорізького міста Чигирина (місто, що мало право складу товарів за магдебурзьким правом)…", "і далі на низ понад рікою Дніпром до самого Чигирина й запорізьких степів… з усіма на тих землях осадженими містечками, селами, хуторами, рибними ловами та іншими угіддями, а вшир від Дніпра на степ, доки тих містечок сіл і хуторів землі здавна були" (Міклер "О малороссийском народе". М. 1846 рік, сторінка 43. Яворницький. "Жовтень" № 4. 1988 рік, сторінка 83, розділ 1).
Так поступово польський уряд відбирав українські землі у Малої Росії і передавав їх "сбродной и бродячей массе" в якій були люди із різних регіонів планети Земля. Чи були в цій масі українці ні професор Ключевський, ні академік Яворницький стверджуючої відповіді не давали. Останній вказував, що Україна мала виключно своїх так названих малоросійських козаків, які суттєвого впливу на суспільно-політичне становище держави майже не мали, принаймні порівнювати за цим показником їх дії із запорізькими козаками не варто. Академік згадував, що лише інколи малоросійські козаки разом із запорізькими козаками приймали участь "в бойових діях".
Визначні історики Брокгауз та Єфрон про суто наших козаків говорили так:
"У малоросійських так названих міських і слобідських козаків однієї тісної згуртованості не було, бо у них, поруч із загально-общинними землями, існувало і навіть дуже рано приватне землеробство.
Окрім того малоросійські козаки, відірвавшись від Польщі, і, не маючи можливості самостійно відстоювати своє "міжнародне становище", віддалися "в підданство московського царя", яке під XVIII ст.. переродилося головним чином "въ полное подчинение, несколько смягчавшееся лишь для Запорожский Съчи" (Енцсловник, сторінка 582, друга колонка. Том XVа.С-П. 1895 рік).
Мабуть тому Україна, як окрема громада, одна більш-менш "милосердна" і до вбивств, грабежів та інших ганебних дій, які творилися запоріжцями, наш народ майже не причетний.
Надалі академік Яворницький кордонне питання описував вже згадуючи діяльність Б. Хмельницького.
Богдан Хмельницький (1595-27.VІІ (6.VІІІ) 1657) походив із дрібно-української шляхти.
Слово шляхта походить від польського слова "Szlachta" і без перекладу ввійшло до української мови. Члени шляхти - це привілегійований феодальний стан в Польщі та Литві, а також на загарбаних ними в XІV-ХVІІІ ст. українських землях.
Освіту Хмельницький отримав в єзуїтській колегії м. Львова, яка беззаперечно вплинула на формування його світогляду в негативному плані в вигляді нервово-психічного розладу. Ось як про це писав дослідник життя Богдана Хмельницького журналіст Дм. Шурхало ("Трибуна"."Іл.". 21.06.2008 рік. Сторінка 5): "в нього інколи відбувалися такі припадки "ярості", що краще до нього було не підходити і не перечить".
Можливо, бо, як мовиться в народному прислів'ї "ворон ворону очі не виклює", із однорічною своєю освітою Сталін вбачав в єзуїтській особі Богдана свого "ідеала", що підтверджується фактом заснуванням Сталіним ордена Богдана Хмельницького, яким нагороджувалися особи не за високі врожаї чи за рекордні видобутки вугілля, а за визначні бойові заслуги, простіше кажучи, за високі показники по вбивству людей, яким із ідеологічних міркувань було надано назву "вороги".
В 1620 році поруч із батьком Михайлом приймав участь в поході польсько-шляхетських військ в Молдавію проти турок, потрапив в полон, де пробув 2 роки, а після повернення вступив вже в реєстрове козацьке військо, яке захищало інтереси шляхти. Але нібито не уник переслідування зі сторони польської влади.
Отже Богдан - це виходець шляхетської родини із відповідним єзуїтським світоглядом, який з часом за загадкових обставин нібито зрадив своє батьківське походження і навіть пішов супроти нього (УРЕ том 12. сторінка 83).
На цей період "запорізька республіка" і Мала Росія, знана сучасниками за назвою Україна, були окремими державами із різними суспільно-політичним ладом. В мій час в шкільних підручниках часто зустрічалося твердження, що Україна повинна бути завдячна козакам за її збереження, а політичні системи, змінюючи одна одну, це явище використовували в межах своїх особистих вигод.
Де віднайти кришталево-чисту правду по цій козацькій темі!
Вдивляючись в історично-політичний хід існування людства, такої правди не тільки по козацькій добі, а по всій історії розвитку людства майже не існує.
Я не претендую ні на роль відкривача, ні на роль арбітра-судді, не захищаючи і не кривдячи жодну політичну думку, вирішив на свій розсуд подискутувати на козацьку тему.
Як я вже вище встановив, польські урядовці, загарбавши біля 1340 року Україну, роздавали її землю козакам. Але в середині ХVІІ століття польські магнати родоводу Потоцьких поселили на цих землях так званих козаків-зимівників, зобов'язавши їх господарювати на землі і годувати "лицарів та товаришів" Січі.
Не діждавши чергового земельного подарунку, запорізькі козаки вирішили отримати це військовою силою шляхом відчуження українських земель у польського загарбника. Саме в цей час до Січі прибився нібито польський зрадник Богдан. Що це - випадковість? Дуже сумнівно виглядає такий збіг обставин. Швидше за все між учасниками конфлікту існували таємні угоди і наявність таких угод відгукнеться 15 січня 1655 року шляхом чергового відчуження українських земель на користь запорізьких козаків про що буде нижче.
А поки що для досягнення цієї мети була необхідна не тільки військова зброя, а і ідеологічна, яка по своїй вражаючій силі інколи перевершує гармати, і тому за основу було взято так назване визвольне підґрунтя, за яким запорізький козак нібито брав на себе роль рятівника України (ця фальш розкодується 15 січня 1655 року).
Але була і друга сторона медалі. Поляки, мабуть, зрозуміли свою земельну помилку і вирішили із запоріжцями покінчити.
"Зима - лютий ворог козака" - такий висновок зробив Дм. Яворницький на основі "Записок одесского общества" (том VІ, сторінка 645. Яворницький. Розділ 21, сторінка 97).
Богдан Хмельницький і Польща точно знали це слабке місце козака і не випадково він прибув на Січ саме на початку "лютого ворога" 1 грудня 1647 року. Цій події передували інші. Перед утечею Богдана з України на Запоріжжя стався бунт нереєстрових (мабуть малоросійських) козаків, очолених отаманом Ф. Линчаєм проти реєстрових на чолі із полковником І. Барабашом.
На погляд Яворницького, нереєстрові козаки стояли за чисто народні права, а реєстрові - за інтереси польських панів та особисту вигоду. Серед старшин реєстру, які "душили козаків" був сотник Б. Хмельницький і саме реєстр бунт народних козаків придушив. Залишки бунтівників на чолі із Линчаєм втекли на Запоріжжя, розташувавшись на острові Томаківці.
А переможця сотника Богдана польська влада повинна була б нагородити відзнаками, але сталося навпаки: його було заарештовано і згідно із польським чинним законодавством приречено на смертну кару. Запроторили його за грати до в'язниці, де він чекав смертного вироку. Який він скоїв злочин, Яворницький не пояснив, а можливо цього злочину зовсім не існувало, бо "чудеса в решеті" ішли одне за другим за дивним сценарієм.
До речі, що означає слово сотник. Сотник - це військовий чин, який в давні часи зустрічався в малоросійському козацтві і після полковника був головним представником влади в Малоросії, а за чином відповідав поручику регулярної армії. Після встановлення губерній одночасно зник чин сотника. ("Енцсловник" Брокгауз, Єфрон. Том 30-А. Сторінка 940. С-П. 1900 рік. ВРЕ. Том 24, сторінка 207. М. 1976 рік). Якщо вірити вищезгаданим авторам, ця посада була виключно в Україні, а Богдан служив в військах Польщі та в підвладному Польщі реєстровім козацтві, де сотників не було, як не було їх і в запорізькому козацтві. Тож носити військовий чин сотника згідно чинного "законодавства" того періоду Хмельницький не міг, але деякі історики різних періодів, зокрема Яворницький цей чин "приєднували" Богданові і це ще одне непорозуміння в його діяльності та чергова помилка академіка.
Але поштовхом до "сотникової помилки" були праці В. Коховського "Опыт изучения войн Б.Хмельницкого", страница 132 та "Цит.пр." страница 132) в яких автор писав так:
"Саме військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку ХVІ ст. н.е.". Та які конкретні джерела мав на увазі Коховський, друковані видання замовчують ("Жовтень" № 4. 1988 рік. Сторінка 94-95. Яворницький. "Історія …").
Зрештою на гачок неправди попався і Яворницький, до речі, не єдиної.
В розділі 1 "Границі вольностей запорізьких низових козаків" на сторінці 84 ("Жовтень". № 4. 1988 рік") Яворницький писав: "…а перейшовши Мертвовод, полем через Єланець, який по-турецькому зветься Єнгулою, де впадає Великий Інгул".
Дослідник цього твору Мушкетик на це пояснення відповідав так: "… явна помилка: йдеться про р. Сухий Єланець, який впадає не в Інгул, а в ріку Буг".
В розділі "Томаківська Січ" на сторінці 80 в кінці першого абзацу записано так: "… започаткував один із найважливіших в історії Росії актів - злиття Малоросії з Великоросією в одну політичну єдність і водночас кинув першу зернину панславізму".
Не міг Богдан кинути зернину панславізму, бо за його життя цього політичного явища в усьому світі ще не існувало, яке виникло в Угорщині та Німеччині лише в 1840-1841 роках і означало погрозу їх шовіністичним планам зі сторони слав'янського національно-визвольного руху (ВРЕ. Том ХІХ, сторінка 149) і на час виникнення панславізму Богдан вже покоївся біля 73 літ.
Як бачимо, помиляються всі люди включно із академіками, тож нікого за це не караймо, а спокійно та лагідно поправимо помилкові погляди істориків.
Коли виконавці вироку зайшли до в'язниці, то карати вже не було кого: "злочинця" Хмельницького і дух простив". Куди ж він подівся? Казка продовжувалася - Богдан з'явився, і не де-небудь, а на острові Томаківці, саме там, де розташовувалися після поразки нереєстрові козаки на чолі із Линчаєм, яких лише "мить" назад цей "гість" душив. Якби це відповідало дійсності, то козаки свого "душителя" заховали б так надійно, що його і кісток б не знайшли.
Надалі учасники "дива", щоби хоч частково в це явище внести живі чинники, вигадали наступне пояснення: тут його нібито на початку було прийнято недовірливо, тому майбутній гетьман безкарно, тихо, мирно на очах ним же битих людей покинув Томаківку і спустився нижче до Микитиного Рога.
На якому човні, хто йому цей транспорт надав, за які кошти "тюремщик мандрував" польськими та козацькими степами, хто і чому відчинив двері чи грати в'язниці вчасно, де ж була охорона, на ці та безліч інших питань історики відповіді не мали, зокрема О.Оглоблин із Нью-Йорка, Д.Дорошенко із Варшави, Андрусяк із Мюнхена тощо.
Одна із них, Наталія Полонська, намагалася розкодувати "Богданове диво смертника", але, не маючи офіційно-доказових джерел, вона це питання пояснювала на рівні припущень, здогадок та емоцій.
"Раптом усе життя … було зламане так, як то часто траплялося в Речі Посполитій".
"Конецпольський дав наказ арештувати його і стратити".
"… приятель і кум Кричевський допоміг йому втекти з-під варти".
"З невеликим загоном козаків … виїхав на Запоріжжя".
("Історія України". Том 2. Сторінка 13).
Зробимо аналіз.
Як бачимо у польського героя Богдана чомусь усе раптово змінилося, так собі не з того ні з чого. Але такого дива не існує в природі, бо всі явища мають під собою основу. При цьому зміни досягли рівня смертного вироку, який також в "автоматичному режимі" виник без вини і суду. Наяву автор не знала причин і виклала лише свої емоції.
Чи міг Богдан мати "невеликий загін козаків"? Звичайно, не міг.
Чому? Тому що, по-перше, пані Наталія, знаючи про існування "різних за призначеннями" козаків, не пояснила, які це були козаки: запорізькі, малоросійські, реєстрові чи нереєстрові.
Запорізьких козаків та той період Польща не наймала і тому їх там не було.
Малоросійські чи нереєстрові козаки після поразки, частково і від рук Богдана, втекли на січ на чолі із Лінчаєм, і тому їх там також не було.
Реєстрові козаки - це прислужники польського уряду, котрі отримували від нього "зарплату", знаходилися при польському дворі і контролі і тому їх при Богдані також не було.
Отже, Хмельницький не мав загону козаків, а якщо мав, то це було урядове військо, яке за розробленим таємним планом Польщі зобов'язувалося оберігати свого "агента" від можливих негараздів і що це було так підтверджує факт непокарання Богдана на Томаківці битими ним же нереєстровими козаками, бо інакше ці розлючені козаки знищили б його негайно.
В Січі, яка дислокувалася на Микитиному Розі, сотнику повірили і знову повернули, куди ви думаєте? …На острів Томаківку! Звідси його шлях проліг в Крим, щоб сповістити про себе кримського хана. Про цей сценарій повідомляв С. Величко ("Літопис"Т.І. Сторінка 41. Яворницький. Рубрика про Томаківську Січ. Сторінка 78 журналу "Жовтень". № 4, за 1988 рік).
Отже наяву були таємні угоди, нехай не в письмовій, а в усній формі, і учасниками цих угод, були татари, поляки, козаки та інші вбивці, які затіяли велике ігрище, де один вбивця намагався перехитрити другого, собі ж подібного вбивцю, але правди нам не дізнатися і тому ми можемо лише здогадуватися.
Перша здогадка. Сценарій із арештом, смертельним вироком і втечею Богдана був розроблений поляками, і час був вибраний найбільш вразливий для козака - зиму. З початку Запоріжжя охопила якась "паніка" і, незважаючи на наявність "лютого ворога для козака - зими", повстання на чолі із Хмельницьким розпочалося саме в цей найтяжчий для козаків кліматичний період року - в січні 1648 року. Як на ту біду "зима була надто довга, отож худобу не було чим годувати, а сарана, зазирнувши на Україну, знову з'явилася навесні й "так велику дорожнечу учинила" ("Летопись Самовидца", сторінка 17. Яворницький. Рубрика "Продуктивність землі …", сторінка 91).
Звідси ми догадуємося, що приборкання запорізького козака розпочалося за польським сценарієм із притягуванням до цього Криму.
Друга здогадка. Запорізькі козаки також розробляли свій план-сценарій захоплення українських земель, але тільки не взимку по вже відомій нам причині. Та прибувший "смертник" Богдан саме своїм смертним вироком притупив пильність козаків і навіть його "візит" із Томаківки до їх лютого ворога татарів не зміг їх "розбудити".
Та поруч із догадками-версіями існувала цікава істина, яка розкриває очі на додатковий реальний факт: "Особисте життя було доволі непростим. Хмельницький був тричі одружений. При цьому саме конфлікт із вини другої дружини між підстаростою Чаплинським та Богданом з рештою привів останнього на шлях війни із поляками". ("Трибуна". Дм. Шурхало. "Іл". 21.06.2008 рік, сторінка 5).
Виявляється, що Богдан не мав ані крихітки захисника України. Він використав складне політичне становище України в своїх особистих намірах, щоби помститися за кривди Чаплинському, а все що відбувалося в той період, то наслідки Богданової помсти, зокрема війна із поляками.
Та його ворог на той час мав могутнє військо і тому, щоби його здолати, Богдан використовував безліч "уловок". Як свідчать захоплені поляками після битви під Берестечком архіви гетьмана, Хмельницький клявся в своїй столиці Чигирині на вірність союзу з Оттоманською Портою в присутності турецького посла. Він також отримав від султана Мохамеда ІV фірман на Княжество Руське, а митрополити Назаретський (Гаврило) і Коринфський (Іоасаф) "совершили обряд помазания" та вручили гетьману (чи все-таки князю?) меч, освячений на Гробе Господнем (меч також був захоплений під Берестечком).
Вочевидь, Хмельницький не афішував цієї "инаугурации", щоби не псувати відношення з московським царем Олексієм Михайловичем. А щоб ми, нащадки України, не бунтували, то приходячи до влади, політичні лідери приховали від нас правду і на жаль не тільки вищезгадану, а безліч, які продовжують бути засекреченими.
Ці та безліч інших "ігр" були використані аж ніяк не на користь України, а повторюю із єдиною метою: помститися Чаплинському за надані ним кривди Хмельницькому і тільки.
Але історики продовжували і на жаль продовжують "плести павутиння" різних тлумачень в угоду певним політичним силам.
Наприклад, професор В. Ключевський, продовжуючи історичні дослідження, прийшов, до висновку, що ляхи і русини, русини і євреї, католики і уніати, уніати і православники, братства і архієреї, шляхта і посольство, реєстрові козаки і голота, городове козацтво і Запоріжжя, козацькі старшини і "чернь", нарешті козацькі гетьмани і старшини - всі ці суспільні сили, переплутуючись і сперечаючись в своїх відношеннях, попарно ворогували між собою, затягували життя Малоросії в такий складний вузол, що розплутати його не міг жоден державний розум ні в Варшаві, ні в Києві. Лише повстання Б.Хмельницького було спробою розрубати цей вузол. Москва на це поки що мовчала. Там не знали, як поступати із "мятежным гетманом". Бо на той період свій сценарій Польща і Богдан так сурово засекретили, що Москва дійсно не могла прийняти вірного рішення, і тому прийняте опісля рішення не відповідало політичним подіям.
Так Хмельницький після порозуміння з Москвою в 1654 році заплакавши сказав: "не того мне хотілось, и не так было тому делу быть". (лекція № XLV- XLVI, В. Ключевський, том 2, стор. 102-125). Досить чітке і прозоре пояснення своєї поразки, бо Польща, запорізькі козаки і особисто Богдан із кримським ханом, Оттоманською Портою тощо планували інше, але що саме, історія не знала і не знає, і тому нащадки повної правди про цей доленосний період ніколи не будуть знати.
Аналізуючи вищезгаданий матеріал, я зокрема прийшов до реального висновку: запорізькі козаки, Польща зі своїм агентом Хмельницьким та його "однодумцями" явно не розраховували на факт возз'єднання України і Росії, який значно підрізав загарбницькі крила як Польщі, так і запорізьким козакам в захоплені українських земель і це явище Богдан підтвердив словами "не так было тому делу быть".
Звідси можемо зробити невтішний для декого висновок, що Росія все-таки допомогла Україні вистояти в суперечці із Польщею та козаками.
Дещо подібної точки зору дотримувався професор В. Ключевський. За його словами: "мета полягала не в очищенні України (від шляхти - автор), а заміні його своїм: "туземным привилегированным классом" (Лекція № XLV XLVI, том 2. сторінка 102).
Надалі Б. Хмельницький, маючи наявність своїх обов'язків перед лицарями згідно таємної угоди і, щоби не розпалювати нової ворожнечі, хоч частково, та все-таки виконав свій "борг" перед запорізькими козаками, розкодувавши цим самим свої фальшиві нібито визвольні наміри щодо України:
15 січня 1655 року Хмельницький своїм універсалом передав частину українських земель запорізьким козакам, який на погляд Дмитра Яворницького дійшов до нас в копії і тому дуже сумнівний.
В універсалі, зокрема вказувалося:
"А тепер так само володіти їм старовинним містечком запорізьким, Самарь званим, з перевозом і з землями вгору по Дніпру до річки Орель, а вниз до самих степів ногайських і кримських, а через Дніпро й лимани Дніпрові й Бугові, як спрадавна бувало, по очаківські улуси, і вгору ріки Буг по ріку Синюха, від Самарських же земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського (Хмельницьків староста, очолював походи козаків на Акерман в 1516 році та на Очаків в 1528 році. Помер в1531 році) козаки запорозькі свої зимівники мали, й те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося" (Міллер "Цит.пр", стор. 43. "Жовтень". №4. Сторінка 83. Дм. Яворницький).
Як бачимо, Богдан своїм універсалом жорстоко наказав "непорушно" та "навіки" володіти українськими землями запорізькими козаками й "уперше більш чи менш точно визначив границі їх вольностей".
Так "допомагали" Україні, як запорізькі козаки, так і Богдан Хмельницький.
Говорячи про нові кордони, академік Яворницький виклав в своїй праці суперечливі висновки. Так на сторінці 83 він писав, що Богдан своїм універсалом "уперше визначив границі вольностей", а на сторінках 86-87 читаємо протилежне: "коли гетьман Б. Хмельницький з народом малоросійським під високо владну державу Російської імперії прийшов у підданство … між Малою Росією й Військом Запорізьким кордонів не було", а без кордонів такого існування окремої суспільної громади історія взагалі не знає.
Факт "ігри" Богдана із Москвою продовжувався і після возз'єднання 1654 року. В першій половині 1657 року Хмельницький підготував проект союзу із Швецією і лише серпнева смерть перешкодила йому реалізувати свої плани, а вже в жовтні цього року його послідовники цей союз заключили.
"Апетит" загарбання та роздачі чужих земель Богдана не покидав до останнього подиху. В 1655 році були окуповані південно-східні райони Білорусії, де була введена гетьманська адміністрація і утворено Білоруський (Чауський) козацький полк ("Трибуна". Дм. Шурхало. "Іл.." 21.06.2008р.)
Та таємниці про Богданові справи зможуть розкодувати ще багато цікавого (якщо "верхівка" дозволить це зробити), і ставити крапку, ще рано. Хоча зробити це буде складно чи, навіть, неможливо. Але… як бажано мені помилитися!
Про те, що інтернаціонал запорізьких козаків ніколи не турбувався про покращення суспільно-політичного становища України та її народу, говорять реальні історичні факти.
Монголо-татари в 1239-40 р.р. захопили Київ, Чернігів й Переяслав і в 1243 році встановили іго, облклавши населення податками, за винятком духовенства, яких загарбники використовували для зміцнення своєї влади, що в черговий раз доказує: християнські чиновники не захисники Русі і її народу, бо як тільки з'явився новий господар, так вони негайно йому продалися за певну винагороду, а "раби божі та мученики" дійсно несли рабське існування. Побори буквально знекровили економіку Русі, а численні розрізнені повстання нічого вдіяти не могли, і лише в 1480 році Русь була визволена від монголо-татарського іга (УРЕ. Том 7, сторінка 23.К. 1982р.)
Поруч із монголо-татарським ігом в 1340 році українські землі були загарбані польською шляхтою.
В 1480 році вже існували запорізькі козаки, які після скасування іга могли хоч частково надати допомогу українському народу в відновленні знекровленої економіки та в боротьбі із шляхтою, але свої сили вони найперше направили на розширення своїх володінь шляхом знищення в 1493 році турецької твердині Очакова. Звичайно ця перемога позитивно відгукнулася на стані справ не тільки козаків, а і Малої Росії, але це не пряма допомога, а пасивна. Більш того, черкащанин Шашкевич чомусь пізніше Очаків спалив, а це вже, як мовиться в мудрому українському прислів'ї, "сам не гам і другому не дам".
Сторонам конфлікту не вистачило розуму для вирішення долі як "рухомого, так і нерухомого майна" і, як наслідок, віддали його вогню.
Надалі козаки, зокрема під проводом Вишневецького, свої послуги надавали не Україні, а "служили Жигизмонту - Августу ІІ".
В 1556 році вже ми їх зустрічаємо "в поході московського війська на Крим, а скоро потому й просто таки гетьман перейшов на служіння московському князю".
Та вже через 5 років десь біля 1561 року Вишневецький зі своїми козаками знову в литовському (а не в українському) підданстві.
Через два роки, покинувши литовців, Вишневецький "втручається в молдавські справи зі своїми козаками, але попадає в полон до турків і його страчують в Царгороді", так і не надавши поміч Україні.
На початку перших років ХVІІ століття майже 70% запорізьких козаків входило до складу армії Лжедмитрія (дійсне ім'я - Юрій Богданович Отреп'єв), які привели цього політика в Москву прямо "на престол в 1605 році".
І надалі стороння допомога чужоземцям, а не українцям продовжувалася.
Продовжувалися і суперечки, які між українцями та запорізькими козаками ніколи не вщухали.
Так згідно з указом Сенату від 16 листопада 1743 року, малоросіянам було дозволено будувати хутори й користуватися землею по ріку Самару; цим скористалися жителі Полтавського полку й зайняли смугу між лівим берегом Орелі й правим Самари, котру запорізькі козаки споконвіку вважали своєю землею; для більшої певності полтавчани захопили місто Стару Самару (Богородицьку фортецю) й поставили в ньому свою сотню; але за розпорядженням Сенату 23 серпня 1744 року "старосамарцям у вольності запорізькі втручатися заборонялось", а місто Стара Самара поверталося Запорізькому Війську.
Та уряд Росії звичайно знав, що миру між козаками і українцями не буде і тому "було наказано поселити на кордоні України дев'ять ландміліцьких полків, для чого було призначено землі від південно-східного кордону України всередину лінії на 40 і за лінію на 30 верст. Тоді українці, перейшовши Оріль, зайняли тут луки на 30 верст на схід від її берега, заснували хутори й селища, серед інших слободу Кирилівку, засновану китайгородським сотником Семеновим, яку запорожці потім, зайнявши військами орільські місця, перенесли на інше місце й назвали за іменем кошового Петровською або Петрихівською" (сучасне місто Петриківка).
В цьому місці автор в прихованому вигляді подає сутичку між козаками і українцями за участю війська козаків, а це вже не юридично мотивоване вирішення конфлікту, а силове і сказано чітко: "зайнявши військами орільські місця".
Таким чином академік Яворницький сучасникам мого віку дав зрозуміти: між запорізькими козаками і українцями були глибокі розбіжності в різних областях діяльності, зокрема стосовно використання природних умов.
Ландміліцькі полки (від німецького слова Land - країна та латинського слова militia - військо) це поселенські війська, які, наприклад, на Лівобережній Україні були сформовані із служилих осіб по царському указу від 1713 року і яких в зв'язку із будівництвом в 1731 році Української лінії, було 14 кінних та 6 піхотних полків чисельністю біля 22 тисяч чоловіків і на думку авторів УРЕ (сторінка 386, том ХІ): "вони призначалися для захисту Російської держави від турецько-татарської агресії".
Але в цьому місці автори УРЕ, мабуть, приховали від нас правду. Справа в тім, що Українська лінія захисту межувала не із кордонами агресора, а із кордонами запорізьких козаків. Якби ця лінія виключно призначалася для захисту руських земель від турків та татар, то вона повинна була бути збудована в безпосередній близькості від меж цього агресора, але факти говорять про інше. Можливо козаки, які за висновком Яворницького з 1709 по 1773 роки жили на татарських землях (сторінка 84, розділ 1. "Жовтень". № 4. 1988р.), дозволяли татаро-турецькому агресорові використовувати свої землі для нападу на Росію і, як наслідок, ця лінія частково використовувалася для захистних цілей.
Та в вищенаведеному дослідженні академіка Яворницького ми вже маємо чітке пояснення про існування двох окремих політичних держав: запорожців і українців, і, за його словами, "відтоді між старосамарцями (цебто полтавськими українцями) з одного боку й запорожцями з другого почалася тривала й затята суперечка".
Але запорозькі козаки миру не мали не тільки із українським сусідом.
Академік Яворницький писав:
"В той же час виникла суперечка за прикордонні володіння на східній границі запорізьких вольностей між запорізькими й донськими козаками. Щоб припинити суперечки між старосамарцями, донцями й запорожцями, уряд Єлизавети Петрівни видав спеціальний указ 15 квітня 1746 року: вважати границями запорізьких вольностей із східного боку, від ріки Дніпра, річки Самару, Вовчу, Берду, Кальчик, Кальміус з "іншими ріками, які в них впадають, та належними до тих річок косами, балками та всілякими угіддями до попереднього кордону 1714 року, залишеного за останнім розмежуванням з Оттоманською Портою на боці Російської імперії".
Але суперечки на північному боці між українцями і запорізькими козаками за прикордонні володіння не вщухали і після цього.
Так 5 жовтня 1752 року з ініціативи не українців, а настирливих запорізьких козаків була подана скарга на ім'я імператриці Єлизавети на дії полтавського полковника Горленка стосовно земельних володінь по сторонам ріки Самари, починаючи від її гирла й далі вгору на 50 чи й більше верст.
Ця суперечка - тяганина розбиралася майже 4 роки і лише 10 серпня 1756 року було прийнято рішення:
"…запорожцям, так багато земель, як вони пишуть, присвоївши аж по Перевалочну, допустити не варто".
Та, як зазначав В. Ключевський "казак при тугом мышлении", це рішення виконав на рівні народного прислів'я "сам не гам і другому не дам" і по своїй ініціативі в 1762 році знищив навіки місто Стару Самару зі всією наявною міською інфраструктурою, мабуть, щоб нічого не дісталось українцям. Ось так "допомагав" запорізький козак українському народу.
Та іншого від Запоріжжя чекати було даремно, бо, як встановив П.Куліш, "кожній розсудливій людині зрозуміло, що туди ідуть не з любові до вітчизни, а задля здобичі" ("Польская колонизация юго-заподной Руси". Вестник Европы. 1874 год. Том 4, страница 499 "Жовтень" № 4. 1988 рік. Яворницький. Розділ 19. сторінка 87).
Яка чітка характеристика запорізького козака! Тож опоненти схаменіться і лише правді поклоніться, бо як зазначав Микола Костомаров "правдива любов історика до своєї вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди" (УР-1. 30.03.2008р. 19.55. "Мить історії").
І не даремно Костомаров зауважував, що не в якійсь там простій, а в суворій повазі до правди, бо навіть академік Яворницький інколи звертав зі шляху правди на шлях вигадок. Так, наприклад, він, всупереч Кулішу, писав: "не про голову думав козак, ідучи на війну, а про свою милу вітчизну". (Розділ 20, сторінка 96. "Жовтень". № 4. 1988р.). Те, що це, м'яко кажучи, помилка академіка підтверджено як багатьма істориками, так навіть і ним самим: ніколи козак "при крайне тугом мышлении" (вислів В.О. Ключевського) не турбувався про свою вітчизну, бо "сбродная и бродячая масса" її взагалі не мала.
Звертаюся до світил історичної науки всіх рівнів із єдиним проханням. Ви мали і маєте, разом із перемінливими політиками, інші погляди на козацьку історію і до ваших поглядів я відносився позитивно і саме із них я брав частково друковане слово для своєї праці. Тому прошу і Вас не карати мої роздуми, а навпаки співпоставити їх зі своїми і віднайти єдину правду. Бажано зібратися б до купи, "вот было б здорово в компании такой и до грядущего подать рукой", такими словами із пісні радянської доби я завершую своє звернення. Дякую і продовжую свої роздуми.
Надалі свідчення за 1681, 1686 та 1700 роки про кордонні питання конкретної відповіді не давали, і лише 22 жовтня 1705 року ми вперше зустрічаємося з точним і більш чи менш детальним визначенням границь запорізьких вольностей, та й то лише з одного південно-західного боку, біля кордону Польщі, бо їх межа часто змінювалася.
Зрештою Яворницький прийшов до висновку: "немає сумнівів, що запорізькі козаки часто виходили за межі своїх вольностей, вважаючи границі своїх володінь значно ширшими за вказані у трактатах і постановах". Цим самим автор додатково підтвердив суть козацтва: "непокора владі". ("Жовтень". №4. 1988р. сторінки 82, 87, 92. Дм. Яворницький. "Історія запорізьких козаків". Книга 1).
Дм. Яворницький встановив, що козаки між собою були розділені на три групи. Так в Січі жили нежонаті козаки, які вважали себе мальтійськими кавалерами, тому зовсім не допускали в Січ жінок, будь вона матір'ю чи сестрою, або сторонньою для козака жінкою. Таке життя було своєрідним аскетизмом і не запозиченим із зовні, а здобутим власним досвідом: "лицарю й лицарська честь: йому треба воювати", що повністю відповідало висновку В.Ключевського: вбивати і грабувати та торгувати шаблею.
Ці козаки з презирством ставилися до мирної праці і якщо не воювали, то проводили час у неробстві, банкетах, пограбуваннях. "Козак хотів жити чужим коштом, на кошти чужої праці".
Січові козаки звали себе лицарями та товаришами і вважали себе дещо вищого рівня в порівнянні із козаками-зимівчанами та козаками-бурдюгами.
Зимівчани жили у степу і офіційно звалися сиднями чи гніздюками, глузливо - баболюбами та гречкосіями; вони складали поспільство, тобто були підлеглим станом щодо січових козаків. Ці козаки були жонатими.
Головним обов'язком гніздюків було годувати січових козаків, а на війну їх кликали у виняткових випадках.
Вони не тільки годували, а додатково платили так названий "димовий" податок, який запорізькі козаки звичайно лицарі та товариші збирали з "сиднів".
Податок був постійний і тимчасовий. Перший до 1758 року обмежувався 1 карбованцем з родини, а з 1758 по 1770 року в 1 крб. 50 копійок і, якщо прийняти, що все жонате населення по зимівниках становило 12250 чоловік (Скальковський. "Історія". Том 1, сторінка 32-40), то податок був відносно великим.
Тимчасові податки, що бралися з жонатих козаків, сягали від 300 до 500 крб. з паланки і накладалися в виняткових випадках, наприклад коли військо організовувало великі походи на Крим, Польщу тощо.
("Жовтень". № 4. 1988 рік. Розділ 24, сторінка 95).
До третього гурту відносилися козаки-бурдюги. Слово "бурдюг" мало татарське походження і означало вивернуту шкуру тварини, просмолену і вживану як посудина для води. Цим словом називалися у запорізьких козаків самотні без жодних додаткових будівель землянки, де-не-де розкидані по безлюдному степу, в яких жили зовсім самотні козаки, що шукали повної відокремленості і від бурхливого січового, і від важкого родинного хутірського життя. Деталі про бурдюгів автор не подав.
("Жовтень". № 4. 1988 рік. Розділ 13, сторінка 1035. Автор Дм. Яворницький).
Був ще і четвертий гурт. Польські королі, чим більшої сили набирало козацтво, тим чіткіше розуміли свої перші земельні помилки. Окрім того Польща вбачала саме в козаках загрозу своєму існуванню і тому зі сторони уряду були прийняті ряд далекосяжних заходів. Одним із таких був крок до послаблення, а в подальшій перспективі й цілковитому знищенні козацтва. Цей крок полягав в наданні незначній частині козаків шляхетських прав, а другій величезній більшості судилася доля кріпосного народонаселення.
Так шляхетські права були надані лише 6000 козакам й поділені на 6 полків, які отримували з королівської скарбниці жалування, а решту козацької маси, що налічувала 35000, перевели у простих селян і ремісників. (Яворницький. "Історія". Розділ 19, сторінка 88 "Жовтень". № 4. 1988 рік).
Оця основна маса була бідним народом, без домівок, як його ще називали голотою, і значна їх частина проживала в панських і шляхетських областях, бо польська влада не бажала знати вольностей цього народу і "старалась повернуть вольницу в поспольство". Тому вони тікали до Запоріжжя і звідти вели повстання, початок яких відноситься до 1624 року і які продовжувалися понад 14 років під керівництвом Жмайла, Тараса, Суліми, Павлюка, Остраніна та Гуни. Реєстр при цьому або ж розходився на дві сторони, або ж весь ішов за поляками. Всі ці повстання успіху не мали, і в 1638 р. скінчилися втратою важливих козацьких прав. Реєстр відновився, а нереєстрових запроторено до польської неволі. За виразом малоросійського літописця, "всяку свободу у козаків відібрали, наклали тяжкі податки, церкву і службу церковну жидам запродали" (Ключевський. Лекція №№ XLV XLVI. Том 2, сторінка 102-125).
На погляд Яворницького: "скрізь … висіла кощієва рука корчмарів: єврей вимагав платні й за дозвіл на відправу православного богослужіння у церкві, беручи 5 такарів, і за дозвіл на хрещення дитини … (від 1 до 5 злотих); єврею платили й тоді, коли селянин одружував сина чи видавав дочку (збір поємщизна), єврея не можна було обійти й тоді коли вмирав православний селянин … Взагалі для відправи будь-якої потреби православного обряду треба було спочатку йти у єврейську корчму, торгуватися там з євреєм, вислуховуючи при цьому найобразливішу лайку на адресу православ'я … ("Жовтень". № 4. 1988 рік. Розділ 19, сторінка 90)".
Але замість того, щоби позбутися цього ярма, серед християнських віруючих відбувся розкол. За словами професора Ключевського:
- католицька пропаганда, відновившись з появою в Литві "иезуитов" в 1569 році, швидко зломила тут протестантизм і накинулася на православіє, але отримала опір з боку православних магнатів на чолі із князем К. Острожським, а пізніше місцевого населення та братств. Тому серед вищої православної ієрархії деморалізованої католиками, відновилися старі погляди про об'єднання із римською церквою і на Брестському соборі в 1596 році російське церковне товариство розпалося на дві ворогуючи гілки.
Православне товариство перестало бути в законі церквою. Почався повальний перехід православної верхівки в унію і католицизм. Залишилася одна єдина сила, за яку могли "ухватиться духовенство и мещанство" - це козацтво зі своїм резервом "руським крестьянством".
І треба ж такому трапитися випадку: саме цій "продажній шаблі" без бога і Батьківщини обставини надали релігійно-національне знамено, присудили високу роль стати "оплотом западно-русского православия".
Загнаний холоп і своєнравний козак, які подумали про погром панів, на землі яких вони жили, що саме вони цим погромом "поборают по обижаемом русском боге", сподівались полегшити і підбадьорити свою совість, яка була придушена "шевелившимся где-то на дне чувством", що як-ніяк, а погром все таки не є доброю справою, і вже на початку XVII ст.. козацтво поступово втягувалося в православно-церковну опозицію. Так Гетьман Сагайдачний зі своїм загоном вписався в Київське братство і в 1620 р. через єрусалимського патріарха самовільно без дозволу уряду відновив вищу православну ієрархію, яка звичайно діяла під охороною козаків.
В 1625 р. митрополит Київський Іов вже сам запросив козаків на захист православників, які втопили київського війта за його ж вказівкою. Але вбивці Іову весь час мерещився цей труп, мучила думка про відплату за скоєний злочин зі сторони польської влади і він самочинно звернувся до Московського царя за допомогою, але отримав "облизня".
Таким чином вмираюче православ'я дещо поправило своє становище (В. Ключевський. Том 2 сторінка 102-125).
Отже, відбувся подвійний розкол: козаки розділилися на реєстрових та нереєстрових, що привело дійсно до послаблення козацької сили, а згодом і до козаковбивства (бунт на чолі із Ф. Линчаєм);
Християнство розкололося на католиків і православних, що, незважаючи на єдине віровчення, породило жахливі наслідки.
До речі, різні політики, які стояли на стороні козаків, розповідали про рівність серед козаків в усьому. Але виявляється, що це просто фальш. Так академік Яворницький, розвінчуючи цю фальш, пояснював: в запорізькому війську лише бідні служили в піхоті, а заможні чи ті, хто несподівано здобував коней на війні, завжди переходили в кінноту (Коховський "Опыт изучения войн Б. Хмельницького". Страница 97 "Жовтень", розділ 20, сторінка 94).
Інший доказ. Археологічні розкопки козацьких могил підтвердили класове розшарування козацького устрою. Так "один козак лежав накритий червоною китайкою без домовини" - це був прах бідного козака. Натомість прах заможного козака був "у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха. Коли відкрили труну, то побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаного зеленим поясом, лежав обличчям донизу, а за паском мав горобчик горілки, запечатаний сургучем". Та і це ще не всі відмінності. Літописці Брокгауз та Єфрон окремо відзначали, що "коли ховали видатного козака, то в труну клали його особисту зброю. Інколи було і жертовне приношення".
Тож наяву класове розшарування, а вираз: "принцип рівності панував усюди" - то лише політичні спекуляції.
В відношеннях між козаками, Україною, Московією тощо в XV-XVII століттях н.е. часто зустрічалася назва загарбника українських земель - держави Річ Посполита. Слово "посполіта" походить від польського "pospolity" в перекладі означає - "загальний (общий), звичайний (обычный)" (УРЕ сторінка 450. Том 8), а Річ Посполита (польське Rzeczpocpolita - республіка) - це офіційна назва об'єднаної польсько-литовської держави (1569-1795).
До речі, після поневолення Польщею України її народ польські загарбники називали "унтерменшами".
Слід зазначити, що в німецьких словниках слово "унтерменшини" в повному обсязі відсутнє, лише мається перша його частина "unter", яке має три значення:
а) прийменник в перекладі "під". Так німці говорять: "ich hate das Buch nicht unter der Hand", в перекладі "я не мав під рукою книги";
б) прикметник, вживаний тільки в повній формі і перекладається, як "нижній" чи "молодший";
в) в граматиці префікс, приросток або окрема і не окрема приставка, вказуючи на рух "під що-небудь", "під чим-небудь". Наприклад: "unterleden - підкладати, підкласти", "unterfahren - проходити під чим-небудь". (НРС. М. 1965 рік. Сторінка 847).
Відсутнє це слово, як в українській, так і в російській мовах також в повному обсязі.
Лише згідно росукрсловника (К. 1981 рік. Том 3. Сторінка 668) слово "унтер" в українській мові вживається, як розмовне слово. А Володимир Даль додатково встановив, що в російській мові, згідно тлумачного словника (В. Даль. С-П. М. 1882 рік, том 4. сторінка 498) слово "унтеръ" має аналогічне значення, що і в німецькій мові.
В Великому польсько-російському словнику, котрий вміщував біля 75000 польських слів (Варшава-Москва. 1967 рік. Сторінка 1101) слів, як "унтер", так і "унтерменшини" взагалі відсутні. Тож слово "унтерменшини"
кимсь було вигадане, тільки автор "цього винаходу" історії не відомий.
Отже із вищеописаного ми можемо зробити висновок, що нас українців Німеччина та Польща зневажливо самозванко називали "унтерменшинами".
Подібне національне приниження повторила Росія, називаючи українців меншим братом, взявши собі роль старшого брата (стор. 13 "Історія України". К. Том 2. Полянська-Василенко).
Безглузде панівне ставлення зі сторони "верхівки", а не народу цих держав, до українців викликало відповідну реакцію протесту, який звичайно був породжений не українцями. Але це вже політика, яка по своїй суті "грязна", одночасно не по темі і мені не до вподоби, тому повертаю до свого я краю.
Історія, яку вивчало в школі моє покоління радянських людей, була виключно політичною наукою. Все в ній від стародавнього світу до періоду комуністичного кроку було підкорено ідеологічній доктрині, в угоду якій спотворювалися і навіть повністю замовчувалися факти і події, змінювалися оцінки цілих епох, загадковим чином зникали із історичної арени значимі особистості, безпідставно надавалося велике значення одному і втоптувалося в багнюку інше явища.
Тому, коли мені пощастило познайомитися із працею Василя Осиповича Ключевського, я був, м'яко кажучи, приголомшений ясністю в викладенні дійсно історії.
Василь Осипович Ключевський народився в січні 1841 року в місті Пенза в родині священика і тому все його виховання зі сторони батьків було підпорядковане релігійним забобонам. Але, маючи тверезий від природи розум, він розібрався в суті цього явища і пішов іншим шляхом, вибравши науку історії.
В 1882 році він захистив докторську дисертацію "Життя святих, як історичне джерело" і став професором. Його відношення до християнства, як і до інших релігійних вірувань, носило характер істини і ніхто і ніяка сила не були здатні зламати цього чоловіка. Ось наприклад, як він одного разу відреагував на вітання студентів Духовної академії, частина із яких вже прийняла сан монаха, а іншим це ще було попереду: "від всього серця дякую, господа, всіх вас: як тих, хто вже прийняв образ ангельський, так і тих, які ще не втратили образ людський" (Збірник, том 1. М. 1957р.)
Над своїм твором "Курс російської історії" Василь Осипович працював все своє свідоме життя постійно доопрацьовуючи, уточнюючи, провіряючи факти, вивчаючи історичні джерела, і тому світ не побачив повного видання цого твору за його життя. А помер він в травні 1911, року проживши трішечки більше 70 років.
В радянські часи його майже ніхто не знав, бо його твереза незалежність не влаштовувала ані комуністичний режим, ані політичних лідерів старшого російського брата. Та цей твір настирливо стукався в душу людини. Тому радянські історики Олександров та Зимін, використавши період хрущовського політичного "потепління" з однієї сторони та притупивши пильність комуністичної цензури шляхом назви цього твору "Крупнейшим достижением буржуазной историографии" з другої сторони, зуміли обійти рифи, і в 1956 році 8 томів цього твору побачили світ в СРСР.
Вивчаючи козацтво, В. Ключевський встановив, що козаками звали людей без певного роду занять і постійного місця проживання. Цьому бродячому без домівки класу на Русі "усвоено было звание вольных гулящих людей" (збірник, том 1, стор. 104-108).
За його словами "до лав в Січі приймали любого прийдешнього, не питаючи про віру, звідки, хто він, роду-племені аби тільки він виявився "пригодним товаришем": білоруси, литовці, поляки, росіяни, навіть татари, угорці, іспанці, євреї, волохи, грузини, вірмени тощо - цілий інтернаціонал, який "тысячами шатался по правобережной Украине, обирая обывателей". Із таких козаків складалися шайки, які накидалися на Московію, на сусідні країни, не гребували грабувати і своїх. Ці набіги називалися "козацьким хлібом". Міжнародне становище Малоросії деморалізувало "эту сбродную и бродячую массу, мешало зародится гражданскому чувству". Цьому заважав і надзвичайний "сброд" людей. Так в п'ятисотовий перелік, реєстрового загону козаків, завербованих при Стефані Баторії, ввійшли люди із 74 міст і сіл Західної Русі і Литви, навіть із таких віддалених, як Вільна, Полоцьк, із семи польських міст (Познані, Кракова та ін..), окрім цього, москалі із Рязані і ще звідкись з Волги, молдаванці і, в додаток до всього, по одному сербу, німцю і татарину із Криму з нехрещеним іменем.
Отже Запорізька Січ "сховувала" не український люд, бо на Україні існував свій малоросійський козак і, як вже вище було встановлено академіком Дм. Яворницьким, між Україною і Запоріжжям часом спалахували запеклі суперечки.
Навівши цей приклад професор В.О. Ключевський запитує: то, що могло обєднати цей "сброд", який поляки ще називали "притон бунтов" - і відповідав: вбивати і грабувати та "торгувати" шаблею - в цих двох "інтересах" замкнувся весь політичний світогляд козака, вся соціальна наука, яку викладала Січ, козацька академія, школа для всякого козака. "Козак оставался без всякого нравственного содержания. В Речи Посполитой едва ли был другой класс, стоявший на более низком уровне нравственности и гражданского развития: разве только высшая иерархия малороссийской церкви перед церковной унией могла потягаться с казачеством в одичании".
Одичавши і ставши нелюдом, запорозькі козаки перетворилися в терористично-бандо-паразитуючо-безглузду громаду, про що красномовно свідчили історики різних періодів в своїх літописах.
С. Мищецький ("Історія", стор. 13-14) та Г. Боплан ("Описание Украины", стор.55, журнал "Жовтень", № 4. 1988 рік, стор.100) свідчили так: "несподівано кидалися на найближче місто, палили будівлі, грабували майно, винищували жителів і потім, набравши різного добра, швидко поверталися… Погулявши, якийсь час по морю, вони знову висаджувалися на берег і знову влаштовували раптовий напад на якесь місто, знову палили, грабували, вбивали й поверталися до човнів і поспішали у Січ".
Феліцин ("Кубанские областные ведомости". 1890 рік прилож. "Жовтень", сторінка 99) пояснював більш ширше так: "1 жовтня 1769 року з бекета помітили трьох ногайців, вирядили старшину з козаками, щоб упіймали їх, але це не вдалося". Та якщо цим трьом ногайцям пощастило не загинути від ножа запорізького козака, то іншим: "…напали на ногайське стадо, при якому було семеро пастухів, двох із них зарізали, а п'ятьох узяли живцем і допитали; з допиту довідалися, що біля моря було багато кінських табунів з невеликою кількістю пастухів. Після цього кинулися до моря, всю ніч шукали табуни, захоплюючи їх, а пастухів порізали".
"Прийшовши до селища Хаджибей, заночували і вже збиралися напасти на нього, але кинулися на турків в Білгороді, захопили здобич: рушниці, коней у збруї, два прапори, залізну булаву, мідні литаври і весь вантаж. Після цього знову пішли на Хаджибей: напавши на нього, чоловіків, жінок покололи, багато хат і різних будівель у селищі й навколо нього попалили, а здобич забрали собі; тут же частково вирізавши, а частково забравши в полон пастухів, захопили 20000 коней, 1000 голів рогатої худоби, 4000 овець і 180 верблюдів".
Як бачимо запорізький козак - це нелюд, але на погляд академіка Яворницького на той період він мав рацію, цебто його кровожерливість, паразитування тощо автор оправдовував. Дивна логіка! Бачити б академіка на місці мирних мешканців міста Хаджибей (сучасне місто Одеса) та безвинних мирної праці пастухів, то від цієї "рації" його б і сліду не залишилося.
Але якщо це безглуздя творили запорізькі козаки, то подібними безглуздими заходами задіяли знищення козацької столиці Батуріна росіяни.
Аматор із селища Багачка П. Данько, не вдаючись до глибокого вивчення історичного минулого, дещо в приховано - передвзятому тоні, писав:
"Страшним відлунням пролетіла чутка в усі села і містечка України про розправу Меншиковим у козацькій столиці Батурині. Московіти перерізали у Батурині дітей і жінок, а козаків живих та мертвих прибивали до колод і пускали по річці Сейм".
За вказівкою Петра І в Батурині "строения сжечь". Та йому цих дітей, а також різанини дітей та жінок, спалення будівель виявилося мало і через три доби Петро І знову повторив: "Батурин … другим за приклад сжечь весь".
За свідченнями Черлза Віктора в Батурині "зарізано жорстоко 6000 чоловік без огляду на вік і стать".
Пожинаючи "плоди" своєї діяльності Петро І казав: "теперь все пойдет иначе: Украина, устрашенная судьбою Батурина, будет бояться и держаться с нами заодно".
Слідом за Батуріним настав час трагедії в Глухові "де російські війська здійснювали великі тортури: били до смерті батогами, металевими розпеченими шинами, саджали на палі, рубали руки і ноги. Так замордували 900 осіб з жінками і дітьми". (П.Данько. "Людські долі", стор.47-48, видавництво "Миргород", 2004 рік).
"Устрашенная" Україна дійсно не втримала знущань російського тирана і міста Полтава та Веприк впустили загарбника без жодного навіть натяку на опір. А чи не генетичне це відлуння кіммерійських племен, які дещо на подібний зразок визнали свою поразку від скіфів!
Політичні системи змінюючи одна одну, правду історії завжди приховували і використовували лише ті чинники, які відповідали їх ідеям та діям. Наприклад, комуністи радянської доби про події в місті Батурін в засобах масової інформації говорили так: "м. Батурін із 1669 по 1708 р.р. було резиденцією українських гетьманів, а в жовтні 1708 року Мазепа, втікаючи до шведів, залишив сильний гарнізон, і за наказом Петра І місто було взято штурмом". Оце і вся історія, яка записана в ВРЕ (том ІІІ, стор.124 за 1970 рік). Жодного слова про варварство та знущання. І мені вчителі історії про цей жахливий випадок жодного слова не казали. Мабуть через відповідну заборонну вказівку історичний факт до шкільної програми не було включено.
Мовчала і Україна. В енциклопедії (том І. стор. 378 за 1978 рік) про Батурін вказувалося: "рік заснування міста - невідомий", а надалі повторення ВРЕ - чому? Мабуть сказати правду українські історики забоялися, бо розгнівали б старшого брата і покарання їх не обминуло б.
На щастя, хоча і мізерного рівня, місто Батурін частково відновилося і, згідно Атласу автошляхів СРСР за 1973 рік, розташоване на автостраді державного значення Київ-Орел. Населення: менше 10000 мешканців.
Постає питання: чому росіяни, на боці котрих виступали все ті ж козаки, так жорстоко поводилися із мешканцями козацької резиденції?
На це питання відповідь була в книзі українських дослідників Чувардинського і Палія "Гетьман Сагайдачний" виданої в 2002 році.("Сегодня" 5.07.2008р., рубрика "История дня", страница 8-9. Журналіст Олесь Бузина).
За словами Бузини "лихі молодці, оспівані офіціальною пропагандою" насправді це "дикі та жорстокі" люди ім'я яких - козаки запорізькі, котрі свої військові злочини проти мирного населення скоювали не тільки на території Причорномор'я, Європи тощо, а і в Білорусії і Росії.
Згідно "Баркулабовського літопису" складеного священиком білоруського містечка Баркулабово Федором Філіповичем, охоплюючого період з 1563 по 1608 роки, на території Білорусії козацька "банда мародеров" скоїла наступні злочини.
В 1595 році знаменитий герой Северин Наливайко із 2 тисячами однодумців захопив місто Могильов, спаливши там кріпость, всі будинки, яких нараховувалось 500, а "мищан, бояр, людей учтивых так мужей, яко и жен, детей малых побили, порубали, попоганили (изнасиловали), скарбов теж незличоных побрали с храмов и с домов".
Олесь Бузина про ці злочини писав так: "все это безобразие в современной украинской историеграфии почему-то именуется "народним повстанням проти польсько-шляхетського панування під проводом Наливайка". Хотя было обычным разбоем, закончившегося для Северина четвертованим в Варшаве - заслуженной карой любому маньяку, несмотря на его "историческое" значение". За приклад можуть служити долі радянських "маньяків" Єжова, Ягоди, Берії, німецького злочинця Гітлера та багатьох інших, а ось Сталіну вдалося уникнути цієї кари.
В 1601 році король Польщі завербував 4 тисячі запорожців на чолі із Самуїлом Кішкою "намереваясь сразится со шведами". Але козаки нічого доброго не зробили ні гетьману, ні королю: "жадного ратунку не далы, толко з Швеции утеклы". По дорозі додому вони взяли штурмом Полоцьк і Вітебськ (на той час Білорусія і Україна входили до складу Речі Посполитої). В місті Полоцьк запорожці "великую шкоду учинили". "Место славное Витебск завоевали, злата-сребра множество побрали, мещан учтивых порубали". Але на цьому злочини запорожців проти білорусів не закінчилися.
Через два роки 4 тисячі бравих запорожців на чолі із новим гетьманом Куцковичем, вибраного замість померлого Кішки, з'явилися знову. В Барбулабовській і Шупенській волостях вони пограбували все, що тільки могли, зокрема в цьому переліку значилися 50 кабанів, 100 пудів меду, 500 мір жита, півтори сотні "яловин", (цебто корів), 500 курей та 300 возиків сіна.
За словами Філіпповича козаки "горше злых неприятелей, албо злых татар". Та особливо вражало "сексуальное предпочтение пришельцев", котрі навіть "умудрившись изнасиловать даже шестилетнюю девочку".
Проте з поглядами Олеся Бузини, які він виклав так: "если бы соседняя братская республика захотела, она могла бы выставить Украине солидный исторический счет - наподобие того "списка обид", которые наши "патриоты" кстати и некстати подсовывают Москве", я повністю не згоден, бо злочини український народ проти своїх, не побоюся цього слова, рідних братів не скоював. Це витворяла бродяча зграя "при крайне тугом мышлении" - козаки із Запорізької Січі, котра не входила до складу України, а була самостійним політичним угрупованням, що підтверджено в дослідженнях академіка Яворницького. Дивно лише одне, що він "не бачив злочинів скоєних проти Білорусії і Росії".
На черзі Росія.
В 1612 році польсько-козацько-українські солдати захопили Кремль, де була знаменита бібліотека Івана Грозного, яка після них зникла. Однією із версій по знищенні бібліотеки на погляд Бузини є: "её слопали до последнего листика украинские и польские окупанты".
Відомо, що більшість тодішніх книг були написані на телячій шкурі-пергаменті, котрий окрім "пищи для ума содержал и обычные питательные вещества, а в корешках был такой вкусный органический клей! Не то, что нынешняя "химия"!".
Коли армія Мініна і Пожарського "осадила Москву, изгоняя из неё казаков и польских солдат, среди которых тоже хватало украинских, в блокированном гарнизоне начался голод: жрали всё - сначала собак и кошек, потом пояса и конскую упряжь и, наконец, даже книги и друг друга". Київський купець Богдан Балика зі своїм другом Супруном убереглися лише тому, що знайшли "килька книг пергаментовых; тем есмо и травою живилися" і про цей факт маються згадки в деревонаційному науковому журналі "Киевская старина".
Та незважаючи на новітні факти по козацькій темі, викладені Бузиною, в них, на жаль, присутня брехня при їх висвітленні, зокрема в частині звинувачення українців, що суперечило істині.
Суверенність існування козацької Січі і України я вже вище описав. В додаток зауважу, що на той час Україна була під владою Польщі і, як наслідок, не українці керували політичним життям, а поляки. Тому участь українців в польських війнах не мала українського коріння. Вони були приневолені служити загарбнику. Явище не нове і в історії різних країн мало місце. Наприклад я служив, як окупант, в радянській окупаційній армії, котра дислокувалася в Німеччині в 1961-63 роках і був туди "засланий" не своєю батьківською Україною, а СРСР. Тож що треба зараховувати Україну, як окупанта Німеччини? Звичайно - НІ.
Подібне явище існувало і в 1612 році, коли в Польській загарбницькій війні приймали участь українці.
Через шість років, а саме в серпні місяці 1618 року, Варшавський уряд найняв 20 тисяч готових на все професіональних душогубців на чолі із гетьманом Сагайдачним та його замісником Дорошенко із єдиною метою: посадити на Московський трон Польського королевича Владислава.
Першою жертвою козаків стало місто Путивль, яке на той час було російським.
Після Путивля запалали російські міста Лівни, Єлець, Лебедин, Данков, Скопин, Ряжск… В усіх цих містах окупанти-запорожці знищили "многих мужчин, женщин и детей до младенческого возраста".
Агресія Сагайдачного була призупинена тільки під Москвою біля Арбатських воріт, через котрі об'єднана польсько-козацька армія намагалася переможно ввійти в царську столицю.
Виявляється, що рідні брати русини в Батурині та Глухові використали в своїй діяльності таке огидне явище, як помста.
"Не завжди так щасливо закінчувалися для козаків походи: часом вони потрапляли в таку глуху пастку, що зазнавали величезних втрат. Особливо страшною для них була сутичка з турецькими кораблями у відкритому морі серед білого дня: тоді від турецьких гарматних пострілів "човни їх розсипалися, як зграя шпаків" - писав Дм. Яворницький в розділі 21 свого твору, сторінка 101 ("Жовтень". № 4. 1988р.).
Козацькі загони, що діяли від р. Береки до р. Айдар, нападали на послів, а інколи - на солеварів. У червні 1641р. над Сіверським Донцем та іншими запальними річками діяв отаман "черкашенин" Васька Копонь, загони якого нападали не лише на дипломатів, які везли гроші й подарунки, а й на купців і чумаків, які приїздили на Торські промисли за сіллю.
У тому ж районі діяв ще В. Рубаха та С. Забузький, що незабаром очолив Рубахівський загін і в листах до валуйського воєводи називав себе старшим отаманом. До царського уряду він ставився лояльно.
Відбитих у татар полонених козаки відправляли в Святогірський монастир. В 1642 р. загін пограбував кримського хана, а в 1644 - розбив кримських татар на р. Береці. В 1646 р. Г. Торський набрав у Миргороді до 500 сміливців і під Валуйками відібрав кримську скарбницю. Його загін у 1647 р. налічував до двох тисяч козаків.
Це літописні пояснення. Але мені пощастило знайти живого свідка.
11 квітня 1998 року приблизно о 15 годині я зустрів в нашому селі Потоки Михайла Григоровича Анацького, який розповів наступне.
Мої пращури працювали у польської єврейки. Дізнавшись, що в Криму люди живуть вільно й заможно, мій пра-пра…дід вирішив пошукати іншого щастя. Звичайно до такого кроку він ретельно готувався - інвентар, худобу, харчі тощо треба було мати більш-менш удосталь. Шлях на той час був надзвичайно далеким. Одного дня вся його родина вирушила в похід. Транспортом були воли, запряжені в бричку. Та в дорозі на них напали козаки. Над членами родини познущалися, поглумилися над жінками, пограбували майно.
Тому про козаків маю свою достовірну інформацію, яка вписалася в наш родовід жахливою сторінкою. На цій основі відносити їх до "героїв-патріотів" неприпустимо.
Після розбійного нападу козаків мій пращур не зміг далі продовжувати шлях до Криму і вирішив повернутися на старе місце. Влада і земляки негативно сприйняли його повернення і всіляко принижували гідність всієї родини. А повернувся пращур знову до польської єврейки, яка була доброю людиною. Та й пращур був мабуть непоганий майстер якоїсь професії, бо беззаперечно влився в трудовий гурт.
Місце мешкання мого прапра…діда і володарки-поміщика були розташовані в різних населених пунктах. Прізвище її було також Анацька. До її відома дійшли вісті про глузливе ставлення односельців до знедоленої родини прапра…діда, які дали йому кличку "кримський хан".
Та виникає питання, чому мій далекий пращур вирішив шукати кращої долі. Відповідь на це питання миттєво не можу дати, бо вона охоплює цілу історичну епоху.
Шура (автор: це мене так називали в селі) те, що ти зараз досліджуєш серед наших односельців виношувалося давно. Я пам'ятаю, що Іван Миколайович, твій дядько, маючи вищу педагогічну освіту, намагався розібратися в генеалогії свого роду і одночасно із історією села, але окрім бажання більше його не на що не вистачило. Цю ідею я підхопив і навіть грубий ескіз накреслив, але здолати цей величезний тягар мені виявилося також не під силу. Тому сьогодні я тобі надам, на мій погляд, цікаве історичне відкриття, яке мені вдалося розкодувати і ніким по сей день не знане.
Мій далекий пращур мав єврейське національне походження і саме це явище відіграло в його житті негативну роль. Із історії ми знаємо, що євреї покинувши Єгипет, а було це зроблено Мусієм просто не розумно, лишилися місця постійного проживання. Саме це горе привело їх до ще більшого нещастя: вони загарбали чужі землі і таким чином отримали статус загарбника до якого корінне населення відносилося ворожо. Як наслідок, період тяжкого існування не зупинився, а навпаки ще більше загострився. Із народного прислів'я "не копай яму другому, бо сам туди влучиш" ми можемо зробити не втішний висновок, що євреї - загарбники були в свою чергу подолані іншим загарбником за назвою язичеський Рим. Один злодій розпочав кровопролиття із собі подібним злодієм, а оскільки в битві обов'язково буде переможець, то історія знає, що ним стали єврейські християни. Ось тут би євреям слід було зупинитися, але осліплені, вірніше, одурманені успіхом, вони розпочали пригнічувати другі народи. Окрім сили вони взяли на озброєння нову релігійну зброю за назвою християнство і разом їм вдалося загарбати значні території. Але серед лідерів пригнічених держав (і це нормальне явище) знайшлися мудрі особи, які бачили, що єврейські поневолювачі вміло захоплювали ключові галузі економіки і на цій основі казково багатіли. Врешті-решт було прийнято рішення про вигнання євреїв. Їх гнали звідусіль: із Іспанії та Франції, із Німеччини та Польщі, із Литви та із багатьох інших держав і звичайно із Росії, але повернутися євреям вже було нікуди.
Справа полягає в тім, що одурманені успіхами євреї покидали Ізраїль і селилися в інших місцях, де, як вже відомо, вони дійсно багатіли. По цій причині єврейська держава втратила своє значення. Це найстрашніше і найтяжче зло, яке християни-євреї скоїли супроти єврейського народу і саме це зло породило зневагу до християнського віровчення, яке не було визнане євреями ніколи і продовжує на сей час ними не визнаним. Тому мої далекі пращури були вимушені прибитися до України. Але і тут мій прапра…дід не знайшов затишку. Українці, достатньо розібравшись із пришельцями, чинили євреям значні утиски, часом межуючи із погрозами.
Врешті-решт він вирішив перемінити своє єврейське прізвище із Анацького на українське Теплик, що було зроблено за допомогою багатої пані єврейки Анацької і мабуть за її рекомендацією, а щоб односельці цього не дізналися було прийнято рішення про еміграцію до Криму. Та не судилося моєму прапра…діду реалізувати задумане по причині терористичного нападу козаків. Тому він знову став Анацьким при допомозі всемогутньої пані Анацької, котрій вдалося віднайти взаєморозуміння із лідерами місцевої влади. Мій прапра… дід і ця милосердна пані мабуть мали родові зв'язки, бо "чужакам так просто зробити такі махінації, як правило, не вдаються", на що вказувало однойменне прізвище.
Володіння пані Анацької займали велику площу із декількома селами. Для запобігання подальшого знущання і збереження сім'ї вона прийняла єдиновірне рішення - забрала його до свого села. Мабуть пані прийняла й інші захистні заходи, але конкретно які я не знаю. Лише підтверджую, що дід казав - справи пішли вгору. Про наше національне походження вже дещо розповів. Додам до цього питання більш ширше пояснення.
В село Потоки два брати родоводу Анацьких із Полтавщини переселилися не по своїй волі, а по причині принизливого відношення до них зі сторони полтавчан десь під кінець ХІХ століття, їх імена - Юхим та Костя.
Мій батько Григорій Костянтинович Анацький народився вже в селі Потоки, де зустрів чистокровну єврейку Кагал Марфину Кузьмівну і з нею одружився. Внаслідок цього шлюбу народилися чистокровні євреї: я та рідна сестра Раїса, але згубна поведінка до євреїв зі сторони корінного населення України примусила, як моїх пращурів, так і моїх батьків приховати істинне єврейське національне походження і, як наслідок, в відповідних документах вказано: українець чи українка. На щастя в той революційний каламутний період зробити це було відносно легко. Єврейське ім'я Марфина означає "госпожа".
Одне прохання, не коментуй моїх згадок, а надрукуй такими, якими я їх тобі надав, щоби мої нащадки дізналися правду вже із друкованого слова, а якщо я доживу до виходу твого твору, то щоб обов'язково одну книгу мені вручи - так закінчив свої спогади - роздуми Михайло Григорович Анацький вже під вечір 11 квітня 1998 року.
Отже козаки в мирний період воювали та грабували суто мирне населення різних національностей. А як вони себе поводили під час війн? На це питання академік Яворницький відповідав так:
"на війні козаки були не милосердні: вони не шкодували ні ворога, ні його жінок, ні дітей, і в озлоблені вигадували для них найлютішу страту: проштрикували розпеченим залізом, саджали голими на розпечені сковороди, засипали приску за халяви чобіт, давили дошками дітей, палили католицькі костьоли, протикали списами, рубали сокирами, прострілювали кулями ікони, затоптували ногами святощі, шаткували перед вівтарем ксьондзів і ченців, заводили в костьоли коней і т. ін. ("Пам'ятники Київської комісії" Том І, частина 1, сторінка 270, 276, "Жовтень", сторінка 97, ліва колонка).
Не випадково, що і самі зазнавали подібного знущання: полоненим запорозьким козакам завдавали страшні муки зі сторони безсердечних ляхів й лютих турків; смерть на палі, здирання шкіри з живих, вішання за ребра на гак, каторжні роботи на галерах і т. ін. (Яворницький, розділ 20, сторінка 97, "Історія …").
Читати рядки про такі жахливі дії людини проти подібної до себе людини тяжка справа. Але автор явно упереджено підходив до висвітлення дій однієї сторони по відношенню до другої.
Так ляхів він причислив до "безсердечних", а турків до "лютих". Натомість жахливі дії козаків Яворницький відніс до ряду "немилосердних".
Прошу читача разом зі мною зробити короткий аналіз дії ворогуючих людей.
Козаки "давили дошками дітей" і це всього лише "немилосердність". Діти звичайні діти в усі періоди людства ніколи не мали ворожого статусу. Вони цілком мирні, безпорадні в безглуздих діях дорослих чоловіків, обеззброєні і безсилі: тому дати відсіч озброєному до зубів козаку діти звичайно не могли. Тож який же треба було мати розум навіть із "крайне тугим мышлением", щоби хапати дітей і "дошками давити"? Уявимо подумки цю картину: жахливо!
В своєму творі, здається, Яворницький жодним словом не обмовився, щоб неприятель подібним чином відносився до дітей.
До лютого ворога козаки причислили обеззброєних та мирних жінок, яких вони мордували найжахливішими стратами, зокрема проштрикували розпеченим залізом, саджали голими на розпечені сковороди тощо.
Подібним же порядком нищили і мирних чоловіків.
І ці жахливі, не охоплюючі свідомістю страти академік виправдовував так: "і зі своєї точки зору, і із точки зору свого часу вони мали рацію; - запорізькі козаки були лише старанними дітьми свого віку".
Дивну логіку мав академік Яворницький!
Не відставали від запорізьких козаків в жорстокості і їх вороги, чого вартий був лише спосіб знущання шляхом здирання шкіри з живих людей.
На мій погляд обидві сторони конфлікту діяли безглуздо і заслуговують на однозначне осудження і, як наслідок, ні в якому разі не на наслідування та відновлення.
Дивну позицію займали і православні попи, які знали звідки походили золото, майно, гроші тощо і, незважаючи на їх кроплення людською кров'ю, брали до вжитку половину награбованого. Більш того попи негайно після повернення козаків із поля грабувань та вбивств відправляли молебень за назвою "вдячний", цебто дякували Богу. За що? Попам було все одно, а про такий християнський заповіт як "не убий" вони і не згадували.
Не згадували і не забороняли попи козакам знущатися над собі подібним священиком християнським побратимом лише із іншою назвою - католицьким ксьондзом, з яким був спільний єдиний Бог, єдиний син Божий Ісус Христос, єдине віровчення викладене в Біблії тощо.
На жаль козак "при крайне тугом мышлении" не тільки не бажав, а ніколи і не прагнув розібратися із суттю, як наслідок, "на ворога Христової православної віри він дивився, як на найбруднішу тварину, тому й були безжальними до них" - такої думки дотримувався академік Яворницький, але, повертаючись до дитячої теми, козаки були безжальними до будь-якої людини незалежно від віку, статі, національності, родоводу тощо.
Спірним виявилося і питання відношення козаків до війни.
За словами Дм. Яворницького "війна для козаків була так необхідна, як птаху крила, як рибі вода. Без неї козак - не козак. Козак зовсім не боявся, а любив війну". "Козаки не могли існувати без війни" і, посилаючись на вислів літописця, та саме якого?, ні імені?, ні прізвища?, ні джерела?, доповнював словами "козаку воювати, що солов'ю співати" (Яворницький. "Історія …". "Жовтень". №4. 1988 рік. Розділ 19, сторінка 88).
А чи дійсно це було так? Аналізуючи козацькі дії, легко встановити, що козаки легкою силою грабували та вбивали мирних людей навіть не несучи жодних втрат, бо: по-перше козак-грабіжник-вбивця нападав раптово, зненацька і, як наслідок, жертва не мала часу на підготовку до відсічі; по-друге, мирні мешканці займалися мирними справами: вирощували хліб, овочі, доглядали свійських тварин і не мали при собі "зброї до зубів", як не мали і відповідної підготовки.
Натомість козак в відношенні щодо вбивства людини мав досвід і всіляко його вдосконалював. Тож "воювати" він бажав із мирними людьми. Але Яворницький мав протилежні погляди і тому мені треба було віднайти нейтральне доказове джерело, щоби "знешкодити" помилкові тлумачення.
На це питання я віднайшов достовірну відповідь.
Дослідники козацького періоду В. Бєднов та В. Голубицький встановили: "частина козаків відмовлялася йти на війну, а ті козаки, які вже були на війні повставали проти старшини". (В. Бєднов "К истории бывших запорожских старшин и казаков". "Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии". Том Х, страница 226-227. В. Голубицький "Запорізька Січ", сторінка 390,406).
Отже наяву дві протилежні точки зору: Яворницького з однієї сторони та Бєднова і Голубицького з другої. Яка ж із них більш-менш прихильна до правди? На мій погляд більш реальною виглядає пояснення другої сторони. Доказ. Козак-лицар існував виключно на паразитуючий основі. Тому "майно" для паразитування він здобував силою у чесних мирних трудяг або ж шляхом "торгування шаблею", цебто на війні. Тож де було безпечніше і легше його здобути у мирних трудяг чи в озброєного до зубів ворога? Звичайно у мирного населення і тому на війну козак йшов "під конвоєм", під дією сторонньої сили, а не за покликанням душі чи патріотизму.
Останній чинник дослідив професор В.О. Ключевський. За його словами:
"Свої бойові послуги козаки пропонували за відповідну винагороду і імператору німецькому проти турків, і своєму польському урядові проти Москви та Криму, і Москві та Криму проти свого польського уряду. Навіть "вожді" у козаків були випадкові люди, зокрема поляк Кшиштоф Косинський, який зрадивши своїй Батьківщині і родоводу, причалив до Запоріжжя. В 1591 році загону козаків, які були на королівській службі, вчасно не виплатили винагороду і Косинський, як керівник цього загону, набрав запорожців і "всякого козацького сброду" розпочав громити і палити українські міста, селища, маєтки шляхти та панів, особливо багатих землевласників, зокрема князів Острожських. Але князь Острожський переміг його, взявши в полон, опісля вибачив його із запорізькими товаришами, взявши у нього присягу мирно сидіти за порогами. Але Косинський через 2 місяці підняв нове повстання, присягнувши на вірність вже московському царю, вихваляючись, що при допомозі турків і татар переверне вверх дном всю Україну, переріже всю тамтешню шляхту. Обложивши місто Черкаси, задумав вирізати всіх мешканців на чолі зі старостою князем Вишневецьким, який випросив йому помилування у князя Острожського і врешті-решт був вбитий в бою із цим старостою. Але його справу продовжили Лобода та Наливайко, які до 1595 р. грабували правобережну Україну".
Як бачимо козаку було все одно за кого та за яку країну воювати, аби тільки була винагорода, а про таке почуття, хоча би мізерного рівня, як патріотизм і говорити не приходиться.
Приклади. Козаки Дмитра Вишневецького служили Жигизмонту - -Августу ІІ, а в 1556р. взяли участь в поході московського війська на Крим, а скоро потому й просто-таки гетьман перейшов до служіння московському князю. Через 5 років в 1561 р. він знову в литовському підданстві, а в 1563 р. Вишневецький втручається в молдавські справи зі своїми козаками, але попадає в полон до турків і його страчують в Царгороді.
Лжедмитрій І дійсне імя якого Юрій Богданович Отрепєв, для загарбання влади в Московії сформував на теренах Польщі відповідну армію до складу, якої входило майже 70% запорізьких козаків. Історики С. Платонов і О. Скринніков вказували, що вони використовували цю можливість, щоб добре збагатитися. А практичні навики ведення козаками війн в Європі сприяли їх перемогам, які привели Отреп'єва прямо в Москву на престол в 1605 році.
У вересні 1683 року запорозькі козаки під проводом отамана Семена Палія приймали активну участь у затяжній австро-турецькій війні, в якій вони відіграли вирішальну роль в зняті облоги міста Відень. По закінченню війни козаки на горі Леопольдсберг збудували церкву, яка слугувала згадкою про їх участь в цій війні, в війні, яка ніякого відношення до України не мала і, як наслідок, цей факт в черговий раз красномовно вказує, що козаки про нашу країну ніколи не турбувалися, їх лише винагороди турбували.
З часом цей козак-полководець був засланий російським царем Петром І на каторгу до Сибіру. Але не надовго, бо такі "хамелеони" були потрібні вже на іншій війні так званій Північній. За пропозицією князя Довгорукого, Петро І видає указ на початку грудня 1708 року про повернення Семена Палія, бо той "легкомысленный имеет любовь и немалый кредит", а комендант Москви князь Гагарін отримав таке повідомлення: "о полковнике черкасском Палее паки подтверждаем вам, дабы оной, как наискорей был взят к Москве и оттоль прислан был сюда на почтових подводах, что весьма надобно".
Коли Семен Палій був присланий на Україну, Петро І дав йому волю набирати собі полк козаків, який вже слугував би росіянам. Всього мить назад цей "легкомысленный полковник казаков" був ворогом Московії, та кухоль горілки і кусень сала зробили все навпаки. Хіба це патріотизм?
Справи заходили так далеко, що з часом з'явилося братовбивство або ясніше кажучи - козаковбивство. Пішов козак на козака!
Красномовним доказом цього не патріотичного, а ганебного явища, є наступне історичне повідомлення (див. Данько, стор. 58):
- на полі Полтавської битви 27 червня 1709 року на боці Карла ХІІ було 25 тисяч козаків та 5 тисяч козаків на чолі із Мазепою, а на боці Петра І 20 тисяч козаків під проводом гетьмана Івана Скоропадського, який зрадивши своїх товаришів разом із ними перейшов на бік росіян.
Отже із 50000 солдат шведської армії козаків було 30000 або ж 60%, яким протидіяли брати-козаки в складі російської армії в кількості 20000 душ. Козак бив козака, а політики славили російську зброю.
Аматор-історик Петро Данько вказував (див. "Людські долі" стор. 56):
"Після Полтавського бою, який відбувався 27 червня 1709 року, колосальні жертви понесло козацтво. З болем у серці читаємо щоденники шведських воїнів-каролінців: "Страчували козаків після битви найжорстокіше. Навколо Полтави і по навколишньому степу на кожнім кроці траплялись їхні тіла в найжахливішому вигляді і стані: хтось бовтався на шибениці, інші живими були посаджені на кіл (агонія тривала більше доби), з відрубаними руками і ногами, але ще були живі, висіли на колесах. Багато козаків загинуло із шведською гвардією, прикриваючи відступ до Перевалочної, де генерал Левенгаупі не дав бій кінноті Меншикова, а капітулював і найпринизливішим для капітуляції був 5 пункт умов, за якими "запорожці та інші зрадники мали бути негайно видані його царській милості". Коли генерал, граф Адам Ладвиг Левенгаупі, мирно обідав у князя Меншикова на березі Дніпра, розпочалась страшна трагедія, росіяни буквально полювали на козаків, їх зганяли разом "як худобу, не тільки чоловіків, але й жінок з дітьми, які були в обозі і тут же забивали на смерть. Багато, ховаючись у плавнях, тонуло, але Скоропадського не закликали на обід".
Надаючи характеристику Полтавських подій, історик Данько мабуть помиляється, що нібито не тільки на чоловіків-козаків росіяни "полювали", а і на жінок та дітей, хоча останніх в козацькій республіці лицарів взагалі не існувало і, як наслідок, жертвами вони не могли бути.
Нам відомо, що жінок і дітей мали лише козаки-зимівники, яких на війну брали в виняткових випадках. Але припустимо, що якийсь прошарок зимівників був все-таки мобілізований на цю Полтавську битву. Та брати із собою жінок і дітей на війну на вірну погибель козак-зимівник не міг, бо, по-перше, це було рівнозначно безглуздю, по-друге в зимівнику було широко розвинуто господарство, яке вимагало щоденного ретельного уходу (корови, вівці, свійські птахи тощо) і тому, якщо козак-зимівник мобілізовувався на війну, то всі господарські обов'язки лягали на плечі жінок, і частково, по мірі можливого, на плечі дітей. Тож не могли бути в обозі козаків жінки і діти і не чіпляйте горе-історики "локшу на вуха" читачам та не розпалюйте чергову зневагу - пожежу між українцями і росіянами, національні коріння яких ідентичні.
Як бачимо на теренах України зустрілися дві ворогуючі сторони: шведи і росіяни, які в своїх рядах вміло використали козаків. Це явище учасники війни називали по-різному, надаючи йому позитивного чи негативного забарвлення. Але по своїй природі воно має характер зради. Тому зрадникам, як правило, не дуже довіряли і цю істину звичайно знав Петро І про що в історичних літописах записано так:
"От Белоклейки до Белоцерковки полмили, где сделаны мосты (Красногорывка) стоит подполковник с ним 300 солдат, да казаков 200 человек. От Белоцерковки вверх (Дзюбине) полмили по той же реке Пслу, где стоит господин Гетьман, стоит корпусом и господин генерал с двумя полками драгунскими и два полка солдатские. От того обозу вверх с полмили (Довгалывка) стоит казаков 30 человек и 2 драгуна на фарпосте для надзирания караулов над казаками".
"Надзирание над казаками" було просто необхідне, бо цей вояка міг витворити що завгодно.
Зі зрадником козаком І. Скоропадським і росіяни, і шведи поступили так, як він цього заслужив: "не закликали на обід". Він їм вже не був потрібний.
А чи були зрадники в самому внутрішньому козацькому гурту? Вивчення цього питання зайняло багато часу, бо моя рідна Батьківщина, отримавши незалежність, боготворила козацтво і гірку правду рідко де можна було почути.
В другій половині ХVІІ ст.. турецький султан Махмуд ІV вирішив розширити володіння своєї імперії за рахунок приєднання Запорізької Січі мирним шляхом. З цією метою він направив листа отаману Івану Сірко. Отримавши його, кошовий отаман разом із однодумцями від душі посміялися і в свою чергу дав на цей лист "шутливый ответ", який послужив сюжетом для написання І. Рєпіним широко відомої картини.
Коли Махмуд ІV отримав глузливу відповідь, то вирішив силою знищити Січ і восени 1674 року на кораблях із Стамбула в Крим направив 15000 відбірних столичних яничар, яким через зрадника-козака, якому була пообіцяна величезна нагорода та свобода. вдалося тихо перед Різдвом Христа таємним ходом зайти в Січ.
Описуючи ці події, автор дещо "скособочив" в викладенні правдивої інформації і приховав від нас частину істини, яка полягала в наступному:
Та п'яний козак цього не чув!
Саме такий перебіг подій вплинув на яничарів шоком - "стояли в недоумении и тихом молчании несколько минут". В ці хвилини в одному із куренів прокинувся козак Шевчик і, побачивши турок, прийняв відповідні міри, які врешті-решт привели до перемоги над відбірними яничарами. Із 15000 загинуло 13500 чоловік. Втрати козаків набагато менші: вбито 50, а поранено 80 чоловік.
В полон було взято 1500 турок, яких було викуплено.
Як козаки поступили із зрадником, запорізький літописець Самійло Величко не повідомив, а зберіг ці письмові події відомий дослідник козацтва Дмитро Яворницький. (А. Дехтяр. "Іл." 13.10.2007 рік).
Отже вималювалася ще одна чергова негативна і навіть огидна риса характеру козака - це зрада, яка притаманна "і низам і верхам". В її наявності ми вже пересвідчилися: представник лицарської верхівки Скоропадський, зрадивши товаришів, перейшов на бік росіян, а представник низів зробив теж саме, перейшовши на бік турків. Постає питання: чи не існує прямої залежності між самою суттю козацтва і таким огидним явищем, як зрада? Професор В. Ключевський на це питання конкретної відповіді нам не залишив, але саме він вказав напрямок: козак, маючи "крайне тугое мышление", здатний на усякі непередбачливі дії. Надалі, розкодовуючи цей напрямок, генерал - лейтенант Всеволод Коховський остаточно прийшов до наступного висновку: "відзначаю слабке місце запорізьких козаків, як воїнів: незгоди, ворожнечу і навіть зрадництво у випадку невдачі дій проти неприятеля". Цебто козаки дружні стосунки мали між собою лише під час переваги в силі над неприятелем, а коли відчували поразку, то між ними спалахувала ворожість, зрада, незгода тощо. ("Жовтень", № 4, 1988 рік, Яворницький. "Історія …", Розділ 20. стор. 96, друга колонка, другий абзац).
Закінчуючи полтавсько-козацьку тему слід зазначити, що саме цей обід наочно показав: лідери не ворогували, а після бою вони мирно на березі Дніпра обідали в той час, як "раби-козаки" добивали один одного. Нарешті які ж наслідки діяльності Івана Ілліча Скоропадського (1646 р. - 14.07.1722р.)? Згідно пояснення УРЕ (том Х сторінка 45, К.1984р.) після Полтавської битви "з 1709 року діяльність гетьманської адміністрації контролювалася царськими резидентами, а в 1722 році була створена спеціальна Малоросійська колегія". Все, чого йому вдалося досягнути!
"Під час Полтавського бою загинуло немало і козаків Скоропадського, але їхні тіла росіяни навіть не ховали" - згадував Петро Данько, бо вони їм вже не були потрібні, на жаль.
Отже козак вбивав козака, товариш товариша! Та іншого від одичавшої людини "при крайне тугом мышлении" очікувати неможливо. Якщо цей висновок професора Ключевського не помилковий, то він повинен "засвітитися" не тільки в відношеннях між козаками за межами своїх кордонів, а і в внутрішньому середовищі на побутовому рівні.
Перші ще не зовсім чіткі суперечки внутрішнього характеру зустрічаємо десь біля 1602 року, які вгамував Самійло Кішка. Надалі історики встановили цілий ряд повстань, зокрема наступні.
Повстання проти старшини почалося 1749 року: коло 3000 сіромах зібралися в день виборів на Січі, скинули старшину і обрали свою. Але незабаром воно було приборкане.
Після того на Запоріжжі заколоти не припинялися: року 1754-повстання в Калміюській паланці, 1758 - в Самарській, в 1759 - в Бугогардській, 1761 році - в Кодацькій паланці, в селі Каменському. (В. Голубицький. "Запорізька Січ". Стор. 355-356, 367-370,391).
Найбільше щодо сили і кількості учасників вибухнуло повстання на Різдво 1768 року в Січі, під час перевиборів старшини. Воно було пов'язане з Коліївщиною, участь в якій брало багато запорізької сіроми, тоді як старшина вживала всіх заходів для ліквідації повстання. 1768 року сіромахи примусили новообрану старшину, з Калнишевським на чолі, тікати, і два дні панувати в Січі, пограбувавши старшинські будинки і здобувши архів. Але прийшли російські війська з артилерією - і повстанці повтікали. Значну частину їх заарештували й судили. На суді виявилося, що повстанці мали певні плани: захопивши артилерію та гроші Війська, вони хотіли податися до Туреччини. Черговий доказ зради та відсутності патріотизму. (А. Скальковский. История Новой Сечи, т.IІ - В.О.Греков. Бунт сіроми на Запоріжжі 1768р. "Записки Іст.Філ. Від. ВУАН", т.ІХ 1925, стор. 210).
Заворушення не припинялися і після поразки 1768 року: вони перенеслися на паланки і вибухали в різних місцях Запоріжжя.
Особливо багато заворушень зв'язано з війною з Туреччиною.
На початку грудня 1769 року вибухло повстання в Корсунькому курені, яке кошова влада не могла приборкати кілька місяців, головні сили запорожців з Калнишевським були на війні. Заступник кошового, суддя Тимофіїв, скаржився Калнишевському у вересні 1770 року: "такая республіка, що нехай тільки Бог поможе, і тому правлення дуже тяжке". (А. Скальковский. История Новой Сечи, т.IІІ - Я. Новик Материалы для истории запорожских казаков, стор.71-72).
Частина козаків відмовлялася йти на війну, а ті козаки, що були на війні, повставали проти старшини. Року 1771 зчинився заколот проти полковника Порохні. Полковник Ковпак примушений був тікати з-під Кінбурна від своїх козаків. Повставали проти своєї старшини і запорозькі козаки Дунайської флотилії в 1771-1774 роках. В той же час на Запорожжі сірома грабувала старшинські зимівники. 1774 року вчинено замах на суддю Тимофієва. Того ж року революційні настрої настільки зміцніли, що боялися повторення повстання 1768 року. Запорозькі повстанці мали стосунки з повстанцями Пугачова, і після поразки пугачовського руху чимало учасників його тікало на Запоріжжя. Найбільші заворушення спалахнули в роках1774-1775; у Старій Самарі, де були й пугачовські агітатори. (Н. Полянська-Василенко. До історії повстання на Запоріжжі 1768р. "Науковий Збірник УВАН", т.І, стор. 95-96 - "Запоріжжя", т.І, стор. 116-117 - ЇЇ ж: П.І.Калнишевський. "Вісник ООЧСУ", 1954 її ж: "Заселення …", т. ІІ, стор. 130-132. Н. Полянська-Василенко. "Історія України" сторінки 132-133. Рубрика "Гетьманщина").
Таким чином у 1770-их роках Запоріжжя являло собою, величезне вогнище, де в різних частинах його загорялися вогні, але всі ці повстання не мали спільного проводу і тому терпіли поразки.
Отже зради і братовбивства набували масового характеру, а пияцтво … Як вказував дослідник козацтва Є. Ясенов (ПР. № 108 від 23.07.2004): "Пьянки с их участием поражали воображение европейских союзников".
Навіть частково не об'єктивний захисник козацтва Яворницький не зміг "затушувати" цього чергового ганебного явища:
"характерним недоліком запорізьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв, у пияцтві й гулянні вони намагалися перевершити один одного, і навряд чи знайдуться в усій Європі такі безтурботні голови, як козацькі. Нема у світі народу, котрий міг би зрівнятися в пияцтві з козаками: не встигнуть проспатися, як знову напиваються. (Боплан "Описание Украины". Страницы 5-7. "Жовтень". № 4. 1988 рік. Розділ 12. Сторінка103).
Горілка була для запорізьких козаків такою необхідною, що без неї вони не вирушали навіть у столицю у військових справах найбільшої ваги".
Отже алкоголізм і козак рідні близнюки, а це явище обов'язково людину призводило і на жаль на сей день призводить до тяжкої злочинної діяльності, тому козак не міг уникнути цього злочину і, як наслідок, "пропивши гроші, здобич, набравши всілякої всячини в борг, козаки вдавалися врешті й до інших способів, щоб продовжити свою забаву: козаки, що пропилися, зібравшись у кількості ста чи й більше, кидалися на майно внутрішніх шинкарів (нібито не по причині алкогольного психозу, а тому що "шинкарі, крамарі чи м'ясники ціни підносили надто на свої товари супроти норми". Та що це за норма і хто та як її встановлював академік правду від нас приховав) і все, що знаходили у них харчі, гроші, горілку, одяг - брали собі". (Мыщецкий С. "История". Страница 54.Яворницький розділ 13. стор. 107). Звідси додатковий висновок, що козаки займалися грабіжництвом не тільки за межами запорізької республіки, а навіть в "своїй рідній Січі", бо така його природа існування - паразитувати будь-де і за будь які кошти.
Зрештою академік був вимушений визнати загальний негативний облік козака: "темними сторонами характеру запорізьких козаків було те, що багато хто з них любив похвалитися своїми воєнними подвигами, любив напустити туману, шиконути перед чужими, похизуватися своїм одягом, збруєю та зброєю. Крім того запоріжці часто відзначалися легковажністю й непостійністю, хоча самі себе у містах завжди називали "вірним військом його королівської чи царської величності". Про них можна сказати: "гулящі, як хвиля, непостійні, як чутка". Ще більш відзначалися запоріжці своєю безтурботністю й лінощами (Боплан "Описание Украины". Страница 8. "Жовтень". Сторінка103).
Зрештою над козацькими головами розпочалися згущуватися темні хмари. Навесні 1709 р. Петро І скеровує з Києва в Запорізьку Січ при полки російського війська. Гетьман Скоропадський із 20 тисячами козаків зраджує Січ і переходить на службу до Петра І, ставши, як він про це писав 09.06.1709 р. в листі до царя, "вероподданным и найнижайшим рабом". Надалі події ровивалися за словами П. Данька так:
"У Січі на той час Кошовим лишився Петро Сорочинський. Він тільки-но повернувся з Криму, куди їздив кликати на поміч татар. Атаку москалі почали на човнах, але їм не поталанило, їх відбили. Тут, на лихо, запорожці побачили, що далеко в степу піднялась курява і до Січі іде якесь військо. Вони подумали, що це татари, котрих обіцяв прислати Хан, щоб допомогти їм, тому вийшли назустріч. Але то був компанійський полковник Гнат Галаган зі своїм полком та драгунами. Галаган після царського указу зрадив Мазепі утік до царя, де за це перебував у великій ласці. Він добре знав Січ, бо колись сам був запорожцем. За лицарство обрали його навіть кошовим. Отже і кошові були зрадниками. Тепер прислали цього зрадника допомогти Яковлєву.
Підїхавши до Січі, він гукав: "віддайте зброю і покоріться, вас усіх помилують". Запорожців було обмаль на Січі. Вони бачили, що війська було багато і повірили Галаганові. Але Яковлєв не помилував їх, а звелів визначних з них закувати у кайдани, а решту замордувати на місці. "Одним рубали головы, других вешали и мордовали так, как у поганстве за давних мучеников не было, рубали паромы, ставили на них шибеницы и вешали сечевиков, а потом пускали те паромы по Днепру за водою". На острах іншим, усі курені та будівлі на Січі були спалені і ближчі зимівники винищено упень, із порозриваних запорізьких могил викидали мертвих і рубали їм голови, розкопали могили навіть ченців.
Була рокидана і Сіркова могила. Москалі позабирали усе, що можна було: гармати, порох, борошно, пшоно, сіль. У церкві - царські врата, іконостас золотий, дзвони, хрести, євангеліє, свічки, ладан та віск.
Меншиков у радостях писав Петру І: "Живыми взято старшин и казаков 300 человек. Пушек также и амуниции взято в оном городе многое число, чем еще за скоростью живым взятых воров знатнейших велел я удержать, а о прочих по достойности казнить и под Сечею прежней указ исполнить також и все их места разорить дабы оное изменчивое гнездо искоренить". (П. Данько "Людські долі". Сторінка 53-54. м. Миргород).
Так вперше 19 травня 1709 року була відчутно сильно зруйнована Запорізька Січ. Та в 1734 році була відновлена, але в 1775 році козацьке гніздо було знесено беззворотньо. Катерина ІІ 3 серпня цього ж року видала маніфест в якому проголошувалося: "Мы восхотели через сие объявить во всей нашей империи … что Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков".
Використовуючи віршований вираз Т. Шевченка, козаки розбрелися по білому світу "мов мишенята". Ось деякі подальші шляхи їх мешкання
Частина запорозьких козаків із дозволу турецького султана оселилася в межах Османської імперії недалеко від гирла Дунаю. Історики не знають їх кількості, вказуючи такі цифри: від 5 до 10 тисяч чоловік.
14 січня 1788 року Катерина ІІ видала розпорядження про утворення двох нових козачих полків Бугського та Катеринославського, бо необхідно було перед наближаючою війною із Турцією підвищувати військову могутність. Тому в додаток були "приняты на службу пешие и конные казаки бывшего запорожского войска, прибывшего в армию князя Потемкина и затем оставшиеся в ней под названием Войска верных казаков черноморских".
В ході чергового російсько-турецького конфлікту чорноморці-козаки відзначилися під час оборони Кінбургської коси, штурмів Березані та Ізмаїлу.
Після успішного закінчення цієї війни постало гостре питання про місце розселення Чорноморців, бо землі в минулому Запорізького війська Катерина ІІ повністю вже роздала "своїм вельможам".
В 1792 році Кубанські простори, багаті на природні ресурси, були практично не заселені і більше походили на пустелі. Відвоювавши ці місця у османської імперії, вигнавши звідти ногайців, черкесів та козаків-некрасівців, уряд Російської імперії для вирішення питання захисту своїх кордонів переселив сюди козаків-чорноморців, що розпочалося під кінець літа 1792 року водними та сухопутними шляхами.
Перша партія переселенців на 51 човні та одній яхті на чолі військового полковника Сави Білого в кількості 3847 козаків підійшла до Тамані 25 (за старим стилем) серпня 1792 року. Гармати та боєприпаси було вивантажено в Фанагорійській кріпості. Частина човнів із козаками була відправлена в гирло ріки Кубань для захисту від можливих набігів ворога.
На початку вересня місяця 1792 року в дорогу вирушила головна частина Чорноморського війська із обозом на чолі із кошовим отаманом Захарієм Чепігою, а менша частина на чолі із військовим суддею Антоном Головатим із кінними та пішими полками залишилися в районі річки Буг на місці, щоби на початку весни 1793 року провести на нові місця помешкання.
11 листопада 1792 року головна частина козаків-чорноморців досягла місця свого майбутнього "отечества".
За два роки (1793-1794) козаки утворили 40 поселень, які отримали назву куренів Запорізької Січі. До існуючих в коші 38 куренів додалися Катериненський, який потім став столицею із містом Катеринодар (сучасний Краснодар) та Бережанський, а вся територія площею в 30 тисяч квадратних кілометрів отримала назву Чорноморія.
Цей історичний наочний документ, як найкраще розкодовує історію козаків:
" жодної жінки гурт козаків не мав;
" не носили вони виблискуючих золотом мундирів.
Але на цій великій площі розмістилося всього лише 25 000 холостяків - козаків, цебто один козак на квадратний кілометр, бо сюди переселятися бажаючих було мало тому, що "не мирні горці" постійно турбували нових переселенців. Знову уряду Катерини ІІ необхідно було вирішувати це відносно складне політичне питання, із яким імператриця знову успішно впоралася "упразднила реестровое украинское казачество" і їх більшість, не бажаючи стати кріпаками, вирушили в Чорноморію. Окрім того, як зазначили історики "страстная к любовным приключениям российская императрица", вирішила одружити козаків - холостяків і саме таким чином вона вирішила одночасно два питання: перше козак став вже не істинним козаком і вже на його була окрім державної ще і сімейна управа, а вдруге - пустинні місця додатково "оживалися".
Для цього із Чернігівської та Полтавської губерній було відправлено декілька тисяч незаміжніх дівчат та жінок.
Як наслідок, ці прості рішення уряду дозволили Росії надійно закрити кордон від нападу черкесів. Окрім того козаки, які поверталися із турецьких володінь, також відправлялися на Кубань, а вже коли уряд в три прийоми - 1808,1820 та 1848 роки - сюди переселив ще 100 тисяч душ обох статей із українських губерній, то кордони стали надійно захищені від будь-якого посягання.
В цей вже спокійний край після розформування Азовського козачого війська (сучасне селище Володарськ) більша його частина також була переселена з сім'ями на Кубань, додатково збільшивши українське поселення.
Таким чином Кубань можна вважати рідною сестрою України (-"Іл.". 1. ХІІ. 2007р. стор. 6).
Деякі козаки знайшли своє нове місце в Сербії, Болгарії, в "ворожій" Турції тощо.
До речі, після занепаду Запорізької Січі історія на новопідкорених землях почалася писатися заново в угоду Російській імперії, а все, що відбувалося до 1775 року, сильно затушоване і навіть на початок ХХІ століття вчений світ сперечається в різних козацьких питаннях, зокрема про дати заснування, як козацтва, так і населених пунктів, які знаходилися в той період на землях цього самостійного урядування в складі Росії.
Я не досліджував, яким засобом, хто і коли ліквідував козацтво в татарському ханстві, на Уралі, Дону, Далекому Сході тощо, і цим діям чи бездіяльності є логічне пояснення. Основну, особливу увагу я приділив дослідженню козацтва Запорізької Січі, як такому гурту, котрий тісно пов'язаний із історією мого рідного села Потоки.
Сучасні урядовці України докладають деякі зусилля щодо його відновлення, але це дійство не має під собою коріння, бо смерть не поновлює життя.
Славнозвісний астролог Павло Глоба про це явище говорив так: "жалким зрелищем выглядят сейчас эти ряженные казаки …" і додав: "… будет долгий и мучительный путь прозрения". ("Азовмаш". М. 17 березня 2007 року. По матеріалам "Новые известия").
За станом на 2003 рік, як вказував вересневий випуск газети "Урядовий Кур'єр", на Україні зареєстровано понад 24 нових українських козаків.
Але повторюю це не козаки. А хто? Це звичайні військовослужбовці певного роду військ чи навіть міліціонери, які приклеїли собі лише ярлик козака. Вони мають житло, стабільну зарплатню, сімї, навіть деяке господарство, носять звичайнісіньке військове обмундирування із відповідними "знаками различия", наділені відповідними статутами та озброєннями тощо. І цих, виблискуючих золотом службовців, нові українці назвали козаками. Але цей висновок помилковий і на це наочно вказує картина Рєпіна "Запорізькі козаки пишуть листа турецькому султану" на якій до речі "роль" писаря виконував відомий історик Яворницький. Жоден із дійових козацьких осіб цієї картини не носив подібних до сучасних "генералів-козаків" золотом вишитих мундирів. Мій читач! Поглянь будь ласка на цю картину. Це - козаки!
На початку дослідження козацької епохи під впливом пропагандитських інформацій в мене складалося жалібно-позитивне враження про козаків, але під кінець на основі науково-історичних досліджень, доказів живих свідків, вивчення "різнополюсних" історичних матеріалів тощо я прийшов до протилежного висновку і перше враження розвіялося нібито тютюновий дим.
Аналогом козацтва був так названий гайдамацький рух, а учасники цього руху носили назву гайдамаки. Походження цього слова не мало одностайного пояснення. На погляд Брокгауза - Єфрона в основі слова "гайдамак" лежить арабський корінь: "гада" - смущать, безпокоить и перешедший въ турецкій язык в формъ междометия "гайдо" - прочь, пошелъ и неопредълъннаго наклонения "гайдемакъ" - гнать".
Натомість українські енциклопедисти про арабське походження цього слова взагалі не згадували і на їх погляд "українське слово "гайдамака", як сербське "хаідук", болгарське "хайдутин" і румунське "haiduc" походить від турецько-османського "haydamak" - розбійник. (УРЕ, том 2, сторінка 440, перша колонка). Надалі вони козака та гайдамаку об'єднали і записано так: "імя Мазай не пов'язане із певною особою, воно являється кличкою козака, а з 18 століття - гайдамаки". (УРЕ, том 4, сторінка 391, 3 колонка. К. 1980 рік).
Вперше про гайдамаків історія згадувала: "в акте 1717 года, в применении к разбойничьим шайкам, опустошавшим Киевское и Брацлавское воеводства".
Отже на самому початку гайдамаки, як і козаки, були виключно розбійниками. Але з часом до складу поняття гайдамаків входило уявлення "о протесте против данного социального и политического строя".
В складі гайдамаків діяли місцеві селяни, мешканці лівобережної Малоросії, міщани, розкольники, молдавани, російські солдати, донські козаки, навіть калмики і насамперед польські збіднілі шляхтичі. Вдивляючись в перелік особового складу гайдамаків, не важко примітити, що національно-політичний склад аж ніяк не був однорідним, внаслідок чого ідейної згуртованості на початку свого зародження вони не мали. Це дійсно була шайка розбійників, яка здебільшого формувалася на лівому березі Дніпра, в південних степах і із наступом весни гайдамаки один за одним вдиралися в межі Речі Посполитої, грабуючи і вбиваючи панів. В більшості випадків гайдамацькі розбійники відсічі не отримували, бо "коронное войско было очень слабо, едва достигая 1000 человек", а "частная милиция … так называемых "надворных казаков" була виключно із селян і розділяла всі прагнення селянської маси. Надалі склад гайдамаків ставав однорідним і більш зорганізованим, але досягти рівня запорізьких козаків вони не змогли. Тому їх повстання успіхів майже не мали.
Наприклад в 1768 році російський генерал Кречетников відправив до керівника повстання Желєзняка свого офіцера, котрий один зумів захопити самого Желєзняка, сотника Гонту і багатьох інших. Гонта був переданий полякам із якого була здерта шкіра і потім четвертували, Желєзняка було відправлено до Сибіру, а над іншими гайдамаками польський уряд вчинив суд, жорстокість якого ввійшла "в пословицу у малоруського народа". Тож про який там визвольний потенціал гадамаків можна вести мову, коли один росіянин зміг полонити гайдамацьку "армію на чолі із найвищими командирами".
Після поразки в 1768 році гайдамацький рух значно ослабів, а із приєднанням правобережної Малоросії до Росії гайдамацтво повністю зникло. (Енциклопедичний словник. Брокгауз - Єфрон. Том.VІІ, С-П, 1892 рік, стор.872-873).
Отже гайдамаки проіснували десь біля 50 літ так і не досягши хоча би незначної політичної вершини. Опісля різні політичні течії використовували їх на свій розсуд в залежності від необхідності. Так автори укренциклопедії вказували, що "в оценке гайдамацкого движения велась идейная борьба между реакционными и прогрессивными силами" (УРЕ. Том 2, стор.440). На мій погляд, якщо на Україні вихваляли гайдамаків, як наприклад Т. Шевченко, то це були прогресивні сили, а якщо ганьбили, то це вже навпаки реакційні сили.
В зв'язку з тим, що село Потоки було засновано в травні 1788 року, а гайдамаки після ослаблення 1768 року зникли, то цей рух в наших краях взагалі не мав місця і тому про нього лише часткова згадка, яка пов'язана із діяльністю козаків.
В моїй пам'яті залишилася така згадка: наш сусід Сава Гордійович Філіп людину, котра вела себе непристойно, хуліганила тощо називав "гайдамака" і цим самим давав навколишнім односельцям зрозуміти, що це був "нездоровий розбійницький рух".