ПРІЗВИЩЕ ТА РОДОВІД БАЛЬ

Прізвище походить від німецького слова "Ball", яке перекладається буквально "м'яч, куля, кулька" ("НРС", сторінка 114. М. 1965 р.), що беззаперечно вказує на німецьке походження цього родоводу. Прізвище на протязі еволюційного періоду не зазнало ніяких змін і в звичайному німецькому вигляді дійшло до наших днів.

Встановити ім'я та прізвище її матері (моєї прапрабабусі) мені не вдалося, тому стверджувати, що прабабуся Ганна була чистокровною німкенею, я не маю права. Одночасно, не знаючи жіночої лінії і прадідуся Микити, не можу стовідсотково віднести його національне походження виключно до німецького.

Я вище вже зазначав, що роки народження наших пращурів невідомі, тому вказані на рівні "приблизно", що я встановив за таким розрахунками.

Фактичних років їх появи на білий світ вже ніхто не повідомить, бо живих свідків немає, а письмових повідомлень ніхто не залишив. Тому за основу беру відомі дані про смерть, народження, весілля тощо, які приблизно зможуть щось прояснити.

Для розрахунку найперше необхідно встановити середній вік життя.

Таким чином, середній вік життя становив приблизно 75 років

В нашому родоводі одним із найстаріших відомих пращурів був наш рідний прапрадідусь Баль Мусій могила якого і зараз не загублена, де читаємо на хресті наступні слова:

На знімку пам'ятний знак-хрест на могилі прапрадідуся Мусія Баль.

Від дати смерті відраховуємо середню тривалість життя в нашім роду і встановлюємо приблизну дату його народження:

1907-75 = 1832 рік.

Народився прапрадідусь Мусій в селі Потоки, де прожив все своє свідоме життя, а після відходу в небуття навіки залишився в цій місцевості. Він мав дочку Ганну Мусіївну Баль - це наша рідна прабабуся. Реальних даних про дату її народження я не віднайшов. Тому цю дату встановлюю наступним розрахунком.

Приблизно в 1880 році вона народила сина Івана Микитовича, який за невстановленим чинником був першою дитиною. Термін для досягнення повноліття беру 20 років, із яких 1 рік відношу на вагітність, а 19 років на зростання. Тоді рік народження Ганни Мусіївної приблизно буде 1860.

В цей рік її батько мав вік 1860 - 1832 = 28 років, що відносно реально.

Згідно архівних матеріалів кафедри "Всесвітня історія" університету м.Дніпропетровськ в регіоні розміщення нашого села згадувалися такі особи із прізвищем Баль:

Андрій 1804 р. народження;

Адам (Hans) 1809 р. народження;

Георгій (Georg) 1815 р. народження;

Конрад (Konrad) 1809 р. народження.

Чи мали ці особи якесь відношення до наших пращурів Баль, мені встановити не вдалося. Подаю лише, як історичний факт, котрий ще необхідно розкодувати настирливим нащадкам.

Відомо, що Мусій Баль мав онука Порфирія, який був двоюрідним братом нашому дідусеві Миколі Микитовичу, але мали різні прізвища, бо їх назва передається від пращурів нащадкам, як правило, батьківського походження. На цій основі я прийшов до однозначного висновку - окрім дочки Ганни, наш прапрадідусь Мусій мав ще і сина, ім'я якого мені встановити не судилося, останній в свою чергу мав дітей, зокрема вищезгаданого сина Порфирія. Він мешкав в своєму будинку, який розташовувався поруч із батьківським. Саме над цим чоловіком і його родиною з часом запалало трагічне вогнище, породжене комуністичним режимом. Одного дня до Порфирія Баля десь із меж Київа приїхав рідний брат, ім'я якого нащадкам не відомо, і порадив: розпродай все майно та тікай звідси, поки не нагрянула біда. Але Порфирій до цього попередження не дослухався, мотивуючи тим, що ніхто не має права заволодіти його чесно нажитою власністю. Ця інформація миттєво розлетілася серед навколишніх мешканців і якщо Порфирій не зреагував, то деякі використали тривожне попередження. Одним із них був мешканець Заскаль, прізвище якого має іноземне походження і співзвучне із прізвищем відомого французького вченого Паскаль. В наших місцевостях до цього іноземного прізвища додали своє "ко" і воно трансформувалося в "Заскалько". Я вже вказував, що подібні метаморфози відбувалися і з іншими прізвищами (Кагал - Кагалов, Манко - Манько, Шлик - Шликов, Волков - Вовковий тощо).

Багата оселя цього землевласника розташовувалася на північній стороні сучасного, до речі повністю вимершого за станом на 2007 рік, села Людмилівка на початку балки, званої моїми односельцями капиносівською, яка тяглася звідти аж до початку села Потоки.

Тому француз Заскаль, на відміну від німця Баль, вірно зорієнтувався відносно тривожного попередження, все своє майно швидко продав і вчасно зник всією своєю родиною в район міста Дніпродзержинск. Ці дії зберегли його від нищівної руйнації за назвою розкуркулювання на відміну від подібних землевласників, зокрема Мороз (село Вільне), Білай (село Потоки), Більмістер (село Людмиловка), Баль (село Потоки), Онішко (село Потоки), Донченко (село Скелеватка), Більмістер (район сучасного, також вимираючого, села Надія) та багато інших.

Про долю Порфирія свідчила моя рідна тітка Палашка, за станом на 18 січня 1998 року, так: "Порфирій Баль мав великі та густі брови. Був одружений і мав багато дітей: Павло, Григорій, Михайло, Олексій, Марія, Федоря, Тетяна, Горпина і Галина. Як звали дружину не пам'ятаю. Жили вони не бідно, але наймитів не було і вони самі обробляли землю. Радянська влада Порфирія заарештувала, розкуркулила і де він загинув - невідомо. Тато Микола Левкович казав, що його влада знищила ні за що".

Свідчення тітки Палашки доповнила Білай Зоя Кіндратовна від 12 серпня 2004 року: "Ця родина була над усе працелюбна. Всі без винятку від ранку і до пізнього вечора метушилися в господарських справах. Я пам'ятаю Галину Порфирівну, котра з перших років дитинства пасла на полі свиней босоніж. Холод, сирість, дощі, перші сніжинки, пронизуючі вітри і тумани негативно вплинули на стан здоров'я цієї дівчинки і, не досягши 10-річного віку, вона отримала тазобедрену хворобу, залишившись на віки калікою. То якими ж треба було бути нелюдами, щоби підняти каральний меч на цих трудяг! Нова віра затуманила людям свідомість, і вони не відали, що творили. Здавалося, що карателі втратили розум, бо їх дії носили понад жахливий характер. Суспільство було деморалізовано".

Але місцеві комуністи і активісти виконували і перевиконували "планові" вказівки по виявленню ворогів радянської влади і нещадно карали безвинних односельців. Це горе не обійшло стороною сім'ю Порфирія.

В 1930 році до його садиби вдерлася чисельна каральна експедиція. Виконавці заарештували господаря оселі Порфирія при криках і сльозах дітей, потім його дружину. Ці безпідставні дії викликали у дорослих синів протидію. Григорій, Михайло, Олексій і особливо Павло повстали проти насильства, але сили були нерівні. Озброєні і професійно підготовлені карателі відносно легко подолали опір членів сім'ї, і після батька та матері черга арештів підійшла до дітей. Страшно уявити картину насильства, яка розгорталася на подвір'ї Балів. Врешті-решт, після поголовного арешту, карателі покинули хату Баля Порфирія, забравши до тюрми всіх її мешканців, окрім тяжко хворої розбитої паралічем матері-бабусі, ім'я якої нащадки на жаль точно не знають, здається звали Ганною.

Я вже вказував, що в селі Потоки на початку ХХ ст.. було 98 дворів-садиб із населенням 590 душ, які володіли землею загальною площею 982 десятини або ж в середньому на одну душу 1,664 десятини. Сім'я Порфирія складалася із господаря, дружини, хворої паралізованої матері і 9 дітей. Всього - 12 осіб, які повинні були володіти землею в розмірі: 12 х 1,664 = 19,968 десятин, що відповідало середній нормі мешканців села. Та постраждали ж не всі селяни, а лише вибрані, зокрема, родина Порфирія лише тому, що мала німецьке походження.

Внучка Галина Порфирівна розповіла історію пов'язану із життям її бабусі. "Одного разу, повертаючись із гостей, на бабусю напали вовки. Пішов дощ, грунт перетворився в суцільне місиво і рухатися було тяжко. Вовки весь час атакували бабусю, особливо коли вона знесилена падала в грязюку, але бажання жити її не покидало і, піднявшись, вона знову і знову долала метри шляху. Напад здійснився вдень, і вовки не наважувалися розправитися зі своєю жертвою, чекаючи темряви.

Але чомусь вовки почали метушитися і коло атаки збільшилося, надавши можливість бабусі більш-менш рішучіше рухатися. Виявилося, що ці звірі відчули наближення фаетона. Це його колокольчики надали їм відповідну інформацію. Лише бабуся цього не знала і відчула появу цього транспортного засобу, коли він був вже майже поруч із нею. В цьому фаетоні їхав князь із сусіднього села Олександровка на прізвище Манвелов. На підлозі розстелені килими, вікна, двері і покрівля надійно захищали пасажирів, в даному випадку одного лише князя, від зовнішніх опадів.

За наказом князя кучер різко зупинив коней, які відчуваючи загрозливі погляди вовків хрипіли, рвали поводки, намагаючись позбутися непроханої зустрічі. Оцінивши обставини, князь допоміг бабусі піднятися в приміщення фаетона, яка вся мокра і в грязюці не знала куди себе подіти. Господар цю розгубленість побачив і швидко та водночас чемно її вгамував,.

Бабуся безсило впала на підлогу із килимів і кучер дав волю коням, які зі швидкістю блискавки зірвалися із місця подій, але вовки відчуваючи втрату здобичі, стрімко розпочали погоню за фаетоном і коли їм не вдалося досягти мети зупинилися, розпочавши вити.

Князь звернув зі свого наміченого шляху і завіз бабусю безпосередньо до рідної оселі.

Після цих подій вона розпочала хворіти і насамкінець розбив її параліч, прикувавши нерухомо до ліжка".

Розшматувавши на окремі куски цю сім'ю, доля розкидала їх по теренах держави.

Достовірно відомо, що Галина Порфирівна Баль якимсь чином попала аж в місто Маріуполь. Я пам'ятаю, коли вже мешкав в цьому місті, то вона розпитувала про місця, де вона жила в той буремний час. Працювала вона маляром-штукатуром. Із Маріуполя повернулася до міста Дніпродзержинська, а потім і в село Потоки.

Галина Порфирівна Баль дожила в рідній хаті свій вік. Нашому батьковіу, як і всі діти Порфирія, вона доводилася троюрідною сестрою. Балівська хата за станом на 2008 рік зруйнована сучасниками, а кришу із заліза здали на металобрухт. Колодязь, що його викопали пращури Баль на сьогодні приємну, чисту воду вже не дарує, бо на початку ХХІ століття нові українці познущалися над ним - солярку наливали, сміття кидали і врешті-решт взимку 2006 року він перестав існувати.

Про долю інших дітей широкої інформації майже немає.

Я встановив, що Онішко Горпина Порфирівна, дівоче прізвище Баль, через похилий вік (народилася в 1892 році) проживала разом із сестрою Галиною 1908 р.н., яка її доглядала до смерті. Горпина була замужем за Онішко, але встановити його родове походження мені не вдалося. Мала трьох синів, які не досягли повноліття і, за свідченнями брата Миколи від 30 червня 2006 року, це горе сталося по причині нищівного розкуркулення родини Онішко. Самого господаря на початку 30-х років ХХ століття спецкомісія в складі Касіка Ведькало, Зої та Івана Ткаченко, нашого дідуся Миколи Львовича та інших заарештувала із засланням на каторгу. Мати Горпина Порфирівна із трьома малолітніми синами була викинута на вулицю. В рідну хату її також члени комісії не пустили, бо і там вони вчинили погром над родиною Порфирія Баль. Осінній холод та голод знесилили дитячий організм двох синів, і вони в 1933 році передчасно померли. Син Олексій в 1936 році був вражений стовбняком і в тяжких муках помер. Над обездоленою жінкою змилостилася сім'я Прядко, які віддали Горпині конюшню (це приміщення опустіло тому, що комуністи у Прядко конфіскували всі свійські тварини). Було прорублене вікно на східну сторону, складена примітивна пічка і, завдячуючи цим заходам, вона вижила. Мабуть, по цій причині Горпина Порфирівна була зажурливою жінкою, а до своїх катів ніколи не віталася. В зв'язку із отриманням додаткової інформації стосовно походження її чоловіка, отриманої від Миколи Малика 23.01.2009 року, ми прийшли до версії, що Горпина була замужем за Олексієм Онішко (приблизно 1888-1892 р.н.). Він був поранений на війні, опісля лікувався в госпіталі м. Катеринослава, де в 1918 році помер. Можливо, дружина Горпина, яка кохала чоловіка, назвала одного із синів іменем батька Олексій. Випадок не поодинокий. Наприклад у двоюрідного дідуся Івана Микитовича зустрічаємо Івана Івановича, у дідуся Миколи (лінія мами) Льва Львовича.

На знімку : 1-й ряд сидять - Ганна Порфирівна та Горпина Порфирівна;

2-й ряд стоять - їх рідні племінниці Раїса (ліворуч) та Інна (праворуч).

Донька Тетяна мешкала в сусідньому селі Марівка, але останні дні свого земного життя провела в рідній хаті під наглядом сестри Галини.

Дочка Марія оселилася в місті Дніпродзержинськ, де вийшла заміж за Колесника. Мала дочку Інну Колесник. Відомо, що Марія Порфирівна Баль народилася 10 грудня 1903 року в селі Потоки, де отримала в початковому училищі освіту. Подальша доля її склалась не зовсім вдало, а репресивні дії завдали ще більших труднощів. Тому лише в 36-річному віці відчула радість материнства, народивши дочку Інну. Померла 16 квітня 1976 року і нащадки її поховали в рідному селі.

Дочка Федоря також прижилася в цьому місті десь на "сировцях", вийшовши заміж за Івана Касяна із села Ханське (Веселе). Мала дітей, але я їх не знаю.

Син Григорій Порфирович народився в 1905 році. Був одружений на місцевій дівчині Анастасії Касяновній Гаража (27.04.1904 - 4.05.2008р.). Після одруження батьки молодятам збудували окрему хату, гарну в архітектурному плані в районі Козацької могили, де була орна земля, розмір якої їх нащадок Раїса Григорівна не знала.

Рівень освіти Григорія не відомий, але за словами дочки Раїси в листі від 14.02.2008 року "був грамотним і ця грамотність дозволила йому влаштуватися на роботу на державне підприємство, де досяг керівної посади.

Батько в 1939 році був на відпочинку в районі міста Новомосковськ, де він нібито втопився, але цю версію я не визнаю і вважаю, що батька вбили, а потім, замітаючи сліди, вкинули в воду. Він працював на заводі і йому запропонували якусь посаду керівника, але завидники цього не сприйняли, як це так, син куркуля - і начальник. Тому вони його знищили, на це вказував факт розбитої голови. Але в той каламутний період ніхто слідства не провів і смерть батька була віднесена до побутового рівня. У зв'язку з цим трагічним випадком мама повернулася в село Потоки і поневірялась із двома неповнолітніми дітьми, де дозволяли обставини, а коли після війни родина Гаражів покинула свою рідну хату, виїхавши до міста, то мама нарешті віднайшла більш-менш спокійне місце проживання".

Батьки на самому початковому періоді сімейного життя мали сина Колю та дочку Лушу (Лукерію), які на жаль померли немовлятами. В 1930 році народився син Олександр, котрий пов'язав свою трудову діяльність із залізничним транспортом, працюючи машиністом на маневровому паровозі серії 9-П на Дніпропетровському коксохімічному заводі, а після переводу на тепловозну тягу перепрофілювався на машиніста тепловоза.

Та за його словами на паровозі працювалося краще, спокійніше, а тепловоз своїм дизельним двигуном сильно "гарчав та трусив". Прожив чуточку більше 70 років. Мав двох синів, двох онуків і одну онуку. Так що продовжувати прізвище Баль є кому. В листопаді 2007 року померла його дружина Маша.

В 1937 році в селі Потоки народилася дочка Раїса. По закінченні 7 класів поїхала до рідної тітки Марії до міста Дніпродзержинськ, де за рекомендацією тітки поступила в медичне училище. Після закінчення отримала гарантоване місце роботи в Покровському районі, де пропрацювала 44 роки фельдшером-акушером. Там вийшла заміж, народила двох дочок:

1) Таня. За фахом філолог, тому її місце роботи пов'язане було зі школою. Мешкала в м.Пологи Запорізької області, де мала свою сім'ю - двох дочок. Старша працювала терапевтом-кардіологом, а менша за станом на грудень 2007 року навчалася в м. Донецьк на факультеті журналістики;

2) Людмила. По закінченню медінституту вийшла заміж за хлопця із Черкаської області, якому забажалося повернутися в своє рідне село.

В 1987 році помер чоловік Раїси. Залишившись самотньою, вирішила до себе забрати рідну тітку Гальку, з якою разом прожили три роки. Надалі тітці захотілось померти в рідному селі, і тому зі сльозами на очах вона повернулася назад в село Потоки, де в 1992 році таки померла. Мабуть тітка Галька дійсно відчувала свою неминучу смерть і вчасно повернулася на батьківську рідну землю.

Раїса мала травму хребта, тричі ламала руки і, як наслідок, була прооперована, ходила згорбленою. По цій причині жити самій стало важко і дочка Люда забрала Раїсу до себе в село Коробівка, де купили їй окрему хатку. За станом на лютий 2008 року вона жила там.

Як розповідала Раїса, "мого рідного дідуся Порфирія Баль радянсько-комуністичний режим на початку запроторив в тюрму, яка знаходилася в м. Кривий Ріг. Всіх його дітей каральний меч розкидав по білому світу, а в рідній хаті самотньо була покинута на знущання-виживання паралізована прабабуся Ганна. Тому виїхати в м. Кривий Ріг до дідуся Порфирія і дізнатися про його долю було нікому. Як наслідок ніхто не знав де і як закінчилося розшматоване комуністами його життя, як невідомо і місце його поховання".

Родовід Гаража мав також німецьке походження, що підтверджую документально. На сторінці 330 німецько-російського словника від 1965 р. видавництво "Радянська енциклопедія" вказано так:

Garage (Femininum, жіночій рід) - гараж. Це корінне німецьке слово перекочувало в повному обсязі в українську мову лише змінивши рід із жіночого на чоловічий і означає приміщення для зберігання автомобілів.

Мені пощастило віднайти фотографію одного із нащадків цього родоводу - Гараж Федора. Її зберігала моя двоюрідна сестра по батьківській лінії Раїса Андріївна Манко (Грек). 7 жовтня 2007 року вона віддала фотографію мені для внесення до історії нашого родоводу.

На знімку сидять : Федір Касянович Гаража, Марія Порфирівна Баль; стоять: Наталія Миколаївна Манко, Галина Порфирівна Баль.

Дата фотографування не відома, але точно відомо, що фото було зроблено до початку розкуркулення родин Баль, Гаража та Манко і рідні сестри Галина та Марія Порфирівні ще були разом. Каральна експедиція їх розкидали по білому світу і зустрілися вони в рідній хаті лише на старість своїх літ.

18. uhelyz 2007 року нащадок родоводу Баль Раїса Григорівна про долю Федора Кас'яновича Гаражі згадувала так: "дружину звали Оленою. Вони мали сина Євгенія і дочку Наталію. Під час війни Федір працював в управлінні окупаційної влади і за цю роботу радянською владою був покараний. Після відбуття покарання повернувся до міста Дніпродзержинськ, де дожив свій вік і тут же похований. Додам, що мені відомо: тітка Марія Порфирівна була замужем за парубком із села Марівка Афанасієм Колесником, який загинув на війні. Виховала єдину дочку Інну 1939 р.н., яка, нажаль, ранувато померла. Вона сім'ї не мала і тому, коли захворіла, то моя дочка забрала її в 2004 році із міста Електросталь до себе, а в 2005 році від тяжкої хвороби вона померла і похована на Черкащині.

Тітка Галька в родині Баль була найвродливішою жінкою і мала могутню пам'ять, але скористатися нею ми нащадки в свій час не зуміли і тому більшість історії балівського родоводу ми не знаємо. Отож, Шура, надія тільки на тебе, а моя дочка просила, щоб ти один екземпляр книги надав їй".

Цей фотознімок надав таку згадку: на правій стороні біля передпліччя у Федора Касяновича Гаражі видніється медаль чи орден в вигляді хреста. Подібної відзнаки в радянські часи не існувало і тому вона пов'язана із царським дореволюційним періодом, але за які заслуги був удостоєний цієї нагороди Федір Гаража - не відомо.

Отже, Григорій Баль і Анастасія Гаража одружившись, продовжили існування німців в нашому селі, можливо, навіть, в чистокровному вигляді. Припущення пов'язую з тою причиною, що я не знав походження пращурів жіночої статі.

Але всі мешканці села Потоки, маючи різне національне походження і навіть не відаючи про це, виховані Україною. З часом втратили кровне походження, мову, звичаї, ритуали тощо і зрештою повністю українізувалися, і в документах національність значиться "українець, українка".

Дві хати Порфирія Баль, які були покриті одна черепицею виробництва фірми Дінгауер із села Покровка (Милорадовиче), друга залізом, після розкуркулення радянська влада перетворила на конюшні, де утримувалися коні та воли колгоспу "Червоний Жовтень".

За свідченнями очевидців - брата Миколи, тітки Палашки, інших, з поверненням дітей Порфирія до рідних місць вони деякий час навіть жили разом із цими тваринами, аж поки влада не збудувала окрему відносно велику загальну колгоспівську конюшню.

Ці житлові будинки зафіксувалися в моїй дитячий пам'яті навіки.

Коли в листопаді 1943 року радянські війська визволили наше село від іноземного загарбника, то одну із хат, покриту черепицею, влада безкоштовно передала "вільношатаючій" із нашими військами Тетяні Закусовій, котра в ті буремні роки народила позашлюбних дочку і сина, доля яких виявилася занадто складною та тяжкою.

Про долю матері Порфирія, котра під час репресивних каральних операцій була паралізована і повністю позбавлена можливості рухатися, відомостей не мав. Хто і як її доглянув до дня смерті, де похована все залишилося невідомим. Лише маю одну версію: в цей час в селі Потоки із родичів балівської гілки мешкав лише двоюрідний брат Порфирія Іван Микитович - рідний племінник цієї обездоленої жінки. Можливо його сім'я доглядала її, але це моє особисте припущення.

Цю версію підтверджую наступним доказом.

14 лютого 2008 року нащадок родоводу Баль Раїса Григорівна, надаючи спогади про свій рід, згадувала в листі саме Івана Микитовича як близького родича Балів. Ні про кого іншого вона не згадувала і цей факт вказував, що в її дитячі роки Іван Микитович із вдячністю, мабуть, згадувався матір'ю чи тітками і дитяча пам'ять ці згадки ухопила навіки. Тому версія про догляд Іваном Микитовичем за паралізованою дружиною Порфирія Ганною Баль досить реальна.

Окремо викладу історичні спогади про долю сина Порфирія - Павла Порфирійовича Баль.

Народився він в 1900 році в селі Потоки, де отримав чотирирічну освіту. Дружина Харитина Федоровна 1901 р.н. Це подружжя мало лише одну дочку Любов Павлівну 1930 р.н., але чому так пізно в цій родині народилася ця дитина та чому лише єдина, пояснення не мав.

Батько Порфирій збудував Павлові гарну хату, яка була розташована в районі Катерининого плеса біля садиб мешканців Онішко та Кравця.

Доля цієї людини була понівечена тодішньою радянською владою. В 1930 році комуністичний режим заарештував Павла за статтею 54-10 КК УРСР і позбавив волі на три роки. Я вище вказував, що в цей рік комуністичний режим проводив величезної нищівної сили репресії проти сім'ї Баль. Павло не витримав цих несправедливих ганебних знущань і виступив охоронцем свого рідного осередка, за що і був покараний.

Арешт носив провакаційний, несправедливий характер, що підтверджено матеріалами справи. Прокуратура Дніпропетровської області реабілітувала Павла рішенням від 18 вересня 1995 року посмертно.

Брехня і наклеп не могли залишитися поза розумової свідомості людини і вони час-від-часу про себе постійно нагадували, руйнуючи її психіку. Ці дії не обминули Павла. Більше того, вийшовши на волю, він систематично зі сторони працівників НКВС отримував знущання, супротив яким із його боку значно ускладнював взаємовідносини. Це привело до того, що Павла в 1934 році вдруге було піддано судовим покаранням вже на території Росії. Вирок суду був ще тяжчим, засудивши на 5 років позбавлення волі по ст. 107 КК РРФСР.

Судова система майже в усі часи мого життя і на жаль до цих пір не була справедливою і, нібито почувши біду Павла Порфировича через товщу років,оглядач газети "Урядовий кур'єр" Петро Нестеренко 1 червня 2005 року вказував: "тож кримінал знайдуть навіть там, де його не було". Отака-то система нашого суспільно-політичного буття.

Так влада комуністів настирливо і водночас впевнено "виховувала" собі ж на згубу противників, що в майбутній війні на початку обернулося майже поголовною здачею в полон.

Розправившись із невинними людьми шляхом репресій, колективізації, а ще раніше громадянською війною, революцією тощо комуністична влада продовжила карати залишки населення в нашому селі. На зміну прийшла кара в вигляді нищівного голодомору 1932-1933 р.р., про що я в деякій мірі вже згадував. Коли верхівка влади отямилася від злості, виявилося, що в нашому селі мається обмаль живої людської сили, необхідної для обробітку землі, бо такі трудяги, як Павло Баль, сиділи в тюрмах.

Тому ЦК компартії і уряд СРСР розпорядилися переселити частину осіб "старшого брата" замість винищеного голодомором населення в наше село.

Про цей час і про те, як все коїлося, маю достовірну інформацію, котру я отримав від одного із живих свідків цих подій Дмитрія Андрійовича Шлика, яку він мені дружелюбно надав за майже 2-х годинне спілкування 9 серпня 2003 року безпосередньо біля своєї хати в селі Потоки. Подаю її без скорочень, корегування, різних відходів, взагалі в такому вигляді, в якому я її занотував.

"Народився - говорив Дмитро Андрійович - я в Росії в селі Гнілуша Клінцовського району Орловської області 25 квітня 1919 року. (Але в цьому місці Д. Шлик помилився, бо м. Клінци розташоване в Брянській області, а не в Орловській).

Мій батько Шлик Андрій Андрійович 1896 року народження, а мати Дар'я Тітовна 1897 року. Дітей вони мали багато, а Федір, Володимир і Микола народилися вже тут в Потоках.

До 1933 року я жив в Гнілушах, а тоді з'явилися в нашому селі уповноважені, якісь агітатори, і загітували аж 18 сімей переїхати на Україну в село Потоки. Мені було вже 14 років і все пам'ятаю, нібито це сьогодні все відбувається. Ми не знали істинної причини, нам казали, що це планове переселення. Як пізніше виявилося, коли ми вже приїхали в Потоки, то це переселення було пов'язане із голодомором. Багато хат стояло пустих, а деякі навіть порозвалювалися.

Нас поселили в хату де жив Павло Баль. Ні ми його не знали, ні він нас, і все що потім коїлося погане не залежало ні від Баля, ні від Шликів. Оце вже було дійсно планомірне натравлення однієї людини на іншу.

Звичайно, коли ми приїхали в село Потоки, то ті льготи, які нам так широко роздавали агітатори, розвіялися, як туман. До цього приєдналася і журба по рідній Батьківщині. Тому вже весною 1934 року майже всі повтікали назад. Залишилися ми і Гоголь Антон Степанович. Шликів приїхало 4 сім'ї, а зостався лише Андрій.

Хату репресованого, як пізніше виявилося, Павла Баля ми трохи підремонтували, бо навіть стеля в сінях була розвалена і розпочали облаштовуватися на новому місці.

Батька місцева влада призначила головою колгоспу. На цій посаді він проробив з 1936 по 1941 рік, до початку війни.

В 1941 році воєнком Межиндов дав батькові 100 чоловік і наказав йти в напрямку села Кринички на фронт, але по путі майже всі розбіглися, і батько та ще декілька осіб дійшли до Дніпропетровська пішки. Причина розбігання полягає в тім, що ніхто не хотів помирати за комуністів, бо вони своїми репресивними знущаннями викопали собі ж прірву, в яку на початку війни самі і потрапили. Такого поняття, як патріотизм, захисник вітчизни, воїн-спаситель на початку війни просто не існувало.

В Дніпропетровську батько знайшов мобілізаційний пункт і зі своєю куцою групою влився в загальний гурт. Там їх сформували і відправили на фронт. Загинув він в межах Орловської області десь під Орлом, місце не знаємо.

Коли в село Потоки вступили німці, то майже одночасно з'явився і Павло Баль із жінкою та дитиною і зразу до нашої чи скоріше до своєї хати, заявляючи, що це його хата, а документів на хату у нас ніяких не було.

Розпочалася тяганина між Шликами і Балями, справи дійшли до начальника райуправи Мінаєва, який сказав, що живіть в хаті разом і Шлики і Балі, але миру не було.

В лютому місяці 1942 року мене заарештували німці і відправили в конуру, яка була в Щорській школі, там була жандармерія. Школа працювала, але окремі класи було закладено цеглою і нас по 12-15 чоловік там тримали, із усіх навколишніх сіл. Із поточан я був один.

Сидів я разом із племінником Грицька Горба Іваном Заболотним із села Грузинівка, а в цю школу в 9 клас ходила вчитися Настя, дочка Івана Микитовича Манко, яка мені потайки трохи допомагала хоч крихіткою хліба.

Одного дня поліцай із села Болтишка, забув прізвище, сказав мені, що Шульц - це начальник німецької жандармерії - не витримав постійних жалоб Павла і наказав покарати його в 25 різок - це надзвичайно тяжка фізична кара і не всі її витримували, деякі навіть під час биття на місці катування і помирали.

(Німецьке слово Schulze - Шульц, в перекладі означає сільський староста, але Митя Шлик помилково вважав, що це прізвище німецького службовця. Див. "НРС". 1965 рік. М. 4-е видання сторінка 735).

У травні нас, приблизно душ 150, вивели на двір, построїли, бо приїхав німець-комісар Гебельс. Начальник жандармерії Шульц сказав, хто бажає добровільно поїхати в Німеччину вийдіть із рядів, надаємо сухий пайок на 10 суток, підодягнемо і на станцію Божедаровка, де стоїть спеціальний вагон. А ми тіпаємося "виходити, не виходити". Десь приблизно половина вийшла і вже без конвою, свободно пішли в окрему хату, а нас знову назад.

Троє діб нам не давали ні води, ні крихітки сухаря! Після цього голодних нас вивели знову на двір і построїли. Навколо нас німецькі солдати, собак десь біля 12 штук, а попереду крита бричка із німецькими солдатами-конвоєм, і повели пішки аж до Болтишки, а тоді далі до Мало-Софієвки. Нам стало відомо, що вчора звідти вигнали військовополоненних, а нас на їх місце. Нагодували кашею із пшона, дали багато, хто скільки хотів, вже нікуди, але їсти все хочеться.

На другий день вранці нас німці передали Кубано-донським козакам і пригнали в село Любомировка в свинарник, там ми будували дорогу десь 7 чи 8 днів. Вдень козаки нас здавали латишам під охорону. Тут я зустрів Василя Яковича Ткаченко 1916 року народження із Потоків, його жінка Катерина Олександрівна була вчителькою. Він тут працював, як бригадир. В цій бригаді були і поточани, пам'ятаю Віру Капиніс, багато молоді із інших сел.

Приблизно на 9 день я і ще один арештований ввечері сильно заснули в соломі. Через деякий час до нас із криком підійшов німець із переводчиком і закричав, що це ви організували побіг. Виявилося, що коли ми лягли спати козаки понапивалися і пішли в кіно, люди це побачили перерізали проволоку і повтікали, а ми так заснули, що нічого і не чули.

Після цього ще 2 дні нас продержали і на початку червня мене німець зі словами "век до матки" вигнав із свинарника.

Прийшов я додому вночі. Як побачила мати, то радісно заплакала, кажучи, що вже в живих і не ждала.

А Павло Баль після 25 розок все ще не міг піднятися і його доглядала жінка Харитина, бо так сильно побили його німці і він після цього вже нікуди не годився. Коли став трохи одужувати, то Павло із жінкою прорубали собі окремі двері і так ми почали жити окремо".

На моє питання про службу Павла Баля в поліцаях чи в інших німецьких органах Дмитро Андрійович відповів: "Щоб він робив доноси, чи робив в німців цього підтвердити не можу, мабуть він там не був, бо якби він працював із німцями, то нас би, як сім'ю комуніста і червоноармійця німці викинули б із хати зразу і не били б його німці, бо вони навіть пожаліли нас. Після 25 розок Павло провалявся біля трьох місяців і лише під осінь розпочав самостійно рухатися, але ще довго він хворів, до приходу наших військ він так і не отямився.

Коли в жовтні 1943 р. прийшли наші, то воєнкомат розташували в нашій школі і одзразу всіх підібрали під мітлу в армію. В Верхньодніпровську нас трохи, десь 2 тижні, повчили - і на фронт. Пам'ятаю, зі мною попали разом Яшко Соловей, Микола Васик, Андрій Голубенко (його батько був агрономом) і ще багато.

Попавши на передову, я та мої ровесники зустрілися із хамським відношенням зі сторони комсостава, а можливо не вони були винуватцями цього безглуздя, а чиновники влади: на кожного бійця-солдата не вистачало рушниць, точніше, на трьох одна була гвинтівка, і в такому вигляді нас погнали німців "бити". Чим: кулаками? Командири наказали повзти за солдатом із винтовкою, а коли його вб'ють, то щоб ми два беззбройні брали цю рушницю і далі воювали. Але траплялося так, що беззбройні солдати раніше гинули ніж той, що був із гвинтівкою. Отак наші червоноармійці воювали, і по цій причині їх трупи буквально застилали землю. Німці також гинули, але, кажу тобі правду, набагато менше. Під час одного із боїв, коли я ще був беззбройним, мене контузило і поранило в ноги. Був відправлений в госпіталь, а вже по закінченню війни, після лікування мене весною 1946 року із міста Котельничі Кіровської області в супроводі медсестри привезли до дому із психбольниці і здали матері під розписку.

Приблизно через півтора чи два роки я став приходити до тями, але ще довго викарабкувався від контузії та поранень, і лише в 1951 році я одружився на Нелі Яковлевній із села Надія. Син Володя 1952 р.н. живе в Щорську, а Віктор 1954 р.н. - в Криничках.

Після війни я Павла Баля ніколи не бачив, і як склалася його судьба сказати не можу, мати казала, що його наші зразу арештували, забрали і жінку, і дочку, і більше вони нашу сім'ю не турбували.

Окремо про гармошку. Мені дуже хотілося грати на гармошці і я ходив до Гриші Донченка 1919 р.н., щоб хоч подержати в руках гармошку і за це платив йому півлітра водки. Собі я купив гармошку в 1939 році і було так. В селі гармоністом був Кирило Гаража. Батько дав мені гроші на гармошку і ми з Кирилом поїхали в Дніпродзержинськ. На базарі - море гармошок, а Кирило підійшов до однієї баби і кажеЖ нова коштує 300 рублів, а скільки ти хочеш за стару? Вона сказала: 400 рублів. Кирило роздивився і купив. Як привіз я її до дому, то батько ледь мене не побив. Міх розірваний, вся побита, лише Кирило заспокоїв і каже: віддамо майстру в Верхньодніпровськ на ремонт. Приблизно через місяць отримую від нього откритку: приїжджай за гармошкою. Коли Кирило заграв, то на душі аж задзвеніло, то не гармошка,а баян чи акордеон. Тоді вже і батько був довольний і грошей не пожалів.

Коли вступили наші в 1943 р., а мене забрали в армію, мати казала, що зайшов наш солдат і побачив гармошку, взяв її, каже пограю на дворі, та й утік. Мати не стала жалуваться, бо боялася, що ще і розстріляють. Отаке то, чужі німці не трогали, а свої вкрали гармошку", - закінчив свої роздуми Шлик Дмитро Андрійович.

Таку широку інформацію живого свідка я подав, щоби можна було об'єктивно розібратися в долі нашого родича Павла Порфирійовича.

Як видно із свідчення Дмитра Шлика, на німецькій службі під час окупації нашого села Павло Баль не був. Але влада…

Після визволення нашого села від загарбників, що сталося 3 листопада 1943 року, відновлена радянська влада знову заарештувала Павла Порфирійовича - 5 листопада 1943 року в наручниках його вивели уповноважені особи зі своєї хати і вже більше ніколи він до неї не повернувся. 11 березня 1944 року військовий трибунал військ НКВС Дніпропетровської області виніс вирок про засудження за статтями 54-1 "а" та 54-10 частина 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років, з конфіскацією всього належного йому майна.

Цей вирок, як бачимо, торкнувся не лише одного Павла, а конфіскувавши майно, і всієї його родини і свідчення Шлик Дмитра, що після 1943 року Павло і його сім'я не турбували більше також багатостраждальну сім'ю Шликів, виявилися справедливими і підтверджені кримінальною справою.

Відомо, що справа по засудженому Баль П.П. в період хрущовського потепління розглядалася двічі. Так 04.10.1955 року Президія облсуду м. Дніпропетровська на вирок від 11.03.1944 року прийняла постанову, якою Баля П.П. було визнано обґрунтовано засудженим за ст.54-1"а" КК УРСР і не підлягаючим реабілітації.

Після смерті "вождя, батька і вчителя" Сталіна, Павло Порфирович в невдовзі повернувся із тюрми до своєї сім'ї в місто Дніпродзержинськ.

21 жовтня 2003 року в селищі Щорськ мої рідні брати надали мені додаткову інформацію.

Іван: "Павло Баль відбував покарання в районі Воркути. В тюрмі він виконував обов'язки кухаря (повара). За працю влада нараховувала деяку плату. Тому він повернувся з відносно багатим гаманцем, що дозволило йому надати фінансову допомогу своїм сестрам, зокрема Галині Порфирівні".

Микола: "Він повернувся в Дніпродзержинськ до своєї дружини Харитини. Але понівечені радянською владою молоді роки не пройшли даремно - вона тяжко перенесла протиправні знущання, які зокрема відбилися на почуттях до свого чоловіка. Врешті-решт Харитина Павлівна вирішила розлучитися. Ці дії коханої жінки додатково вплинули на стан здоров'я Павла. Самотність при грошах діяли на нього гірше аніж знущання радянської влади. Окрім цього, про себе із негативної сторони нагадували і роки - йому йшов шостий десяток років життя. Відчуваючи негаразди, Павло ще за свідомого періоду життя роздав певну суму грошей своїм сестрам і братам. Але, як закінчилося багатостраждальне життя Павла мені не відомо. Лише знаю, що його рідна сестра Галька очорнила поведінку Харитини після розлучення".

Вивчаючи кримінальні обвинувачення і свідчення живих свідків я прийшов до висновку, що істина залишилася поза справи.

По-перше. Німецькі окупаційні війська, звичайно непрохані, в нашому селі господарювали до листопада 1943 року, і весь цей період, як свідчать матеріали справи і живий свідок Шлик Д.А., Павло не співпрацював з чужеземцями, а вів нормальний спосіб життя, як всі інші односельці, котрих в більшості відновлена влада не карала.

По-друге. За станом на червень місяць 1943 року сили загарбника вже були добре зламані. Його загибель під натиском наших військ була неминуча і в цей період вона залежала лише від терміну. Не знати про цей факт Павло, як дієздатна особа, звичайно не міг. Тому перехід на службу, який йому несправедливо був приписаний, до окупантів саме в цей час означав би свідоме самогубство.

По-третє. Вирок по обвинуваченню Павла Порфировича по ст..54-10 частина 2 КК УРСР виявився несправедливим і протизаконним, носив наклепницький характер і тому в справі записано так: "Президія Дніпропетровського обласного суду постановою від 4 жовтня 1995 року вирок військового трибуналу НКВС від 11 березня 1944 року відносно засудженого Баля Павла Порфировича змінено:

на підставі ст.. 1 Закону України від 17 квітня 1991 року "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" вирок відносно Баля П.П. в частині обвинувачення його по ст. 54-10 частина 2 КК УРСР відмінений з припиненням провадження по справі в цій частині".

По-четверте. Якби Павло Баль дійсно співпрацював із німецькими окупантами, то ні за яких обставин свою людину німці не покарали б так жорстоко, як це було зроблено із ним. Ці дії навпаки породили злобу до загарбника і аж ніяк бажання співпрацювати із ним, а сам факт співпадає із діями комуністів, котрі наклепом і фабрикацією фактів породили відповідну до них зневагу і анти дію.

По-п'яте. Після жорсткого покарання, як свідчив Дмитро Андрійович Шлик, Павло тривалий час (десь біля трьох місяців) не міг самостійно рухатися і до моменту вступу наших військ стан здоров'я не відновився. Тому слабий, неповнодієздатний чоловік не міг фізично виконувати каральні операції за вказівками окупантів.

За життя моя мама вказувала, що на німців працювали Гаража, Васик та інші, і жодного разу не говорила про Павла Баля;

По-шосте. Відновлюючи свої владні порядки, комуністичний режим не вдався до відновлення істини судових звинувачень за 1930 і 1934 р.р., а прийняли їх до відома і по інерції, як неблагонадійного і небезпечного громадянина заарештували з наступним знову ж таки безпідставними звинуваченням.

На цій беззаперечній основі вважаю справу по звинуваченню в скоєнні злочинів Павлом Порфирійовичем Баль не справедливою, а мій родовід і всі знайомі односельці, прошу вірно зорієнтуватися в відносинах до цієї особи.

На мій погляд долю Баля Павла Порфирійовича роздушила і розшматувала політична система суспільного ладу того часу.

Але політична система була чіпко пов'язана із іншим ідейним безглуздям, таким, як нація. Існувала ця система під егідою так званого старшого брата росіянина, а всі інші нації були менші в усьому. В той час вони носили назву національні меншини, а в побуті вони отримали дещо глузливу кличку нацмени. До нацменів росіяни відносили всі народи іншомовного походження, зокрема євреїв і німців. Лише українці і білоруси, на мій погляд, під цей перелік не підпали.

Справи зайшли так далеко, що нацменів навіть до лав Червоної, а згодом Радянської Армії не брали. Наприклад, в Маріуполі таким засобом принижували греків.

До речі, згідно директиви НКВС № 50215 від ІІ.ХІІ.1937 року, серед населення Приазов'я була розпочата "грецька операція", яка виявляла серед цих нацменів, так званих комуністичною релігією "ворогів народу". Всього було заарештовано 3628 осіб, із яких 3470 розстріляно. Окрім "грецької" за наказом комуністів проводилися "польські", "болгарські" і, звичайно, "німецькі операції". Останні піддавалися арешту і розстрілу по всій державі. Так стрілочник станції Сартана німець Готліб Фрідріх був звинувачений як "ворог народу" і розстріляний.

Першими ворогами радянської влади, на погляд комуністів, були все ті ж нацмени. Тому вони часто-густо підпадали під колеса репресивної машини, яка не обійшла стороною односельців мого рідного села Потоки, зокрема німців родоводу Баль.

Силові правоохоронні служби всіляко заохочували одурманених людей для виявлення нацменів з наступним їх покаранням. На причетність до гурту нацменів найбільш легко вказували їх прізвища. А вже віднайти відповідні статті штучних юридичних законів, за якими цих знедолених людей карали, справа була зовсім легкою.

Для втілення в дію законів влада має в своєму розпорядженні відповідних виконавців - це міліція і служба безпеки, слідчі і прокурори, судді і адвокати. Навіть за часів радянської влади "Літературна газета" №5-5123 від 26 січня 1987 р. писала: "Здається, а чого боятися сьогодні невинному? А того, що легко невинного зробити винним. Все рівно не доведеш, а поскаржишся - паперова система видумана для того, щоб на кожний доказ відповідати: в процесі перевірки не знайшло свого підтвердження. Ця карусель так закрутить, що проклянеш той день, коли в неї потрапив".

Та свавілля не зникло і в вільній Україні, на що вказує оглядач газети "Урядовий кур'єр" № 100 від 1 червня 2005 року Петро Нестеренко: "тож кримінал знайдуть і доведуть навіть там, де його не було" і тому на погляд голови ВРУ В. Литвина, "у нас страх генетичний перед правоохоронною системою. У нас неугодного розпочинають лякати міліцією, прокуратурою, податківцями, і, як наслідок, ми не маємо на сьогодні нормального цивільного суспільства, ми не маємо свободи думки, ми не маємо особистої свободи". (див. "ПР" №45 від 29.03.2005 р.).

На жаль цих благ ми і не мали.

Скільки людей-геніїв юридична м'ясорубка перемолола! І що мене найбільше турбує - в цій службі люди "недалекі", але зарозумілі і не несуть жодної крихітки відповідальності за свої вчинки. Прикладів можна навести безліч. 14 травня 1985 р. по справі № 1-9 було сфабриковано злочин за ст. 167 Карного Кодексу УРСР "Знищення частин крану". Доказ брехні: довжина вагона 12 м, а довжина частини крану, нібито завантаженого в вагон, сягала 33,68 м. Ну ніяк не запхнеш їх туди! Ні слідчий, ні прокурор, ні райсуд, ні облсуд, ні Верховний суд УРСР не взяли цей доказ. Щоправда мою справу закрили і передали мене на "поруки" перевиховувати в трудовий колектив, а от іншому дали 2 роки "хімії", які він відпрацював на будовах комунізму. Та що я! Такі генії ХХ століття, як Вавілов, Ліхачов, Вернадський, Туполєв і багато-багато інших ні в чому не винних, були покарані юристами-нелюдами, при цьому ніякої відповідальності не несли і не несуть і мабуть ніколи не будуть нести. Мій малоосвічений батько казав: "бійтеся міліції, там правди немає, довести її там неможливо". Це істина. Святий Павло в посланні до римлян писав в розділі 4 ст.15: "закон породжує зло, де немає закону, немає і злочинів". В цьому відношенні я з ним згоден, мудро сказано.

У нас ніколи не існувало справжнього судочинства, а яке було і діє зараз то - користь, помста, нажива однієї людини над другою.

Шановні співвітчизники, а ви інколи не задумувалися, чому в законах, кодексах, правилах тощо вказуються за одне і теж порушення різні види покарання в вигляді штрафу, передачі на поруки, умовне позбавлення волі тощо?

Відповідь на це запитання дав голова Верховного Суду України Василь Тимофійович Маляренко (надруковано в тижневику "Зеркало недели", я довідався про це із "ПР" № 48-17537 від 29.03.2003 року):

"Що стосується "мзды" по конкретному рішенню по справам, це в нас було є і, "увы" буде. Кожний рік судді притягуються до карної відповідальності за отримання хабаря. Але це є і в прокуратурі, і в слідстві, в виконавчій і законодавчій владі в кожній державі".

Мабуть по цій причині сьогодні, як вказував В. Маляренко, тяжкі і особливо тяжкі злочини розкриваються у нас менше ніж в 50% випадках. Статистика ж правоохоронних органів часто створюється за рахунок дріб'язкових, малозначущих злочинів тощо. І це не дивно. Злочини, котрі скоєні "стрєлочниками" легко розкриваються. Ці особи ні сильні, ні багаті. Тому їм ані вирватися з зашморгу, бо слабі, ані відкупитися, бо бідні і дати хабаря не в змозі. Сильні і багаті злочинці в цю статистику не попадають і прикладів можна навести безліч, але обережно бо за це "розголошення" знайдуться відповідні статті.

Голова ВРУ В. Литвин навів доказовий приклад "продажного" судочинства: "приватизація "Криворіжсталі" була проведена згідно законодавства. І тоді суди визнали, що все було вірно. Зараз (за станом на березень 2005 року) визнають, що все було невірно. Не дай Бог зміниться ситуація і тоді знову скажуть, що все було вірно". (див. "ПР" №45 29.03.2005р.)

Про відсутність істинного судочинства вказував президент України Л.Кучма під час офіційного візиту української делегації до Німеччини так:

"Зі слів міжнародних партнерів України, судової системи в нашій державі немає. Вона працює не за тими принципами, по яких працює весь світ" (див. "Наша газета" від 27.02.2004 року). Тому необхідно терміново реформувати судову владу, а правоохоронні органи назвати силовими по їх суті, бо охороняти права громадян здатні закони та суди, які повинні працювати за тими принципами, по яких працює весь світ. Час зупинився в очікуванні…

Наше прізвище Манко для НКВД і КДБ виявилося повністю закодованим. Основною ознакою такої таємниці, на мій погляд, є схожість слова "манко" з будовою українських прізвищ, які часто закінчуються на "ко". Тому наш родовід був віднесений до чистокровних українців, яких хоча також карали, але в значно меншій кількості.

Люди гонимі тодішньою владою часто відмовлялися від своїх рідних прізвищ шляхом видозмінювання. Так мабуть, щоби запобігти на майбутнє непорозуміння, деякі члени нашого родоводу в своє прізвище додали м'який знак, яке набувало вже зовсім іншого вигляду - Манько. Щось подібне маємо і в прізвище Баленко, де рідне Баль перекодовано до вимог часу і воно набуло в повній мірі українського звучання.

Знаю випадки, коли при одрудженні греки-чоловіки приймали прізвище дружин росіянок або ж українок і з часом повністю забувалось істинне національне походження. А євреї майже поголовно видозмінювали свої прізвища, бо їх доля вже занадто сильно мордувала.

Ось таким не не такою вдалою була доля Павла Порфирійовича Баль.

Озираючись на минуле, мене вже жах і сумнів бере щодо доцільності деяких розкодувань, бо якщо людство повернеться до минулого ладу чи навпаки породить новий із ще гіршими нормами існування, то що тоді буде? Питання, питання…, хто на них дасть істинну об'єктивну відповідь?